Дробович переконаний, що пам’ятник Петлюрі в Києві вже на часі

У Києві має з’явитися пам’ятник українському державному і політичному діячеві Симону Петлюрі.

Про це сказав голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович в інтерв'ю агентству "Інтерфакс-Україна".

 
ФОТО: DW

"Симон Петлюра один з тих людей, якому логічно і доцільно ставити пам'ятник. Це навіть не питання героїзації. Петлюра й інші люди, які в 1917-1921 роках творили Українську державу, – це люди, які забезпечили нас усвідомленням державності як мінімум у столітній тривалості, це дуже важлива історія.

Це питання не героїзації, а збереження усвідомлення того, що ми тут не якихось 30 років, що ми тут укорінені, це глибоке буріння в нашу історію й утвердження себе.

І знову ж таки з цього питання є консенсус, тому пам'ятник йому вже назрів. Он є мурал Петлюри в Києві, це говорить про те, що народ уже визначився", - підкреслив Дробович.

Водночас він зазначив, що Симон Петлюра – один із визначних діячів української державності, і українці мають право ставити пам'ятники будь-кому, хто відповідає їхнім інтересам та уявленням про мораль, естетику.

"Судячи з документів, які туди-сюди снують роками, хоч це і довга історія, але мені здається, що вона рухається до завершення, і має бути пам'ятник Петлюрі", - констатував голова УІНП.

Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»

Щоденники Голодомору. «Дожди идут все время... А люди мрут своим чередом»

«На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню».

Ґарет Джонс: Усюди було чути крики — «У нас нема хліба. Ми вмираємо»

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками