Коли краплі стають дощем. Кейт Шеппард і її боротьба за право жінок обирати

Чи можна назвати загальнонаціональними вибори, в яких не може взяти участь половина, якщо не більше, мешканців відповідної країни? Подібні запитання сьогодні можуть видаватися дивними. Але, скажімо, ще півтора століття тому - в жодній країні світу! - права голосувати не мали жінки. І першими домоглися можливості обирати своїх представників до парламенту не європейки і не американки. А мешканки Нової Зеландії – тоді ще британської колонії. У 1893 році.

 
Фрагмент меморіалу Кейт Шеппард в новозеландському Крайстчерчі
wikimedia.org

Чи можна назвати загальнонаціональними вибори, в яких не може взяти участь половина, якщо не більше, мешканців відповідної країни? Подібні запитання сьогодні можуть видаватися дивними. Але, скажімо, ще півтора століття тому - в жодній країні світу! - права голосувати не мали жінки. І першими домоглися можливості обирати своїх представників до парламенту не європейки і не американки. А мешканки Нової Зеландії – тоді ще британської колонії. У 1893 році. 

 
"Нарешті на верхівці". Тогочасна карикатура, присвячена визнанню виборчих прав жінок у Новій Зеландії
mages.nzgeo.com

Перо, яким був підписаний закон, новозеландський губернатор Девід Бойл, граф Глазго відправив як подарунок Кейт Шеппард – найвідомішій тоді (та й зараз) місцевій суфражистці, яка наполегливо боролася за визнання виборчих прав жінок багато років і для якої ухвалення закону стало й великою особистою перемогою.

 
Крайстчерч у 1869 році
christchurchcitylibraries.com

До новозеландського Крайстчерча з рідного їй англійського Ліверпуля Шеппард перебралася в 1869 році, коли їй було трохи більше двадцяти. Суфражистський, та й загалом жіночій рух робив тоді у країні лише перші – і дуже обережні - кроки.

 
Титульна сторінка "Звернення до чоловіків Нової Зеландії"
nzhistory.govt.nz

Саме цього року було надруковане "Звернення до чоловіків Нової Зеландії" - перший в історії архіпелагу памфлет на захист права жінок брати участь у виборах. Але її авторка Мері Енн Мюллер змушена була писати його під псевдонімом – бо її переконання… не співпадали з поглядами її чоловіка. А публічно зізналася в авторстві вона лише через тридцять років – через сім років після його смерті!

 
Мері Енн Мюллер
wikimedia.org

Під псевдонімом писала й Мері Енн Колклоф, але свого справжнього імені вона вже не приховувала. Зрештою, й відома вона була не лише текстами, оприлюдненими в пресі, а й публічними виступами. Найгучнішою була кампанія, влаштована нею в Мельбурні у 1875 році. Однак ставлення до неї "поважної громади" - переважно чоловічої, звісно – залишалося здебільшого іронічно-зверхнім.

 
Мері Енн Колклоф
nzhistory.govt.nz

Показово, що й на енергійну та завзяту Шеппард, яка швидко стала душею крайстчерчського жіночого товариства, більше враження справили не новозеландські суфражистки, а американка Мері Лівітт з "Всесвітнього жіночого союзу християнської помірності". Який боровся за обмеження, а по можливості й цілковиту заборону продажу алкогольних напоїв.

 
Мері Лівітт
wikimedia.org

Проблема алкоголізму тоді була дуже гострою, особливо в країнах, колонізованих європейцями. А для Шеппард ця тема була особливо близькою, адже вона вважала, що пиятика звела до могили її батька (той рано помер, виховував Кейт її дядько - священник), і була настільки налаштована проти алкоголю, що й несприйняття м'яса – а вона була вегетаріанкою – пояснювала тим, що воно стимулює вживання спиртного.

 
Будівля Королівського театру у Крайстчерчі, в якому виступала Мері Лівітт
wikimedia.org

Після зустрічі з Лівітт Шеппард взялася за створення філії "союзу християнської помірності" в Новій Зеландії, що почала справжній "хрестовий похід" проти торгівлі алкоголем у країні. І перетворилася на "ворога номер один" для бізнесу, що заробляв на їхньому продажу, – а позиції цього "алкогольного лобі" серед політичного істеблішменту островів, варто зазначити були дуже міцними (можливо, навіть міцнішими за трунки, якими вони цей істеблішмент поїли).

 
Емблема "Всесвітнього жіночого союзу християнської помірності"
wikimedia.org

Проте непохитна в принципових питаннях Шеппард продемонструвала неабиякі політичні таланти. Серед петицій, які учасниці союзу спрямовували до парламенту, скажімо, були й ті, що пропонували заборонити працювати у барах жінкам.

 
"Мутер Iнн" - найдавніший паб у Новій Зеландії. На фото 90-х років XIX сторіччя позують самі чоловіки та собаки
cms-cdn.bayleys.co.nz

Можливо, це не дуже відповідало загальній філософії феміністичного руху, але допомогло знайти "союзу християнської помірності" спільну мову з консервативними політиками – як зазвичай найскептичніше ставилися до ідеї емансипації, і провалили законопроект про надання жінкам права голосу, який у 1887 році запропонував прем'єр Джуліус Фогель (той після провалу навіть залишив Нову Зеландію).

 
Джуліус Фогель
wikimedia.org

Втім, Шеппард зрештою дійшла висновку, що політики не йдуть на поступки тим, від кого не залежать. А вимоги жінок парламент не помічатиме доти, доки жінки не матимуть права голосу й не визначатимуть, кому бути депутатом. Тож і сама врешті стала суфражисткою.

 
Кейт Шеппард
collection.canterburymuseum.com

В 1888 році вона оприлюднила власний памфлет - "Десять причин, з яких жінки Нової Зеландії повинні голосувати". В якому з їдучим сарказмом звинувачувала супротивників виборчих прав жінок в тому, що вони прирівнюють їх до дітей, а то й до злочинців із божевільними.

 
"Десять причин, з яких жінки Нової Зеландії повинні голосувати", видані як листівка
canterburymuseum.com

За три роки до парламенту надійшла петиція, підготовлена Шеппард, під якою поставили свої підписи більше дев'яти тисяч новозеландських жінок. Її проігнорували. Але Кейт керувалася принципом "дощ складається з окремих крапель". Під наступною петицією – вже через рік стояли вже двадцять тисяч автографів. Законопроект був розглянутий, але відхилений верхньою палатою.

 
Депутати розглядають петицію про визнання права жінок голосувати. Тогочасна карикатура
nzhistory.govt.nz

Найактивнішим супротивником суфражисток – окрім вкорінених чоловічих стереотипів, звісно – було усе те ж "алкогольне лоббі". Переконавшись в завзятості Шеппард, торгівці спиртним підозрювали, що її прихильниці використають здобуте право для того, щоб провести до парламенту прихильників "сухого закону" - а може й… свят-свят… прихильниць, хоча в петиції йшлося лише про право обирати, але не бути обраними.

 
"Що, вечеря не готова? Що ж ти робив?". Тогочасна карикатура, що малює "жахливе майбутнє" в уявленні супротивників суфражисток
nzhistory.govt.nz

Першою про пасивне виборче право для жінок у Новій Зеландії заявила в травні 1893 році Мері Те Тай Мангаках'я – дружина очільника представницького органу маорі — Котахітанги. Але він так і не був визнаний владою колонії.

 
Мері Те Тай Мангаках'я
wikimedia.org

А Шеппард у тому ж році принесла до парламенту нову петицію, підписану вже 32 тисячами підписами новозеландок - це був 270-метровий рулон іх 546 аркушів. І депутати нижньої палати прголосували "за" переважною більшістю голосів.

 
Петиція 1893 року із підписами
wikimedia.org

Залишалася, щоправда, верхня палата. В якій голоси ділилися майже порівну. У відчайдушній спробі зупинити закон прем`єр Річард Седдон - палкий його супротивник - зарахував голос одного з членів палати, переданий не особисто, а телеграфом. Проте маніпуляція обурила інших, двоє з яких демонстративно - щоб "провчити" керівника уряду - проголосували "за". І саме з перевагою у два голоси закон врешті-решт був схвалений.

 
Річард Седдон
wikimedia.org

Губернатор Девід Бойл насправді теж не був прихильником документу. Але, як чесна людина, скаргу тих, хто проголосував "проти", визнав безпідставною. І вже за десять тижнів більше 90 тисяч новозеландок вперше скористалися правом обирати.

 
Елізабет Йейтс
wikimedia.org

А наступного дня жінка - так само вперше у цілій Британський імперії – стала мером (на місцевому рівні заборон на посади для жінок не було). Онеангу, передмістя Окленда, на цілий рік очолила Елізабет Йейтс.

Олексій Мустафін: Слабкість сили. Повчальні уроки Дейтона

Угода про припинення Боснійської війни 1992-1995 років увійшла до історії (та й не лише історії – адже її вважають чинною і досі) як Дейтонська. Адже була підписана президентами Боснії і Герцеговини Алією Ізетбеговичем, Хорватії Франьо Туджманом та Сербії Слободаном Мілошевичем на базі Райт-Паттерсон біля міста Дейтон в штаті Огайо.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.