Прощальний лист Івана Гончарука
100 років тому, 22 червня 1925 року, в селі Грудки Камінь-Каширського району на Волині народився Іван Гончарук – воїн Української Повстанської Армії, політв'язень ГУЛАГу. Він став останнім бандерівцем, з яким радянська влада розправилася за два роки до проголошення незалежності України, виконавши смертний вирок.
Стаття була опублікована на сайті Район.in.ua. Публікуємо з люб'язного дозволу авторки.
У 1944 році, як і сотня його односельців, Іван Гончарук вступив в Українську Повстанську Армію. І виборював незалежність України від радянських окупантів. За це був арештований у грудні 1945 року, а навесні 1946 р. засуджений на 20 років ув'язнення, яке відбував на Колимі. Після звільнення лишився там працювати, створив сім'ю.
В Україну Гончаруки повернулися у 1975 році, оселилися на Харківщині, де батьки дружини купили їм хату. У 1987 році 62-річного Івана Гончарука знову арештували і привезли на Волинь.
Він став черговою жертвою радянської пропагандивної кампанії проти українських націоналістів. Із 60-х років на Західній Україні практикували публічні суди над окремими членами УПА, щоб підірвати довіру до них у місцевого населення, яке було опорою національно-визвольного руху. А ще, щоб тримати суспільство у страху й покірності перед тоталітарною владою.
Івана Гончарука тиждень судили у жовтні 1987 року, зігнавши на "шоу" в Будинок культури Каменя-Каширського повний зал людей. Судили за те, що був в УПА. Повторно, бо у 40-50-х роках він уже відбув покарання на Колимі. За новими надуманими "злочинами" Івана Гончарука присудили найвищу міра покарання – розстріл.
Майже два роки Іван Гончарук сидів у камері смертників луцького СІЗО. Рідним дозволяли побачення раз на три місяці.
"Зустрічі відбувалися через скляну перегородку у присутності когось зі робітників слідчого ізолятора. Батько старався бути бадьорим, розпитував домашні новини, запевняв, що у нього все добре". – згадує донька Наталя.
Через 30 років тримаю в руках листи Івана Гончарука – густим почерком повністю списані листки зі шкільних зошитів. У них його думки, переживання, біль і сподівання. Написані суржиком – попри російськомовне середовище на Колимі і Харківщині, вдома всі розмовляли українською, однак мова була пересіяна росіянізмами, і в листах українські слова записані (вочевидь за звичкою) російською.
У листах до рідних Іван писав про свій тюремний побут:
"Читаю книжки, газети щодня, але в голову нічого не лізе. Думки всі разом з вами. Постійно живу спогадами. Сплю погано. Переживаю як ви там: чи здорові, як даєте справу з господарством, городом".
А ще слухав радіо, яке в примусовому порядку вмикали всім в'язням. Він дуже любив українські пісні, які часто в колі друзів співав на Колимі й на Харківщині. Але пісні про кохання, які доводилося слухати тепер, викликали гарні спогади й розуміння, що це все ніколи не повториться. Це було справжньою мукою.
В листах Івана багато повчань дітям жити дружно і порад з ведення господарства. Просив сина Юрія використовувати можливість обробляти землю: "Знаєш, яка мені була радість покопатися у землі після приїзду з Колими!" Вболівав за внуків Аню і Кирила, переймався їхнім здоров'ям, навчанням, дозвіллям.
Цікаво, що дружину Ганну (за документами) Іван називав Галя. В одному з листів навесні 1989 року, який можна назвати прощальним, Іван Гончарук написав (стиль мови збережено):
"Про мене меньше думайте. Слухайтесь, помогайте друг другу, а особенно дитки мои бережить маму. Она в нас добра, розсудлива и хороша. Ви об етим сами добре знаєте, о особенно Тоби, сынок Юрочка. Ведь ти вже Папа и должен заменить Папу в домашней семейной жизни. Это я тебе очень и очень прошу. я очень рад, что ты поступил учиться. И должен выдержать и закончить до конца свою учебу. Стань на хорошу путь. Галя, Ти так заверяеш мени. Я вирю Тоби, бо знаю Твою вирнисть и розсудливость. Прости мени, Галя, може колись поворчав. Але ж я тебе любив, люблю и буду любить скильки б я не жив. …Будьте здорови. Цилую вас, а тебе Галя обнимаю и мицно цилую, бо для мене ти сама родная, бильше в мене нима никого, щоб пожалив мене. Твий назавжди Иван".
13 червня 1989-го до Луцька прийшов лист, підписаний Олександром Якименком, головою Верховного Суду УРСР (адреса – вулиця Чекістів, 4). Він просив дати вказівку про виконання смертного вироку Івану Гончаруку.
23 червня голова Волинського обласного суду Сергій Кіпень скерував у відповідні інстанції лист з проханням привести вирок у виконання.
Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в слідчому ізоляторі КДБ на Печерську в Києві. Наступного дня полковник КДБ Анатолій Гринько повідомив про це Волинський обласний суд. Місце поховання дотепер невідоме.
Останнього побачення з рідними не вийшло. Дозвіл на нього надійшов 6–7 липня 1989 року. Дружина поїхала 11 липня. Коли прибула, дізналася, що чоловіка перевели. Куди саме і для чого, дізналася пізніше. Наталя згадує:
"Якось на побаченні батько хотів передати нам зубний міст, який зламався. Просив захоронити його замість тіла. Але передати тоді не дозволили. Після виконання вироку прийшов лист, щоб ми забрали його речі. Ми відповіли, що по них не приїдемо, і попросили вислати зубний міст. Вислали. Така маленька коробочка, як маленький гробик".
Цей зубний міст Гончаруки поховали на цвинтарі в Комсомольському (нині – село Слобідське на Харківщині). Сюди досі приходять пом'янути батька.
У січні 2025 року помер син Івана Гончарука – Юрій.
