"Вигорілий конфлікт"

Вашинтонгська угода Алієва з Пашиняном може стати справжнім, щоправда, єдиним сталим миром, до якого так чи інакше доклався Трамп.

Ані російсько-українське чи арабо-ізраїльське, ані індо-пакистанське чи кхмерсько-тайське врегулювання не мають таких блискучих перспектив.

Вірмено-азербайджанський конфлікт – це найперша і найдовша війна періоду розпаду радянської імперії. Жодна інша війна (Абхазія, Придністров'я, осетинські регіони Грузії, Чечня) не призвела до такої різкої етнічної поляризації та нетерпимості між супротивниками.

У зоні конфлікту практично всі населені пункти мають альтернативні (й виразно відмінні) вірменську та азербайджанську назви. Контроль території однією стороною за замовчуванням означав тотальне вигнання етнічної групи іншої сторони. У цій війні майже не було фактору колаборантів.

Ось чому колись я вважав карабахський конфлікт найскладнішим з точки зору перспектив відновлення територіальної цілісності та досягнення згоди між ворогуючими сторонами.

Найлегшим для розв'язання я помилково вважав конфлікт придністровський, як такий, що географічно ізольований від Росії та не залишив по собі високого градусу ненависті як на Кавказі.

Придністров'я, Карабах, Абхазію та Південну Осетію часто робили предметом порівняльного аналізу дослідники та практики міжнародних відносин. Попри багато схожих рис, доля цих політичних утворень виявилася дуже різною.

Сепаратисти з Грузії отримали російське визнання та гарантії захисту від метрополії.

Вірменський Карабах (Арцах) розчинився безслідно, як того і бажали в Баку. Лише в невизнаному ніким Придністров'ї все залишилося майже без змін: сприятливих чи загрозливих.

Цілковитий розгром Арцаху здивував. Але ще більше здивував Пашинян, який не втратив владу на хвилі гніву і розпачу від поразки, а тоді ще й привів свою країну до історичного порозуміння з "одвічним" ворогом. І це після десятиліть расистської ненависті поміж двома народами.

Раніше, коментуючи вірмено-азербайджанські відносини, я часто як мантру повторював фразу, що шлях до миру – відмова від посередництва Москви. Та щиро кажучи, вважав це хоч і необхідною, але геть недостатньою умовою. Все ж Москва – Москвою, але і без неї конфлікт мав потужне джерело внутрішньої енергії.

І все ж, гіпотетичний сценарій розв'язки, який тримав собі в умі, виявився точним: невтручання Росії, примус вірменської сторони як слабшої, взаємне порозуміння заради виходу з нескінченної патової ситуації. Дивно лише те, як "легко" і швидко це було реалізовано.

А як щодо ненависті? Адже не могли ж Пашинян з Алієвим цілковито ігнорувати настрої своїх народів?!

Моя відповідь така: цей конфлікт "вигорів". Так, тривалі й інтенсивні міжнародні конфлікти можуть "вигоряти", спаливши дотла матеріальне й символічне "паливо" війни. Так само колись вигорів непримиренний етнічний польсько-український конфлікт за Галичину і Волинь. Його більше нема, якщо не рахувати словесні претензії, які інколи чуємо з Варшави.

Тим часом інші війни, які взявся завершувати Трамп, на його нещастя, ще не вигоріли, тому зупинити їх надовго нікому не вдасться. З Карабахом Трампу просто пощастило. Це була не його заслуга.