Спецпроект

Звіт архіву США. Як Тінь Гітлера трансформувалася у тінь КГБ

Саме лише включення одного з лідерів ОУН Миколи Лебедя в компанію всесвітньовідомих нацистів та антисемітів мало б служити переконанню читача, що мова йде про беззаперечного колабораціоніста та нацистського злочинця.

Публікація Національного управління архівів і документації (NARA) США щодо покриття ЦРУ нацистських злочинців в частині українського питання виявилася дивно схожою на версію від радянського КГБ.

Поважні американські історики Брайтман та Года роблять велику справу, відкриваючи минулу співпрацю ЦРУ із нацистами. Проте у питанні одного із лідерів організації українських націоналістів Миколи Лебедя бажання авторів розширити список злочинців пересилило науковий професіоналізм.

Це дозволяє висловити обґрунтований сумнів у фаховості даної частини публікації і взагалі у академічних підставах її появи.

"Упущені" факти, фрагментовані цитати, базовані на припущеннях висновки і практично повне ігнорування українських першоджерел - саме такі інструменти дозволили внести ім'я Миколи Лебедя до переліку нацистських злочинців.

----------------------------------

10 грудня 2010 Національний архів у Вашингтоні підготував звіт для Конгресу США з промовистою назвою "Тінь Гітлера. Нацистські воєнні злочинці, американська розвідка і холодна війна".

Історики Річард Брайтман та Норман Года, опираючись на розсекречені документи звинувачують американські спецслужби повоєнного часу у покриванні ними нацистських злочинців.

Повідомлення архіву привернуло увагу й українських науковців, адже серед нацистських злочинців, які користувалися опікою американських спецслужб, названий відомий діяч українського визвольного руху Микола Лебедь.

Поява звіту в час, коли в Україні тривають інформаційні бої довкола минулого, в епіцентрі яких український визвольний рух 1920-1950-тих років, очевидно лише додасть олії у вогонь суперечки.

Історичні дискусії є неминучим і корисним суспільним явищем, проте в Україні вони останнім часом мають надто специфічний характер, адже часто грішать залежністю від політики чи навіть геополітики.

Українські спроби переосмислити власне минуле, відкрити його невідомі сторінки, зокрема через розсекречення архівів КГБ наштовхнулися не лише на нерозуміння з боку сусідньої Росії, але й на її рішучу протидію.

Найвищі високопосадовці останньої (включно з президентом і прем'єром) неодноразово виступали із публічними заявами, намагаючись, часом доволі грубо, корелювати погляди українців на свою історію.

Прихід в Україні до влади проросійської команди Віктора Януковича призвів не лише до різкої зміни офіційних оцінок минулого, але й до закриття архівів та навіть до вилучення певних фрагментів з підручників історії.

Схоже, в Україні услід за Росією почався процес реабілітації радянського минулого, відродження старих комуністичних стереотипів у якості "нових історичних оцінок" певних осіб чи явищ.

Це чи не найбільшою мірою стосується боротьби Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. У протистоянні із ними, що тривало понад десять років після Другої світової війни, радянська влада використовувала не лише великі військові сили, але й масштабну пропагандистську кампанію.

Головним моментом інформаційної боротьби було зображення українських повстанців як колабораціоністів нацистів.

Наслідки цієї пропаганди відчутні досі не лише у суспільній свідомості багатьох українців, але й роботах професійних істориків - попри те, що на сьогодні відкрито великі об'єми українських, радянських та німецьких документів, які розповідають про антинацистську боротьбу ОУН та УПА.

Одним із таких прикладів рецидивів пропаганди КГБ та ігнорування українських архівних документів є частина звіту, підготовленого істориками Національного архіву США.

Той самий звіт NARA, у якому згадується про Лебедя як про нацистського колаборанта

Микола Лебедь, один з чільних діячів ОУН, Річардом Брайтманом та Норманом Годою зарахований до нацистських злочинців не вперше.

У звіті під назвою "Американська розвідка і нацисти" ("US Intelligence and the nazis"), який подавався як завершальний у роботі спеціальної міжвідомчої групи істориків в 2005 році, про Лебедя читаємо в статті "Нацистські колаборанти. Що знало ФБР".

Історики переконують читача, що американські спецслужби співпрацювали з "нацистським злочинцем" Лебедем, послуговуючись наступною логікою:

  1. ОУН - профашистська організація, союзник нацистів, брала участь у масовій ліквідації євреїв.

  2. Микола Лебедь був членом і одним із керівників ОУН.

  3. ЦРУ співпрацювала з Лебедем у післявоєнний період.

  4. ЦРУ, зокрема в особі Лебедя, покривала нацистських злочинців.

Головне навантаження цієї логічної конструкції зосереджене на першій тезі, тож вона повинна бути найбільш обґрунтованою, опиратися на солідну джерельну базу, в тому числі на документацію самої ОУН.

Натомість у списку використаних матеріалів не знаходимо жодного такого документа, а лише покликання на роботи Філіпа Фрідмана та Джона Армстронга, опубліковані в 1950-ті роки (Армстронг, до речі, критикував тезу про колабораціонізм ОУН, особисто знав і з симпатією ставився до Миколи Лебедя, якого, очевидно, не вважав нацистським злочинцем).

Девіз Національної адміністрації архівів США - "Написане залишається". Тож у них дійдуть руки і до архіву Лебедя у Гарварді. Або хоча б до цієї статті - тим більше що вона вже перекладена англійською

Натомість величезний масив документів та досліджень, оприлюднених за останніх двадцять років, опинилися поза увагою авторів.

Мова йде про публікації, які спростовують звинувачення ОУН в колабораціонізмі, де, серед іншого, подано факти фальшування КГБ історії ОУН з метою її компрометації.

У 2008-на початку 2010 Україна відкрила архіви КГБ, і навіть якщо архіви КГБ в Росії досі таємні, то української їх частини науковцям достатньо, аби робити певні висновки.

На жаль, автори звіту NARA не бачили чи не захотіли звернути увагу на ці публікації, тож не дивно, що їх опінії дуже схожі до ключових тез радянської пропаганди кількадесятилітньої давності.

Тому у звіті 2010 року під назвою "Тінь Гітлера" Лебедь вдруге фігурує серед нацистських воєнних злочинців.

Інформація про нього подана поруч із матеріалами про особистого секретаря Гітлера Гетрауда Юнге, гауляйтера Артура Грейзера, муфтія Єрусалиму Хадж Аміна ель Хусейні, вищих керівників гестапо, серед них і самого Адольфа Айхмана.

Виглядає, що за задумом авторів, лише саме включення Миколи Лебедя в компанію всесвітньовідомих нацистів та антисемітів мало б служити переконанню читача, що мова йде про беззаперечного колабораціоніста та нацистського злочинця.

Тексту передує факсимільна копія документу 1952 року. Підпис під публікацією документа вказує: "ЦРУ намагалося захистити лідера українських націоналістів Миколу Лебедя від кримінального розслідування Служби з питання імміграції та натуралізації".

В контексті даної книги читач може дійти до висновків, що американська спецслужба намагалася рятувати свого підопічного від відповідальності за участь у нацистських злочинах.

Натомість, із змісту самого документа бачимо, що Служба імміграції розслідувала участь Миколи Лебедя у вбивстві в 1934 році міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, який проводив жорстоку політику щодо українців.

Поданий далі в звіті 2010 року матеріал про Лебедя є збільшеною версією тексту 2005 року. Тут, як і в попередньому звіті, головна увага зосереджена на фактах його повоєнної співпраці із американськими спецслужбами.

Щодо періоду Другої світової війни - коли власне Лебедь мав проявити себе як нацистський злочинець - то цього разу американські історики намагалися залучити ширше коло джерел для його відображення, проте все одно проігнорували першоджерела.

В тексті з'явилася інформація про арешти та вбивства німцями українських націоналістів, за підготовку антинімецького повстання. Автори доходять висновку про непрості стосунки між німцями та українським визвольним рухом.

Очевидно, що стосунки не були простими, адже після співпраці 1939-1941 (яка, до речі, тривала лише на кілька тижнів довше, ніж співпраця СРСР з Третім рейхом) настав період збройного протистояння, який тривав до кінця німецької окупації України.

Автори, зокрема, згадують і про спроби гестапо арештувати чи знищити самого Миколу Лебедя. Могли б ще додати ув'язнення його дружини Дарії та півторарічної доньки Зоряни в нацистському концтаборі Равенсбрюк.

І, врешті, задати самі собі питання: чи є підстави ставити цю людину в один ряд із Айхманом і бездоказово називати нацистським злочинцем?

Для вивчення питання діяльності Миколи Лебедя доцільно використати зокрема й унікальні документи з його архіву, який, до речі, знаходиться в Гарвардському університеті.

Тут також можна ознайомитися із тисячами документів ОУН та УПА 1940-1950-тих років, які висвітлюють ідеологію цих структур, їх ставлення до різних національних груп, їх боротьбу з німецькою окупацією, причини і перебіг польсько-українського конфлікту в 1942-1947 роках.

Гестапівська листівка про розшук Миколи Лебедя з Гарвардського архіву

Відповідно, можна буде не послуговуватися фрагментами цитат з рішень конференцій Організації українських націоналістів, як це зроблено у цьогорічному звіті NARA, а зацитувати повністю, що дозволить не лише історикам, а й читачам робити обґрунтовані висновки.

Наприклад, однією з тез, на підставі якої ґрунтується висновок про начебто антисемітську політику ОУН, є наведена авторами цитата із рішення Другого великого збору ОУН в квітні 1941 року: "Jews in the USSR constitute the most faithful support of the ruling Bolshevik regime and the vanguard of Muscovite imperialism in the Ukraine."

Натомість повністю рішення Збору ОУН щодо євреїв звучить наступним чином:

"Євреї в СССР є найвідданішою підпорою пануючого більшовицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протиєврейські настрої українських мас використовує московсько-більшовицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсної причини лиха і щоб у час повстання спрямувати їх на погроми євреїв.

Організація Українських Націоналістів поборює євреїв як підпору московсько-більшовицького режиму, інформуючи водночас народні маси, що Москва є головним ворогом".

Відповідно, уважний дослідник, повністю прочитавши текст, зробить інші висновки.

Перша частина тези є констатацією поширеної в той час думки про участь єврейства в утвердженні радянської влади. У другій же частині наголошується, що ОУН поборює лише тих євреїв, які буруть активну участь у діяльності більшовицької влади на Україні, при цьому зазначено, що основним ворогом є комуністичний режим, а не будь-які нації.

Тут також сформульовано негативне ставлення до антиєврейських погромів, зокрема як таких, що мають за мету лише відвернути увагу від головного ворога - СРСР.

Щоб ширше обгрунтувати ідеологічну платформу ОУН, зокрема щодо політики співжиття із національними меншинами, наведу ще цитати керівників українського націоналізму із 1930 та 1944 років.

Ще в 30 році один із основних ідеологів українського націоналізму Микола Сціборський писав:

"Єдиним дороговказом при вишукуванні шляхів ставлення державної влади до меншостей має бути умова: нормальне співжиття суспільства та окремих його національних складників і співпраця всіх на благо Української держави [...]

Поруч із тим конче треба виразно вказати єврейству, що наш державницький рух не бачить жодних підстав та користей в обмеженні правового статусу єврейства в Україні.

Навпаки, завданням влади буде дати євреям рівноправний статус і можливість виявляти себе у всіх сферах суспільно-громадської, культурної та іншої діяльності".

А в 1944 році ще один із чільних діячів ОУН Йосип Позичанюк наголошував:

"У програмі не мусить бути жодного антисемітизму і будь-якого фобства. У програмі мусить бути визнано права нацменшин і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й жертвуватиме в боротьбі за Українську Державу".

Як бачимо, питання змісту політики ОУН щодо національних меншин зокрема і щодо дотримання прав людини загалом потребує аналізу джерел. А джерела щодо цієї та багатьох інших тем не дозволять об'єктивному історику називати український повстанський рух колаборантським.

Скрін-шот із сайту британської The Independent (контрольованої російським бізнесменом Олександром Лєбєдєвим), де з посиланням на амариканський звіт Лебедя названо "нацистським убивцею"

Між іншим, серед документів в Гарвардському університеті - копії публікацій про "нацистського злочинця" Микола Лебедя, підготовлені не без участі КГБ в 1970-1980-ті роки.

Можливо, ми побачимо новий аналіз діяльності Миколи Лебедя та ОУН авторства колег-істориків із США, у підготовці якого буде використано зокрема й названі документи в Гарвардському університеті.

Можливо... А наразі, покликаючись на авторів звіту, тиражується інформація про одного з керівників українського антинацистського руху опору як про колаборанта і злочинця, оживляючи тіні КГБ та старі комуністичні міфи.

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Брати Шептицькі і єврейський народ. Частина І

Одним із вагомих епізодів у життєписі Митрополита Андрея Шептицького, як і в життєписі його молодшого брата бл. свщмч. Климентія — Праведника Народів Світу, є їхня участь у порятунку галицьких євреїв у часи Голокосту. Більшість інформації черпаємо зі спогадів очевидців, Порятунок євреїв — спільна справа братів, як і діяльність, спрямована на погашення антисемітських настроїв у тодішньому суспільстві, хоча більшість документів підписана самим Митрополитом. Парадокс у тому, що о. Климентій Шептицький був визнаний «Праведником народів світу» за порятунок євреїв у часи Голокосту, натомість заслугам Митрополита Андрея у такому визнанні було відмовлено.

Лютнева драма президента Бенеша

За столом в кабінеті президента Чехословаччини на Празькому Граді сидів сивий хворий чоловік. Президенту Едвардові Бенешу було лише 63 роки, проте постійні хвороби і тиск з боку політичних опонентів цілковито виснажили його. Президент щойно підписав призначення нового комуністичного уряду. Його держава, яку він власноруч засновував, будував і за яку бився десятиліттями, провалювалася в морок комуністичної диктатури. І під вироком Чехословаччині стояв його, Едварда Бенеша, підпис. Одного з найбільших демократів в історії центральної Європи ХХ століття.

Панас Мирний у 1917 році. Живий і голодний статський радник

Ні, Панас Мирний не помер у ХІХ столітті. Він та Іван Нечуй-Левицький - два письменники-класики, хто пережив революцію. І хоча його роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні" вивчали в школі всі без винятку покоління українців, для більшості цей факт - неабияка новина.