Історія однієї людини з Великої війни

Нині відзначають завершення Першої світової війни: політики багатьох країн-учасниць виголошують наповнені пафосом промови, громади європейських містечок різними заходами із покладанням вінків і хвилиною мовчання вшановують пам'ять учасників і цивільних жертв бойових дій, у газетах та онлайн-виданнях виходять статті із відповідними заголовками – в цей день західний світ рефлексує над тим, що сталося з ним більш ніж сто років тому, коли після чотирьох років війни можна було врешті сказати: «Прощавай зброє», навіть якщо Ернест Гемінґвей напише однойменний роман набагато пізніше. А що в нас?

 

Пригадую, 2014 року я вперше подивилася на цю війну як на досвід людей, котрі жили до мене. В одному із вишів я тоді студіювала німецько-український переклад, і на парах ми слухали та перекладали промови Ангели Меркель, читали статті і твори німецьких та австрійських письменників на цю тему, обговорювали зі своїм викладачем з Австрії, як ці події комеморуються "там", де Велика війна є невід'ємною частиною національної ідентичності, і навіть писали статті для австрійсько-українського студентського журналу – все це відбувалося крізь призму західноєвропейського пам'ятання і примирення.

Через кілька років захоплення політичною історією поступово привело мене до розуміння того, що за всім політичним ховається людське, що за датами в історичних підручниках та академічних працях, за подіями, битвами з гучними метафоричними назвами стоять люди з власною історією і невід'ємним травматичним досвідом.

Винятком тут не стане і Перша світова війна – Велика війна маленьких людей, яких потім назвуть втраченим поколінням і сліди яких я знайшла у власній родинній історії.

Завдяки австрійським онлайн-ресурсам мені вдалося скласти список моїх односельчан, котрих поранили або котрі потрапили в полон упродовж 1914-1918 рр. Всього один сухий рядок про кожного вояка: прізвище, ім'я, військове з'єднання, рік народження, поранений / військовополонений – просто сукупність букв і цифр, скупі дані, звичайна статистика. А потім я побачила знайоме ім'я – Кіндій Іван, Цісарський і королівський Ляндвер, № 33, 7 рота, 1897, поранений.

 

Виявилося, що за цим рядком крилася трагедія людського життя. Іван Кіндій, або стрий Ясько – рідний брат мого прапрадіда, Андрія Кіндія, життя якого так само зруйнує війна, але вже Друга світова.

Іван Кіндій вернувся до свого села з інвалідністю, фізичною вадою, яка кожному кидалася в очі і спотворювала його зовнішній вигляд. Це на позір єдине, що робило з простого галицького господаря, котрий з діда-прадіда живе на землі і живиться цією землею, людину із досвідом війни, покликану на фронт убивати.

Якщо сьогодні ми говоримо про необхідність подолання посттравматичного синдрому, ресоціалізацію ветеранів російсько-української війни, про речі, які впливають на психологічний стан людини, то Іванові Кіндію не пощастило потрапити на війну у зовсім інший час.

 
Василь Кіндій – батько Івана

Він повернувся додому із травмованим обличчям і надламаним емоційним здоров'ям. Він більше не міг бути хорошим господарем, а в селі того часу ти або поважний господар, або ніхто. Моя бабця пам'ятає свого стрия як абсолютно зламану, кволу, тиху людину, позбавлену відчуття власної гідності.

З нього психологічно знущалася дружина-тиранка, яка не дозволяла йому спати на ліжку, тож до кінця свого життя взимку він ночував у прибудованій до хати коморі, накриваючись куфайками, а влітку – у стодолі або стайні, де тримали худобу. Одного разу його знайшли сонним у жолобі (дерев'яній посудині призначеній для годівлі корів).

Він просив родичів, щоб йому не приносили жодних гостинців, бо їх однаково викидають, а на нього опісля виливаються гнів та агресія. Іванів син помер дуже молодим, тому захистити його було нікому, а захистити себе самого він уже не міг. Він залишився сам-на-сам з людиною, яка доламувала його й так надламану війною психіку. Він прийшов з війни, але його війна тривала й далі.

Звичайно, можна говорити, що людина сама відповідальна за свою долю, вона має вільний вибір, вільну волю, свободу вибору, куди йти, а куди не завертати. Одначе це не про випадок Івана Кіндія. У нього все це просто забрали. Лишився тільки один рядок, а значить, тут потрібно читати між буквами – може написатися історія на багато рядків і на багато людського болю.

Георгій Джахая: Перша гібридна війна Росії

Війна в Абхазії дуже нагадує війну в Україні у 2014 році. Там були "відпускники", російські військові на боці сепаратистів, у нас - "козаки". Там були кадировці, у нас - басаєвці. В Абхазії сепарастисти влаштували різанину в Гагрі, Сухумі, Ахалдабі. А в Україні - російсько-фашистські окупанти в Бучі, Ірпіні та інших містах. Війна в Абхазії виявила в людях як найнижчі почуття, так і приклади самопожертви, героїзму та взаємодопомоги. Люди згуртувалися і допомагали один одного чим могли, ділилися останнім із сусідами

Ксенія Рожак-Литвиненко: Соня Делоне - одеситка, художниця, модельєрка

Життя родини художниці було доволі трагічним. Брат загинув в радянській тюрмі на Соловках після п'ятнадцятирічного ув'язнення. Мати жила останні роки впроголодь, попри отримувані від дітей кошти. Будинок, отриманий Сонею в спадщину від родичів в Петербурзі, був націоналізований

Максим Майоров: Ще двадцять років тому Тайвань претендував на Туву

Конфлікт Тайпею з Пекіном не сепаратистський, а громадянський. Тайвань - вцілілий уламок Китайської Республіки (не плутати з Китайською Народною Республікою). Це як дві Кореї, тільки в менш паритетних пропорціях. Обидва Китаї претендують на всі території один одного. Але є нюанс. Китайська Республіка тривалий час вважала своїми всі володіння останньої маньчжурської династії імператорського Китаю. А це трохи більше, ніж сучасна КНР. Відмінності видно на карті

Андрій Іванець: Столітні традиції антиукраїнської «новомови» росіян

4 серпня 1921 року комуністи постановили називати голод в Росії - голодом, а в Україні «неврожаєм»