Постріл у потилицю. Як Росія продовжує радянські традиції політичного терору

Політичні репресії — неодмінна ознака всіх диктатур і недемократичних режимів. Бувши в обіймах Раднського Союзу, Україні довелося сповна випити чашу державного терору, штучного голоду, масових арештів, розстрілів, депортацій і каторжної праці в концентраційних таборах. Нинішня путінська Росія війною намагається знову підкорити нашу країну, щоб за допомогою ув’язненнь, катувань і розстрілів змусити зректися свого єства.

2 жовтня 1938 року начальник першого спецвідділу Київського обласного управління НКВС, лейтенант держбезпеки Георгій Шльопченко підписав акт про виконання розстрілу Василя Яковича Івчука. Івчука звинувачували в тому, що він був учасником контрреволюційно-повстанської організації, яка мала на меті відірвати Україну від Радянського Союзу.

35-річний Василь Івчук до арешту працював директором школи та вчителем історії в с. Дударкові Бориспільського району на Київщині. Це був педагог з великої літери, який любив дітей. Завдяки йому в роки Голодомору 1932–1933 років, коли в окрузі вимирали цілі села, жоден з учнів Дударківської середньої школи не помер.

 
Василь Івчук
wikipedia.org

Коли стало очевидно, що насувається голод, директор орендував у сусіднього колгоспу ділянку землі, де учні та вчителі вирощували фрукти й овочі для потреб школи, заготовляли сіно для шкільної худоби. З початком геноциду, яким Москва хотіла покарати українців за спротив колективізації, Василь Івчук докладав усіх зусиль для збереження життя своїх підопічних. У його школі організували безплатне гаряче харчування, а відмінникам давали додому додаткову порцію хліба. Директор домовився з Дарницьким м'ясокомбінатом про "виробничу практику" для своїх учнів: діти пололи буряки на підсобному господарстві підприємства в обмін на черпак юшки.

Так у селі, де тоталітарний режим заморив голодом від 150 до 400 жителів, урятувалося понад 200 школярів і вчителів. За це вже в незалежній Україні директор-гуманіст одержав звання Героя України.

Та Голодомор був тільки одним із етапом у зловісних задумах Кремля приборкати Україну, поруч зі сфабрикованими справами "Спілки визволення України", "Українського національного центру", "Української військової організації" тощо 1930‑х років.

У 1937 році Сталін ініціював кампанію масових репресій проти так званих "ворогів народу". Великий терор 1937–1938 років мав утвердити необмежену владу комуністичного вождя, ліквідувати будь-яку непокору й інакодумство та створити всеосяжну атмосферу страху в суспільстві. На публіку це подавали, як "загострення класової боротьби" перед "остаточною перемогою соціалізму".  

У поле зору органів НКВС потрапив і Василь Івчук. У травні 37‑го учні та педагоги його школи оббивали пороги установ наркомату освіти Української РСР, протестуючи проти рішення чиновників зробити школу початковою, попри те, що заклад був одним із найкращих у районі. А 17 травня 1938 року по директора прийшли.

 
Василь Івчук у другому ряду другий зліва зі своїми колегами та учнями. 1937 рік
bykivnia.org.ua

Слідство було коротким. Тортурами слідчі вибили з Івчука абсурдні зізнання в контрреволюційній діяльності й участі в неіснуючій організації. 28 вересня трійка (позасудовий неконституційний орган) при облуправлінні НКВС засудила його до розстрілу.

Жертв сталінського терору з київських тюрем НКВС таємно захоронювали на "об'єкті спеціального призначення" в Биківнянському лісі біля столиці. Ділянку площею 4,5 га на території Дарницького лісництва Київська міська Ради трудящих виділила для потреб НКВС 20 березня 1937 року. На даний час встановлено імена 18,5 тисяч осіб, похованих у Биківнянському лісі впродовж 1937–1941 років. Точна кількість усіх жертв сталінського терору, які покояться в Биківні, невідома. За даними дослідників, ця цифра, скоріш за все, сягає 40-50 тисяч людей.  

Найімовірніше, у безіменних могилах Биківні, серед селян, робітників, науковців, письменників, священиків, службовців, і похований Василь Івчук.

Хоча комуністичний режим зазнав краху вже понад 30 років тому, у сьогоднішній Україні з'являються нові масові поховання, подібні до Биківні. І причина та сама — Москва. За наказами Кремля російська армія важкою артилерією та коригованими авіабмами стирає з лиця землі цілі міста разом їх жителями. Російська солдатня чинить воєнні злочини на українській території. Всюди, куди ступає нога російського загарбника, одразу ж починаються переслідування українців.

Як і в 1930‑х, зовсім не обов'язково займатися якою-небудь ворожою діяльністю. Достатньо бути громадським діячем, ветераном українського війська, волонтером, письменником або ким-завгодно, хто зберігає українську ідентичність і не сприймає ідей "русского міра".

Путінська деспотія не терпить інакодумства, а базові права та свободи людини висміює як вигадки "загниваючого" Заходу. Політичних опонентів тепер таврують "іноагентами" — як "ворогами народу" в сталінські часи. На це накладається сліпа ненависть до українців і самого поняття самостійної України. На додачу до Биківні, під Києвом тепер є ще одне місце масового вбивства — Буча, де в березні 2022 року російські солдати вбили та замучили 637 українців. У Ягідному на Чернігівщині росіяни влаштували мініконцтабір у тісному підвалі школи, де в нелюдських умовах тримали 350 селян як заручників (10 з яких померло).

 
Концтабір у Ягідному на Чернігівщині
ukrinform.ua

Новітня Биківня з'явилася на Харківщині. Під час деокупації області в вересні 2022 року Збройні сили України виявили захоронення жертв російської окупації в лісі під Ізюмом. Понад 450 тіл — дітей і дорослих, молодих і старих, цивільних і військовополонених, загиблих від невибіркових обстрілів і від прицільних пострілів у потилицю…

Під № 319 знайдено поховання українського дитячого письменника Володимира Вакуленка. 49‑річний Вакуленко не виступав зі зброєю проти самозваної окупаційної влади. Він просто жив на своїй землі, у селі Капитолівка неподалік Ізюма, не приховуючи свого ставлення до завойовників і своїх проукраїнських поглядів. Цього виявилося достатньо, щоб 23 березня 2022 року росіяни заарештували його як "націоналіста".

 
Масове поховання під Ізюмом
t.me/V_Zelenskiy_official

У найкращих сталінських традиціях приводом слугував донос. Ми можемо тільки здогадуватися, що відбувалося на допитах. Але Володимира сильно побили, відпустили, а наступного дня знову забрали — уже назовсім. Лише за півтора місяця поблизу села було знайдене понівечене тортурами тіло письменника з кульовими отворами в потилиці. Точно так само в НКВС упродовж 1930‑х — 1940‑х років розстрілювали "ворогів народу", засуджених до смертної кари.

Усе, що Росія може запропонувати, — це політичний терор, переслідування неугодних, тортури, руїни, грабунок і смерть. Російський режим — це сваволя влади та її силовиків, які готові ламати всіх, хто наважується не згоджуватися з політикою кремлівського тирана. А в випадку з Україною, Москва прагне взяти нас у рабство.

Комуністичний тоталітарний режим не був покараний, і його реінкарнація повертається на багнетах російської армії. У День пам'яті жертв політичних репресій ми можемо сьогодні самі бачити, що пережили попередні покоління наших співвітчизників. І що чекає всіх нас у разі перемоги Росії. Нині перешкодити повторенню репресій у масштабах усієї України можуть тільки наші Збройні сили.

Ігор Бігун: Постріл у потилицю. Як Росія продовжує радянські традиції політичного терору

Політичні репресії — неодмінна ознака всіх диктатур і недемократичних режимів. Бувши в обіймах Раднського Союзу, Україні довелося сповна випити чашу державного терору, штучного голоду, масових арештів, розстрілів, депортацій і каторжної праці в концентраційних таборах. Нинішня путінська Росія війною намагається знову підкорити нашу країну, щоб за допомогою ув’язненнь, катувань і розстрілів змусити зректися свого єства.

Олександр Зінченко: Титани і суперечності

15 травня 1990 року – 35 років тому – зібрався той склад Верховної Ради України, який проголосив Незалежність. І мало хто з тих, хто буде голосувати за Акт 24 серпня 1991 року міг би сказати, що очікував цього так швидко. Дехто – не очікував взагалі, але проголосував. Як так сталося?!

Тарас Стецьків: Як я став Народним депутатом України першого скликання

У 1990 році мені судилось долею вперше стати Народним депутатом України. У другому турі голосування у Мостиському виборчому окрузі номер 275 я отримав трохи більше як 300 голосів переваги над відомим політвʼязнем Іваном Гелем. Він набрав 41 тис 100 голосів, а я – 41 402 голосів. Мені тоді було повних 25 років і в тому скликанні Верховної Ради України я став одним з наймолодших депутатів.

Олександр Білоусенко: Я був членом КПРС не з ідеологічних переконань, а в силу обставин

Особливо протидія моїм зусиллям посилилися після оприлюднення моєї передвиборчої програми, в якій один із пунктів передбачав «…активно добиватися: переведення республіки на економічну самостійність і політичний суверенітет…»