Тойферрайх: Соціальний "експеримент" у Мюнстері XVI сторіччя
Любителям історії, які вперше потрапляють до вестфальського міста Мюнстер зазвичай демонструють дві його "візитівки". Будівлю ратуші, в якій представники Франції та Габсбургів в XVII сторіччі вели перемовини про укладання "загального миру", що згодом отримав назву Вестфальського. Та залізні клітки, вивішені на вежі церкви Святого Ламберта – на згадку про події XVI сторіччя, коли Мюнстер став місцем проведення своєрідного соціального експерименту.
Любителям історії, які вперше потрапляють до вестфальського міста Мюнстер зазвичай демонструють дві його "візитівки". Будівлю ратуші, в якій представники Франції та Габсбургів в XVII сторіччі вели перемовини про укладання "загального миру", що згодом отримав назву Вестфальського. Та залізні клітки, вивішені на вежі церкви Святого Ламберта – на згадку про події XVI сторіччя, коли Мюнстер став місцем проведення своєрідного соціального експерименту.
Соціального – бо експериментували, як то кажуть на живих людях. Через кілька сторіч, коли подібне "експериментування" знову "увійшло в моду", говорили навіть про спробу "запровадженням комунізму в окремо взятому місті".
Власне, в літературі і сьогодні можна зустріти визначення "Мюнстерська комуна". Хоча більш автентичною і точнішою є все ж назва "тойферрайх" - тобто "анабаптистське правління".
Анабаптистами, або ж тойферами, називали прибічників радикальної Реформації, які у вимогах повернутися до звичаїв перших християн (це гасло було насправді спільним для всіх протестантів, хоч і інтерпретувалося ними по-різному) йшли набагато далі за Мартина Лютера та Ульріха Цвінглі. Були, скажімо, проти будь-якого в втручання держави в духовні справи, та й саму церкву вважали лише добровільною спілкою вірних.
З останньою вимогою пов'язана чи не найпомітніша особливість нового руху - його послідовники наполягали, що хрестися треба вже у свідомому віці. Звідси, власне, й походить їхня назва ("тойфер" означає "той, хто хреститься", а "анабаптизм" можна перекласти як "перехрещення").
Історію анабаптизму зазвичай починають з 1525 року, коли в Цюриху п'ятнадцять колишніх послідовників Цвінглі на чолі Конрадом Гребелем та Феліксом Манцем прийняли нове хрещення, заснувавши громаду "швейцарських братів".
Проте насправді рух виник не в одному центрі, а одразу в кількох, і лише з часом – у спілкуванні між собою - представники різних осередків узгодили якесь спільне розуміння свого "вчення".
Згуртуванню громад анабаптистів сприяло й вороже ставлення до них як католиків, так і лютеран. Не лише священників чи проповідників, а й пересічних вірних – зрештою, заперечення тойферів проти хрещення новонароджених в розумінні більшості тогочасних християн межувало із закликом залишати дитячі душі під владою гріха. Не дивно, що анабаптистів переслідували, піддавали тортурам та жорстоко страчували.
З іншого боку, відсутність початкової єдності, дозволяло кожному послідовнику вчення бути "анабаптистом по-своєму". А в умовах суспільного неспокою перших десятиліть Реформації, найбільше шансів бути почутим мали ті, чиї голоси лунали гучніше, а гасла були радикальнішими.
Саме так здобув популярність серед анабаптистів і Мельхіор Гофман, колишній кушнір із Швабії. Проповідник лякав і водночас захоплював слухачів розповідями про наближення Апокаліпсису. Та закликав якнайшвидше довести кількість "перехрещених" до магічної цифри у 144 тисяч "обраних", які й мали чекати на друге пришестя Христа в "Новому Єрусалимі".
Гофман навіть називав дату і місце появи Ісуса – за його словами це мало статися вже в 1533 році в Страсбурзі. А вже невдовзі він проголосив себе пророком Ілією й особисто вирушив до міста – доводити правдивість свої пророцтв.
Страсбурзька влада його, щоправда одразу заарештувала та кинула за ґрати – а Гофман, як прихильник ненасильницьких методів агітації, особливого опору й не чинив.
Проте справу продовжив його колишній учень ув'язненого, Ян Матіс, в минулому – гарлемський пекар. Дізнавшись що гофманівське пророцтво не збулося, він оголосив того… "лжепророком", а самого себе – пророком справжнім, новоявленим Енохом (є такий персонаж у Старому Заповіті). І пообіцяв досягти свого не просто добрим словом, а добрим словом і мечем.
Саме Матіс вказав, що "Новим Єрусалимом" насправді має стати не Страсбург, а Мюнстер. Ватажок місцевих тойферів, купець Бернт Кніппердоллінк, на допомогу якому Ян Матіс відправив колишнього лейденського кравця Яна Бокельзона, у лютому 1534 року влаштував у місті переворот – почалося все, як водиться, із закликів до негайного покаяння, а завершилося захопленням екзальтованим натовпом ратуші.
Нову міську раду сформували вже анабаптисти. Невдовзі прибув і сам Ян Матіс, який почав із того, що закликав перебити усіх, хто не бажав перехреститися. Місцеві тойфери, щоправда, "обмежилися" тим, що просто вигнали з міста католиків та лютеран – хоч і під час негоди. Тих, хто вирішив залишитися, насильно перехрестили на головній площі.
Саме в цей час Мюнстер взяв в облогу його старий сеньйор – католицький єпископ Франц фон Вальдек. З метою "привести" його мешканців "до тями" - так, як він це розумів, звісно. Матіс натомість скористався облогою, щоб зосередити владу в своїх руках та зробити з міста "ідеальну християнську громаду" - вже в його уявленні, зрозуміло.
Усі книжки, крім Біблії, мали спалити. Власність оголосили
спільною, гроші і цінності конфіскували на користь громади, яка тепер сама видавала робітникам їжу за їхню роботу. Будинки мали стояти відкритими, щоб ними міг скористатися кожен, містяни, які служили в ополченні, навіть харчувалися разом. Знайомо, що не кажіть.
Зрештою, зібравши найвідданіших прихильників, Матіс виступив назустріч військам єпископа, впевнений, що "Бог дарує йому перемогу"… і одразу був вбитий. Голову "пророка", насаджену на жердину, виставили перед міськими мурами – як попередження.
Влада дісталася Яну Бокельзону. Який вчергове "перекроїв" життя міста. Тепер Мюнстер став... старозавітним Ізраїлем. Тобто "комуністичні" нововведення залишилися в силі, і навіть власність вважали спільною, але розпоряджався нею вже самопроголошений цар, що ухвалював рішення, сидячи на троні, вкритому золотом.
До того ж Бокельзон вирішив запровадити багатоженство – посилаючись, звісно, на Старий Заповіт. Тут збунтувалися вже й деякі тойфери. "Царя" навіть захопили в полон. Але той вирвався – і покарав "змовників".
Як це зазвичай буває з "комуністичними" експериментами, невдовзі у місті почався голод. Допомогти бідакам їжею могли б щиросердні сусіди, але місто залишалося у щільній облозі. Врешті-решт, тесля Генріх Гресбек вирішив ризикнути та провів вояків єпископа через міську браму. Це сталося 24 червня 1535 року – на шістнадцятий місяць облоги.
Для анабаптистів Гресбек, звісно, був зрадником, і так його називали навіть деякі з дослідників. Проте й вони мали визнати - завдяки цьому теслі ми знаємо чимало важливих подробиць того, що відбувалося весь цей час у місті, ізольованому від навколишнього світу.
Розправа над ватажками "тойферрайха" була жорстокою, а після страти залишки їхніх тіл й були вивішені у залізних клітках на вежі церкви Святого Ламберта.
Анабаптистів ще кілька десятиріч переслідували по всій Європі. Врятував рух лише Менно Сімонс, брат одного з загиблих у Мюнстері. Який надав йому демонстративно миролюбне, навіть пацифістське спрямування. Втім, і після цього послідовники вчення віддавали перевагу назві менноніти – зокрема й тому, щоб їм зайвий раз не нагадували про "тойферрайх".
