Спецпроект

Ізраїль. Історія відродження нації

Ізраїль вражає стороннього глядача, взяти хоча б його політичне життя, де «нові» праві під проводом Бенета скинули незмінного лідера «старих правих» Нетаньягу шляхом об'єднання з арабською ісламістською партією «РААМ» (!). Парламентаризм в демократичній державі підсовує різні сюрпризи та конфігурації, і такий устрій був притаманний Ізраїлю від початку його існування, що тим більш парадоксально з огляду на те, що євреї прибували до Сіону з недемократичних країн: з Російської імперії, нацистської Німеччини та арабських країн, які й досі не знають про таке досягнення модерну.

 

Що читаємо? Даніель Ґордіс. «Ізраїль. Історія відродження нації». Київ: Наш Формат, 2021


Євреї почали розколюватися задовго до заснування держави, коли на Шостому сіоністському конгресі 1903 року частина делегатів протестувала проти планів оселитися на територіях в Східній Африці. Існували також плани заснувати державу євреїв в Аргентині, Анголі, Мадагаскарі та навіть на Тасманії та Суринамі.

Теодор Герцль, ідеолог сіонізму, усвідомив хибність таких проєктів і в 1904 році оголосив, що рішення можна знайти тільки в Палестині, в краї, який отримав дану назву після окупації Землі Ізраїля римлянами на початку першого тисячоліття.

Наприкінці 1870-х років у Палестині жило близько 27 000 євреїв головно в Єрусалимі — це були дуже бідні та глибоко релігійні люди, на життя яких епоха модерності майже не вплинула.

Віра не долучилася до розбудови держави, позаяк релігійні антисіоністи вважали, що лише Бог має право привести євреїв на рідну землю, а от мова відігравала величезне значення.

Сучасний іврит відродила одна людина — Еліезер Бен-Єгуда, який під час навчання в Сорбонні спостерігав глибокий вплив французької мови на французький націоналізм. У 1880 році він писав: «Я переконався: щоб отримати власну землю й вести незалежне політичне життя, нам потрібна спільна мова».

Відродження і впровадження мови було нелегкою справою: пересічного переселенця не цікавив іврит, людоньки не поспішали на нього переходити і масово відвідували вистави на «общєпонятному» їдиші. Боротьба за іврит була класичною ситуацією «революційні еліти проти звичайних громадян», але простий нарід тут таки поступився.

 
Еліезер Бен-Єгуда

Спротив мові не йде ні в яке порівняння зі спротивом арабів. Євреї скуповували землю в Палестині абсолютно легально, однак в 1881 році Османська імперія заборонила купувати земельні ділянки євреям і християнам, щоб запобігти переселенню.

На щастя, Османська імперія швидко сконала, і в 1917 році євреї отримали право на свою землю у Декларації Бальфура: Британська імперія оголосила про створення в Палестині національного осередку єврейського народу. Араби відповіли насиллям і погромами; євреї нарощували збройний потенціал та військові сили.

Ізраїль виборював незалежність кров'ю на кожному етапі свого існування — цей урок державотворення червоною ниткою пронизує книгу. Майбутнє Ізраїля не була наперед визначеним навіть після резолюції ООН про поділ Палестини у 1947 році; лише збройний спротив євреїв завадив знищенню держави.

Ґолдіс відверто ангажований і не впадає у скрупульозний розгляд моральних дилем, однак такий підхід виглядає набагато чеснішим за сумнозвісний «баланс думок». Попри піднесення армії та збройного спротиву мілітаристичний патос відсутній, а трагічні моменти боротьби за незалежність описані відверто, хоч автор і не терпить брехні.

Вбивство мирних арабських жителів у Дейр-Ясіні 9 квітня 1948 року називали «різаниною» з масовими зґвалтуваннями та загибеллю 250 жителів, натомість пізніше історики виявили, що зґвалтувань не було, а загинуло близько 100 осіб. Війна жорстока, і продовжується на сторінках підручників та вікіпедії.

 
Тіла вбитих у Дейр-Ясіні

Ґолдіс не ухиляється від згадки про трагічні сторінки історії Ізраїля, а їх вистачало. Була акція відплати за терористичні акти в Кібії, коли загинуло близько 50-60 арабів, в основному жінок та дітей; іммігрантів з арабських країн після евакуації розміщували в смердючих тимчасових таборах за колючим дротом.

Ганебною є справа єменських дітей, яких через упередження відбирали у батьків та передавали на усиновлення ашкеназьким євреям, до того ж сотні цих дітей загинули.

Були й відверті політичні помилки, як каже обізнаний мудрий нарід, «договорняки»: сам Бен-Ґуріон визнавав, що поступка релігійним партіям у вигляді звільнення ультраордоксів від служби в армії — глибоко помилкове рішення.

У його часи ця норма стосувалася 400 осіб на рік, а 2010 року призову не підлягали вже 62 500 ультраортодоксів — у 150 разів більше. Бен-Ґуріона також критикували за угоду про репарації з Німеччиною 1955 року: Ізраїль отримав такі необхідні для розбудови держави $755 мільйонів, проте опозиція називала угоду «торгівлею на крові».

Урок книги очевидний: неможливо приготувати яєшню без того, щоб розбити яйця. Живі люди завжди помилятимуться, тим паче, коли стоїть колосальне, майже нереальне завдання побудувати всю державу з нуля.

Державницький наратив пояснює, чому Наш Формат, який раніше випустив Бандеру, тепер заснував серію «Єврейська бібліотека» під егідою Єврейської конфедерації України, і відкрив її саме цією книгою. Це Україна, тут і не така еклектика можлива.

 
Бен-Ґуріон

Пьотр Ібрагім Кальвас, поляк, який прийняв іслам і оселився в Александрії, у своїй чудовій книзі «Єгипет: харам, халяль» пояснював лютий антисемітизм єгиптян: араби ніколи не погодяться з існуванням Ізраїлю, бо його успіх — це більмо на оці арабського світу, який не здатен породити нічого схожого.

Після відвертої та критичної розповіді про ісламське сьогодення Єгипту Кальвасу довелося покинути країну та оселитися на Мальті, тим часом, Ґордіс описує успіхи, з якими ніколи не змиряться араби: за шістдесят років незалежності економіка виросла в 50 разів, країна має найвищу кількість інженерів на душу населення, найбільшу кількість стартапів і найвищий рівень витрат на науково-дослідні роботи.

Ізраїль посідав посідав друге місце після США за кількістю компаній, зареєстрованих на біржі NASDAQ, і за цим показником обганяв усі країни Європи, разом взяті. Ізраїль — єдина з двох країн, де наприкінці ХХ століття було більше дерев, ніж на початку: за цей час в рамках «Великого лісівництва» посадили більше 250 мільйонів дерев.

Ще болісніше порівняння Ґордіс наводить у примітках до рейтингу університетів за 2015 рік, де Єврейський університет в Єрусалимі посідав 67-ме місце, Техніон (аналог МІТ) — 77-ме, тоді як арабські країни попри нафтові гроші не мають жодного університету в топ-250.

Найвище місце — 266-те — посів Університет нафти й корисних копалин імені короля Фахді в Саудівській Аравії, далі йде Національний університет науки і технологій Пакистану — 350-й. Більш ніж красномовно.

Совєцька держава недарма зображала в пропагандистських карикатурах «сіоністів» поруч з «українськими буржуазними націоналістами» — попри всі очевидні нюанси та відмінності проблеми державотворення в умовах ХХ століття неодноразово викликають дежавю: від відносин з населенням, яке заперечує існування власної держави, до взаємодії з міжнародними організаціями, які методично критикують захист своєї землі, водночас, не бачать проблем в діях «тієї сторони».

 
Карикатура із совєтського журналу «Перець»

Європейські країни тоді, як і зараз, чутливо реагували на ембарго на постачання нафти будь-якій країні, яка підтримає Ізраїль у війні Судного дня. У 1975 році ООН навіть визнала сіонізм «формою расизму» — цей абсурд скасували лише в 1991 році. У 2004-2012 роках ООН ухвалила 314 (!) резолюцій стосовно Ізраїлю — це майже 40% УСІХ резолюцій за цей період і вшестеро більше, ніж щодо будь-якої іншої країни.

Human Rights Watch, яка з 2014 року системно критикує Україну за військові дії та дискримінацію жителів ОРДЛО, поводиться аналогічно: організація постійно звинувачує Ізраїль у порушенні прав людини, хоча знає, що «Хамас» і «Хезболла» ведуть обстріли з густонаселених районів, свідомо перетворюючи житлові квартали на поле бою. Щось мені це нагадує.

Невідповідність обіцянок на обкладинці змісту книги завше викликає бурхливу реакцію, тож відзначу тут протилежне: «Ізраїль» дійсно коротко і змістовно розповідає історію єврейської держави.

Обізнані відкриють для себе не так багато нового, але стислість та динамічність розповіді як мінімум допоможуть впорядкувати думки та дати певне уявлення про Ізраїль. Тверда п'ятірка і моя рекомендація.

Томаш Ґарріґ Масарик: Президент-визволитель

В аудиторії празького університету шуміли студенти. Молоді люди відмовлялися спілкуватися зі своїм викладачем – професором філософії Томашем Масариком. Викладач писав крейдою на дошці свої звернення, однак у відповідь чув лише свист студентів, які таким чином бойкотували його лекцію. На дітей Масарика нападали дорогою до школи, а дружина Шарлотта стала ціллю насмішок та презирства. Сам Масарик отримав ярлик «зрадника» та «єврейського агента». На дворі був 1900 рік і в Празі вирувала антисемітська «Гілснеріада». Протягом наступних двадцяти років Томаш Масарик зі «зрадника» перетворився на «батька нації» та «президента визволителя».

Кава і «Велика депресія»

Навряд чи бідні й голодні люди потребували насамперед кави, але на чашку вони бодай могли сподіватися. Відстоявши довжелезну чергу на доброчинну кухню, людина «отримувала миску кукурудзяної каші, часто без молока й цукру, і кухоль кави». Сільські жителі, втративши свої ферми, ставили на узбіччях намети і трималися на «квасолі і чорній каві». Дороті Дей згадувала, як чоловіки приходили до благодійних пунктів католицького робітничого руху "по одяг, черевики, шкарпетки чи плащ": "Коли у нас нічого не залишалося, ми казали: "Посидьте, випийте кави. Візьміть сендвіч". Кави ми варили дедалі більше".

Як зароджувалася французька плеяда Півдня України

Наприкінці XVIII – початку XIX століття Південь України певною мірою став привабливий для іноземних переселенців. У цей час уряд Російської імперії намагавсяу тому числі освоювати регіон руками західноєвропейців. Не останнє місце у цьому процесі займали французи, які утворили тут потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Вони не просто приїхали заробляти гроші на торгівлі або вирощуванні винограду, але й дали поштовх до розвитку окремих галузей економіки, якими сьогодні тут продовжують користуватися (суднобудівництво, виноградарство, вівчарство, тощо).

Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка