Народження пропаганди. Інформаційна війна п’ятсотрічної давнини

У нашій мові не так вже багато слів, які не лише мають цілком конкретних «батьків» - авторів, що першими їх використали, а й точну дату народження. Саме таким є слово «пропаганда». Його винахідником вважають папу римського Григорія XV.

22 червня 1622 року тодішній очільник католицької церкви своєю буллою заснував Загальну конгрегацію поширення віри, латиною - «пропаганда фіде» (дієслово «пропагаре» означає, власне, не просто «поширювати», а й докладати до цього певних зусиль, «просувати», «промотувати»).

І хоча місіонерська діяльність, якою керувала створена папою конгрегація, ніколи не зводилася лише до «обробки» масової свідомості, саме таке розуміння слова «пропаганда» утвердилося у громадській думці майже одразу.

Григорій XV
Григорій XV

Втім, як це часто буває зі словами, термін виник набагато пізніше за явище, яке ним позначають. Григорій XV, свідомо чи ні, лише підводив своєрідну риску під цілим сторіччям масштабної, фактично – світової пропагандистської війни.

Статут Загальної конгрегації поширення віри
Статут Загальної конгрегації поширення віри

Війни, в якій католицька церква, попри локальні перемоги, зазнала глобальної поразки, втративши духовну монополію у Західному світі. Якщо бути точним – на час появи папської булли війна тривала сто чотири з половиною роки.

І почалася ще 31 жовтня 1517 року, коли на дверях Шлоскірхе у Віттенберзі з’явився текст 95 тез, написаних ченцем-августинцем Мартином Лютером.

Мартин Лютер прибиває свої тези на дверях Шоскірхе
Мартин Лютер прибиває свої тези на дверях Шоскірхе

Віттенберзький монах був не першим сміливцем, що наважився кинути виклик католицькій церкві. Як не був він і не першим церковним реформатором. Сам Лютер згодом визнавав це відверто, коли говорив «усі ми гусити».

Але ані згаданий ним Ян Гус, ані вчитель Гуса Джон Вікліф, люди безумовно хоробрі й завзяті, не мали тієї потужної зброї, яка була в розпорядженні «батька Реформації», - друкарського верстату.

Йоганн Гутенберг винайшов верстат лише за сорок років до народження Лютера.

Цього якраз вистачило, щоб технологія книгодрукування була вдосконалена і набула такого поширення, щоб бути готовою змінити світ.

Гутенберг випробовує друкарський верстат
Гутенберг випробовує друкарський верстат

Винахід Гутенберга від самого початку виглядав як інструмент «поширення віри». І не лише тому, що першою надрукованою ним книжкою була саме Біблія.

Святе Письмо за визначенням було найзатребуванішою книгою в тогочасному (і не лише в тогочасному, зрештою) християнському світі. Але навіть якщо не враховувати власне Біблії, релігійна література складала більшу частину накладів книжок, надрукованих у XV столітті.

«Біблія для бідних», надрукована у 1463 році
«Біблія для бідних», надрукована у 1463 році

Технологія дозволяла тиражувати не лише книжки. А й ксилографії та гравюри. І більшість з них, знову таки, були зображеннями біблійних персонажів та християнських святих, такими собі «іконами для простолюду», дешевими і доступними.

Очевидно, що католицька церква не опиралася розвитку друкарства, а часом навпаки – заохочувала його, бо бачила в ньому інструмент, корисний насамперед для себе.

Іронія долі полягає в тому, що й сам виступ Лютера був значною мірою спровокований друкарською активністю католицької церкви. Адже «торгівля індульгенціями», яка так обурила віттенберзького ченця, була насправді нічим іншим, як продажем довідок.

Які засвідчували – покупець належним чином розкаявся і зробив внесок у «богоугодну» справу, а тому може бути звільнений від земного покарання за свої гріхи. Довідок, зрозуміло, не рукописних, а друкованих, бо лише так їх можна було виготовити справді масовим накладом.

Індульгенція
Індульгенція

Звісно, друкували й цілком світські речі – від гральних карт (з них, за деякими версіями, все й почалося) до «травників» та віршів. Але ця продукція була швидше «супутньою». На можливості, що відкрилися з появою книгодрукування, швидко звернула увагу й державна влада.

Зрештою, оприлюднювали закони, розробляли політичні програми і прославляли монархів задовго до появи друкарського верстату. А за допомогою винаходу Гутенберга робити це стало набагато легше.

Замість того, щоб надиктовувати тексти десяткам переписувачів, тепер достатньо було набрати їх на верстаті і виготовити необхідну кількість примірників. Не потрібні були й вісники-глашатаї, накладів відштампованих на верстаті оголошень зазвичай вистачало, щоб розвісити їх на всіх майданах.

І це стосувалося не лише офіційних документів. Написана колись від руки «Реформація імператора Сигизмунда», скажімо, вже в 1476 році була надрукована, і за півсторіччя витримала аж дев’ять видань.

Теж саме відбувалося й з гравюрами. Імператор Максиміліан I Габсбург, наприклад, спеціально замовляв їх в Альбрехта Дюрера та інших митців, щоб відтиски можна було поширювати серед підданих. Якщо це й не була пропаганда в сучасному розумінні цього слова,то, безумовно, щось дуже близьке до неї.

Втім, якщо світська влада лише робила перші, не надто впевнені кроки у цьому напрямку, церква вже в XV сторіччі мала цілий арсенал пропагандистських засобів – серед яких були й уже згадані листки-гравюри, і невеликі брошури у 4-6 листків, і памфлети – спочатку так називали зовсім невеликі, захалявні книжечки, а вже потім і короткі полемічні твори, що за обсягом якраз вміщувалися у такі книжечки.

Сміливість і новаторство Лютера полягали не в тому, щоб винайти цей арсенал по-новому, а в тому, щоб взяти його на озброєння і використати проти самої церкви-винахідниці. І він використав його справді блискуче, назавжди змінивши хід світової історії.

Друковане видання лютерових тез
Друковане видання лютерових тез

З тих же 95 тез були одразу ж зроблені численні друковані копії, що майже одночасно з’явилися в Лейпцигу, Нюрнбергу і Базелі. З латини тези швидко переклали німецькою і надалі видавали майже «газетними» накладами та поширювали цілою країною.

Звісно, Німеччина у ті часи не була суцільно письменною, але досить було одного примірника, щоб зачитати його вголос усім охочим – на площі, у пивниці чи на зборах у приватному будинку.

Лютер і сам був вражений тим, як швидко поширюються його тексти. «Якби я знав, що все відбудеться саме так, я б висловлювався ясніше і зрозуміліше» - зізнався він згодом.

Талант Лютера як пропагандиста полягав саме в тому, що він дбав про своїх читачів. Не повчав, а розмовляв з ними, прагнучи втримати їхню увагу. Писав стисло, яскравою і зрозумілою для пересічних споживачів мовою.

Звісно, німецькою. «Батько Реформації» не був першим перекладачем або ж навіть видавцем Біблії національною мовою, як іноді вважають. Святе Письмо німецькою вперше надрукували ще в 1466 році, а до кінця XV сторіччя його переклали вже на 30 «живих» європейських мов – від англійської до каталонської.

Але Лютер перекладав і писав не просто «живою», а справді народною говіркою, яку він за переказами свідомо «підслуховував» в співвітчизників на вулицях і ринках. Соковита, іноді навіть грубувата, але головне – «своя» для більшості читачів і слухачів мова творів Лютера була одним з рецептів успіху протестантської пропаганди і Реформації в цілому.

Лютером зачитувалися, і він завзято працював, щоб задовольнити попит. Для того, щоб закінчити нову книжку, йому вистачало кількох тижнів, а іноді й менше.На друк брошури йшли один-два дні. А загальний наклад його творів за лічені роки перевищив мільйон примірників.

До того ж він був не один. Започатковану ним хвилю одразу підхопила величезна кількість прихильників, які не лише поширювали лютерівські твори, а й самі проповідували, писали і друкували власні тексти, повторюючи і творчо розвиваючи настанови духовного лідера.

За перші ж місяці після віттенберзького виступу були видані десятки книжок, брошур і листівок, спрямованих проти папства і католицької церкви. І надалі їхня кількість лише зростала, викликавши в Німеччині справжній видавничий бум.

Одних лише книжок в 1523 році в країні було надруковано більше дев’ятисот назв – майже вдвічі більше, аніж з п’ять років перед початком Реформації. І більше 80 відсотків з них були написані послідовниками Лютера.

Кількісна перевага надавала реформаційному руху наочної масовості. Сучасним споживачам цей ефект цілком зрозумілий – адже зараз громадську думку значною мірою формує навіть не читання текстів, а перегляд однотипних заголовків у стрічці новин.

До того ж перевага послідовників Лютера була не лише кількісною. Від самого початку прихильники Реформації робили ставку на візуалізацію – формування в аудиторії сталих образів.

Саме тому їхні видання зазвичай були ілюстровані – і найкращими митцями, такими як Ганс Гольбейн або Лукас Кранах. І самі ілюстрації мали пропагандистський зміст.

Вавилонська будниця «лютерівської Біблії»
Вавилонська будниця «лютерівської Біблії»

Скажімо, Вавилонську блудницю в першому ж виданні «лютерівської Біблії» Кранах зобразив у папській тіарі – що прямо ставило знак рівності між очільником католицької церкви і дияволом, антихристом. Не дарма у багатьох пізніших виданнях малюнок був відкоригований, вочевидь для того, щоб не шокувати помірковану публіку.

Не менш важливою була й «словесна візуалізація». Коли Лютер порівнював божу благодать із мискою супу, а його послідовник Ульрих фон Гуттен називав ченців шершнями, вони цілком свідомо викликали в своїх читачів або слухачів стійкі і недвозначні асоціації, які полегшували справу пропаганди.

Деякі прийоми можна назвати навіть брутальними – жарти про відлякування диявола випусканням газів, вочевидь, були розраховані не на витончену публіку, але для переконання масової аудиторії й сортирний гумор міг стати в нагоді.

Часом візуалізація була такою наочною, що ніби напрошувалася на ілюстрування іншими засобами. Варто було, скажімо, Лютеру заявити, що кардинал Каетан, з яким він сперечався віч-на-віч у жовтні 1518 року, розбирається в богослів’ї не краще, аніж віслюк порається з арфою, як з’явилися численні карикатури, які зображували кардинала або ж самого папу у вигляді вислюка, що грає на музичних інструментах.

Тогочасні технології дозволяли друкувати такі малюнки в неймовірній кількості, і для пропаганди вони були іноді ефективніші за брошури та промови – знову ж таки завдяки візуалізації.

Карикатура на папу Лева X
Карикатура на папу Лева X

Силу друкованих малюнків швидко усвідомив і сам Лютер.

У 1521 році разом із своїм другом Кранахом він навіть видав збірку гравюр під загальною назвою «Пристрасті Христа й антихриста», які наочно співставляли євангельські сюжети зі справжнім життям очільників католицької церкви, звісно – не на користь папства. Але це видання було розраховане на освіченішу публіку.

Сторінка з «Пристрастей Христа й антихриста»
Сторінка з «Пристрастей Христа й антихриста»

Загалом же сюжетів карикатур, які поширювали прихильники Реформації, було небагато і вони залишалися невибагливими.

Зазвичай це зображення католицьких священників, ченців або ж самого папи як тварин – кровожерливих вовків, хитрих лисів, зажерливих свиней, нетямущих віслюків. А ще частіше – як втілення чортів чи самого сатани.

Карикатура на папу римиського і його захисників
Карикатура на папу римиського і його захисників

Або ж знецінення символів папства й католицьких обрядів – часто в найбрутальніший формі.

Утім, вишуканість і розмаїття швидше б заважали досягти потрібного результату, ефективною така пропаганда була саме за рахунок частою повторюваності однотипних тем.

Карикатура прихильників Реформації
Карикатура прихильників Реформації

Супротивники теж в боргу не залишалися. І активно поширювали власні карикатури. З майже ідентичними сюжетами – Лютер із звіриною головою, Лютер, що укладає угоду люцифером, Лютер з рогами, Лютер, що провалюється до відхожого місця тощо.

Хіба що історія з віслюком-музикою трохи трансформувалася – і на карикатурі авторства Ерхарда Шона волинка набула вигляду голови ченця (вочевидь натяк на того ж таки «батька Реформації») і грав на ній диявол власною персоною.

Католицька карикатура
Католицька карикатура

Більш-менш оригінальними можна назвати католицькі карикатури, які зображували Лютера з двома чи більше головами. Судячи з текстів, які супроводжували ці малюнки, це мало підкреслити дволикість та пристосуванство віттенберзького проповідника.

Карикатура «багатоголовий Лютер»
Карикатура «багатоголовий Лютер»

Але насправді поява подібних карикатур також була певною мірою спровокована самими прихильниками Реформації. Розуміючи, що публіка хоче побачити, як виглядає сміливець, що наважився кинути виклик папі, вони надрукували не просто величезну кількість портретів свого ватажка, а й різних, не схожих між собою портретів.

Якщо використовувати сучасну термінологію, це була спроба своєрідного таргетування аудиторії – для шляхти Лютера виглядав як рицар, з бородою й в обладунках, для селян – як мандрівний монах, для містян – як типовий бюргер.

Можливо, це трапилося й випадково, але досвід вийшов цікавим і повчальним. І дуже дратував опонентів, які намагалися його висміяти.

Портрет Лютера з бородою
Портрет Лютера з бородою

Католицькі пропагандисти взагалі поступалися прихильникам Реформації – це визнають навіть сучасні католицькі дослідники. Не лише у винахідливості чи накладах своїх видань видань. Безумовними перевагами послідовників Лютера була спонтанність, ентузіазм і самодостатність кожного учасника мережі.

Церковна ієрахія була надто неповороткою, щоб протистояти цій «партизанщині». Відбиватися від блискучих памфлетів Лютера опусами Йоганна Тецеля, Йоганна Екка чи Сільвестра Мадзоліні, написаними важкою і малозрозумілою латиною, було свідомо програшною політикою.

Згодом, щоправда, і в католиків з’явилися «легкі на слово» публіцисти. Але показово, що найуспішніші з них і самі незадовго до цього критикували спосіб життя католицького кліру, як Томас Мурнер, або ж навіть співчували лютерівському руху і лише згодом розчарувалися в ньому, як Іоанн Колеус.

Прихильникам Реформації вдалося «розпропагувати» навіть загони німецьких найманців на службі імператора Карла V – того самого, який вважав метою всього свого життя утвердження світової католицької монархії.

Серед солдатів імператора, які в 1527 році грабували й плюндрували Рим були,звісно, не лише німці, а й іспанці та французи. Проте завзяття і лють німецьких ландскнехтів сучасники пояснювали саме зневагою та ненавистю до папства, які виховав в них Лютер.

Німецькі ландскнехти плюндрують Рим
Німецькі ландскнехти плюндрують Рим

Розповідали навіть, що ім’я «батька Реформації» бачили нашкрябаним на фресках Рафаеля.

А в свідомому знищенні святинь, перетворенні католицьких церков на стайні й відхожі місця, перевдяганні солдатів в кардинальське вбрання чи знущальних жартах про папу, який нібито їздить по своїй столиці на віслюку, не складно побачити мало не буквальне відтворення сюжетів пропагандистських карикатур.

Сам Лютер плюндрування Рима, звісно, засудив. Але при цьому не міг не натякнути на справедливу кару Господню.

Пограбування Вічного міста шокувало мешканців Італії. І утвердило за лютеранами репутацію «нових варварів». Власне, з того часу про Реформацію на південь від Альп вже не йшлося. А католицькі ієрархи зміцнилися в переконанні, що зупинити «пропагандистську пошесть» можна лише репресіями та заборонами.

Попередня цензура була запроваджена, щоправда, ще в 1501 році, задовго до плюндрування Риму і навіть до початку Реформації.

Ініціатором був папа Александр VI Борджа, який і сам, між іншим, став мішенню потужної інформаційної кампанії, відголоски якої ми спостерігаємо й досі (чого варті лише телесеріали з розповідями про жахливі таємниці родини Борджа).

Реклама серіалу «Борджа»
Реклама серіалу «Борджа»

Александр VI спирався на власний важкий досвід протистояння з зухвалим і водночас популярним проповідником – Джироламо Савонаролою.

Саме тому папа й вимагав від монархів та міських можновладців пильно стежити за тим, щоб друкарі не виготовляли «небезпечної» літератури, бо боротися з нею після того, як вона потрапила до рук споживача, було вже марно.

В Німеччині цензура була запроваджена Карлом V в 1521 році, і на цей раз саме з метою зупинити поширення лютерівських творів (які, щоправда, мали бути спалені за рік до того за прямим наказом папи Лева X).

У 1529 році власний перелік заборонених книжок оприлюднив англійський король Генріх VIII – і в ньому також чільне місце займали твори Лютера.

Генріх VIII тріумфує над папою римським. Карикатура
Генріх VIII тріумфує над папою римським. Карикатура

Щоправда, за іронією долі того ж року Генріх VIII розірвав стосунки з Римом. І надалі застосовував цензуру вже проти католицької пропагандистської літератури.

Заборони невдовзі почали запроваджувати і там, де лютерівське вчення перемогло. Проте не стільки проти католиків, скільки проти прихильників радикальнішої Реформації – анабаптистів.

Радикальна пропаганда була побудована за тією ж схемою, що й лютеранська. І виявилася також ефективною. Спочатку під час Селянської війни 1524-1525 року, яку з величезними Труднощами, хоча й за цілковитої підтримки Лютера, придушили князі.

А в лютому 1534 року анабаптисти здобули владу в німецькому місті Мюнстер, встановили в ньому комуну, спільну власність, а за деякими даними – й багатоженство.

Йоганн Лейденський – ватажок мюнстерських анабаптистів
Йоганн Лейденський – ватажок мюнстерських анабаптистів

Експеримент тривав недовго, і спільними зусиллями католиків і прихильників Лютера комуну ліквідували. Ватажків руху стратили, а їхні тіла у залізних клітках підвісили на вежі мюнстерської церкви Святого Ламберта – «щоб пам’ятали».

Така «антианабаптистська пропаганда» хоч і віддавала середньовіччям, але була не менш наочною за листівки та карикатури.

Показово, що спроба анабаптистів влаштувати у 1535 році повстання в Амстердамі була придушена імператором Карлом V вже в зародку.

Залізні клітки і досі висять на вежі церкви Святого Ламберта у Мюнстері
Залізні клітки і досі висять на вежі церкви Святого Ламберта у Мюнстері

А у Франції в жовтні 1534 року вибухнула «справа листівок». Одразу по всій країні, де тільки це було можливо, прихильники Реформації розвісили листівки та плакати з брутальними нападками на католицьку церкву та її обряди.

Одну з листівок прикріпили навіть на дверях королівської спальні в замку Амбуаз. І це розлютило французького монарха Франциска I чи ненайбільше.

Королівська спальня в замку Амбуаз
Королівська спальня в замку Амбуаз

Автором якщо не всіх, то принаймні амбуазької листівки називали Антуана Маркура, пастора, який вважав себе послідовником Лютера і написав сатиричну книжку в раблезіанському дусі, спрямовану проти культу святих.

Листівка, написана Антуаном Маркуром
Листівка, написана Антуаном Маркуром

Насправді за своїм стилем листівка Маркура не надто вирізнялася від інших пропагандистських текстів того часу. Звісно, вона була різкою, але грубуватими були й тексти само Лютера. До того ж вона не була навіть ілюстрованою, а ми знаємо якими брутальними могли бути пропагандистські малюнки.

Спалення протестантів у Франції
Спалення протестантів у Франції

Можливо Франциск I просто шукав належного приводу для різкої зміни своєї політики. І «справа листівок» стала такою нагодою. Протестантів (а саме так з 1529 року почали іменувати послідовників Лютера та й прихильників Реформації в цілому) у Франції почали переслідувати «по-дорослому».

Найзавзятіших публічно спалювали. Ті, хто могли, тікали від репресій. Серед втікачів був і Жан Кальвін, який вже невдовзі почав проповідувати власне вчення. І кальвіністи багато в чому пішли далі лютеран – хоча й не в тому напрямку, що анабаптисти.

Більше того, коли в 1539 році за допомогою до французького короля звернулися мешканці фламандського міста Гент, які повстали проти влади імператора, Франциск I не лише їм відмовив, а й навпаки – допоміг Карлу V, з яким зовсім недавно і сам воював, придушити бунт.

Крайніми вчергове зробили лютеран, при тому, що релігійні питання для повстанців були аж ніяк не на першому місці.

З іншого боку, з кожною новою стратою, протестантів ставало все більше «мучеників за віру». З розповідей про їхню мужність і незламність перед обличчям смерті вже невдовзі народилася й власна агіографічна (простіше кажучи – житійна) література.

За прикладом не треба було далеко ходити – зразком стали біографії католицьких святих. Дарма, що культ святих протестанти відкидали.

Спалення послідовників Лютера у Брюсселі
Спалення послідовників Лютера у Брюсселі

Зрештою, вшанування «своїх» мучеників започаткував сам Лютер. Після спалення в Брюсселі двох августинських ченців, яких називали його послідовниками (це сталося ще в липні 1523 року), «батько Реформації» навіть склав балладу – яка тепер так і називається «першою лютерівською піснею».

Так до пропагади за допомогою текстів і малюнків додалася «музична пропаганда».

«Перша лютерівська пісня»
«Перша лютерівська пісня»

Водночас, дії Карла V та Франциска I, яких, хай і тимчасово, об’єднала боротьба з протестантами, надихнула на рішучі дії і папство. В 40-і роки католицька церква перейшла у загальний наступ проти Реформації, який згодом отримав назву Контрреформації.

Діяв Рим одразу в кількох напрямках. Насамперед, почав заохочувати активність власних прихильників. Найзавзятіших з них об’єднав іспанський шляхтич Ігнатій Лойола.

Вже в 1534 році (ще за кілька місяців до «справи листівок») він організував в Парижі союз однодумців, з якого виросло Товариство Ісуса, або ж орден єзуїтів.

У 1540 році папа Павло III затвердив статут ордену і підпорядкував єзуїтів особисто собі, як очільнику церкви.

Ігнатій Лойола перед папою Павлом III
Ігнатій Лойола перед папою Павлом III

Пропагандистська і контрпропагандистська робота були одразу визначені одними з головних напрямів діяльності Товариства Ісуса. Але єзуїти не могли діяти так само, як протестанти. Хоча б тому, що католики на той час значно поступалися навіть за кількістю мотивованих і вправних полемістів.

Не дивно, що Лойола змушений був насамперед вирішувати саме цю проблему. Але за справу він взявся справді ґрунтовно. Лойола зробив ставку на індивідуальну обробку свідомості – зокрема й шляхом медитативних практик, яка перетворила єзуїтів на справді універсальну і дивовижно ефективну зброю в руках папства.

З досвіду болючих поразок Риму Лойола зробив слушний висновок, що успіх пропаганди взагалі залежить насамперед від здатності впливати на емоції мас.

Саме тому єзуїти таку увагу приділяли засобам мистецтва – театру, поезії, живопису, скульптурі, архітектурі. Їх цілком можна назвати засновниками «монументальної пропаганди». І співтворцями принаймні двох мистецьких напрямів – маньєризму та бароко.

Цікаво при цьому, що маньєризм вважають відповіддю митців на сумнозвісне плюндрування Рима у 1527 році, яке католицька пропаганда наполегливо приписувала лютеранам. А бароко взагалі називають «стилем єзуїтів».

Сходження Святого Духа на єзуїтів. Розпис плафона церкви Святого Ігнатія у Римі
Сходження Святого Духа на єзуїтів. Розпис плафона церкви Святого Ігнатія у Римі

Зосередившись на створенні власної системи виховання та освіти, орден у доволі стислі терміни досяг справді вражаючих результатів – згодом це дозволяло Товариству Ісуса цілеспрямовано відбирати і залучати на свій бік здібну й талановиту молодь з усього світу.

Проте в момент створення ордена єзуїтів його успіхи були ще попереду. А зупиняти наступ Реформації папству було потрібно, не гаючи часу.

Тому в 1542 році, за прикладом іспанської інквізиції та її «філіалу» - трибуналу, який за розпорядженням Карла V діяв в Нідерландах, - Павло III заснував «Римську та всесвітню Святу інквізицію».

Трансформація уявлення про суд інквізиції. Так його уявляли в XVII і в XIX сторіччях
Трансформація уявлення про суд інквізиції. Так його уявляли в XVII і в XIX сторіччях
Трансформація уявлення про суд інквізиції. Так його уявляли в XVII і в XIX сторіччях
Трансформація уявлення про суд інквізиції. Так його уявляли в XVII і в XIX сторіччях

В Португалії інквізиція почала діяти вже в 1536 році. В Неаполі трибунал створили через 5 років після Рима. І в тому ж 1547 році була створена «Вогняна палата» у Франції – її так називали за практику засуджувати протестантів до спалення.

В 1550 році Карл V видав «кривавий указ» про переслідування єретиків у Нідерландах (вочевидь зусиль інквізиції в цій країні виявилося, на його думку, недостатньо). Ще за п’ять років невістка імператора, англійська королева Марія почала спалювати протестантів і в своїх володіннях.

Лише в Німеччині протестантські князі наступ Контрреформації зупинили. Втративши надії здолати послідовників Лютера, Карл V зрікся престолу, а його брат Фердинанд I, як новий імператор погодився укласти у вересні 1555 році Авгсбурзький мир, який визнавав принцип «чия земля – того й віра».

Щоправда, умови миру не поширювалися на кальвіністів, а католицькі монархи у власних володіннях почали «викорінювати єресь» з подвійним завзяттям. І знову таки – чи не першим засобом боротьби була заборона на поширення пропагандистської літератури.

Павло III вже у 1543 заборонив друкувати і продавати будь-які твору без дозволу інквізиції. У Венеції на виконання цього наказу одразу ж підготували список заборонених книжок.

Через два роки подібний перелік з’явився у Франції, потім у Флоренції і Мілані, а в 1559 році папа Павло IV опублікував «Індекс книжок, заборонених для читання», обов’язковий для всього католицького світу.

«Індекс книжок, заборонених для читання»
«Індекс книжок, заборонених для читання»

Поява таких списків значно спростила «роботу» борців з ворожою пропагандою – насамперед на найнижчому рівні. Будь-якому священику чи дрібному чиновнику тепер не треба було витрачати час на читання підозрілої літератури, досить було зазирнути в записник чи захалявну книжечку – і одразу зрозуміти, чи є автор справжнім католиком, чи все ж «ллє воду на млин єретиків».

Цілком можливо, що насправді «індекси» й з’явилися саме для того, що задовольнити попит на формальні інструкції з боку виконавців. Але чим більше було формальностей – тим легше було використовувати ці ж формальності для того, щоб обходити заборони.

Не кажучи вже про те, що «заборонений плід» виглядав солодшим і сам факт потрапляння до списків небажаних книжок для багатьох видань ставав своєрідною рекламою.

Та й видавці ставали дедалі вигадливішими. Книжки друкували під псевдонімами або взагалі анонімно, з вигаданими адресами та «помилковими» роками виходу тощо.

Між іншим, привчаючи читача до того, що дезінформація є не лише прийнятною, а й навіть бажаною – принаймні для того, щоб обійти цензуру. З’являлися підпільні друкарні та мережі поширення забороненої літератури.

А коли тиск ставав нестерпним – друкарі і гравери перебиралися до володінь протестантських володарів (навіть найвидатніші картографи того часу, фламандці Герард Меркатор та Авраам Ортелій переховувалися в Німеччині), а видавці налагоджували канали контрабандного постачання книжок до католицьких держав.

Чимало дослідників впевнені, що в кінцевому підсумку Контрреформація сприяла справжньому злету друкарської справи в Швейцарії, Північній Німеччині, Нідерландах, а з 1559 року, коли до влади прийшла Елизавета I, - і в Англії.

«Книга мучеників» Джона Фокса
«Книга мучеників» Джона Фокса

Протестанти поширювали не лише богословські памфлети чи карикатури, а й мартирологи з описами життя та мученицької смерті «братів за вірою» - таких як «Книги мучеників» англійця Джона Фокса (1563) та швейцарця Жана Креспена (1564).

Проте це вже була не просто агіографічна література в традиційному розумінні цього слова. «Книги мучеників» виконували й суто пропагандистську функцію - гуртували релігійні громади, виразно протиставляли їх «гонителям» (роль яких мартирологи відводили католицькому кліру та інквізиції) і допомагали залученню нових вірних за мережевим принципом.

Не дарма епоха після Авгусбурзького миру отримала в дослідників назву «доби конфесіоналізації».

Спалення протестанта в Англії
Спалення протестанта в Англії

Варто звернути увагу й ще один важливий момент. На відміну від давніх католицьких святих протестантські мученики зазвичай були сучасниками (або майже сучасниками) читачів мартирологів.

Тож видання Фокса і Креспена значною мірою задовольняли «попит на новини», звичку, притаманну Модерній добі, яка саме в цей час формувалася в європейському суспільстві – звісно, не без сприяння самих видавців.

З іншого боку і самі новини, а головне – їхня інтерпретація значною мірою формувалися пропагандистами. В умовах, коли ще не було газет, це робилося за допомогою листівок і брошур.

Так, версії ключових подій Релігійних війн у Франції, які тривали з перервами з 1562 аж до 1598 року, насправді відомі лише в інтерпретаціях суперників – католиків та кальвіністів (яких французи іменували гугенотами.

А бійню Варфоломіївської ночі і досі зазвичай сприймають очима Франсуа Отмана, автора памфлета «Про французькі шаленства», який навіть не приховував свого прагненнях довести, що в масових вбивствах гугенотів (кількість жертв серед яких він значно збільшив, додавши моторошні подробиці розправ) винні «католицька партія» і особисто королева Катерина Медічі.

Звісно, існувала й інша пропагандистська література на цю тему – і кальвіністська, і католицька. Проте Отман був одним з перших, його брошура вийшла величезними накладами та й зрештою він був вочевидь переконливішим за конкурентів, якщо зміг нав’язати власну інтерпретацію подій.

І вкотре йшлося про візуалізацію образів – словесну й ілюстративну.

Бійня Варфоломіївської ночі очима сучасника і художника XIX сторіччя
Бійня Варфоломіївської ночі очима сучасника і художника XIX сторіччя
Бійня Варфоломіївської ночі очима сучасника і художника XIX сторіччя
Бійня Варфоломіївської ночі очима сучасника і художника XIX сторіччя

З іншого боку європейці в середині XV сторіччя вже не просто цікавилися новинами з інших країн, а все охочіше купували малюнки і гравюри, що відтворювали пейзажі, архітектурні пам’ятки, скульптури та картини, які вони зазвичай не могли побачити на власні очі.

І справді, далеко не кожен німець чи голландець міг у ті часи відвідати Італію, не кажучи вже про Новий Світ. Але чутки про тамтешні красоти ширилися Європою разом із мандрівниками та вояками, що поверталися додому після Італійських воєн. І видавці намагалися задовольнити цікавість споживачів.

Друкуючи не лише репродукції творів Леонардо, Рафаеля та інших митців (на цьому спеціалізувалися найкращі італійські гравери на чолі з Маркантоніо), а й так звані «ведути» - пейзажі далеких країн, виготовленням яких займалися навіть такі поважні майстри як Пітер Брейгель Старший.

Вдосконалювалася не лише техніка малювання, а й сприйняття зображень публікою. Споживачі тепер цінували не лише красу, а й точність відтворення деталей.

Це була надзвичайно важлива зміна. Адже за часів середньовіччя і навіть на початку доби Реформації малюнок ілюстрував швидше загальну ідею і сприймався значною мірою алегорично.

«Нюрнбезька хроніка», видана у 1493 році, скажімо, містить 1809 ілюстрацій, але для їхнього створення видавцю вистачило лише 645 кліше. Той самий малюнок він використовував для зображення зовсім різних міст, а один портрет – для кількох персонажів, що в житті аж ніяк не могли бути схожими між собою.

Біблійний пророк Міхей та грецький філософ Анаксагор. Портрети з «Нюрнберзької хроніки»
Біблійний пророк Міхей та грецький філософ Анаксагор. Портрети з «Нюрнберзької хроніки»
Біблійний пророк Міхей та грецький філософ Анаксагор. Портрети з «Нюрнберзької хроніки»
Біблійний пророк Міхей та грецький філософ Анаксагор. Портрети з «Нюрнберзької хроніки»

Починаючи з 40-х років XVI сторіччя це стає майже неможливим. Навіть умовні портрети історичних персонажів, про зовнішній вигляд яких можна було лише здогадуватися, набувають підкреслено індивідуальних рис. Що вже казати про портрети сучасників або загальний вигляд зображуваних міст.

Малюнок вже не просто «прикрашав текст», або відтворював його засобами образотворчого мистецтва, а перетворювався на додаткове або ж навіть цілком самостійне джерело інформації.

Справжнім майстром гравюр із зображенням міст вважають фламандця Франца Хогенберга. В 1570 році він створив цілу серію малюнків для атласу вже згаданого нами Ортелія.

А в 1572 році на замовлення видавця Георга Брауна створив збірку «Міста Земної Кулі», яка містила зображення 492 міст, мальованих з натури чи за описом. На відміну від тієї ж «Нюрнбергської хроніки» жодна з гравюр не повторювалася і навіть сучасні дослідники вважають їх документально достовірними.

Антверпен на гравюрі Франца Хогенберга
Антверпен на гравюрі Франца Хогенберга

Прагнення документальності і точного відтворення деталей були фірмовим стилем Хогенберга. До того ж він малював не лише точно, а й швидко. І саме його можна назвати батьком «новинної гравюри» - малюнків, які розповідали про актуальні події.

Розповідали з такою достовірністю, що гравюрами Хогенберга й досьогодні ілюструють чи не кожний історичний сюжет другої половини XVI сторіччя – від зречення Карла V до Варфоломіївської ночі.

Бійня Варфоломеївської ночі в інтерпретації Франца Хогенберга
Бійня Варфоломеївської ночі в інтерпретації Франца Хогенберга

Але достовірність аж ніяк не дорівнювала безсторонньості.

Хогенберг був протестантом, до того ж протестантом, який особисто постраждав від переслідувань інквізиції і змушений був залишити рідну Фландрію та перебратися до Німеччини. І зміст його гравюр послідовно відбиває його власне ставлення до зображуваних подій.

Найяскравіше – в малюнках, присвячених кальвіністській революції в його рідних Нідерландах. Це був палкий протест проти католицизму і влади іспанців, яких Хогенберг зображував як безжальних карателів і безсоромних мародерів.

А відтак – відверта пропаганда, якій «документальна» манера малюнків додавала переконливості. Протестантські пропагандисти так само намагалися вплинути на емоції мас, як і єзуїти, - хіба що використовували для цього інші інструменти.

Іконоборці. Малюнки Ерхарда Шона і Франца Хогенберга
Іконоборці. Малюнки Ерхарда Шона і Франца Хогенберга
Іконоборці. Малюнки Ерхарда Шона і Франца Хогенберга
Іконоборці. Малюнки Ерхарда Шона і Франца Хогенберга

Звісно, Хогенберг не першим почав зображувати актуальні події. Про плюндрування Рима у 1527 році ми знаємо, зокрема, з гравюр Мартена ван Гемскерка.

А знищення протестантами релігійних скульптур і зображень святих ще за кілька десятиріч до Хогенберга зображав і вже згаданий нами католицький карикатурист і пропагандист Ерхард Шон.

Але досить порівняти два малюнки, щоб зрозуміти, що для Шона, який цілком міг малювати з натури, цей сюжет все ж мав умовний, алегоричний, повчальний зміст, а для Хогенберга був повідомленням свідка, що квапився поділитися своїми враженнями з однодумцями («братами за вірою» або ж тими, хто міг ними стати).

Саме тому його гравюра мала набагато більший пропагандистський ефект.

Розправи у Гарлемі та плюндрування Антверпена на гравюрах Франца Хогенберга
Розправи у Гарлемі та плюндрування Антверпена на гравюрах Франца Хогенберга
Розправи у Гарлемі та плюндрування Антверпена на гравюрах Франца Хогенберга
Розправи у Гарлемі та плюндрування Антверпена на гравюрах Франца Хогенберга

Зрозуміло, що Хогенберг не був присутній ані при покаранні загарбниками оборонців Гарлема у 1573 році, ані при розграбуванні ними Антверпена три роки потому – події, що увійшла до історії під іменем «Іспанської люті».

Більше того – в розповідях протестантських пропагандистів нескладно побачити прямі запозичення… з італійських описів плюндрування Риму у 1527 році.

Навіть попри те, що Вічне місто вважали жертвою ненависті лютеран, а в Антверпені «відзначилися» католики. Вочевидь оповідачі добре розуміли, що сила їхніх переказів – не так у правдивості, як в емоційній правдоподібності.

Зрештою, вони досить швидко згадали, що Рим разом з німцями грабували й іспанці. А лють почали вважати мало не «національною рисою» вихідців з Піренейського півострова.

Запозичували, втім, не лише емоційні описи і риторичні прийоми. Використовували цілі сюжети, які мали доводити «незмінність натури» гонителів протестантів. Навіть якщо ці союжети не мали жодного стосунку до Реформації.

В Нідерландах, Англії і Німеччині охоче передруковували памфлети навіть католицьких авторів – французів та італійців, якщо вони були спрямовані проти іспанців, інквізиції чи папства.

Справжнім подарунком для протестантських пропаганди стали книжки із викриттями «темного боку» колонізації заокеанських земель. Насамперед твори Бартоломе де Лас Касаса «Стислий звіт про руйнування Індій» (1552) і Джироламо Бенцоні «Історія Нового Світу» (1565).

І хоча перший твір був адресований іспанському королю, а другий –присвячений папі римському, і деякі з порад їхніх авторів навіть були враховані колоніальною владою, в обох містилося чимало жахливих подробиць завоювання Америки та визиску тубільців.

І саме на них одразу звернули увагу пропагандисти з протестантського табору. Книжки Лас Касаса і Бенцоні швидко переклали і почали видавати масовими тиражами – в розрахунку на загальноєвропейський розголос.

Бартоломе де Лас Касас
Бартоломе де Лас Касас

І вже зовсім вбивчим для іспанців і католицької церкви стало поєднання полемічного завзяття Лас Касаса і Бенцоні з винаходом Хогенберга – «новинною гравюрою».

Першим їх поєднав молодший сучасник Хогенберга, теж фламандець Теодор де Брі. А «Стислий звіт про руйнування Індій» з ілюстраціями Йооса ван Вінге, виданий ним у 1597 році, став справжньою інформаційною бомбою.

Силу вибуху додала художня манера ілюстратора. Типовий маньєрист, він перетворював кожну гравюру на емоційну розповідь, з легкістю домальовуючи навіть те, про що Лас Касас насправді не розповідав.

Звірства колонізаторів на гравюрах до видання «Стислого звіту про руйнування Індій», надрукованого де Брі
Звірства колонізаторів на гравюрах до видання «Стислого звіту про руйнування Індій», надрукованого де Брі

Видання де Брі і зараз сприймається як справжній вирок колонізаторам (не лише конкістадорам, а й іспанській владі в цілому і звичайно церкві, яка освячувала завоювання Нового світу) за всіма мислимими звинуваченнями.

Саме воно створило міцну основу так званої «чорної легенди», від шлейфу якої Іспанія і католики не можуть звільнитися дотепер. Водночас Де Брі наочно продемонстрував майже необмежені можливості пропаганди, здатної конструювати не лише сучасне і майбутнє, а й минуле.

Зрештою, ми й сьогодні уявляємо Великі географічні відкриття і Конкісту саме за малюнками з його книжок – навіть розуміючи їхню умовність та агітаційне спрямування. Та й чи може бути інакше, якщо останні 500 років так і не з’явилася альтернативна візуальна версія тих подій.

Втім, далеко не всі дослідники вважають «винахід» де Брі і його діяльність загалом виключно його особистою ініціативою. Деякі вбачають за його спиною фігуру англійської королеви Елізавети I і керівника її спецслужб Френсіса Волсінгема.

Елізавета I
Елізавета I

Лондон довгий час підпільно підтримував нідерландських повстанців – зокрема й фінансово, та пропагандистські.

А після смерті вбивства агентом єзуїтів очільника революції Вільгельма Оранського у 1584 і остаточного захоплення Антверпена іспанцями у 1585 році королева стала на бік молодої республіки Об’єднаних провінцій відкрито, надіславши їй на допомогу графа Лестера.

Френсіс Волсінгем
Френсіс Волсінгем

В 1586 році за ініціативою Елізавети I в Люнебурзі був укладений таємний союз між Англією, Данією, німецькими протестантськими князями і королем Наварри, тобто майбутнім французьким монархом Генріхом IV (тоді ще кальвіністом).

Союз цей передбачав спільні дії проти іспанського короля Філіппа II і католицької церкви, зокрема й на інформаційному фронті. Де Брі в цей час працював у Лондоні, виконуючи зокрема і деякі друкарські замовлення в інтересах англійських урядовців.

А в 1588, в рік розгрому іспанської «Непереможної армади» перебрався до Франкфурта, де й розгорнув масштабну пропагандистську роботу, про зміст якої ми розповідали вище.

В самій Англії видавнича справа в цей час вже перебувала під пильним наглядом держави, яка спрямовувала пропаганду в потрібному для себе напрямку.

Не менш тісними були стосунки між видавцями й урядовцями в Сполучних провінціях. Звичайно, на тлі інших європейських країн, Голландію і справді можна було назвати «територією свободи слова», але водночас вона ж утримувала першість за розмаїттям та накладами проурядової пропагандистської літератури.

Учасники «Порохової змови»
Учасники «Порохової змови»

Волсінгем помер у 1590 році, через тринадцять років пішла з життя Елізавета I. Проте її наступник, Яків I продовжив загальноєвропейське гуртування протестантів. Єзуїти допомогли влаштувати проти нього так звану «Порохову змову», але спроба католицького перевороту провалилася.

Англійський король, в свою чергу, намагався перетягнути на свій бік Венецію та зробив все можливе для створення Євангельської унії – об’єднання протестантських князів Німеччини. На чолі унії став зять Якова I, пфальцський курфюрст Фрідріх V.

І саме під егідою Фрідріха V працювали діти Теодора де Брі – Йоганн Теодор та Йоганн Ізраель, які успадкували і розширили батьківську справу. І перетворили Пфальц на центр загальноєвропейської протестантської пропаганди.

Фрідріх V
Фрідріх V

З молодшими де Брі пов’язують і заплутану історію появи «Ордена Рози й Хреста», таємного товариства, яке мало стати протестантським аналогом орден єзуїтів.

Так само як єзуїти, розенкрейцери планували зосередитися на просвітницькій, виховній та освітницькій діяльності та веденні пропаганди індивідуалізованої пропаганди.

Але історія ця закінчилася одразу після початку. Під символікою ордена зусиллями братів-видавців було оприлюднено кілька маніфестів та трактатів філософських трактатів.

Проте, коли розенкрейцерівські листівки з’явилися в Парижі, там одразу згадали про «справу листівок» і Релігійні війни, від яких Франції на той час ледь оговталася. Діяльність ордена довелося похапцем згорнути і саму його появу наполегливо намагалися видати за жарт чи невдалий спектакль.

Фіаско розенкрейцерів, втім, можна вважати цілком прогнозованим. Хоча б тому, протестанти не мали нічого схожого на католицьку ієрархію, на яку у свої діяльності спиралися єзуїти.

Символічний образ «Ордена Рози й Хреста»
Символічний образ «Ордена Рози й Хреста»

Опорою Реформації від самого початку була князівська і королівська влада, яка до будь-яких змов і таємних спілок ставилася з величезною підозрою. А справу пропаганди наполегливо воліла взяти у власні руки.

До того ж невдовзі спалахнула довга і виснажлива Тридцятилітня війна. Під час якої протестанти з католиками з’ясовували стосунки за допомогою не стільки памфлетів і листівок, скільки списів і гармат.

Певною мірою ця війна, звісно, була підготовлена сторіччям пропагандистського протистояння, викликаного Реформацією. Але вона ж підвела підсумок цього протистояння. Бо після Вестфальського миру пропаганда остаточно перетворилася не інструмент не так церковної, як державної політики.

Пропагандисти наступних поколінь, щоправда, із задоволенням використовували (і використовують) «наробки» та відкриття попередників. Зрештою, усі ці технології доводять свою ефективність і через п’ять століть після їхньої появи.

Перше міністерство здоров’я України

На початку травня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський розпорядився створити Міністерство народного здоров’я та опіки. В УНР часів Центральної Ради такого міністерства не було. Медико-санітарна справа раніше перебувала у відомстві Міністерства внутрішніх справ, а потім окремого департаменту при уряді

Подвійне життя КҐБіста Заваригіна: чи міг чекіст співпрацювати з ОУН?

Павло Заваригін бореться з українськими повстанцями на Тернопільщині та робить непогану кар'єру. Але в якийсь момент все починає йти не так, і врешті решт чекіст стріляє собі в голову. Збереглися спогади, згідно яких Заваригін насправді став агентом ОУН. Чи не цим пояснюється самогубство?

Як виглядає бункер на випадок ядерної війни під Херсонською ОДА

Це на всіх працівників обкому розраховувалося? — Ні, не на всіх, у разі удару рятується тільки керівництво. Вони спускаються в бункер, а решта гинуть.

Година папуги. «Золотий вересень»

«Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!» — останню розмову батька і мами семирічний Адам підслухав випадково.