"Їздив по Европі, спричиняючись своїм голосом до слави української пісні". Кирило Миколайчук і Українська Республіканська Капела
Кирило Миколайчук – сподвижник Кошиця, Леонтовича та Стеценка. І це він, зокрема, поніс "Щедрика" у світ. Про нього немає ані довідки у Вікіпедії, ані світлини у публічному доступі. А чоловік десятки років розвивав у Парижі українську хорову культуру, хоч самому доводилось працювати на фабриці. Свої невеликі заощадження інвестував в підтримку української справи.
Кирило Миколайчук – сподвижник Кошиця, Леонтовича та Стеценка. І це він, зокрема, поніс "Щедрика" у світ. Про нього немає ані довідки у Вікіпедії, ані світлини у публічному доступі. А чоловік десятки років розвивав у Парижі українську хорову культуру, хоч самому доводилось працювати на фабриці. Свої невеликі заощадження інвестував в підтримку української справи.
Народився 1888 році у селі Перегонівці на Уманщині. У козацькій родині Тараса і Євдокії (з родини Приблуд). Дідусь його – Андрій Приблуда – чумакував, тому ніколи не був кріпаком. "Він же мав великий вплив на малого Кирила і вщепив йому любов до славного минулого свого народу".
Випускник середньої учительської школи при Михайлівському Золотоверхому монастирі. А після трьохлітнього вчителювання у тому ж монастирі завершив ще дяківську школу. Залишився в Києві, влаштувавшись на працю в Управлінні Південно-західної залізниці.
Перебуваючи в Києві розпочав навчання на диригента у знаменитого в ті часи "Яші" (Якова) Калішевського в Софіївському соборі. А опісля провів п'ять років у Володимирівському Соборі під диригуванням Михайла Надєждинського (1875-1935) у якого став помічником.
"При цих першорядних диригентах, Миколайчук став великим знавцем церковного співу і вміння управляти хором". Із Кошицем познайомились в Студентському хорі, "в якому співали свідомі українці, хоч і не всі були студентами". Напередодні 1917 року цей хор перетворено у Хорове товариство Олександра Кошиця, а у 1918 році – в Український Національний Хор, який постав з ініціативи Стеценка та Леонтовича. Двоє останніх визнавали, що в диригентурі не можуть змагатись із Миколайчуком.
У складі Української Республіканської Капели Миколайчук "на протязі двох з половиною років їздив по всій Европі, спричиняючись своїм голосом до слави української пісні". Побратими згадували, що у нього був "чудовий бас-баритон… яким він захоплював слухачів". Був одним із тих учасників капели, які замовили у Швейцарії годинник Головному отаману УНР, де замість цифр були літери: С И М О Н П Е Т Л Ю Р А (дванадцять літер і жодна не повторювалась).
У подальшому продовжував справу Республіканської капели, залишившись у Франції. Організував Співоче товариство імені Леонтовича. Після Другої світової війни заснував у Парижі хор "Пісня рідного краю", де беззмінно був диригентом 15 років. Ще раз – у Парижі, тогочасній культурній столиці світу. Без участі його хору не обходилась жоден більший український захід в цьому місті.
Ще з 1938 року керував у Парижі українським церковним хором. "Положив на ноти тексти Всенічної, Молебнів та Служб Божих на великі Свята. І все це власними руками, на підставі свого таланту і досвіду та щирого українського серця". Його ж зусиллями церковний хор перетворився у мішаний, злучив молодь. У результаті не один раз "паризьке радіо передавало Богослужби й концерти нашого хору". Увесь концерт записано на платівки.
"Проживав він в своєму невеличкому домі під Парижем, в Епіне на Сені". Працював на фабриці, але знаходив час, щоб проводити репетиції у столиці Франції. Останні роки свого життя доїздив 50 кілометрів із міста Мелен. Готуючись до виступів хору в церкві, на заходах, концертах чи по радіо.
За свою громадську працю нічого не отримував. "Навпаки, ще сам платив і інших заохочував платити членські внески на утримання церкви, а на будову Храму УАПЦ Св. Симона в Парижі виплатив вартість двох цеглинок (10 000 франків). Це не від багатства, а від щирости…". Окрім цього багато працював для бібліотеки імені Петлюри в Парижі, де був скарбником.
Помер у 1960-му на 73 році життя. Похований на українській дільниці цвинтаря у Везін-Шалєті під Парижем. Це "була лагідна людина, яка жила з усіма й залишила лише друзів. Це був український патріот, що працював, закачавши рукава там де треба".
