Куди веде вулиця Леніна?

Якщо людина живе в оточені тоталітарної пропаганди і

не помічає її, значить пропаганда досягнула своєї мети.

Вацлав Гавел

Питання навіщо міняти старі назви вулиць чи міст, демонтувати старі пам'ятники постійно звучать в дискусіях довкола цієї проблеми. При цьому противники змін апелюють до історії – "таким було наше минуле, то ж ми не в праві його змінювати". Але насправді ця розмова не стільки про минуле, як про майбутнє.

Змінити те, що сталося, поза нашими можливостями. Натомість мова про те, а що з минулого нам потрібне в майбутньому? Що вартує передавати від предків до нащадків?

Деякі події ми повинні пам'ятати як пересторогу – таке ніколи немає повторитися. Їх слід залишити назавжди в минулому. Інші навпаки, служать прикладом, на який варто орієнтуватися, прикладом, який може стати в пригоді наступним поколінням.

І саме другі мають бути увічненні в назвах вулиць, площ, парків, населених пунктів. Топонімічні назви в даному випадку виступають маркером того, що справді важливо для мешканців села, міста чи цілої країни.

Столиця Сполучених Штатів Америки носить ім'я Джорджа Вашингтона, який боровся за незалежність цієї країни, а не короля Георга ІІІ, який протистояв цьому. Майже в кожному американському місті є вулиця Авраама Лінкольна, тому що його ім'я асоціюється з боротьбою проти рабства. Він є символом однієї з базових цінностей американців – свободи.

Свідомо навожу нібито далекі для нас приклади Сполучених Штатів. Адже це одна з найуспішніших країн світу. Такою вона стала, між іншим, тому, що більшість її громадян підтримують цінності, визначальні для творення країни. І про цінності розповідають не лише книги, фільми чи телепрограми, але й мапа держави чи навіть маленького містечка.

Схожа ситуація в інших державах світу – вулиці, площі, пам'ятники яких присвячені людям, що зробили визначальний вклад у розвиток країни, громади, стали символом вартостей, які об'єднують спільноту, місцеву чи національну.

Зафіксовані у топоніміці імена та назви мають важливий виховний ефект – це чудово розуміли не лише керівники свободолюбних демократичних держав, а й чільники тоталітарних режимів. Тому в захоплених нацистами чи комуністами містах негайно з'являлися вулиці Гітлера чи Леніна. Центральні площі обов’язково позначали пам'ятниками перших осіб та монументами "вождів" локального масштабу.

Символічно, що в Україні, яка перебувала під владою обох тоталітарних режимів, часто та сама вулиця в різний час була вулицею Леніна потім Гітлера, опісля знову Леніна, а на місці пам'ятника "вождю світового пролетаріату" нацисти встановлювали монумент "великого фюрера", який згодом знову замінявся Іллічем.

Після розгрому Третього Райху, його сліди швидко були стерті з теренів, колись окупованих німцями. В рамках проведеної повоєнним урядом політики денацифікації перейменовано назви вулиць та міст, ліквідовано нацистські пам'ятники в самій Німеччині. Попри те, що вони теж вже на той момент були німецькою історією. Але саме тією історією, яку німці хотіли залишити в минулому, а не тягти її вантаж за собою в майбутнє.

Схожим чином слідів пам'яті іншого тоталітарного режиму позбавлялися в посткомуністичних країнах Центральної та Східної Європи. Проте "вітер змін" кінця 1980-тих – початку 1990-тих лише частково зачепив Україну. Швидко і ефективно перейменування та демонтаж відбулися лише в західній частині країни, де місцеву владу очолили представники антикомуністичного, національно-демократичного табору.

Судячи по мапах інших частин нашої держави, 1991 рік там не став кінцем радянської Україні – вулиця Леніна надалі залишалися невід'ємним атрибутом майже кожного, навіть найменшого населеного пункту. В більшості випадків саме на цій вулиці знаходяться органи влади чи місцевого самоврядування вже незалежної України.

Проблема не в ностальгійному небажанні розпрощатися з минулим, а в тому, що таким чином ми деформуємо свою сучасність і навіть майбутнє.

Діти із підручників історії знають про злочинну політику Леніна. Але для того, щоб отримати ці знання, вони йдуть до школи вулицею Леніна, минаючи пам'ятник Леніну. Таким чином ми виховуємо у молодому поколінні суспільну шизофренію та моральний релятивізм – злочини і злочинці не лише не засуджуються, їх продовжують возвеличувати.

Тож вулицею Леніна ми точно ніколи не зайдемо до правової демократичної держави. Єдине, куди вона може завести нас – це у тупик минулого.

Фото Юрія Косина

Очевидно, йдеться не лише про вулиці Леніну – вони просто є найвиразнішим прикладом неподоланого тоталітарного минулого. В українській топоніміці відображено сотні, якщо не тисячі інших "героїв комуністичного Олімпу", причетних до масових політичних репресій, Голодомору, боротьби проти становлення української держави (список окремих з них додається).

Системна робота зі зміни цих назв в Україні почалася щойно після створенням Українського інституту національної пам'яті. За 2007–2010 рік з його ініціативи здійснено 2754 перейменування.

Цю роботу зупинили після приходу до влади Віктора Януковича, гуманітарна політика якого була спрямована не на засудження, а навпаки – на реабілітацію радянського минулого.

Як ми тепер знаємо, реабілітацією не обмежилося: режим Януковича спробував використати авторитарні радянські методи в керуванні країною. Тому знову з'явилися політичні в'язні, цензура, обмеження свободи зібрань. Врешті дійшло до розстрілів мирних протестувальників у центрі столиці.

Природно, що повалення режиму Януковича супроводжувалося стихійної "десовєтізацією": люди намагалися позбутися не тільки ненависної їм влади, але ганебних символів минулого, які надихали чиновників.

Сьогодні цей процес набуває форм цілеспрямованої державної політики.

Він є особливо актуальним саме зараз, коли проти України ведеться війна сусідньою Росією. Адже керівництво Кремля мобілізує під свої прапори терористів та диверсантів саме ідеєю повернення до радянського минулого. Символи та герої цього минулого, які боролися проти України в 1917–1920-тих роках, надихають їх послідовників, котрі підняли зброю проти сучасної Української держави.

Тому топоніміка перестала бути питанням лише гуманітарної політики – вона стала одним із інструментів забезпечення національної безпеки.

Між поняттями "потрібно" і "можливо" часто лежить неподоланна прірва. Таку прірву дехто малює в процесах позбавлення тоталітарної спадщини у топоніміці. Коли мова заходить про потребу перейменування вулиць чи населених пунктів, чуємо "дорого, довго, неможливо". Сьогодні саме ці слова, а не якісь ідеологічні аргументи є головним щитом, який захищає рештки тоталітарного минулого.

Український інститут національної пам’яті розробив методичний посібник для органів місцевого самоврядування, який демонструє цілком інше – процес перейменування простий, не вимагає великих фінансових чи часових витрат. Отже, не лише потрібно, але й цілком можливо.

Ми не знаємо, якими будуть нові назви вулиць, площ, населених пунктів. Це питання згідно українського законодавства та світової практики мають вирішувати місцеві громади. Вони можуть повернути історичну (докомуністичну) назву, чи присвяти її якомусь з місцевих або загальнонаціональних героїв.

Але ми точно знаємо, чиї імена мають зникнути з мапи нашої країни, її міст та сіл – імена людей, причетних до масових злочинів, людей, що творили один із найжахливіших тоталітарних режимів в історії людства. Вони назавжди мають лишитися в минулому.

Адже, як казав Хосе Ортега-і-Ґассет: "Історія не вчить нас, що ми повинні робити, але вказує на те, чого робити не слід".