Волзькі татари згадали, як Іван Грозний брав Казань (ФОТО)

В Казані відбулися мітинг і хода, приурочені до 459-ї річниці трагічної битви біля стін місцевого кремля, під час якої війська Івана Грозного взяли столицю Казанського ханства.

Про це повідомляє "Новая газєта".

Заходи, що зібрали близько двохсот учасників, були організовані Всетатарським громадським центром (ВТГЦ) і пройшли без порушень громадського порядку.

 Всі фото: Борис Бронштейн, власкор "НГ" в Татарстані

Напередодні ВТГЦ провів курултай, на якому, опираючись на прийняту в 1990 році Декларацію про державний суверенітет Республіки Татарстан, активісти національного руху засудили "політичну сліпоту, боягузтво, невизначеність керівництва Республіки Татарстан у вирішенні проблем свого народу".

Винищувач Казані Іван Грозний - "святий і благовірний цар"?

Маніфестанти зажадали від керівництва Татарстану "проявити тверду політичну волю щодо захисту інтересів багатомільйонного татарського народу" і домогтися визнання суверенітету республіки.

 Багато молоді

"Ми втратили право обирати свого президента, Конституцію, прийняту в 1992 році на основі референдуму, право користуватися абеткою, прийнятною для татарської орфографії..." - йдеться в поширеному ВТОЦ заяві.

Іван Грозний - син українки Олени Глинської

Сьогоднішня хода центральними вулицями міста з гаслами про незалежність завершилася біля стін Казанського кремля - на місці, вибраному для майбутнього пам'ятника полеглим захисникам міста, і покладанням квітів до встановленого там каменю.

Біля Казанського кремля

Питання про створення цього пам'ятника ледь не вирішився на зорі суверенітету Татарстану. Проводилися конкурси на кращий проект, у розгляді ескізів брав участь тодішній президент республіки Мінтимер Шаймієв. Були прийняті відповідні постанови кабінету міністрів Татарстану і глави адміністрації Казані.

Проте пізніше місцева влада проявила обережність - і до питання про пам'ятник наразі не повертається.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?