Історія російського імперіалізму і колоніалізму (чернетка гранднаративу). Частина І

Початки російського імперіалізму і колоніалізму старші за власне російську державність. Коріння цих феноменів лежать в добі слов'янської/руської експансії на фіно-угорські, балтські та тюркські землі північного сходу Європи. Історично неслов'янське, але слов'янізоване у VІ — ХІІ ст. межиріччя Оки і Волги ("Залісся") стало ядром майбутньої російської держави.

У той час територія Залісся була віддаленою периферією Русі — можливо, навіть колонією у ранньосередньовічному розумінні цього слова. Принаймні щодо руських міст в іноетнічному оточенні як колоній ми можемо говорити упевнено. Але упродовж всього лише одного ХІІ ст. головне заліське князівство — Владіміро-Суздальське — з периферійного перетворилося на альтернативний центр всієї Русі.

Таким чином, 1) російська держава виросла з колишньої колонії. Але російська влада походить не з колонізованих народів, а з колонізаторів, і це пояснює її ставлення до власних громадян як до колонізованих. 

Монгольське панування відібрало у Великого князівства Владімірського та його сусідів незалежність, але не державність. У цей період центр Залісся перемістився до Москви, яка стала новою точкою складання регіону. На початках піднесенню Московії сприяв активний колабораціонізм її князів із Ордою (Кремль забезпечував збір данини для ханів) та підтримка церкви. А наприкінці доби саме Москва очолила рух за визволення з-під ординського верховенства. Побудовані в той період моделі управління (гіперцентралізація фінансів, помістя за військову службу) залишалися актуальними упродовж століть і впливають на російське суспільство навіть сьогодні.

Московія зазнала значних трансформацій: частина руського спадку, як-от баланс влади в трикутнику князь — бояри — віче, зникла, натомість давно отримана з Візантії модель державно-церковної симфонії збереглася. З іншого боку, Москва запозичила з Орди лише окремі елементи державного управління та фіскальної системи (казна, ямщики), але не модель влади в цілому. Всупереч поширеному міфу, не ординці навчили московітів деспотизму, оскільки у кочовиків деспотизм був винятком, а не правилом. Російське самодержавство не прийшло ззовні — воно сформувалося під перехресним впливом іноземних та внутрішньодержавних сил.

Пізніше до слов'янського компоненту (який сам свого часу зазнав скандинавського та візантійського впливів) та кочового тюрксько-монгольського додадуться османський (ХVІ ст.), польсько-український (ХVІІ ст.) та західноєвропейський: шведський, голландський, німецький, французький та їхні поєднання (ХVІІІ — ХІХ ст.).

Таким чином, 2) російські імперії — "цибуля", а не "персик": багато різних шарів впливів зі Сходу, Півдня та Заходу, накладених один на одного, а не одне незмінне тисячоліттями ядро і мінлива периферія.

Підкорення Москвою сусідніх князівств Залісся до середини ХV ст. — ще не імперіалізм, а подолання удільної роздробленості. Цей процес був характерним для всіх пізньосередньовічних та ранньомодерних суспільств Європи й Азії. Десь він протікав повільніше і м'якше, десь навпаки, але загальний вектор був спільним. Ноу-хау Івана Калити полягало в тому, що він забирав у сусідніх князів за борги їхні заставлені володіння.

Натомість завоювання Новгорода у 1451–1478 рр. — перший беззаперечний акт імперіалізму. Новгородці відрізнятися від московітів мовою, економічною та політичною культурою, а також мали незалежну церкву (крім того, релігійно розмаїтий Новгород завжди був джерелом єресей). Новгородська республіка була олігархічною і колоніальною (як Венеціанська чи Генуезька), але значно вільнішою за Велике князівство Московське. Її загибель від рук агресивного континентального сусіда була питанням часу (жодне торгове місто-республіка Європи не пережило доби національних держав).

Таким чином, 3) перша імперія виникла за 250 років до появи такої назви і за 100 років до завоювання Казані, від чого багато хто відраховує історію російського імперіалізму. Саме захоплення Новгорода перетворило середньовічну Московію на щось більше, тому є сенс говорити про появу у 1480-х рр. Першої російської імперії.

(Використання анахронічного прикметника "російський" потрібне, щоб відрізнити цю нову державну сутність від власне середньовічної Московії.)

При цьому початок імперської експансії дещо випередив формування централізованих структур в ядрі держави. Якщо Іспанія з Португалією чи Франція з Британією спочатку утвердилися як централізовані королівства, а вже потім почали заморську експансію (винесемо за дужки Реконкісту як варіант подолання роздробленості), то з Московією було навпаки. Вона здійснила перший імперіалістичний акт, ще навіть не до кінця визволившись з-під влади Орди, і збільшилася у кілька разів, не покінчивши остаточно з удільною роздробленістю. Це ріднить її з рештою континентальних імперій, від Ассирійської до Османської, де "ядро" не було чітко відділене від "периферії". Або, як сформулював Джеффрі Госкінг, "Британія просто володіла імперією, Росія ж сама була імперією".

Таким чином, 4) у Першій російській імперії просто не встигла сформуватися межа, яка б відокремлювала метрополію від її колоній. Природний же кордон, як океан у західних імперіях, був відсутній в принципі. Неможливість чітко визначити, де закінчується "внутрішня" власне Росія і починається "зовнішня", призвела до того, що вся територія країни трактувалася росіянами як "єдина" і як "своя". Саме звідси таке незрозуміле на Заході ставлення росіян до площі держави, коли будь-які територіальні поступки на далекій периферії сприймаються так само болісно, як втрата столиці, а "збирання земель" є головним обов'язком правителя. Це ставлення послідовно відтворювалося в наступних російських імперіях.

Падіння Константинополя під ударами османів, захоплення Новгорода, звільнення Москви від ординської зверхності та одруження великого князя із представницею візантійського імператорського дому відбулися упродовж менш як пів століття. Така майже одночасність ключових подій наштовхнула багатьох московських мислителів на думку, що їхня країна є буквально богообраною. Спочатку — для того, щоб вберегти істинну віру від знищення безбожниками і єретиками (суворо забороняючи росіянам контакти з іновірцями), а після 1648 р. — щоб нести її іншим народам. "Москва — третій Рим" і "православ'я — самодержавство — народність" — найвідоміші, але геть не єдині формулювання цієї доктрини.

При цьому світська влада і церковна в Московії-Росії були злиті набагато щільніше, ніж у Візантії, а у ХVІІІ столітті церква взагалі втратила суб'єктність, перетворившись на державний інститут. І, за поодинокими випадками, церковні ієрархи стабільно підтримували урядових чиновників у боротьбі з власним народом.

Таким чином, 5) від самого початку свого існування російська держава була відверто релігійно-месіанською, два століття орієнтованою на сектантську ізоляцію, ще два з половиною — на місіонерство. Становище церкви як опори влади кардинально відрізняло Росію від європейських держав та зближувало з азійськими. І навіть коли на зміну православній імперії прийшов войовничо безбожний СССР, суть речей не змінилася — Совітський Союз так само був месіанським, лише замість християнства поширював марксизм-ленінізм.

Головним ворогом Московії відразу стало Велике князівство Литовське, Руське і Жемойтське. Воно почало об'єднувати землі колишньої Русі раніше і досягло більших успіхів — в орбіті Литви знаходилися землі до Твері включно, литовські війська облягали Москву. Російські історики ХІХ ст. небезпідставно говорили про феномен "Литовської Русі" (точніше було б сказати Русі Гедиміновичів).

У боротьбі із ВКЛ у 1480-х – 1530-х рр. Московія апелювала до походження своїх князів з дому Володимира Великого і не розрізняла захоплення Новгорода, Чернігова та Рязані в рамках "збирання земель руських".Також у боротьбі активно застосувалася "православна" карта — під впливом "єдиновірної" пропаганди чимало руських прикордонних князів з Литви перейшли на бік Москви разом зі своїми володіннями. Боротьба за "київську спадщину" визначала російську політику на Заході до самого кінця ХVІІІ ст. і завершилася завоюванням територій майже всіх історичних руських князівств.

Пізніше аргументами для виправдання експансії у Поволжя та на Балтику стали факти виплати Володимиру данини давніми мешканцями цих регіонів. Коли ж фактів не вистачало — в хід йшли фальсифікації ("шапка Мономаха", Астрахань як Тмутаракань).

Таким чином, 6) російські імперії — це не просто колишні колонії, це колонії, які бачили сенс свого існування у підпорядкуванні колишньої метрополії або хоча б її частини з династичних та релігійних міркувань.

А також, 7) російська держава від початку застосовувала "історичні" аргументи та відверті фальсифікації для виправдання своєї агресії.

Новопостала держава опинилася в кільці ворогів зі Сходу (Казань, Астрахань, ногайці, Крим) та Заходу (Литовсько-Руська держава, Швеція). Для війн із ними Перша Російська імперія масштабувала досвід помісного кінного війська та посилила боротьбу із залишками удільного ладу. Однак чим більш чисельним ставало московське військо, тим більше земель було потрібно для роздачі воїнам у помістя, що, своєю чергою, вимагало нових війн за території, а відповідно — і нового зростання війська. Москва була недостатньо багатою для прямого підкупу ворогів та недостатньо культурно розвинута для застосування м'якої сили, тому більше покладалася на велику армію.

Таким чином, 8) російські імперії переважно були військовими машинами, і лише у ХІХ — ХХ ст. опанували мистецтво застосування м'якої сили (балет, література).

Однак стрімке територіальне зростання до 1600 р. базувалося не тільки на грубій силі, але й на розгалуженій дипломатичній службі та адміністративній гнучкості Кремля. Подібно до всіх своїх сусідів, окрім Османської імперії, Московія-Росія на початку була клаптиковою державою —власністю нащадків Калити. Тому лояльності до правлячої династії та регулярної сплати данини було достатньо, щоб центральна влада залишала підкореним суспільствам їхній традиційний лад. А перед прямим завоюванням Кремль застосовував інші заходи: укладав союзи (хай і нерівноправні), нав'язував протекторат, надавав чужим правителям уділи на російській території, приймав на службу іноземні загони та активно оббріхував противників.

Ті державні утворення, окремі міста чи бездержавні народи, які погоджувалися перейти "під високу руку" князя/царя добровільно чи з мінімальним спротивом, залишалися майже недоторканими. Вони зберігали свою (варіант — отримували іншу) династію, власні еліти, правовідносини і землеволодіння, поступаючись на користь Москви лише зовнішніми зв'язками та податями. У відповідь Кремль "жалував" місцевих правителів їхніми ж володіннями та надавав збройний захист від підданих та сусідів. Навіть у разі повстання швидке "каяття" убезпечувало підкорених від масштабних репресій.

У низці випадків (Пермські та Кодське князівства) Кремль позбавляв влади місцеву правлячу династію через кілька десятиліть після приєднання до Росії. Однак навіть при ліквідації окремих князівств соціально-економічний устрій підкорених народів зберігався до кінця ХVІІІ, а то і кінця ХІХ століття. На таких територіях росіяни обмежувалися побудовою мережі фортів, не стимулюючи, а іноді й прямо забороняючи їхню аграрну колонізацію. Місцеві ж еліти, зберігши владу над одноплемінниками, виступали слухняними провідниками російського панування. Ба більше, російська влада цілеспрямовано піднімала статус виборних племінних старійшин до рівня спадкових "князців" та впроваджувала інші новації.

Натомість запеклий опір з боку сталих держав (Казанське, Сибірське і, пізніше, Кримське ханство) чи регулярні зміни вектору (Хаджи-Тарханське), взятих врешті-решт "на щит", означали їхній повний кінець. Правляча еліта та військо знищувалися, середні верстви зазнавали ураження в правах, весь попередній соціальний лад руйнувався, а територія ставала об'єктом державної колонізації. У численних випадках (Новгород, Псков, В'ятка, Казань, Астрахань) міське населення депортувалося, а на звільнене місце переводилися росіяни.

Таким чином, 9) Московія-Росія спочатку пропонувала "пряник", а вже потім "батіг", намагалася ніколи не вести війни самотужки без союзників, використовувала міжусобиці серед ворогів, та без крайньої потреби не рухала традиційний лад підкорених суспільств. Поєднання цієї гнучкості, активної пропаганди у стані противника та, якщо вже дійшло до війни, жорстоких масштабних репресій проти завойованих забезпечили стрімкий приріст території Росії на півночі та сході.

У середині ХVІ ст. Кремль одночасно зіткнувся на заході та півдні з трьома ворогами, яких не міг подолати навіть поодинці: Швецією, Польщею-Литвою та Кримом. Для мобілізації суспільства та посилення особистої влади Іван Грозний запровадив опричнину — систему регулярного державного терору проти власної країни: як еліт, так і рядового населення. Після опричнини рівень авторитаризму московських царів перевершив такий у європейських абсолютних монархів. Наслідком програної Лівонської війни, спалення Москви кримцями та опричного терору стало спочатку розорення Росії, а за два десятиліття — і колапс першої імперії, відомий як Смута. У цей період гарнізон Речі Посполитої стояв у Москві, а Швеції — в Новгороді.

Руйнування держави відкрило шлях до обмеження самодержавства та навіть запровадження елементів конституційної монархії. Однак за деякий час Росія змогла відвоювати осердя своєї держави, хоч і втратила більшість надбань на заході. При цьому об'єднання росіян відбулося навколо фігури нового царя, і за кілька десятиліть всі демократичні здобутки суспільства були скасовані.

Таким чином, 10) після скидання ординської зверхності колапс Росії обумовлювало поєднання двох чинників: зовнішніх воєнних невдач та внутрішньої кризи (поглибленої репресіями). Простого завоювання іноземцями для руйнування імперії виявилося недостатньо.

А також, 11) колапс Росії може призвести до демократизації суспільства, але так само еліти і народ можуть повернутися до традиційної авторитарної моделі, якщо не будуть збудовані запобіжні інститути.

Однак навіть Смута не припинила російської експансії за Урал. Від падіння столиці Сибірського ханства (1582 р.) до виходу на узбережжя Тихого океану (1639 р.) минуло трохи більше пів століття — небачені для європейських колонізаторів темпи. Особливістю просування на схід був його "народний" характер: основними першопрохідцями були козаки, промисловики і селяни — вільні люди або втікачі. Хоча козацтво зародилося на півдні, там його просування було неможливим без державної підтримки, так само експансія на захід здійснювалася винятково регулярними силами.

Натомість східна "народна" колонізація не просто випереджала "державну" — вона взагалі не потребувала допомоги Кремля. Доходило до казусів, коли вчорашні заслані до Сибіру бунтівники об'єднувалися і завойовували для Росії нові землі. Лише китайський спротив на Амурі зупинив російську експансію до 1860-х рр.

Проте тікаючи від утисків влади та економічних проблем у центрі на малонаселені окраїни, росіяни мимоволі сприяли перенесенню туди влади Кремля. За роки чи десятиліття, але центральні інституції дотягувалися до колонізованих козаками і втікачами регіонів та встановлювали там власні правила. А оскільки деспотизм у цей час уже став нормою для Москви, "державна" колонізація майже завжди означала зменшення рівня свободи і для учасників "народної" колонізації, і для колонізованих народів.

Таким чином, 12) фронтир не обов'язково означав свободу — принаймні у довшій перспективі. У кінцевому підсумку все залежало від інститутів центральної влади. І якщо у випадку США західний фронтир дійсно сприяв демократизації (щоправда, тільки для білих протестантів), то у випадку Росії східний фронтир закінчився встановленням авторитаризму і для козаків, і для інородців.

Підкорення Сибіру відкрило шлях масовому переселенню етнічних росіян поза межі своєї початкової території. Більшість народів Російської імперії до ХХ ст. залишалися приблизно в тих кордонах, в яких їх застала московська експансія, лише деякі мешканці північно-східного Сибіру та каспійських степів розширили свої володіння за рахунок сусідів. Натомість етнічні росіяни (а згодом і українці) активно розселялися на захоплених землях, подібно до інших колонізаторів змінюючи демографічний профіль багатьох підкорених регіонів.

Російською особливістю, на відміну від випадків з іспансько-португальською, французькою та британською колонізацією Америки, була історична сталість зв'язків із колонізованими народами. Від хозарського до монгольського часу слов'яни та їхні південні й східні сусіди взаємодіяли та часто потрапляли під владу однієї держави. Це зменшувало культурну дистанцію між сторонами в процесі колонізації та сприяло активнішим горизонтальним зв'язкам — не завжди ворожим.

Втім, більша частина північного Сибіру, казахські степи, Центральна Азія та Закавказзя майже не зазнали російської демографічної колонізації, та й у західному напрямку росіяни розселялися у незначних масштабах. У цих регіонах колонізатори переважно зосереджувалися в містах.

У будь-якому разі з ХVІ до початку ХХ ст. не менше 30 млн людей здійснили міжрегіональну міграцію, і більшість з них становили російські переселенці до Сибіру, Поволжя та Причорномор'я.

Відсутність чітких географічних рубежів між метрополією і колоніями, масове переселення росіян на схід і південь та нижчий рівень культурного шоку при зустрічі з тубільцями полегшували колонізаційний процес. На тих територіях, де колоністи становили помітну частку населення, асиміляція з інородцями ставала правилом, а сегрегація — винятком. Це зменшувало рівень побутового расизму в російському суспільстві, зате становило загрозу ідентичності колонізованих народів.

З одного боку, зростала кількість "русскіх" людей за рахунок включення в цю категорію представників інших народів через зміну їхньої ідентичності або набуття подвійної, як-от двох імен: етнічного та російського. Цей процес набув такого масштабу, що отримав власний термін: "обрусіння". До сьогодні в Росії зустрічається ситуація подвійної ідентифікації неросійських народів: вдома — представник свого етносу, в Москві чи за кордоном — "русскій", причому не лише в очах росіян, але й своїх власних ("Обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского настроения", — Владімір Лєнін, 1922 р.). З іншого боку, така "інклюзивність" колонізаторів вкупі з християнізацією та русифікацією іноді призводила до критичного зменшення чисельності багатьох корінних народів.

Таким чином, 13) російській колоніалізм мав не лише "державний", але й "народний" характер. Масове переселення росіян на окраїни не лише сприяло зміцненню там центральної влади, але й збільшувало число "росіян" за рахунок інородців. Згодом це призводило до перетворення завойованих та колонізованих територій у свідомості росіян на "ісконно русскую зємлю", хрестоматійним прикладом чого є Крим.

Російська колонізація Сибіру відбувалася значно м'якіше, ніж іспано-португальська чи, тим паче, британська колонізація Америки, хоча й поступалася французькій за кількістю жертв. Зацікавлена у збереженні податкової бази ясаку (переважно хутра), центральна влада майже не вдавалася до цілеспрямованого геноциду місцевого населення, хоча й не виключала масштабних репресій при придушенні повстань. Врешті-решт, чисельність корінних народів Сибіру за російського панування зросла учетверо, однак це зростання було "середньою температурою по лікарні". Тоді як кількість і без того чисельних бурятів збільшилася у понад 10 разів, кількість малого народу ітельменів зменшилася у понад 10 разів. Головні втрати інородці понесли не від ворожої зброї, а від принесених колонізаторами інфекцій.

У цілому чисельність більшості народів Російської імперії (зокрема українців) зростала, але це відбувалося природним шляхом. Росія опосередковано стимулювала приріст, припинивши міжусобиці та війни із зовнішніми ворогами на своїй території. Але з іншого боку, тим самим українцям довелося гинути за імперські інтереси за межами своєї території. А чимало народів Причорномор'я та Кавказу (кримські татари, ногайці, черкеси) зазнали від державних репресій та вимушеної еміграції таких втрат, які перевищили приріст.

У кожному разі, простий демографічний приріст не мав сенсу, якщо відбувався одночасно із денаціоналізацією етносу.

Таким чином, 14) російський колоніалізм був м'якішим хіба що для окремих народів та у порівнянні з колоніалізмом деяких інших імперій, але в жодному разі не благом для всіх колонізованих. А у деяких випадках російський імперіалізм обернувся геноцидом завойованих етносів.

Відновлення після Смути та продовження зовнішньої експансії вимагали збільшення армії. Оскільки небагата центральна Росія не могла забезпечити податкову базу для професійного найманого війська, Кремль вдався до посилення помісної системи. Щоб забезпечити воїнів-поміщиків сталою робочою силою, цар остаточно закріпачив селян (1649 р.), а по суті перетворив більшість населення країни на рабів (класичний європейський кріпак був невідчужуваним від свого наділу, росіянина з 1675 р. можна було продавати без землі). Згодом закріпачення поширилося на інші стани, досягнувши абсолютного характеру за Петра І, коли рабами держави стали всі росіяни.

"Розкріпачення" почалося з дворян у 1760-х рр., торкнулося селян у 1861 р., але було доведене до логічного завершення лише з революцією 1905 р. До того більшість етнічних росіян залишалися поневоленими і ураженими в правах навіть порівняно з інородцями, а тому не мали жодного зиску з імперської експансії. До 1920-х років за тривалістю життя великороси поступалися майже всім безпосереднім сусідам по державі.

Таким чином, 15) головним бенефіціаром російського імперіалізму була царська династія та багатонаціональні еліти, тоді як до середини ХІХ ст. рядові етнічні росіяни (як і турки в Османській імперії) залишалися тільки витратним матеріалом.

А також, 16) військова служба державі є однією з найбільших чеснот населення з точки зору російської влади. Підпорядкування воєнним потребам не просто цивільної економіки, а навіть людської свободи аж до масового рабства — традиція з XVII ст.

Втягнення України в орбіту Росії з 1654 р. дало Москві ресурси та геополітичну позицію для відновлення імперії (Другої російської). Росія не була настільки потужною, щоб прямо завоювати Україну, тому підкорювала її, по-перше, за допомогою самих українців, по-друге, упродовж 150 років, і то спромоглася захопити лише половину. Втім, навіть цього виявилося досить, щоб відібрати у Речі Посполитої статус гегемона Східної Європи. Від Богдана Хмельницького до Наполеона російська експансія на захід не припинялася.

Український культурний і церковний вплив на Росію у XVII–XVIIІ ст. був надзвичайно сильним (як Еллади на Рим), але українці своїми руками допомагали будувати стіни власної в'язниці. Спочатку Росія обмежила самостійність Гетьманщини, потім гору над українцями в столиці взяли німці, а у ХІХ ст. імперія стала відверто українофобською.

Таким чином, 17) тимчасовий російсько-український союз обернувся поглинанням України Росією та денаціоналізацією українців. З іншого боку, оприявнилася критична важливість України для експансії Росії. На думку Збіґнєва Бжезінського, Росія без України не може бути імперією. Норман Дейвіс запропонував радикальніше визначення: лише приєднання України перетворило Московію на Росію.

Московія-Росія у XVI — XVII ст. була клаптиковою династичною імперією, як і більшість її сусідів, крім Туреччини. Але це було пов'язано не з якоюсь особливою толерантністю російського народу чи м'якістю уряду, а з неможливістю втілити в життя альтернативи через низький рівень соціально-політичного розвитку. Лише за Пєтра І відбувається злам, і в Росії починається будівництво "регулярної, добре впорядкованої держави" та армії по провідних європейських лекалах.

Серед іншого, це означало початок масштабної централізації та уніфікації імперії. Деякі політичні утворення всередині Росії, наприклад донське козацтво, були остаточно підпорядковані уряду. Суверенітет інших, як-от Гетьманщини, був обмежений набагато серйозніше, ніж в попередню добу. З іншого боку, балтійські губернії, чий вищий суспільно-політичний розвиток визнавав сам імператор, зберегли свої привілеї.

За наступні десятиліття натиск на регіони дещо послабшав, а в центрі замислилися над конституційними обмеженнями самодержавства. Втім, траплялися окремі колонізаторські ексцеси, на кшталт відчуження земель українців чи казахів під будівництво російських фортець.

Однак за правління Єкатєріни ІІ централізація та уніфікація не просто повернулися, але й поглибилися завдяки ідеям Просвітництва про ідеальний державний лад. Калмикія та Гетьманщина були ліквідовані, як і запорізьке козацтво, а українські еліти остаточно злилися з російськими. Брутально завойовані Причорномор'я та Правобережжя управлялися без жодного врахування їхньої етнорелігійної специфіки. Втім, на Північному Кавказі та Чукотці місцевим мешканцям дозволили зберегти традиційний лад.

Нарешті, в добу Алєксандра І мали місце обидві тенденції (хоч і не строго одночасно). З одного боку, Фінляндія та Польща отримали власні парламенти і конституції, про які решта росіян могли лише мріяти, а Бессарабія мала вищий ступінь автономності, ніж Балтія. А з іншого — була анексована Грузія, кавказькі васальні ханства ліквідовувалися цілими серіями, казахські кочовики з васалів перетворилися на підданих. Покріпачення селян дійшло до крайньої межі, а нерівноправність інородців була вчергове закріплена законодавчо.

З дещо меншою інтенсивністю та не такою виразною регулярністю відбувалася і християнізація неросійських народів — хвилі примусового навернення на православ'я змінялися періодами релігійної толерантності.

Таким чином, 18) за понад століття пізньосередньовічна клаптикова модель держави поступилася місцем ранньомодерній централізованій моделі, внаслідок чого зріс колоніальний тиск Петербурга на національні окраїни. Цей процес був маятникоподібним: "закручування гайок" за Пєтра І — єлизаветинська "відлига" — посилення за Єкатєріни ІІ — "багатовекторність" за Алєксандра І. Імперія стала набагато жорсткішою, хоча продовжувала залишатися династичною — національні автономії обмежувалися не тому, що вони національні, а через їхню невідповідність моделі регулярної абсолютистської держави. Через це пройшли всі без винятку тогочасні імперії.

Ситуація докорінним чином змінилася за Ніколая І та його нащадків аж до Ніколая ІІ. По-перше, централізація та уніфікація перестали слугувати інструментами лише для покращення керованості Росії. Після появи тріади "православ'я — самодержавство — народність" місце безликої бюрократизації держави посіла її цілеспрямована русифікація (спочатку в західних губерніях). Російська імперія почала ставати російською не лише за ім'ям.

За обох Алєксандрів політика русифікації перетворилася на політику русофілії, а тиск на автономії та бездержавні народи набув рис відвертого шовінізму. Заборона не просто навчатися, а навіть розмовляти рідною мовою на перервах у школах якнайкраще демонструвала страх влади перед національними рухами великих неросійських народів.

Хоча за Алєксандром ІІ закріпилося найменування "Визволителя" за скасування кріпацтва, саме за нього завершилися завоювання Кавказу та Центральної Азії, супроводжувані масштабними репресіями і геноцидом черкесів. Також він відібрав у Китаю Далекий Схід (хоча він же продав США Аляску).

Алєксандр ІІІ не вів нових завойовницьких війн, зате за нього розквітнув російський великодержавний шовінізму Польщі, а русифікація проникла в ті регіони, які довгий час її не знали, наприклад Балтію. Ніколай ІІ розпочав був насильницьке "обрусіння" Фінляндії.

За всіх згаданих імператорів державна підтримка селянського переселення в Сибір, казахські степи і на Далекий Схід докорінно змінила демографічне обличчя багатьох районів. Лише мусульмани Південного Кавказу і Туркестану були (до пори?) залишені у спокої.

Ну а по-друге, в політиці тотальної русифікації вже не було періодів затишшя чи відкочувань назад. Раз почавшись, вона лише набирала обертів.

Зрозуміло, що подібні заходи у модерну добу дали протилежний результат — у поневолених народів замість старої денаціоналізованої аристократичної еліти з'явилась нова інтелігентська. І варто було центральній владі ослабнути в ході Першої світової війни, як Росія розвалилася.

Таким чином, 19) упродовж ХІХ ст. Росія пройшла шлях націоналізації, заявивши про себе як про імперію передовсім російського народу. Почавши період з конституцією Польщі, вона завершила його етнічними чистками на Кавказі та єврейськими погромами.

Хоча із появою земств, а потім і Державної Думи становище етнічних росіян дещо покращилося, воно все ще було безкінечно далеке від становища англійців у Британській імперії. Так, вони стали найменш упослідженим етносом (бо русифікація і християнізація їх не стосувалися), але націоналізація держави зіграла з ними злий жарт в майбутньому.

Незважаючи на певну лібералізацію у 1860-х рр. та після 1905 р., Росія все ще продовжувала залишатися передовсім імперією Романових, а не національною країною росіян. І у той час, як іспанці, голландці, французи чи британці змогли стати на шлях творення модерних націй (хоча б винятково в метрополії), великороси були цього позбавлені — вони все ще не керували власною державою. Тож для нових буржуазних еліт старий державний устрій був неприйнятним.

Критична невідповідність між стрімкою економічною модернізацію та повільною (а то і зворотною) політичною модернізацією прирекло Другу російську імперію. У підсумку, падіння самодержавства хотіли не лише неросійські народи на окраїнах, але й нові російські еліти в центрі. Прагнення зруйнувати архаїчний політичний лад в Росії ненадовго об'єднало більшість підданих імперії.

Таким чином, 20) засліплені неозорою територією, не розмежованою на метрополію і колонії, обтяжені наслідками масових переселень на чужі далекі окраїни та не маючи досвіду публічної політики, росіяни на початку ХХ ст. так і залишилися в цілому імперським народом, а не модерною нацією. Революція ж тимчасово об'єднала імперіалістів з антиімперіалістами.