Спецпроект

Економічна політика російського правительства супроти України в 1710–1730-х

Гетьманщина на початку ХVIII ст. становила торгівельно незалежну від Московії частину, куди ані завозила ніяких продуктів, ані привозила звідти нічого. Гетьманщина торгувала з Європою — через Польщу (Волинь) до Шлезка (у Вроцлав) і Ґданська, а почасти через литовські землі до Кеніґсберґа. Експортували, імпортували... Торгівля процвітала, позаяк в Гетьманщині існувало лише два податки — індукта та евекта, відповідно на імпорт та експорт, у розмірі 2% від податкової вартості товарів. Все змінила Мазепинська катастрофа

 

Що читаємо? Економічна політика російського правительства супроти України в 1710–1730-х рр. / І. Джиджора; автор-упорядник В. Пришляк. Київ: ТОВ "Видавництво "Кліо"", 2020.

Фрідріх фон Гаєк у найвідомішій своїй праці «Шлях до кріпацтва» доводив, що втручання держави в економіку призводить до втрати політичної свободи. Австрійський економіст писав про націонал-соціалістичний та російсько-совєтський режими, проте взаємозв'язок економічної та політичної свобод не вичерпується двома тоталітарними близнюками.

За три десятки років до виходу «Шляху до кріпацтва» український історик Іван Джиджора опублікував монографію про економічну політику Московії супроти Гетьманщини, головна ідея якої абсолютно суголосна праці фон Гаєка — знищення економічної свободи веде до поневолення політичного.

«Україна — це Європа»: Гетьманщина на початку ХVIII ст. становила торгівельно незалежну від Московії частину, куди ані завозила ніяких продуктів, ані привозила звідти нічого.

Гетьманщина торгувала з Європою — через Польщу (Волинь) до Шлезка (у Вроцлав) і Ґданська, а почасти через литовські землі до Кеніґсберґа. Експортували волів, юхту, віск, сало, горілку і тютюн, коноплю (пеньку), збіжжя та селітру, натомість імпортували головно товари фабричного промислу — коси й серпи, різаки, голки, шила, тканини й «медикаменти».

Торгівля процвітала, позаяк в Гетьманщині існувало лише два податки — індукта та евекта, відповідно на імпорт та експорт, у розмірі 2% від податкової вартості товарів.

 

Мазепинська катастрофа все змінила: місцеві порядки почали зносити на користь імперських. Українське купецтво знищували поступово, наче ту жабку в окропі: купцям грубо вказали вивозити товари виключно через російські порти, щоб казна заробляла на миті, а згодом поширили на Гетьманщину інституцію «заповідних товарів» — монополію російської скарбниці на продаж деяких товарів.

Іван Джиджора дослідив реєстри і виявив, що, за виїмком металів, яких в Україні не було, та волів, то заборонили все, чим торгувала Гетьманщина. Водночас заборонили і ввозити товари — найперше фабричні, щоб «розвивати» місцеву імпортозамєщонну промисловість.

Дослідження Івана Джиджори багато хвалили за історичність і науковість, але дісталося й трохи критики. Мирон Кордуба, інший учень Грушевського, в гидкій глузливій манері закидав праці, що укази не спрямовувалися проти Гетьманщини, а були лише проявом панівного тоді уявлення про економіку — меркантилізму.

Між меркантилізмом «Адама Сміта» і меркантилізмом царя-віконника пролягала прірва, однак історику не годиться таке писати, тож Іван Джиджора познаходив кілька безпосередніх доказів упередженості щодо українців.

В 1720-х роках віце-канцлер Остерман доводив, що «лиху мідяну монету треба по змозі збувати на Україні», що з погляду меркантилізму було трактуванням України як зовсім чужої країни, яку треба визискувати.

Син канцлера Міхаіл Ґоловкін 1735 року висловлювався ще ясніше: в дусі меркантилізму відмовлявся купувати «вино для кабаков» «из заграниц и из малой Россіи», позаяк «деньги оттуда паки в Росию возвратить не могут».

Зрештою, в секретній постанові Єкатєріни ІІ 1764 року чорним по білому поставлено вимогу «должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло», тож «просто» меркантилізмом, як на мене, економічну політику Московії не пояснити.

В будь-якому разі, як писав інший критик про працю Джиджори, «економічні заходи Пьотра Пєрвоґо не виходили з планової політики скасування вольностей, хоч і вели на практиці цілком до сього». Виглядає як качечка, і крякає схоже.

Сергій Васильківський. Чумацький Ромодановський шлях.
Сергій Васильківський. Чумацький Ромодановський шлях

Меркантилізм був відсталою доктриною, а торгівля насправді взаємно збагачувала — це розуміли і українці, і євреї, але не московити. 1728 року лубенський старшина з цілим полком прохав гетьмана дозволити євреям приїжджати на ярмарки в Україну.

На думку старшини, від заборони пропускати євреїв з товарами на Україну «кієвским купеческим людем одним прибель, а протчіим малороссійским, не толко купеческим, но и всім обще обывателем, не малая убель причиналася», наслідком чого були високі ціни на привозні товари і низькі на місцеві продукти, як пояснювали лубенці. Шансів на реалізацію се прохання не мало, але факт показовий.

Джиджора гледить глибше указів, адже важила й манера царського урядування — хаотична, волюнтаристська і підступна. Московія культивувала особливо згубну для підприємницької справи непевність, а укази видавалися раптово, щоб застати купців в дорозі і конфіскувати заборонені товари.

Московське самоуправство на місцях українські купці називали як «великороссійскоє обыкновеніє» — такий порядок, де вже не можна розрізнити закони від самоволі урядників.

Що вже говорити про нюанси митної політики, якщо 1718 року гетьман Скоропадський скаржився, що російські митники відбирають в українських купців навіть САЛО, яке ті брали з собою на харч у довгі подорожі. Конфісковували його на тій формальній підставі, що заборонений до вивозу лій «по-великоруськи теж називається салом і є заповідним товаром».

Економічна політика Московії знищила мале й середнє купецтво не лише українців, а й «великоросів». Гетьман Апостола принагідно наголошував на економічних трудностях і для Гетьманщини, і для «велокороссійських купеческих людей», проте успіху така наївна стратегія не мала, адже Московія не зважала на власний люд.

Казьонна монополія російської імперії збагачувала тільки «гостей» — так називали інститут великих протегованих російських купців. Добре відомою особливістю Московії (відтоді і аж до наших часів) були «привілейовані елементи» — усі ці Меншикови-Павлови-Строганови, яким повіддавали землі, маєтності та найдохідніші статті промисловості Гетьманщини, найперше — волів та пеньку.

Іван Джиджора надзвичайно проникливо підмічає одну [ключову] особливість Московії, яку називає «органічною чисто московською неохотою до всього, що "самоволне без всякаго определенія и договору", що не мало джерела в якім-будь указі, хоч би воно, як в сім випадку українська торгівля, було природним наслідком даних обставин».

 
Іван Джиджора

Отут пан б'є у самісіньке яблучко; саме лишень таке спостереження вартує ознайомитися з працею. Ця особливість нікуди не зникла: в соцмережах якраз кепкують з московського розуміння українського волонтерства, для боротьби з яким пропонують вдарити по якомусь «центру прінятія волонтьорскіх рєшєній».

Одержимий викриттям власного імперіалізму в найменших дійсних чи уявних деталях Захід водночас вперто замовчує викопний російський імперіалізм, а почасти навіть примушує інших шанувати цей релікт минулого.

Нездатний до формування сталих організаційних структур російський імперіалізм компенсував власну вбогість жорстокістю та насильством, побічним наслідком чого ставали фаворитизм, корумпованість та деградація [громадянського] суспільства.

Кожен з цих потворних аспектів заслуговує найприскіпливішої уваги дослідників, тим не менш, росія залишається невидимою для лівацької критики та відвертих постколоніальних студій.

Штучність, механічність, карго-культизм державотворення Московії особливо згубно відбивалися на тонких матеріях економічного організму. Праця Івана Джиджора показує Московію невразливою перед еволюцією та модерном скам'янілістю, «латимерією» світу держав.

Всесильний самоуправний цар-батюшка, інститут олігархів та декоративні зовнішні ознаки нормальності — Сенат, Комерц-колегія, Комісія закордонних справ тоді, Дума і Рада Федерації — тепер — московська потвора реплікується неухильно століттями.

Прониклива монографія Івана Джиджори успішно пережила століття. Однозначна рекомендація, бо велика рідкість.






Дев’ять імен: репресована свобода

Народи Балтії у 1918-1920 рр. зуміли здобути та захистити незалежність. У Литві, Латвії та Естонії утворилися національні держави. Втім, у 1940 р. після окупації балтійських держав Червоною армією, між жорна радянських репресій потрапили представники усіх груп політичних еліт трьох країн, без різниці, якою була їхня попередня орієнтація – демократична чи вождистська.

Член РУП Дідковський – організатор Уралу

Він народився в Житомирі. Закінчивсь кадетський корпус в Києві. Друкував українські видання в Петербурзі. Повернувся в Україну для розгортання РУП. Закінчив університет в Женеві. Партизанив на Уралі, який вже добре пізнав. Саме він прийняв і поселив царську родину в Єкатеринбурзі, яка у подальшому була розстріляна. Його ім’я носить гора – одна з трьох найвищих на Уралі.

Данило Скоропадський. "Валет" у колоді карт МГБ СССР

"33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України", - так наприкінці 1930-х років писали у пресі про гетьманича Данила Скоропадського після його поїздки до США та Канади за дорученням батька. З 1941 року син Павла Скоропадського став об'єктом уваги радянських спецслужб під оперативним псевдо "Валет".

Життя на війні та поза нею. Уривок з книги Івана Гоменюка "Мурашник. Нотатки на манжетах історії..."

Багато науковців називають Першу світову війною технологій. Справді, безліч технічних новинок і новацій випробовувалися саме тут. Зросла роль авіації, яку раніше воєначальники вважали дорогою й непотрібною розвагою. Авіатори були потрібні для розвідки та спостереження, набувала поширення бомбардувальна авіація, а повітряні бої вже не були дивиною навіть на Східному фронті.