Спецпроект

У Львові - виставка про Євгенію Гінзбург, дисидентку і мемуаристку

У музеї "Тюрма на Лонцького" відкриють документальну фотовиставку про життя відомої мемуаристки Євгенії Гінзбург.

Саме перебуваючи у Львові, вона написала перші частини книги спогадів "Крутий маршрут" про свої 18-річні протистояння поневірянням у сталінських тюрмах, таборах, засланні, осмисленим як перемога людського духу над злом.

В середині 1960-х років книгу активно поширювали самвидавом серед дисидентів.

Час і місце заходу: 28 березня, четвер 16:00. Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" (Львів, вул. Бандери, 1).

З нагоди відкриття із Німеччини приїде прийомна доньки Євгенії Гінзбург — заслужена артистка Білорусі Антоніна Аксьонова.

Виставку "Епізоди: Олександр Солженіцин, Євгенія Гінзбург" укладено із двох серій світлин. Автор першої — фотокореспондент Юрій Бєлов — мав нагоду фотографувати під час зустрічей та виступів Олександра Солженіцина на Володимирщині у серпні — вересні 1994 року, невдовзі після повернення письменника з-за кордону до Росії.

Другу серію складено з трьох фотосесій Євгенії Гінзбург, що їх зробив у львівському помешканні журналістки 1963—1965 років львівський фотограф Олег Введенський, який разом із братом Ігорем товаришував із сином мемуаристки — відомим письменником-"шістдесятником" Василем Аксьоновим ("Острів Крим", "Скажи "Изюм"!", "Опік", "Зоряний квиток" тощо).

Уперше ці світлини демонстрували у квітні 2012 року в Ростові-на-Дону. У співпраці з Національним музеєм-меморіалом "Тюрма на Лонцького" до 60-річчя від дня смерті Йосипа Сталіна куратор виставки Ігор Введенський надіслав експозицію для показу у своєму рідному Львові.

Євгенія Гінзбург (1904—1977) — відома російська письменниця, публіцист. У 1937 році була заарештована органами НКВД та засуджена на 10 років ув’язнення з наступним позбавленням прав на 5 років. 18 років провела в тюрмах, таборах і засланні. У 1955 році була реабілітована.

Виставку можна оглянути в Національному музеї-меморіалі "Тюрма на Лонцького" до 28 квітня щодня з 10:00 до 19:00 без перерви (у неділю до 17:00) за адресою: Львів, вул. Степана Бандери, 1. Вхід вільний.

Як дипломати УНР у Празі на інформаційному фронті воювали

Інформаційна війна – це, звісно ж, не винахід нинішнього часу. Нам часто здається, що ті інформаційні виклики, перед якими ми стоїмо сьогодні, є унікальними з огляду на нові технології, які приніс початок третього тисячоліття. Частково це правда. Сто років тому не існувало ні телебачення, ні інтернету, ні соціальних мереж. Однак вже існували газети і журнали, які були потужною зброєю впливу на громадську думку і позицію еліт.

Сталева труна на вісім персон

17 лютого 1864 року, сто п'ятдесят сім років тому, підводний човен "Hunley" конструкції Горація Ханлі атакував і потопив паровий шлюп "Housatonic" і це була перша в історії успішна атака корабля з глибини. Не надто тямущі в історії люди приписують Жулю Верну купу передбачень, і в тому числі – мало не винахід підводного човна. Це не так, це дуже сильно не так. Чистих передбачень у Жуля Верна дуже мало, а підводних човнів на той час було збудовано вже з десяток.

«Нормалізація» Ґустава Гусака

«Страх. Зі, страху, що його звільнять з роботи, вчитель навчає в школі речей, котрим не вірить. Зі страху за своє майбутнє, учень їх повторює. Зі страху, що не зможе продовжувати навчання, він вступає в Союз молоді і робить те, що йому наказують. … Зі страху через наслідки, люди беруть участь у виборах, обирають запропонованих кандидатів і роблять вигляд, що вважають це справжніми виборами…». Вацлав Гавел дописав текст, котрий отримав назву «Лист Ґуставу Гусакові». Надворі була весна 1975 року, в Чехословаччині панувала «нормалізація», а її незмінним символом був Ґустав Гусак – президент країни та генеральний секретар ЦК КПЧ. Людина карколомної і неоднозначної долі.

Формула краси. Дерев’яні церкви України: втрачене мистецтво?

Українські дерев'яні церкви – це фольклор, тільки в архітектурі. Збудовані переважно безіменними для нас майстрами на замовлення спільноти, громади села – вони могли бути (а могли не бути) шедеврами, але завжди втілювали народну уяву про красу, про велич, про присутність Бога на землі. Можливо тому знищення храмів більшовиками українці сприймали як саморуйнування. Дерев'яні церкви зникали з різних причин (вогонь і вода, шашель і грибок, занепад громади), але саме насильницька, свідома деструкція була найболіснішою – через неприродність втрати.