В Києві відкрилась виставка про правозахисну діяльність української діаспори

До Міжнародного дня захисту прав людини документальна виставка "Незбориме плем’я" відкрилася у читальному залі Центрального державного архіву зарубіжної україніки.

Виставка висвітлює різні напрями та форми діяльності української діаспори у США, Канаді, Німеччині, Франції, Австралії, спрямованої на захист прав людини в Україні доби тоталітаризму та привернення світової спільноти до проблеми репресивної політики радянської влади щодо української інтелігенції.

 

Після згортання "хрущовської відлиги" і відновлення репресій, опинившись у таборах та на засланні українські політв’язні не припиняли інформувати світ про про порушення прав людини у радянському союзі,  підпільно передаючи за кордон листи, заяви, звернення та меморандуми.

Представлені на виставці документи розкривають складну долю українських політв’язнів Миколи Горбаля, Івана Кандиби, Святослава Караванського, Левка Лук’яненка, Валентина Мороза, Василя Овсієнка, Миколи Плахотнюка, Миколи та Раїси Руденків, Івана і Надії Світличних, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Данила Шумука та багатьох інших.

На відкриття виставки завітав і один з найактивніших учасників українського правозахисного руху Левко Лук’яненко.  Він наголосив на тій особливій ролі "голосу українських політв’язнів", яку виконувала наша діаспора за кордоном, інформуючи про репресії в Україні громадськість і уряди демократичних держав. Проте, за його словами, лише третина документів, створених політв'язнями, потрапляла за кордон, решта ж перехоплювалась репресивними органами СРСР.

 

Відвідувачі виставки мають  можливість ознайомитися з невідомими широкому загалу документами, які містять інформацію про власне порушення прав людини в УРСР, а також заходи на їх захист -  матеріальну допомогу дисидентам, підготовку звернень, маніфестацій та акцій на підтримку політв’язнів, що організовувалися Державним центром УНР в екзилі та впливовими українськими громадсько-політичними організаціями.

Серед них – Організація державного відродження України, Українське національне об’єднання Канади, Український конгресовий комітет Америки, Комітет українців Канади, Об’єднання українців у Франції та ін.

Особливу увагу зосереджено на документах, які відклались у результаті роботи комітетів та комісій, створених при Світовій координаційній раді Ідеологічно споріднених націоналістичних організацій та Світовому конгресі вільних українців з метою захисту прав українських політичних в’язнів у Радянському Союзі.

Вхід вільний. Виставка триватиме до 30 грудня 2015 р.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?