Усе життя у боротьбі за Україну. Пам'яті Миколи Карпюка

19 вересня на фронті загинув колишній політв'язень Кремля, громадський і політичний діяч, співзасновник УНА-УНСО Микола Карпюк.

 
Микола Карпюк

Микола Карпюк загинув. В бою, на Запорізькому напрямку, від ворожого дрона.

Коли не стає людини, яку знав багато років, завжди якось не по собі. Навіть коли війна, і гине дуже багато тих, кого знав. Я зву це відчуття "Снаряди лягають все ближче".

Я до війни Миколу дуже близько знала. В середині двохтисячних бачила щодня, в унсовському офісі. Він був тоді заступником голови УНА-УНСО, а головою був старий Юрій Шухевич, земля йому пухом. З Миколою працювати нелегко було, ой, як нелегко. До армійського досвіду це був, певно, найважчий мій "шеф". Було, і до сліз мене доводив. Але він завжди був абсолютно щирим. Ідейним був на 100%. Не з тих, хто зробили ідею засобом для існування. Я свідомо вжила слово "існування", а не "заробіток", бо це було саме "існування", щоденне виживання, бо ж фінансування організації було мізерним, епізодичним.

Ми були диваками, маргіналами, які стверджували, що не за горами війна з Росією, і готувалися до неї. Ніхто нас не розглядав всерйоз, окрім росіянських ЗМІ. Що б ми без тих ворогів робили, як би зберегли самооцінку? А Микола, здається, взагалі не переймався нашим незавидним тоді становищем. Він такий був невисокий, некрупний, завжди в русі, завжди жмут енергії. Коли починав говорити про те, у що вірив, то в нього очі палали.

 
Микола Карпюк і Юрій Шухевич

Його абсолютна щирість мала зворотній бік медалі: довірливий був, часто захоплювався людьми, якими не варто було захоплюватись. Він і в полон так потрапив: повірив провокаторам, що нібито на російське керівництво можливо вплинути, щоб вони не проводили референдум в Криму.

Пережив кілька років російського полону, катування, знущання, а російські агенти в Україні в цей час займалися своєю звичною справою - сіяли розбрат у наш родючий на це ганебне діло грунт. Вони розповідали, нібито це Дмитро Ярош наказав йому їхати до Росії, щоб позбутися опонента, який нібито не хотів об'єднання націоналістичних структур в одне ціле - хоча ми всі, ближнє коло, знали, що саме Карпюк був ініціатором цього об'єднання, саме на його енергії і дипломатичних вміннях воно зрештою й відбулося (щоправда, ненадовго).

Я, як могла, в межах свого інфополя стримувала ці потоки чорнухи, казала, що це неправда, переконувала: "Давайте дочекаємось Миколу вдома. Він розповість, як усе було, брехати не буде, характер не той". Дочекалися, повернувся з полону, розповів. І всі швидко про все забули, а скільки ж бруду було вилито, скільки нервів зіпсовано, скільки людей посварено...

Ми з Миколою познайомились, здається, у 2004 році, щойно він вийшов із в'язниці, де сидів за участь в акції "Україна без Кучми". Його близький побратим розповідав мені, як він туди потрапив: був спочатку на підписці про невиїзд, а "лівоохоронці" навмисно при ньому грубо образили його дружину. Микола зрозумів, що це провокація, щоб його закрити, але все одно поліз захищати, бо як чоловік не міг вчинити інакше. І сів.

У Миколи є дружина Олена і син Тарас. Олена молодша за Миколу, вона була його багаторічною відданою соратницею ще з кучмівських часів, переживала арешти, переслідування - така класична подруга революціонера. Тарасові зараз має бути 20+ років. А я пам'ятаю, як він народився, як пишався Микола своїм порівняно пізнім первістком, як розповідав якісь неймовірні історії, що вже вміє робити ця дитина буквально в місяць, як ми по-доброму посміювалися з нього, а він сердився... Мої щирі співчуття нині найріднішим людям Миколи...

Після повернення Карпюка з полону ми бачились двічі чи тричі. Він пішов воювати - ніхто й не сумнівався, що піде. На той момент, як і більшість старих унсовців, уже мав бойовий досвід - у 1993 році воював у Грузії, був командиром другої ротації унсовського підрозділу "Арго", дістав там важке поранення. Але навіть для мене було несподіванкою, що Микола пробив собі дозвіл лишитися у війську на бойовій посаді після досягнення 60-річного віку!

На момент загибелі йому було 62. Може, хтось, хто зараз живе своє "краще життя", дізнається історію Миколи Карпюка і йому бодай на хвилинку стане соромно. Хоча це наївно, таким соромно не буває.

Вічна пам'ять Миколі Карпюку, чоловікові, який все життя провів у боротьбі за Україну.

Василь Пачовський: "Позбираймо кости наших героїв кидані тиранами по чужих країнах". Маніфест Василя Пачовського про Національний український Пантеон

"У Київі мусить станути Національний україньский Пантеон, мусим позбирати і зложити в Київі кости усїх своїх борцїв-мучевиків, розсипані по цїлім просторі від Білого до Чорного моря! Мусим поставити сьвятиню з вівтаром ідеї, яка має пронизатися євом всі одиницї нашого народу!"

Катерина Даценко: Хвилина мовчання. Історія щоденного ритуалу

Під час війни – у лісах, криївках – Українська повстанська армія завмирає на "Загальне вшанування трихвилинною мовчанкою пам'яті всіх поляглих вояків УПА та учасників збройного підпілля, які загинули у рр. 1942–1947". Це цитата зі Святочного наказу, в якому є Інструкція відзначення п'ятиріччя Свята УПА, 14 жовтня 1947 року. Але виявилося, що документ від 1947 року – не найдавніший.

Олексій Мустафін: Останній трибун Рима. Любові й ненависті Коли ді Рієнцо

Історія знає чимало прикладів, коли народний улюбленець здобуває владу - і перетворюється на деспота та здирника. А після смерті про нього згадують як про героя-мрійника й зводять йому пам'ятники. Саме так сталося з Ніколо Габріні, більше відомого у світі під іменем Кола ді Рієнцо.

Олексій Мустафін: По каву на Страдуні. Військова авантюра, яка зламала Югославію

Однією з ключових подій хорватської Війни за незалежність і розпаду "другої" Югославії стала облога Дубровника. Міста, яке ще з 1972 року було демілітаризоване і формально перебувало під захистом ЮНЕСКО. Попри це командування югославської армії вирішило встановити над ним військовий контроль. Надто спокусливою йому здавалася перспектива "відрізати" від Хорватії усю Південну Далмацію.