Політична програма державотворення
Ще наприкінці 1980-х – на зорі 90-х років українська молодь йшла на вулиці з гаслами "Україна виходить з СРСР!", "Ні – союзному ярму!", "Ні – союзному договору!". Це був визначальний напрямок руху – до повалення кривавої комуністичної системи, до народовладдя і відповідальної перед народом держави, до звільнення від пут русифікації, до прав людини і головне – до відновлення самостійної і суверенної Української держави.
Лавров демонстративно зʼявився в Анкориджі у светрі з написом "СССР". Це було дрібною, але відвертою, нахабною демонстрацією, чого хоче його кліка. Це гасло кремлівських імперіялістів є змістом і рушієм їхньої політичної програми.
"Мы – Империя! И не нужно этого стесняться!" – оголосив свого часу їхній фюрер перед зібранням в Кремлі вищої урядової, військової, попівської і наукової верхівки. Це згусток їхньої не лише зовнішньополітичної, але й внутрішньополітичної ідеології і діяльності: вигодовані отруйною путінською пропагандою російські обивателі від бурятів, ітельменів, коряків, тувинців до рязанських бовдурів – усі хочуть Імперії!
На перешкоді цьому ось уже три з половиною десятиріччя протистоїть незалежна Україна, яка вирвалася з колоніяльного зашморгу слідом з дружніми народами Балтії.
Ще наприкінці 1980-х – на зорі 90-х років українська молодь йшла на вулиці з гаслами "Україна виходить з СРСР!", "Ні – союзному ярму!", "Ні – союзному договору!". Це був визначальний напрямок руху – до повалення кривавої комуністичної системи, до народовладдя і відповідальної перед народом держави, до звільнення від пут русифікації, до прав людини і головне – до відновлення самостійної і суверенної Української держави.
У обставинах кризи комуністичного режиму, падіння Берлінської стіни, офіційно проголошеної в Москві "гласности" у простір суспільного обговорення були винесені кардинальні проблеми українського національного буття.
Цей комплекс проблем давно визрів і був сформульований в авангардній частині українського суспільства – в середовищі творчої інтелігенції, репресованих воїнів УПА та правозахисників, яких тримали в совітських концтаборах, у закордонному політикумі української діяспори.
Наприкінці 80-х він вийшов на обшир суспільного обговорення – на мітингах і дискусії на шпальтах газет та позацензурних видань, друкованих у Прибалтиці. Важливим активізації суспільної дії стали суспільна дискусія перед виборами народних депутатів СССР у березні 1989 року та дискусії, що велися на Зʼїзді народних депутатів СССР.
Політичні баталії в Україні між національно-патріотичними силами та комуно-імперськими ретроградами помітно пожвавилися під час обговорення Програми Народного Руху України (з доважком "за перебудову"), опублікованої на шпальтах "Літературної України" (лютий 1989 року), підготування й проведення Установчого зʼїзду Руху (вересень) та після того, як в Україні наприкінці 1989 – на початку 1990 року розгорнулася кампанія до проведення виборів – до Верховної Ради УРСР.
Цю засягову Програму національного порятунку і національного відродження – було винесена на суспільне обговорення вперше за всі похмурі десятиріччя совєтського режиму. Установчий зʼїзд Народного Руху України 8 – 10 вересня 1989 року став великим національним представництвом, сформованим з українських патріотів на хвилі народної надії і довіри, на його вибори компартійно-режимні структури мали зникомий вплив.
Широкий діяпазон учасників – від антикомуністів членів Української Гельсінської спілки та правозахисників-дисидентів до націонал-комуністів, участь відомих українських інтелектуалів, представників усіх країв та закордонного українства надала йому значення репрезентативного народного зібрання. Понад 1100 його делегатів виконали своє головне завдання – сформувати інтелектуальний штаб української нації та ухвалити Програму національного буття.
Блискучі доповіді, виголошені авторитетними рухівськими провідниками і стали цією Програмою. За формою і за змістом вони разюче відрізнялися від ворожої до українства казенщини велемовних компартійних з'їздівських промов, неодмінною складовою якої були поклони перед дружбою народів та таврування українського буржуазного націоналізму, тобто збереження лещат утримання України в колоніяльному статусі.
Політичні орієнтири Народного Руху України і стали програмою передвиборчої дискусії, яку повели рухівські кандидати на виборах до ВР УРСР. Наприкінці 1989 на основі Руху був створений Демократичний блок України, що обʼєднав сили, опозиційні до КПУ.
Найважливішим з погляду історичної перспективи стало те, що Програма Народного Руху України стала рушієм діяльності опозиції в новообраній Верховній Раді України, сформованої в рамках інституцій компартійної системи. Демократична опозиція (Народна рада) у Верховній Раді в умовах жорсткої політичної дискусії і протистояння з комуністичною більшістю, маючи динамічну підтримку Києва та багатьох регіонів, зуміла трансформувати цю Програму в державотворчий політичний маніфест.
Ним стала Декларація про державний суверенітет України, ухвалена 16 липня 1990 року. Саме України, а не союзного додатка, яким була Українська РСР. З цим і сама Верховна Рада Української РСР ХІІ скликання, попри всю її внутрішню неоднорідність, пройшла знакову трансформацію у Верховну Раду України І скликання.
Це перетворення було закріплене ухваленням за рік Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Вихід із Совєтського Союзу і проголошення незалежної української держави була в рухівському середовищі як самозрозуміла мета, альфа і омега всієї політичної діяльності.
Як не парадоксально, але далеко не більшість українського суспільства підтримувала програму і чин Народного Руху України, хоча на референдумі 1 грудня 1991 року 90,32 % виборців підтримали Акт проголошення незалежності України. Ключова позиція Програми НРУ та серцевинна сутність Декларації про державний суверенітет України набула всенародного схвалення.
Кажучи про історичне значення Декларації та Акту, не в урочисто-парадному але й екзистенційному сенсі, належить відзначити, що українське суспільство пережило і нині переживає низку проблем, пов'язаних з повнотою і глибиною реалізації їхніх положень і принципів.
Попри всю політичну вагу Акту, він є похідним від Декларації та її програмних засад. У її першому, базовому розділі акцетовано "Самовизначення української нації": Україна утверджується як "національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невідʼємного права на самовизначення".
Це положення є ключовим в Акті, який, апелюючи до тисячолітньої традиції державотворення, проголошує створення самостійної української держави й обґрунтовує його правом на самовизначення, передбаченим Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами.
Коли парламент приймав Декларацію та Акт, а згодом і Конституцію України, було дуже показовим намагання частини депутатів знівелювати національно український момент у цих статусних документах і впроваджувати поняття народ України замість український народ.
Довкола цього у Верховній Раді ввесь час точилася жорстка боротьба між українськими депутатами і промосковською політичною аґентурою. У цьому вони продовжували лінію першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Прикметним дискутантом від цього кола був очільник реставрованої КПУ Петро Симоненко, політична кар'єра якого в Україні завершилася ганебною втечею під час Революції Гідности і вивезенням в Росію за допомогою спецдесанту ФСБ.
Продовжувачами цієї ж українофобської тенденції згодом стали депутати з т. зв. Партії Регіонів та її пізнішого апендикса ОПЗЖ. Політична еквілібристика і спекуляції з поняттям народ України замість український народ є викривальним індикатором промосковських фігурантів в українському політикумі, які спекулювали на совкових настроях найвідсталіших верств суспільства, до яких і апелює нині Лавров.
Іншим важливим, а водночас і проблемним моментом Декларації стало поняття "Повновладдя народу України". Декларація передбачає його реалізацію "як безпосередньо, так і через народних депутатів".
Отже, на першому місці в ній поставлено безпосереднє повновладдя. Воно, без сумніву, є драматично суперечливим. З одного боку, має корені в традиціях української демократії (наголосимо: далеко не завжди досконалої!), а з іншого – дає змогу реагування на політичну поведінку депутатського корпусу, в разі сформування його на основі викривленого законодавства, яке деформує саме поняття повновладдя народу, або внаслідок масових фальсифікацій чи інформаційно-політичних маніпуляцій масовою свідомістю.
Важливість визначального впливу такого безпосереднього повновладдя народу в умовах України проявилася під час двох Майданів, а останніми днями – під час Протестів з картонками.
Принципово важливо, що в основу державного устрою Декларацією покладено парламентаризм – "Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР". При всій можливій проблемності з політичною відповідальністю і самостійністю депутатського корпусу, про що щойно йшлося, саме Верховна Рада, і що особливо, – повноправна діяльність у ній опозиції, забезпечують всебічне і динамічне обговорення суспільних проблем та реалізацію повновладдя народу через Верховну Раду.
Парламентаризм в умовах України, доповнений багатим інструментарієм безпосереднього народовладдя, неодноразово стояв на перешкоді авторитарним тенденціям та узурпації влади.
З іншого боку, забезпечення повновладдя народу й творення демократичного суспільства, побудова правової держави, утвердження суверенітету й самоврядування народу й забезпечення прав і свобод людини, як це проголошено в преамбулі Декларації, не може бути забезпечено лише самим декларуванням.
Воно може бути лише результатом змагального політичного процесу, в якому активну роль бере участь громадянський загал. Лише за цих обставин і формується громадянське суспільство та ефективні державні інституції.
Своєю чергою, це можливо лише за умов вільного циркулювання суспільно значущої інформації. Наголосимо: повновладдя народу може розкриватися лише за обставин вільного і повного циркулювання суспільнозначущої інформації та існування суспільних (у тому числі законодавчих) механізмів недопущення монополізації засобів масової інформації та узурпації інформаційного простору задля забезпечення бізнесово-політичних інтересів окремих соціяльних груп.
Тим не менше, окрім загальних положень про ґарантію прав і свобод, у тому числі свободи слова, права на вільне висловлення думки, права на свободу зібрань, законодавець у Декларації та наступних законодавчих актах з цієї проблеми не передбачив регулювання статусу та базових параметрів інформаційного поля.
Йдеться про навмисне викривлення інформаційного потоку на користь певного кола осіб з метою захоплення національного багатства, природних ресурсів та політичної влади. Такі деформації інформаційних полів зазнавали навіть розвинуті европейські суспільства з тривалими і сталими традиціями демократії.
Тиск на політичну свідомість европейських виборців, яку здійснював Кремль за допомогою агресивної пропаганди через телеканали "Russia today" та керовані з Кремля політичні партії різного спрямування є абеткою гібридної війни. Московський диктаторський режим цілеспрямовано використовує демократичні законодавства в цих країнах для підриву демократії та нав'язування своєї політичної волі.
Особливо сильно цей політичний та інформаційний шантаж з боку Кремля та його спецслужб відчувався в Україні впродовж десятиліть після проголошеної незалежности. Відверто ворожі українофобські друковані видання (газети "Киевские ведомости", "2000" провінційні видання Донецька, Луганська й Одеси, єпархіяльні видання УПЦ-МП), сателітна олігархічна жовта преса, орієнтована на невибагливі смаки страдників за СССР та монополізовані телеканали транслювали ворожі до українства інформаційні потоки, звужували політичний діяпазон виборця, фактично позбавляючи його вибору. Вони педалювали на всілякі лади психологічну та ідейно-культурну залежність від російських стереотипів та совкових культурних маркерів. Монополізовані "Єдині новини" стали спадкоємцями кучмівських темників для ЗМІ.
Позиція про те, що інформаційний простір, радіо- і телечастоти є неподільною складовою національного природного ресурсу не прописана в Декларації та в усьому законодавстві дотепер, що мало фатальні наслідки, зокрема і в реалізації механізмів захоплення влади В. Януковичем.
Російська інформаційна агресія була найпершою передумовою для захоплення плацдарму в Донецькому краї та широкого вторгнення в лютому 2022 року. Все це різко суперечило проголошеному Декларацією курсу "повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України".
Міркуючи про майбутнє функціювання інформаційного простору в Українські державі та забезпечення національного інтересу в цій сфері, варто було підходити до його моделювання подібно до формулювання шостого розділу Декларації про державний суверенітет України під назвою "Економічна самостійність", де записано, що "земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси ... весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу".
Тож законодавцеві належить у відповідному Законі про інформаційну безпеку держави записати, що захист інформаційного простору є складовою забезпечення національного суверенітету, прав громадян на доступ до інформаційного поля, недопущення маніпуляцій масовою свідомістю в інтересах окремих груп та закордонної пропаганди. Законодавство має забезпечити регулювання інформаційних ресурсів в інтересах громадянського суспільства і безпеки держави і протидії підривній діяльности.
Принагідно зазначимо, що щойно згаданий розділ шостий декларації можна розглядати як наочний зразок компромісу між депутатами-рухівцями, для яких ідея державно-національного суверенітету включала таку ключову складову як економічний суверенітет України та компартійною більшістю Верховної Ради, де ключову роль відіграли червоні директори та аграрне лобі.
Ці корисливі і критично впливові групи побачили для себе привабливу перспективу набуття у власність підприємств і аграрних виробництв, якими вони розпоряджалися як начальники. Позбутися опіки союзного центру стало для них приманливою спонукою для того, щоб підтримати голосуванням Декларацію про державний суверенітет України, тим більше, що аналогічний документ – "Декларацию о государственном суверенитете РСФСР" був ухвалений у Москві ще 12 червня 1990 року.
Однак, якщо в Росії "Декларация" стала інструментом боротьби за владу між Союзним центром (Михайло Горбачов) та керівництвом Російської Федерації (Борис Єльцин) й механізмом обмеження статусів автономних республік, які заявили про намір зрівнятися зі статусами союзних республік, то Декларація, ухвалена в Києві, мала принципово інше спрямування: для української частини депутатського корпусу вона була вирішальним кроком до здобуття державної незалежності, національного відродження й забезпечення громадянських свобод.
На основі Декларації Верховна Рада України розробила й ухвалила цілу низку базових законів, які унормували повноцінне функціювання Української держави: про створення Національного банку та банківську систему, про Генеральну Прокуратуру України, про передачу в юрисдикцію України союзних підприємств, розташованих на її території та інші.
Нарешті, 24 серпня 1991 року після проголошення незалежності було створено Міністерство оборони України та передано під юрисдикцію Верховної Ради України усі військові формування Збройних сил колишнього Союзу ССР.
Належить пам'ятати, що найважливіші законодавчі акти, якими закладалися основи Української держави ухвалюватися в напруженій політичній боротьбі й шаленій протидії московського імперського центру та його політичної аґентури в Україні. Це зокрема добре видно з порівняння двох позицій – проросійської комуністичної більшості та державницької представників Народного Руху України.
Під час голосування 20 вересня 1991 року за призначення виконувачем обов'язки Голови Національної Служби Безпеки України Миколи Голушка категорично проти цього виступили депутати правозахисники Олесь Шевченко, Генрих Алтунян та інші, які добре знали його вірнопідданий список заслуг перед імперським КГБ.
Компартійна ж більшість цинічно зневажила цим застереженням і таки призначила Голушка на цю вкрай критично важливу державну посаду. Невдовзі цей ставленик червоної більшості опинився в Росії, вивізши з собою значну частину фондів КГБ СССР, а в нагороду за це був призначений міністром безпеки РФ, директором Федеральної служби контррозвідки РФ, а на початку 2000-х консультантом президента Росії Владіміра Путіна.
Принципово іншу позицію посідав відомий громадсько-політичний діяч, заступник голови Ради колегій Народного Руху України, згодом призначений начальником соціяльно-психологічної служби, членом колегії Міністерства оборони України Володимир Мулява. Йому було доручено очолити комісію із зарахування офіцерів Збройних сил колишнього СРСР до лав офіцерського корпусу новостворюваних Збройних сил України. Найпершим питанням, яке ставив Володимир Мулява претендентові на честь стати українським офіцером було: "Чи готові Ви воювати з Росією в разі її нападу на Україну". Відповідь була визначальною при зарахуванні.
Далеко не всі провідні ідеї Декларації про державний суверенітет України вдалося реалізувати сповна, сформувати комплекс законодавства, у відповідності з корінними національними інтересами.
Все ж можна сказати основне – Декларація стала напрямним документом у творенні Української держави. Ця держава далеко не досконала, діяльність державних інституцій, кадрове наповнення державного апарату потребує пильної уваги громадянського суспільства, суттєвого вдосконалення потребує виборче законодавство та організація виборчого процесу.
Попри всі її недоліки – це наша держава, держава громадян України, лише вона забезпечує історичну перспективу для українського народу. Її збереження і вдосконалення забезпечить повноту втілення великої Програми, законодавчо закріпленої тридцять пʼять років тому Декларацією про державний суверенітет України.
