Причинки до історії протестантського книгодрукування та преси

Журналістика та книговидання є протестантськими витворами, "дочкою Реформації". Друкарський верстат уможливив постання такого типу релігійності, де раціональне пізнання, споглядання сакрального Тексту й особисте його тлумачення посіло центральне місце.

Реформація "перемогла завдяки книгодрукуванню" [1, с. 40], ставши "першою в історії світу інформаційною кампанією" [5, с. 37]. У ній знаходимо всі ознаки пражурналістики: швидкість розповсюдження інформації, популярну стилістику творів, прагнення формувати громадську думку, великі наклади: "виданий у Віттенберзі в друкарні Мельхіора Лоттера накладом 5 тис. примірників, памфлет розійшовся за п'ять днів. Спеціалісти вважають, що це був найбільший на той час тираж одного видання" [1, с. 38].

"Біблія", переклад якої було здійснено Мартином Лютером

Завдяки книговиданню протестантські осередки почали змагати до насичення інформаційної сфери друкованими примірниками Біблії; сприйняття (слухання й пізніше читання) біблійного тексту індивідуалізувалося, ставши, кінець кінцем, особистою практикою.

Друкарство як провідний засіб комунікації пояснює спільні риси строкатої картини протестантських рухів на українських землях: тяжіння до раціоналізму, "сектантського" типу церковного устрою, індивідуалістичну свідомість послідовників цієї течії. Намагання створити розлогі богословські концепції сполучалося з нахилом до простоти християнського життя аж до його примітивізації.

Активістів розмаїтих течій на цих теренах, що їх зараховуємо до протестантів, об'єднує свідомо обрана релігійність, яка неминуче ставила її носіїв у опозицію до панівної колективної, спадкової віри. Пошук ідеологічного підґрунтя для релігійної меншини тією мірою, якою він відбувався в контексті вияву витоків християнської ортодоксії, включав намагання основувати віровчення на біблійному тексті на противагу церковному переданню.

На світанку модерної Європи: причини та передумови німецької Реформації

Історію протестантської комунікації відлічуємо з XVI століття, коли виник сам термін "протестантизм". Цей часовий відрізок включав два основні періоди: друкарська комунікація раннього протестантизму тривала з XVI до кінця XVII століття; друкарська комунікація пізнього протестантизму припадала на другу половину XIX - кінець ХХ століття.

Ранній протестантизм був епохою пражурналістики, коли відбувався випуск виключно книжок. Пізній протестантизм у XIX столітті використовував брошури й трактати, в тому числі православних видавництв, у XX столітті повністю домінували журнали.

Науковців не повинна бентежити та обставина, що ідентичність більшості українських протестантів доби державної незалежності не пов'язана, принаймні, із першим з цих періодів – пізні протестанти переважно не можуть співвіднести характер своєї віри та церковного устрою з тодішнім станом справ.

Для них "усе це більше схоже на Атлантиду, - підкреслює Вікторія Любащенко. - Вони вважають це більше легендою, ніж історією, що зрозуміло, бо події середини XVII століття унеможливили спроби протестантів закріпити свою присутність у східній Україні, та й західній Україні вони були лише переміжно присутні до середини ХІХ століття. ХІХ сторіччя, отже, не відкрило нову сторінку у хроніці українського протестантства: тоді громади баптистів, адвентистів, лютеран і реформатів розпочинали діяльність фактично з нуля як толеровані чи переслідувані релігійні меншини" [2, с. 267].

Мартин Лютер на марці ФРН

Книжкове видання Біблії тут постає взірцем, метою й засобом церковного спілкування. Особливо для протестантів Священна Книга є еталоном релігійної комунікації; трактат, брошура, журнал - спробами пояснити Книгу або вести до Книги, наблизити до неї, її пропагувати.

Навіть неграмотні селяни-розкольники у ХІХ столітті виражали свою віру за допомогою метафор кшталту релігійний феномен як книга.

"Животною книгою" називали свої псальми неписьменні духоборці. Заперечуючи богонатхненність біблійних текстів, вони твердили, що віруюча людина є нерукотворною, живою книгою. Дух Святий вписує життя Христа в серце (розум) вірянина. Усне оповіщення, що йде від серця, себто ознаки нової, вдосконаленої людини вони вважали "книгою життя", природною, "живою книгою".

Примітною є реакція духоборців, яким довелося (деяким з них уперше) почути читання євангельського тексту: "Це нам усе відомо, це все у нас є у псальмах[,] і книгу цю (себто Євангеліє) від нас узято" [3, с. 49].

"Живою Книгою Нового Завіту" називали послідовники Кіндрата Мальованого – харизматичного лідера шалапутської течії, яка отримала назву мальованців. Вони "поклонялися йому від моменту його "Перетворення"... як "утіленню Слова Божого, яке дало [їм] духовне життя" [4, с. 244].

Лідер духовних християн Кіндрат Мальований

Можна виділити два періоди – магістерської чи "високої" й народної або радикальної Реформації. Комунікацію магістерської Реформації характеризували широта поглядів, нахил до екуменізму, терпимість (діячі Відродження висловлювали зневагу до конфесійних розбіжностей [5, с. 27]), використання передових технологій, європейська орієнтація, союз з православними проти католиків, спорадичний захист протестантами прав православного населення Речі Посполитої.

Другий період відмітний нижчим інтелектуальним рівнем інформаційного продукту, консерватизмом, нетерпимістю, почерговим зближенням церков із соціалізмом проти державного православ'я, а пізніше навпаки; технологічним відставанням – розпочати мовлення через електронні ЗМІ українські протестанти змогли лише з 1990-х років.

Винятки лише підтверджували правило: під час Першої світової війни у ходу були грамофонні платівки з піснями євангельських християн [6, с. 216], у 1980-і роки розповсюджувалися проповіді й пісні на любительських магнітофонних записах.

"Вестник Истины" - один з найпоширеніших журналів євангельских християн-баптистів у Радянському Союзі

Перебуваючи в меншості, протестанти на українських землях традиційно вступали поборниками незалежного сумління, особливо у світоглядних питаннях. Відповідно, нетривалі прецеденти законодавчого забезпечення свободи совісті поставали каталізатором діяльності протестантських комунікантів – письменників, видавців і пізніше журналістів.

Книговидання, а "в другій половині XVI столітті протестантська література в Речі Посполитій кількісно переважала католицьку" [7, с. 85], була частиною ширшої культурної програми, котра включала шкільництво, перекладацтво, літературу й науку.

Протестанти відкривали школи майже при кожній громаді. Це була інша стратегія в гуманітарній сфері: їх навчальні заклади були світоглядно ширшими від шкіл інших церков у Речі Посполитій, характеризувалися "присутністю світського начала" [7, с. 130], давали вищий розумовий розвиток, ніж католицькі школи, готуючи не тільки священиків, а й діячів політичної й культурної сфери.

Важливу роль відіграли кальвіністи в підготовці польської – Радзивіллової – Біблії (1563), яка спонукала заходи щодо випуску Острозької Біблії (1581). Социніанин Василь Тяпинський здійснив переклад Євангелія слов'яно-руською мовою.

 

У середині ХІХ століття традиції активного мирянства заклали основи євангельського пробудження серед селян півдня Російської імперії, їх пошуку святості в православному контексті й volens nolens виходу цих активістів за межі православної традиції.

Невдовзі вони почали відрізнятися від решти селян найвищим рівнем грамотності; "після своїх зібрань штундисти зазвичай приходили додому й проводили усе свято, читаючи та обговорюючи релігійні книжки" [4, с. 196].

Селяни-розкольники "підтримували наявні початкові школи та засновували власні школи. Українські штундисти були першими селянами, котрі створили власну систему релігійної освіти на півдні Російської імперії. Їхні школи були першими в українському селі, що належали самим селянам" [4, с. 223]. Розкольники нерідко виражали невдоволення непрактичністю навчальної програми парафіяльних шкіл, спрямованої на релігійну індоктринацію без набуття навичок, необхідних у селянському житті.

Німецькі й голландські колоністи, меноніти за віровизнанням, учили грамоті селян, що працювали на них. Хоча видавнича діяльність менонітів реально розгорнулася лише на початку ХХ століття [8, c. 227-228], вони представили православним селянам життєздатний приклад протестантської культури: трудову етику й навички общинного життя – взаємодопомогу й філантропію.

 

Протягом ХІХ століття зростав доступ селян до релігійної літератури. Діяльність Російського біблійного товариства (РБТ, 1813-1826) стала прецедентом масового релігійного просвітництва. Відділення РБТ були створені в Кам'янець-Подільському (1814), в Харкові, Сімферополі та Одесі (1816), у Києві та Володимир-Волинському (1817), в Чернігові та Полтаві (1818). Продавалися окремі видання книг з Єлизаветинської Біблії (1751).

У 1858-1876 роках тривала робота Синодальної комісії над знаменитим перекладом Біблії, якому судилося для наступних поколінь російськомовних християн, а протестантів і поготів, набути статус "канонічного".

У 1860-х роках Пантелеймон Куліш розпочав роботу над перекладом Біблії українською мовою. У 1874-1878 роках у Санкт-Петербурзі проповідував протестантський місіонер барон Редсток, що дало початок євангельському пробудженню серед російської аристократії. Редсток створював тексти для "літучих листків для народу", які перекладали його російські послідовники – редстокісти (пізніше їх називали пашковцями, згодом євангельськими християнами).

Товариство заохочення духовно-морального читання (1876-1884) – один з проектів активних редстокістів – випустило більше 200 популярних брошур при середньому накладі кожної 10.000 примірників [9, с. 93].

Український учень Лютера: Станіслав Оріховський-Роксолан

Дешева релігійна література популярного характеру ("Євангеліє для народу. Ціна 1 копійка") продавалася в храмах, монастирях, на ярмарках. Книгоноші привозили духовні видання у віддалені регіони імперії, проникали з нею у незвичні місця (ті ж шинки). Про обсяги поширеної ними книжкової продукції свідчать такі цифри: один книгоноша розповсюдив 58 тис. євангелій, інша активістка – 17 тис. [10].

На початку ХХ століття на українських землях виникла протестантська журналістика. Усе століття вона була представлена журналами. До середини 1920-х років регулярний вихід часопису було налагодити складно, редакції боролися із цензурою, лихоліттям і злиднями, тому чимало пересувалися в межах царської, пізніше радянської імперії та за її межі. До 1905 року журнали або ввозилися із-за кордону (нерідко контрабандою), або виходили нелегально.

На території Російської імперії першим протестантським часописом була "Беседа", видавана євангельськими християнами у Владикавказі (1889-1892) і Санкт-Петербурзі (1892-1893), згодом у Стокгольмі (1894-1895) й Лондоні (1896-1898).

В Україні журналістська діяльність протестантів почалася з вільнодумної Одеси; тут у 1910-1911 роках виходив "Баптист", заснований 1907 року в Ростові-на-Дону, у 1913-1914 роках баптистський часопис "Слово истины", 1918 року євреї-євангелісти випускали журнал "Голос истины". Однойменний часопис у 1918-1920 роках адвентисти публікували в Києві.

Із середини 1920-х років протестантські журнали виходили на заході й сході України.

Журнал "Баптист Украины"

Редакції містилися у Станіславові ("Віра і наука" 1925-1939, переїжджала до Коломиї, "Новий світ" і "Прозри" 1931-1939, "Стяг" 1932-1939) Києві ("Благовестник" 1926-1928), Харкові ("Баптист Украины" 1926-1928, "Евангелист" 1927-1928), Раві-Руській ("Післанець правди" 1927-1939, переїжджав до Львова), Одесі ("Евангелист" 1928), Львові ("Українська Реформація" 1928-1932, переїжджала до Коломиї, "Євангеліст" 1929-1932, "Маяк" 1934, "Дорога життя" 1935), Крем'янці ("Примиритель" 1929-1939, "Будівничий церкви Божої" 1935-1939, "Євангельський голос" 1936-1939), Коломиї ("Сіяч" 1932-1933), Тернополі ("Ознаки часу" 1933-1935).

У міжвоєнний період декілька часописів для українців-протестантів функціювало в Польщі. Вихід журналів на території Радянської України було насильницьки обірвано 1928 року, на Правобережжі ця преса протрималася до 1939 року.

 

Тільки в західній Україні були можливі такі "довгожителі", як "Віра і наука" (14 років виходу), "Післанець правди" (12 років), "Примиритель" (10 років).

У Радянській Україні середній час виходу протестантського часопису становив 2 роки (часто неповні). За цей проміжок далеко не завжди редакція встигала випустити заплановані 24 номери (а серед цих журналів були й квартальники та піврічники).

Джерела:

1. Михайлин І. Історія української журналістики. Період становлення: від журналістики в Україні до української журналістики / І. Михайлин. – Х. : Прапор, 2005. – 320 с.

2. Lyubashchenko V. Protestantism in Ukraine: achievements and losses / V. Lyubashchenko // Religion, State and Society. - 2010. - Vol. 38, No. 3. - Pp. 265-289.

3. Бонч-Бруевич В. Животная книга духоборцев / В. Бонч-Бруевич. - С.-Петербург: Типография Б.М. Вольфа, 1909. – 326 с.

4. Zhuk S. Russia’s lost Reformation. Peasants, millennialism, and radical sects in Southern Russia and Ukraine, 1830–1917 / S. Zhuk. – Washington: Woodrow Wilson Center Press – Baltimore and London: The John Hopkins University Press, 2004. – 457 pp.

5. Історія релігій в Україні: у 10-и т. Редколегія: А. Колодний (голова) та ін. Протестантизм в Україні. Т. 5./ За ред. П. Яроцького. – К.: Світ знань, 2002. – 424 с.

6. Решетников Ю. История евангельско-баптистского движения на Украине (первые результаты исследования) / Ю. Решетников // Богомыслие. - 1997. - № 6. - С. 203-233.

7. Любащенко В. Істория протестантизму в Україні / В. Любащенко. – Львів: Видавнича спілка "Просвіта", 1995. – 350 с.

8. Reimer A. The print culture of the Russian Mennonites 1870-1930 / A. Reimer // Mennonites in Russia 1788-1988. Essays in honour of Gerhard Lohrenz. Ed. by John Friesen. - Winnipeg, Manitoba: CMBC Publications, 1989. - Pp. 221-238.

9. Сарычев В. Особенности сектантской религиозной пропаганды среди молодежи / В. Сарычев // Актуальные проблемы научно-атеистического воспитания молодежи. - М.: Молодая гвардия, 1963. - С. 91-97.

10. Каретникова М. Книгоноши / М. Каретникова // Мирт. – 2000. – № 2.

Ця публікація є продовженням циклу статей, присвячених історії Реформації, а також постанню українського протестантизму. Проект "500 років Реформації".

Крути-1918: вчені проти міфів

Довкола знакових подій з часом нагромаджуються міфи й легенди, які можуть не мати жодного стосунку до історичної дійсності. Бій під Крутами не став винятком. Вже на еміграції популяризація крутянського подвигу нерідко супроводжувалася неточностями і недоладностями, на що звертали увагу навіть окремі учасники визвольної боротьби й діячі української діаспори. Попри незрівнянно більші інформаційні можливості сучасного суспільства, сьогодні мас-медіа часом ретранслюють не лише давно спростовані легенди про бій під Крутами, але й новітні міфи, творці яких інколи доволі безапеляційно просувають своє "бачення" історичних подій.

Легенда про крутянців

Нові документи спростовують легенду про спільне поховання Володимира Шульгина та Володимира Наумовича

Наймолодший крутянець

Десятки років в українській історичній та публіцистичні літературі побутує теза, що під Крутами загинули сотні неповнолітніх юнаків. Учнів, школярів. При підготовці цієї публікації додатково перевірено роки і дати народження усіх відомих ґімназистів, участь чи загибель яких в тому бою підтверджується різними першоджерелами. З-поміж усіх загиблих під Крутами, чиї дати або роки народження є відомими, немає жодного неповнолітнього

Рятівники євреїв з Галичини. Ким вони були, та як живуть їх родини сьогодні

За даними Меморіального комплексу історії Голокосту Яд Вашем та за підрахунками Єврейської конфедерації України, на Львівщині відомо 1009 випадків, а на Івано-Франківщині 246 випадків, у яких рятівники були визнані Праведниками народів Світу з України. І це лише з українського списку Праведників народів Світу. Також, є польській перелік тих, хто рятував євреїв на Львівщині та Станіславщині