Спецпроект

Економічна політика російського правительства супроти України в 1710–1730-х

Гетьманщина на початку ХVIII ст. становила торгівельно незалежну від Московії частину, куди ані завозила ніяких продуктів, ані привозила звідти нічого. Гетьманщина торгувала з Європою — через Польщу (Волинь) до Шлезка (у Вроцлав) і Ґданська, а почасти через литовські землі до Кеніґсберґа. Експортували, імпортували... Торгівля процвітала, позаяк в Гетьманщині існувало лише два податки — індукта та евекта, відповідно на імпорт та експорт, у розмірі 2% від податкової вартості товарів. Все змінила Мазепинська катастрофа

 

Що читаємо? Економічна політика російського правительства супроти України в 1710–1730-х рр. / І. Джиджора; автор-упорядник В. Пришляк. Київ: ТОВ "Видавництво "Кліо"", 2020.

Фрідріх фон Гаєк у найвідомішій своїй праці «Шлях до кріпацтва» доводив, що втручання держави в економіку призводить до втрати політичної свободи. Австрійський економіст писав про націонал-соціалістичний та російсько-совєтський режими, проте взаємозв'язок економічної та політичної свобод не вичерпується двома тоталітарними близнюками.

За три десятки років до виходу «Шляху до кріпацтва» український історик Іван Джиджора опублікував монографію про економічну політику Московії супроти Гетьманщини, головна ідея якої абсолютно суголосна праці фон Гаєка — знищення економічної свободи веде до поневолення політичного.

«Україна — це Європа»: Гетьманщина на початку ХVIII ст. становила торгівельно незалежну від Московії частину, куди ані завозила ніяких продуктів, ані привозила звідти нічого.

Гетьманщина торгувала з Європою — через Польщу (Волинь) до Шлезка (у Вроцлав) і Ґданська, а почасти через литовські землі до Кеніґсберґа. Експортували волів, юхту, віск, сало, горілку і тютюн, коноплю (пеньку), збіжжя та селітру, натомість імпортували головно товари фабричного промислу — коси й серпи, різаки, голки, шила, тканини й «медикаменти».

Торгівля процвітала, позаяк в Гетьманщині існувало лише два податки — індукта та евекта, відповідно на імпорт та експорт, у розмірі 2% від податкової вартості товарів.

 

Мазепинська катастрофа все змінила: місцеві порядки почали зносити на користь імперських. Українське купецтво знищували поступово, наче ту жабку в окропі: купцям грубо вказали вивозити товари виключно через російські порти, щоб казна заробляла на миті, а згодом поширили на Гетьманщину інституцію «заповідних товарів» — монополію російської скарбниці на продаж деяких товарів.

Іван Джиджора дослідив реєстри і виявив, що, за виїмком металів, яких в Україні не було, та волів, то заборонили все, чим торгувала Гетьманщина. Водночас заборонили і ввозити товари — найперше фабричні, щоб «розвивати» місцеву імпортозамєщонну промисловість.

Дослідження Івана Джиджори багато хвалили за історичність і науковість, але дісталося й трохи критики. Мирон Кордуба, інший учень Грушевського, в гидкій глузливій манері закидав праці, що укази не спрямовувалися проти Гетьманщини, а були лише проявом панівного тоді уявлення про економіку — меркантилізму.

Між меркантилізмом «Адама Сміта» і меркантилізмом царя-віконника пролягала прірва, однак історику не годиться таке писати, тож Іван Джиджора познаходив кілька безпосередніх доказів упередженості щодо українців.

В 1720-х роках віце-канцлер Остерман доводив, що «лиху мідяну монету треба по змозі збувати на Україні», що з погляду меркантилізму було трактуванням України як зовсім чужої країни, яку треба визискувати.

Син канцлера Міхаіл Ґоловкін 1735 року висловлювався ще ясніше: в дусі меркантилізму відмовлявся купувати «вино для кабаков» «из заграниц и из малой Россіи», позаяк «деньги оттуда паки в Росию возвратить не могут».

Зрештою, в секретній постанові Єкатєріни ІІ 1764 року чорним по білому поставлено вимогу «должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло», тож «просто» меркантилізмом, як на мене, економічну політику Московії не пояснити.

В будь-якому разі, як писав інший критик про працю Джиджори, «економічні заходи Пьотра Пєрвоґо не виходили з планової політики скасування вольностей, хоч і вели на практиці цілком до сього». Виглядає як качечка, і крякає схоже.

Сергій Васильківський. Чумацький Ромодановський шлях.
Сергій Васильківський. Чумацький Ромодановський шлях

Меркантилізм був відсталою доктриною, а торгівля насправді взаємно збагачувала — це розуміли і українці, і євреї, але не московити. 1728 року лубенський старшина з цілим полком прохав гетьмана дозволити євреям приїжджати на ярмарки в Україну.

На думку старшини, від заборони пропускати євреїв з товарами на Україну «кієвским купеческим людем одним прибель, а протчіим малороссійским, не толко купеческим, но и всім обще обывателем, не малая убель причиналася», наслідком чого були високі ціни на привозні товари і низькі на місцеві продукти, як пояснювали лубенці. Шансів на реалізацію се прохання не мало, але факт показовий.

Джиджора гледить глибше указів, адже важила й манера царського урядування — хаотична, волюнтаристська і підступна. Московія культивувала особливо згубну для підприємницької справи непевність, а укази видавалися раптово, щоб застати купців в дорозі і конфіскувати заборонені товари.

Московське самоуправство на місцях українські купці називали як «великороссійскоє обыкновеніє» — такий порядок, де вже не можна розрізнити закони від самоволі урядників.

Що вже говорити про нюанси митної політики, якщо 1718 року гетьман Скоропадський скаржився, що російські митники відбирають в українських купців навіть САЛО, яке ті брали з собою на харч у довгі подорожі. Конфісковували його на тій формальній підставі, що заборонений до вивозу лій «по-великоруськи теж називається салом і є заповідним товаром».

Економічна політика Московії знищила мале й середнє купецтво не лише українців, а й «великоросів». Гетьман Апостола принагідно наголошував на економічних трудностях і для Гетьманщини, і для «велокороссійських купеческих людей», проте успіху така наївна стратегія не мала, адже Московія не зважала на власний люд.

Казьонна монополія російської імперії збагачувала тільки «гостей» — так називали інститут великих протегованих російських купців. Добре відомою особливістю Московії (відтоді і аж до наших часів) були «привілейовані елементи» — усі ці Меншикови-Павлови-Строганови, яким повіддавали землі, маєтності та найдохідніші статті промисловості Гетьманщини, найперше — волів та пеньку.

Іван Джиджора надзвичайно проникливо підмічає одну [ключову] особливість Московії, яку називає «органічною чисто московською неохотою до всього, що "самоволне без всякаго определенія и договору", що не мало джерела в якім-будь указі, хоч би воно, як в сім випадку українська торгівля, було природним наслідком даних обставин».

 
Іван Джиджора

Отут пан б'є у самісіньке яблучко; саме лишень таке спостереження вартує ознайомитися з працею. Ця особливість нікуди не зникла: в соцмережах якраз кепкують з московського розуміння українського волонтерства, для боротьби з яким пропонують вдарити по якомусь «центру прінятія волонтьорскіх рєшєній».

Одержимий викриттям власного імперіалізму в найменших дійсних чи уявних деталях Захід водночас вперто замовчує викопний російський імперіалізм, а почасти навіть примушує інших шанувати цей релікт минулого.

Нездатний до формування сталих організаційних структур російський імперіалізм компенсував власну вбогість жорстокістю та насильством, побічним наслідком чого ставали фаворитизм, корумпованість та деградація [громадянського] суспільства.

Кожен з цих потворних аспектів заслуговує найприскіпливішої уваги дослідників, тим не менш, росія залишається невидимою для лівацької критики та відвертих постколоніальних студій.

Штучність, механічність, карго-культизм державотворення Московії особливо згубно відбивалися на тонких матеріях економічного організму. Праця Івана Джиджора показує Московію невразливою перед еволюцією та модерном скам'янілістю, «латимерією» світу держав.

Всесильний самоуправний цар-батюшка, інститут олігархів та декоративні зовнішні ознаки нормальності — Сенат, Комерц-колегія, Комісія закордонних справ тоді, Дума і Рада Федерації — тепер — московська потвора реплікується неухильно століттями.

Прониклива монографія Івана Джиджори успішно пережила століття. Однозначна рекомендація, бо велика рідкість.






Київ у більшовицькому вирі

Минуло 104 роки звідтоді, коли армія Української Народної Республіки дала бій у протистоянні з нестримною силою більшовиків, що наступала на українські землі з одним-єдиним гаслом: "Дайош Кієв! Смєрть Центральной Радє і єйо защітнікам", а командуючий російськими військами Михайло Муравйов, що пізніше влаштує терор в українській столиці напише: "Ету власть ми нєсьом на остріях своіх штиков"

Жах на селі

Перед вами — уривок зі спогадів Віктора Кравченка, українця, талановитого інженера, якому вдалося залишитися живим після розгортання репресій у СРСР за часів Сталіна. Він був членом комуністичної партії, який вірив, що СРСР може стати країною щасливого майбутнього, однак вчасно зрозумів, що таке тоталітарний режим, повсюдна брехня та системне винищення тих, хто чинив спротив злочинній системі. Віктору Кравченку вдалося втекти і за кілька років написати книжку
яка сколихнула весь західний світ.

Винуватці Абхазької війни

Ця війна забрала життя близько 4000 людей з абхазької сторони та близько 12-15 тисяч з грузинської. Понад 300 тисяч мешканців Абхазії, переважно грузини, стали біженцями. В їх будинках зараз живуть абхази. Вони продають ці будинки громадянам Росії як свою власність. І це, здебільшого, вина трьох людей

Помилка Михайла Терещенка

Тут би йому і зрозуміти все та направити сили, а головне всі гроші, саме в цей напрямок, повернутись в Київ, поставити чітку і виграшну ставку на Україну. Але ні... він ставить все на "зеро", бажаючи отримати абсолютно повний контроль, всю імперію, вибороти для себе мрію демократичної Росії, яка настільки ж примарна, як і його віра в те, що в казино приносять успіх ставки на дати народження матері і бабусі