До історика Ярослава Грицака приходили невідомі у шкірянках

Невідомі спортсмени в чорних шкіряних куртках спробували увійти в дім львівського історика Ярослава Грицака.

Про це Грицак пише у своєму блозі на Zaxid.net:

"7 березня, десь між 16.00 а 17.00, у будинок, в якому я живу, ввійшли декілька дорослих мужчин, вдягнуті у чорні куртки та спортивної тілобудови.

Якраз у цей момент мій син виходив з дому. Побачивши його, вони назвалися міліцією і почали розпитувати, де тут у будинку живе "такий бородатий у зеленій куртці"? Оскільки вони не показали жодних посвідчень, мій син обачно відповів, що не знає такого. Після такої відповіді вони забралися геть.

У нашому будинку живе тільки один бородатий. Це – я. До того ж, в останні дні, ходив у зеленій куртці. Так що опис самозваних "міліціонерів" відповідає моїй скромній особі.

Я не знаю, що стоїть за цим епізодом. Зрозуміло, що для міліції не становить жодної проблеми дізнатися, в якій квартирі живу я – тому припускаю, що все-таки це не були міліціонери. Щодо решти, не можу нічого певного стверджувати.

Про всяк випадок я подав заяву у міліцію. Мої знайомі, фахівці з безпеки, порадили також негайно розповісти про цей епізод публічно, щоб знизити ризик  можливої загрози – що і роблю у своєму блозі.

Прошу вибачити, що потривожив Вас і Вашу увагу цим дрібним епізодом. Але, як кажуть, береженого Бог береже. Якщо ця справа матиме розвиток, напишу окремо. Якщо ж ні, то значить що цей епізод так і залишився епізодом".

Як відомо, у жовтні 2011 року депутат Львівської міської ради від партії "Свобода" Юрій Михальчишин зарахував Грицака до ворогів партії.

"Ми пройдемо через усі заслони та зметемо ту нечисть, яка сьогодні панує в Україні, але це буде тоді, коли ми перейдемо від змагання в радикальності риторики до радикальності в діях і тоді ми побачимо, скільки нас насправді і чого ми варті, - виступив тоді Михальчишин. - Коли ми з вами підемо до перемоги, у нас в тилу не повинно бути ліберастів, толерастів, ідеологічної агентури ворога. Коли ми підемо у свій ідеологічний похід, в нашому тилу неповинно бути грицаків, андруховичів, мариновичів та іншої клістирної інтелігенції".  

Читайте також: "Ярослав Грицак: "Із мене роблять ворога народу"

Три мільйони з обмовкою «понад»

Методика й практика підрахунку загиблих у Червоній армії має численні вади. За час німецько-радянської війни ця процедура неодноразово змінювалася. Обрахунок бойових утрат тривав упродовж майже всього повоєнного десятиліття… Тому остаточні цифри визначити практично неможливо

«…Попереду заслін із жінок і дітей»: грецькі антифашисти проти Британії

На початку березня 2014 року російське керівництво скликало пресконференцію, присвячену подіям в Україні. Відповідаючи на запитання про можливість війни з сусідньою державою, Владімір Путін заявив: «Якщо ми ухвалимо таке рішення, то тільки для захисту українських громадян. І нехай спробує будь-хто з числа військовослужбовців стріляти у своїх людей, за якими ми стоятимемо позаду, не попереду, а позаду. Хай вони спробують стріляти у жінок і дітей!». Утім, у застосуванні подібної тактики росіяни не були першими. У Другу світову війну її використовували грецькі антифашисти. Але не проти нацистів, а проти британської армії.

План «Барбаросса». Що думали військові Гітлера?

Хоча було зрозуміло, що однією з головних причин нападу на Радянський Союз було прагнення здобути запаси (передусім нафту), яких бракувало німцям, без відповіді залишалося головне питання: чи мали вони ресурси, щоб здобути ресурси, яких прагнули? Одне слово: чи їхні бажання не перевищували здатність їх задовільнити? Урешті-решт, Гітлер так ніколи й не визнав цього недоліку плану «Барбаросса». Він хотів швидкої війни, щоб отримати доступ до сировини й землі, але сировина, яку він хотів мати найбільше (нафта), була неймовірно далеко.

«Антирадянський» Лифар

Ім’я Лифаря було заборонене на батьківщині протягом довгого часу, а його численні теоретичні праці з історії балету та хореографії не перекладалися російською та не видавалися у СРСР, не дивлячись на високий рівень радянського балету та його популярність як серед партеліти, так і пересічних радянських громадян. Проте йому вдалося (хоча, звісно, він поняття не мав про це) потрапити до секретного радянського видання – «методички» КҐБ 1968 року «Використання можливостей Радянського комітету з культурних зв’язків з співвітчизниками за кордоном у розвідувальній роботі».