Спецпроект

"В СССР инвалидов нет!..". Навряд чи ви колись читали подібне

Справжнім концтабором, радянським Бухенвальдом, називали інвалідний табір у селищі Макорти Софіївського району Дніпропетровської області – "Угробиловка там настоящая: ни лечения, ни жратвы. Изобьют до смерти в ШИЗО, а запишут, что повесился".

Що читаємо? Рідкісну книгу, випущену двадцять п’ять років тому в Лондоні. Ім’я автора, Валерія Фефелова, мало комусь щось говорить, але його праця "В СССР инвалидов нет!.." (видавництво "Overseas Publications Interchange Ltd", 1986) є унікальним документом часу. Навряд чи ви колись читали подібне.

Спогади звичайного радянського інваліда є свідченням "о миллионах людей, бесправных и униженных той системой, в которой они родились, выросли и существуют". Варто прочитати, якщо вже не книгу, а цей огляд, тим, хто зберігає ілюзії щодо суті "найгуманнішої в світі" комуністичної держави.

Що цікавого? Пару слів про оповідача. Валерій Фефелов народився в 1949 році в містечку Юр’єві-Польскому Володимирської області. Працював кіномеханіком та електромонтером. У 1966 році майстер скерував його працювати на лінію електропередач, яку, чомусь, забули знеструмити. Як наслідок – удар струмом, падіння і перелом хребта. Відтак – життя на інвалідному візку.

 

Зіткнення з реальністю, неможливість захистити свої права змушує Валерія разом із кількома друзями в 1978 році створити першу в СРСР "Инициативную Группу защиты прав инвалидов".

Реакція влади була доволі передбачуваною – обшуки, шантаж, затримання. Фефелова як найбільш активного, в травні 1982-го було звинувачено в "спротиві представникам влади". Йому загрожувало ув’язнення до 5 років, але комусь у КГБ прийшла в голову ідея виставити дисидента за кордон. Мовляв, немає людини – немає проблеми. Федеративна Республіка Німеччина погодилась прийняти інваліда.

"Кто из нас жил в России после войны, мог видеть во всех общественных местах (на вокзалах, рынках, площадях) изувеченных во время только что окончившейся войны калек в дырявых обносках, нередко с орденами и медалями на груди, обреченных теперь на нищенство, полуголодных.

Эти бездомные герои просили милостыню у тех, кому они завоевали мир. И вот их вдруг не стало, улицы были очищены от их жалкого вида, и мало кто задумывался, куда они исчезли.

Рассказывают, что Сталин, однажды проезжая по послевоенной Москве в автомобиле, выразил неудовольствие по поводу множества инвалидов на улицах. Это было "понято" его подчиненными, что и явилось одной из причин выселения бездомных инвалидов из Москвы...".

Після війни діяли кілька концтаборів, де утримували нещодавніх фронтовиків. З найбільш відомих – Спаська інвалідна колонія неподалік Караганди, на 15 тис. осіб, і острів Валаам, що на Ладозькому озері. У Спаську – 11-годинний робочий день і щоденні марш-кидки по 12 кілометрів до каменоломень. Причому, часто в літній робі, інвалідам "не положено" видавати зимовий одяг, адже вони де-юре значились у документах як "не работающие".

Невідомий солдат. Війна забрала у нього руки, ноги та слух. Він міг тільки бачити... Малюнок Геннадія Доброва

У 1956 році відбулася перша демонстрація за права інвалідів на 30 мотовізках перед будівлями ЦК КПРС і Моссовєта. У 1973 році Василь Голубєв і Ірина Виноградова, інваліди з Іванова, вирішили створити Всесоюзне товариство інвалідів з порушенням функцій руху, то їх викликали в КГБ, де категорично наказали припинити розсилати анкети можливим членам, адже це в компетенції держави та її органів.

Заступник міністра соціального забезпечення з промовистим прізвищем Солдатенков наказав навіть думки відігнати – "Тут один уже хотел организовать инвалидное общество. Если бы вы знали, что с ним сделали, вы бы его судьбе не позавидували!".

Автор пише не тільки про себе. Інший нещасний, Файзулла Хусаїнов з татарського міста Чистополь, отримав травму хребта на підприємстві. Лікарі поставили діагноз, що він проживе не більше тижня, "но шли недели, месяцы, а он не умирал". У нього на очах помирали сусіди по лікарняній палаті, причому не від параліча, а через відсутність догляду, жахливі пролежні – "сутками лежали они мокрые при открытых форточках, а постели меняли только перед обходом врача".

 

Хусаїнов 14 років писав листи в усі можливі інстанції з єдиним проханням – поміняти квартиру на третьому поверсі на таку ж, але на першому, і бажано з телефоном...

Радянська влада, яка ледве не щомісяця запускала в космос кораблі, годувала мільйонами доларів половину диктаторів і терористів світу, тут була безпорадна. А місцеві "слуги народу" тільки насміхалися з Файзулли – "пиши, пиши, хоть каждый день пиши". Ще й погрожували "только хуже будет".

У Президії Верховного Совєта СРСР чоловікові спочатку сказали, що оскільки всі закони на його боці, проблема буде вирішена "незамедлительно". Обдурили, бо потім, коли він з надзвичайними проблемами знову дістався столиці, розмова була недовгою: "ты все законы знаєш, вот и добивайся их исполнения у себя в Чистополе, а сюда нечего ездить… разговаривать нам с тобой не о чем".

Далі йде страшна розповідь як людина не могла перейти через вулицю Горького в Москві через пішохідний перехід (пандусів, звісно, не було), а люди відвертались і не бажали допомогти. Хусаїнову довелося чекати ночі, щоб порожньою вулицею перебратись на протилежний бік і потім, повністю знесиленим, дістатись прокуратури СРСР, звідки його теж "попросили".

Радянські візки вагою до 37 кілограмів видавались на 5-7 років. Вони не пролізали в ліфт. Їх не можна було скласти, тому не можна було вирушити в дорогу. Без допомоги сторонньої людини не можна було перетнути навіть найменшу перешкоду і навіть самостійно сісти на неї – "она отъезжает и инвалид оказывается на полу".

Колишня фронтова радістка Юлія Єманова. Малюнок Геннадія Доброва. Більше тут - http://www.liveinternet.ru/users/takova-zhizn/post164297264/

На запитання, чому на вулицях так мало людей на візках чи милицях, один функціонер бовкнув – "Здоровые люди не привыкли к виду инвалидов". А їх не тисячі, а мільйони. За неофіційною статистикою, в Радянському Союзі тоді – близько 3 мільйонів інвалідів, прикутих до ліжка чи візка.

В СРСР було півтори тисячі будинків інвалідів, де, як пише Фефелов, вони були "замурованы". Їм офіційно було заборонено мати дітей. Вища освіта – майже нереально, "у нас институт, а не инвалидный дом" - типова відповідь адміністрації.

Єдине джерело існування – пенсія, яка нараховувалась пропорційно трудовому стажу. А якщо такого не було, у інвалідів дитинства, – це 25-30 рублів. Тоді як середня зарплата по країні складала 177 рублів.

 

Теоретично можна було потрапити на лікування на захід. Один робітник з підмосковного міста Троїцька, витрачав час, оббиваючи кабінети чиновників, поки не почув: "Мы никогда не позволим Западу наживать политический капитал на лечении вашего ребенка, даже если ребенку это будет стоить жизни".

Справжнім концтабором, радянським Бухенвальдом, називали інвалідний табір у селищі Макорти Софіївського району Дніпропетровської області – "Зря ты рвешься, земляк, в этот крематорій! Угробиловка там настоящая: ни лечения, ни жратвы. Эти гады, на оборот, стараються на тот свет отправить, но без шума, чтобы все было шито-крыто: изобьют до смерти в ШИЗО, а запишут, что повесился". Начальник табору Годинник казав в очі нещасним – "Вы досадный балласт нашего общества".

Описується історія Борислава Москаля з Бережанського району Тернопільської області. Його помістили в кімнату з психічнохворими. Скаржитись на умови не дозволено, бо скарга є підставою для переведення в барак до буйних…

 

Інший приклад турботи держави. Ветеран війни Іван Гончар з Костянтинівського району Донеччини втратив ногу на фронті. Але першої групи не зміг отримати, визнали інвалідом ІІІ групи… "вследствие общего заболевания" з пенсією в 70 рублів. Щоб вижити – пішов працювати на ферму, стрибаючи на одній нозі, вантажив п’ятидесятикілограмові бідони з молоком.

Зараз нікого не здивуєш змаганнями параолімпійців. Звідки ж було знати радянським людям, що в той час, коли в Радянському Союзі інвалідів за людей не вважали, на Заході проходили великі спортивні змагання. На запитання організаторів спортивних ігор у британському місті Сток-Мандевіль один із чиновників відповів фразою, винесеною в назву книги, - "В СССР инвалидов нет".

 

24 серпня 1978 року Фефелов, Хусаїнов та Юрій Кисельов оголосили про створення "Инициативной группы по защите прав инвалидов СССР".

У зверненні до урядів, країн, які підписали Гельсінські угоди, ООН та радіоголосам, йшлося: "Многолетняя борьба за организацию в СССР инвалидного общества выявила полную бесполезность прямого обращения к официальным органам... В лучшем случае письма оставались без ответа, в худшем – кончались угрозами, даже репрессиями… Мы обращаемся с просьбой потребовать от советского правительства соблюдения прав инвалидов и улучшения их социального обеспечения. Мы обращаемся ко всем инвалидам в СССР с призывом вспомнить о своем человеческом достоинстве, объединяться в инициативные группы взаимопомощи и активно бороться за создание своего общества в полном соответствии со статьей 51 Конституции СССР".

Хрест у казахстанському степу неподалік концтабору для інвалідів у Спаську. Фото Вахтанга Кіпіані

Далі було "бодання" з системою, погрози "закрити", пропозиція емігрувати, від якої не можна було відмовитись. Правда, перед відльотом кагебіст Маліков попередив дружину Фефелова – "Не думайте, что на Западе вы будете в безопасности, если надо, мы вас и там достанем…".

Правозахисна діяльність, книга, допомога колишнім друзям – цим було заповнене життя Валерія Фефелова у Франкфурті-на-Майні. Його серце зупинилося в грудні 2008-го.

Фраза. "Будучи не в силах посадить инвалида в велоколяску, государство стыдится его внешнего вида и старается убрать с глаз! И это логично: у общества, считающего себя идеальным, все должно быть опрятно: его одежды, витрины, фасад. Как это так – вдоль безукоризненного строя горнистов и кумачевых трибун вдруг поползет или покатит на самодельной грохрчущей дощечке с роликами какое-то скрюченное, уродливое существо? Кто допустил? Убрать! Убрать! Убрать!".

Джерело: tsn.ua

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"

Бабин Яр: гібридні контексти Сергія Лозниці

Мабуть, головною зіркою антиукраїнського шабашу, влаштованого цього року Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» на багатостраждальних кістках його жертв, став кінорежисер Сергій Лозниця зі своїм фільмом «Бабин Яр. Контекст».

Валєр Бондар. Харківський літмузей. Середовище дев'яностих

Валєр Бондарь – «гуру і навчитель» Сергія Жадана, митець, який об'єднував творчу еліту не тільки в Харкові. Саме у майстерні Бондаря в ЛітМузеї виникло українське середовище неформалів ранніх 1990-х. Його рукою з кінця вісімдесятих – початку дев’яностих карбувалась в харківському просторі графіка перших кроків боротьби за самостійну, стильну і самодостатню Україну. І у дев’яності довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалося вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище

«…з крісом у руках, з пером чи живим словом» спадщина Євгена Побігущого

За життя Є. Побігущого-Рена його дописи в еміграційній пресі, передмови до окремих військознавчих студій, відгуки й рецензії на видання українською й чужими мовами, спогади, завуальовані псевдом «Євген Беркут», а виступи і вибрані доповіді – й поготів, ніколи не були зібрані під однією обкладинкою. З огляду на це у рік 120-ліття Є. Побігущого-Рена настав найвищий час подати сучасному українському читачеві його вибрані публікації, рукописи, виступи і листування.