Маніфест відчаю. Ненароджена федерація як "дозвіл" на незалежність?
"Моїм вірним австрійським народам" - саме так починається звернення Карла I, останнього австрійського імператора, до своїх підданих, яке до історії відтак увійшло під неофіційною назвою "Маніфеста народів". У ньому цісар оголосив про намір перетворити австрійську частину "ввіреної йому" держави - або ж Цислейтанії - на федерацію. В якій кожний з народів в її складі утворив би "свою власну державну одиницю на території, яку він населяє".
"Моїм вірним австрійським народам" - саме так починається звернення Карла I, останнього австрійського імператора, до своїх підданих, яке до історії відтак увійшло під неофіційною назвою "Маніфеста народів". У ньому цісар оголосив про намір перетворити австрійську частину "ввіреної йому" держави - або ж Цислейтанії - на федерацію. В якій кожний з народів в її складі утворив би "свою власну державну одиницю на території, яку він населяє".
Про такий сценарій розвитку подій імператор говорив і на засіданні Коронної Ради, яку зібрав напередодні. Наголосивши у своєму виступі, що, окрім іншого, ця пропозиція відповідає ще й десятому пункту з "мирного плану" президента США Вудро Вільсона. Який, варто нагадати, вимагав надати народам Австро-Угорщини (саме народам!) "якнайширші можливості автономного розвитку".
Оскільки Антанта - хоч і не надто охоче – висловила готовність укласти мир на основі вільсонівських "14 пунктів", то "Маніфест народів" міг стати "мирною пропозицією" Відня для переговорів про завершення світової війни – яка на цей момент тривала вже більше чотирьох років.
Щоправда, внутрішнього устрою Угорського королівства, або ж Транслейтанії, - чиїм монархом Карл I поки залишався – "Маніфест народів" все ж не торкався. На вимогу угорського прем'єра Шандора Векерле до документу навіть внесли відповідне запевнення.
Ще одне зауваження стосувалося поляків, утримати яких в складі федерації цісар вже й не сподівався. Тому вирішив їх "милостиво" відпустити, погодившись на воз'єднання "польських територій Австрії" з новоутвореною незалежною державою, проголошеною Регентською Радою у Варшаві ще за тиждень до появи "Маніфеста народів". Втім, які саме території при цьому вважалися польськими – імператор у своєму зверненні не уточнював.
Хай там як, але "залишкова" федерація в розумінні Карла I мала об'єднати німців, чехів, південних слов'ян (без поділу на хорватів і словенців) та українців. Щоправда, чехи напередодні теж попередили, що ні будувати спільне майбутнє з Віднем не збираються. До того ж в Празі вимагали приєднання до чеських ще й словацьких земель, а маніфест і надалі визнавав їх за Угорщиною.
Схоже, що на "потяг історії" цісар таки запізнився. І можливо навіть усвідомлював це. Однак для нього було важливо, щоб відносини між його "любими" підданими (а також вже майже не підданими та вже точно не підданими) були врегульовані мирним способом - навіть під час світової війни. А самому процесу розлучення була надана хоч якась легітимність.
Саме тому у маніфесті Карл I офіційно визнав представниками народів, що складали (або ж колись складали) його імперію, створені – спочатку здебільшого самочинно - об'єднання депутатів, що представляли ці народи в імперському парламенті, - Національні Ради.
В реальності, щоправда, ці Ради очолили будівництво вже цілком самостійних держав на руїнах Габсбурзької імперії - буквально за лічені тижні після оприлюднення "Маніфесту народів". Але їхній статус був освячений самим імператором!
По суті це був єдиний пункт документа, втілений на практиці. Всі інші залишилися на папері. Та й сам маніфест не встиг набути конституційного статусу. Все відбулося надто швидко.
Вже в день офіційного оприлюднення "Маніфесту народів" - 17 жовтня – Угорщина офіційно розірвала особисту унію з Габсбургами та повідомила Антанту про готовність самостійно вести перемовини про завершення війни.
18 жовтня була оприлюднена написана кількома днями раніше Томашем Масариком "Декларація незалежності чехословацького народу". Показово, між іншим, що в ній йшлося вже не про два окремих народи, чехів і словаків, а про єдиний.
Наступного дня були утворені Національна Рада Тешинського герцогства (в якій переважали поляки) та Українська Національна Рада – позначивши точки щонайменше ще двох конфліктів на теренах тепер вже колишньої імперії.
27 жовтня австрійський прем'єр Гусарек фон Гайнляйн, зрозумівши, до чого все йде, залишив посаду. Карл I призначив на його місце Генріха Ламмаша, відомого своїми пацифістськими переконаннями та виданим у 1917 році маніфестом, зміст якого перегукувався із ідеями Вільсона. Новий уряд одразу назвали "міністерством ліквідації", хоча насправді він радше був "присутній при ліквідації", яка відбувалася вже без участі його міністрів.
29 жовтня зв'язки з Австрією розірвав хорватський сабор, який заснував на землях, що входили до складу Габсбурзької монархії, Державу сербів, хорватів і словенців, перепорядкував собі та оголосив про виведення з фронту хорватських частин.
30 жовтня польські депутати у Кракові створили власну "ліквідаційну комісію", а німецькі у Відні - "тимчасовий уряд Німецької Австрії" на чолі з Карлом Реннером.
Саме цей тимчасовий уряд, влаштований – така вже іронія долі - за "рецептом", освяченим Карлом I, менше ніж за два тижні позбавив його корони, проголосивши Австрійську республіку. Та остаточно поховав ідею "федерації вірних народів", урочисто проголошену імператорським маніфестом.
Сьогодні, звісно, можна "дорікати" останньому цісарю в тому, що рятувати єдність своєї держави він кинувся запізно. І згадувати мрійливо (як це роблять ті, хто й зараз ностальгує за "бабцею"), що ідея Сполучених Штатів Австрії обговорювалася ще до першої світової. І тоді здавалася цілком "робочою". Але ж до війни Карл I не був імператором.
Те ж, що почалося на теренах імперії після його "добровільного відсторонення від управління" (корони він не зрікався), свідчить радше про те, що реальних шансів домовитися про співжиття хоча б у федеративній, але єдиній державі в "любих" габсбурзьких підданих насправді не було. А Felix Austria і досі існує хіба що в уяві тих, хто ніколи в ній не жив.
