12 жовтня 1919

12 жовтня 1919: Світлої пам’яти старшини Михайла Овчара

В велетенській боротьбі за остаточне визволення України од червоних і чорних імперіалістів, що насідають на нашу батьківщину з усіх боків, гине цвіт і краса нашої нації, її найкращі, найодбірнійші, найкультурнійші, найвірнійші сини

Скільки тих жертв? Скільки уже насипано тих могилок героїв, з хрестиками і без них, розкиданих по всьому простору Соборноі України, в яких одпочивають вічним сном сини безталанного Українського народу, який більше всього любить волю і більше всього ненавидить гнобительство і рабство?

Скільки їх і де чия? Ніхто ніколи не перелічить, ніхто ніколи не узнає.

Далеко од рідних сіл і міст, по полях і лісах, по шляхах і кладовищах розкидані могили наших національних героїв-мучеників, що оддали за добробут народу рідного, за волю України своє особисте щастя, на яке мали право, усе, що мали найдорожчого, найціннішого — своє молоде життя.

І до тих могил, до тих несчислимих жертв нашого лихоліття, прибавилася ще одна свіжа могила героя, борця за Самостійну Україну, — сотника N залізничного полку Михайла Антоновича Овчара.

Михайло Овчар родився в 1896 році в с. Скоморохах Старих, в Галичині. Скінчив українську гімназію в Станиславові в 1915 році.

Родившись в українській сімʼї і одержавши національне виховання змалечку, з перших клясів гімназіяльних, М. Овчар став завзятим патріотом України, яких у нас на превеликий жаль, не так багато ще й тепер. Патріотом, у якого слово не розходилось а ділом.

Починається велика європейська війна. М. Овчар став в ряди січового стрілецтва і в його рядах завзято б'ється в московськими окупантами в Галичині, де кінчає школу підстаршин. З початку визвольного руху на Україні Овчар переходить на службу на Наддніпрянщину, де й служить в декількох українських військових частинах, сіючи кругом себе, де тільки бував, національну свідомість та любов до рідного краю.

Під час повстання проти зрадника Скоропадського, Овчар б'ється в перших рядах. За бойові відзнаки його проізводять в ранг старшини.

Гаряча любов до України кидав його всюди, де тільки були потрібні чесні, енергійні робітники.

В найтяжчі для української армії дні, коли вона була оточена з усіх боків і здавалось доживала останні дні, в памʼятні дні "отаманодержавія", коли всякі кар'єристи, ці вовки в овечій шкурі, позалазили на великі посади і своєю роботою на "користь України" руйнували все, дискредитували саму ідею утворення національної армії, коли ріжні боягузи, в найтяжчій для республіки мент, під всякими благовидними предлогами, ганебно залишали франт і тікали хто куди мів в тил, сотник Овчар кидав службу в тилу і вступав в ряди славного дієвого N залізничного полку.

Повинність кликала його на поле чести, туди де рішилася на довгі роки доля України, де свою любов до батьківщини доказувати не словами, а власною кровію і своїм життям.

В короткий час Овчар стає кращим, у всіх відношеннях, старшиною в полку. Натура м'якенька, лагідна, добродушна, що нікого нічим не могла вразити, в бою з ворогом становилась залізною і нікому не давала спуску, ні своїм, ні чужим, ні ворогам, ні приятелям.

Командуючи то сотнею, то командою шукачів, він ніколи не думав про свою безпечність. І ніколи не боявся смерти.

Не одни раз сотник зі своїми козаками брали полонених, ріжні трофеї, одбивали у ворога зброю, добували цінні відомости про ворога і т. п. Заслуги його в полку були величезні.

Він завше був живим прикладом, не тільки для козаків, але і старшин, як треба тримати себе в бою і бути козакові товаришем-порадником. Козаки охоче йшли за ним всюди і з ним не боялись нікого і нічого.

В цілих десятках гарячих, удачних і неудачних боїв приймає участь сотник Овчар і сотні раз заглядає він сміливо смерті в вічі. Доля довго берегла героя, та не зберегла...

10 жовтня з денікінськими бандами, коли Овчар з ватагою шукачів атакував в пʼять раз сильнішого ворога, ворожа куля попала йому просто в серце і Овчара не стало.

В особі Овчара Українська Армія втеряла хороброго і чесного старшину — лицаря повинности, вірного сина України і глибоко переконаного самостійника, а однополчане найкращого товариша-провідника, що не тільки йшов за другими, але вів других і, сам.

Усі хто знав покійника глубоко відчують цю втрату старшини. Поховано Овчара з військовими почестями, з промовами в селі Крижополі 12 жовтня. На похороні було багато селян, які гірко плакали над долею героя.

В обіймах рідної землі, спи спокійно лицарю, Ти заслужив своїм коротким бурливим життям цей спокій! Нехай же буде земля тобі легка і вічна тобі память!

Український козак, 1919, № 77

Опіум, вбивства, валютні спекуляції: китайські таємні організації в радянській Україні

Для більшості маловідомим залишається факт, що у першій половині XX cтоліття в Україні існувала доволі помітна китайська діаспора. Китайці оселилися в багатьох містах та навіть селах переважно на півдні та сході країни, а райони, де вони колись компактно проживали, до сих пір в народі називаються "шанхаями". Там, де виникали китайські діаспори, неодмінно з'являлися і злочинні угруповання та таємні містичні братства, більш відомі в масовій культурі як тріади.

Від символу до імені: у пошуку власних моделей військового цвинтаря

Присвячені невідомому солдату монументи можна знайти у Франції, США, Британії, Канаді та інших країнах умовного Заходу. Зрештою, традиція символічних і цілком реальних могил невідомих солдатів народилася саме у Західній Європі. Асоціація могили невідомого солдата з Радянським Союзом радше пов'язана з зацикленістю політики пам'яті сучасної Росії на Другій світовій війні, ніж із якоюсь особливою прихильністю радянців до невідомих солдатів.

Володимир Лаврик: віднайдений епізод з литовського життя офіцера Армії УНР

Щонайменше 70 майбутніх офіцерів міжвоєнного Війська Литовського народилися в Україні. Сотні пов’язані з українськими теренами навчанням, юнацькими роками, участю у боях Першої світової війни, пролитою кров’ю у боротьбі за вільну Україну. Водночас, литовська земля народжувала майбутніх бійців українських визвольних змагань, героїв Війни за незалежність.

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".