22 червня 1941

Забуті жертви війни. Радянські полонені (ФОТО)

Рівень смертності в німецьких таборах для військовополонених на східному фронті становив 57,5%. В аналогічних таборах на західному фронті - менше 5%. Похибка в обрахунку загиблих складає 600 тисяч людей.

В радянській пропаганді та історіографії головними сюжетами початку німецько-радянської війни були випадки героїчної оборони вояків Червоної армії. Їх найбільшим символом стали бої в Брестській фортеці, відомі кожному радянському школяреві.

На місцевих рівнях знаходили власні "фортеці" (до прикладу, Лопатинська прикордонна застава на Львівщині), про які розповідали щорічно 22 червня.

Звичайно, тоді багато говорили про "віроломний напад нацистів", згадували загиблих, але навіть цей день не міг бути лише днем їх поминання. Адже це геть випадало із радянського канону. Обов'язково мусив бути тріумф і героїчний спротив - частина майбутньої "Великої перемоги".

Війна була Великою. Але чи Вітчизняною?

Інша правда, де йшлося про провал оборони, безлад в армії та мільйони полонених за перші кілька місяців війни залишалася поза рамками того, що мало ввійти в свідомість як Велика вітчизняна війна.

Ті, хто не бажав гинути "за Родіну" і Сталіна, для радянського керівництва були не просто злочинцями - для них взагалі не було місця в історії.

Червоноармійці поодинці і групами тікали від одного тирана, ще не знаючи, що потраплять до іншого, який теж готує для них смерть. Літо 1941. Архів Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

Мова йде зокрема і про наших земляків, які пережили жахи голоду і репресій, які не могли вважати Радянський Союз своєю батьківщиною, вартою того, щоб проливати кров на її захист.

Як звично для цієї жахливої війни, чисельність полонених досі предмет суперечки істориків.

Цифри коливаються від 4,5 мільйонів до 5 мільйонів 750 тисяч. З них найбільше - близько 3,5 мільйони потрапили в полон протягом перших місяців війни у 1941 році. 

  Колони військовополонених після взяття Києва ідуть під конвоєм до збірного табору. Вересень 1941. Архів ЦДВР

Серед них як ті, хто опинився в полоні через бездарних командирів, котрі призвели до оточення цілих армій, так і ті, хто добровільно здавався в полон, тікаючи від сталінської тиранії.

Проте вони потрапили до рук іншого не менш жорстокого тирана - Гітлера, котрий на мав їх  не те, що за військовополонених, а навіть просто за людей.

Як мій дід утік із табору і пішки добирався з Умані до Бахмача

Мільйони солдатів Червоної армії опинилися в жахливих таборах, приречені на повільну, але неминучу загибель. Часто цими "таборами" були кілька гектарів поля, огороджені колючим дротом і охоронювані німцями.

Травень 1942 під Харковом. Все ті ж колони військовополонених тягнуться в табори. Архів ЦДВР

Німці відбирали серед полонених комісарів та євреїв для розстрілу, інших залишали на місці вмирати від голоду, а з настанням зими - й від холоду. І знову ми не можемо назвати точної цифри загиблих в цих таборах - від 2,4 до 3,1 мільйона.

Похибка в 600 тисяч - населення середнього українського міста.

Рівень смертності в німецьких таборах для військовополонених на східному фронті становив 57,5%. В аналогічних таборах на західному фронті - менше 5%.

  Табір для полонених десь в Центральній Україні, більшість із мешканців таких таборів помре від голоду за кілька місяців. 20 серпня 1941 р. Архів ЦДВР

За твердженням американського історика Тімоті Снайдера, на кінець 1941 року найбільшу кількість смертей на рахунку нацистів становили не євреї, поляки чи представники якоїсь іншої національності, а саме полонені червоноармійці.

Своєю жорстокою і безглуздою політикою щодо військовополонених Гітлер зробив послугу колишньому союзнику Сталіну. Адже знищив мільйони нелояльних до нього громадян і змусив інших завзято воювати - не "за Родіну і Сталіна", а захищаючи своє життя.

Пункт збору взятих в полон в Харківському котлі. На передньому плані німецький солдат. Літо 1942. Архів ЦДВР. Інші фотографії радянських військовополонених 1941-43 років дивіться в розділі "Артефакти"

Для Радянського Союзу полонені завжди вважалися зрадниками, тож ті, хто залишився живий не мали права на повагу, а ті, хто помер у таборах,  -  на пам'ять.

Не згадують про них і теперішні політики, які повертають до життя сталінські міфи про "Велику вітчизняну війну".

Хоча саме сьогодні у день початку жорстокої війни варто згадати їх, забутих усіма, жертв цієї війни.

Пужники. У пошуках правди

Села Пужники, що на Тернопільщині, ви не знайдете на карті України. І проблема не в тому, що топографи забули про нього, чи воно занадто маленьке, щоб бути нанесеним. Його більше не існує, як і багато сіл, що зникли під час та після Другої світової війни. Однак минулого року село знову "з'явилося", щоправда, на шпальтах польських та українських видань. Що сталося у Пужниках у 1945-му? Який стосунок мають до цього УПА, "істрєбітєльні батальйони" та НКВД? Та, зрештою, коли воно перестало існувати?

Таємниця зникнення Степана Федака молодшого

Доля Степана Федака, рідні сестри якого були дружинами Євгена Коновальця й Андрія Мельника, сповнена багатьох загадок і білих плям. Вважалося, що він безслідно зник орієнтовно у 1945-му. Але органи мдб, а згодом – кдб срср не вірили в це і наполегливо продовжували розшукувати його по всьому світові. Він потрібен їм був для того, щоб довести до кінця спецоперацію, яка несподівано перервалася з початком війни. Ця операція є яскравим прикладом того, як москва вдавалася до застосування доволі специфічного методу, як "лагідне" вербування, аби лише проникнути до близького кола лідерів українського визвольного руху.

Євроспільноті слід терміново придбати собі нову "парасольку", - словацький науковець і політолог Александр Дулеба

Коли закінчувалася Друга світова війна британський прем'єр Уїнстон Черчіль запропонував інтеграцію інституцій. Не тільки спільний економічний ринок товарів, але й колективну безпеку. Все, що включає у себе поняття "європейський спосіб життя" при верховенстві права, демократії, вільних виборах, гарантії людських прав, свободі слова – сьогодні під великим питанням. Ми повністю недооцінюємо основи європейського інтеграційного проєкту, які сьогодні вкрай важливо реставрувати.

Микола Штейнберг: "У наші руки потрапила велетенська енергія. Вона може працювати на благо, а може все зруйнувати. Головне у безпеці – це ризики у взаємодії людини та створеної нею техніки"

Квітень 2026 року. За цей час Чорнобильська катастрофа встигла обрости томами наукових звітів, сотнями годин кінохроніки та, на жаль, десятками зручних міфів. Проте в рофесійному середовищі є імена, чия вага в дискусії про безпеку є абсолютною. Серед них Микола Штейнберг – інженер, який пройшов шлях від "народження" Чорнобильської АЕС до участі в подоланні наслідків катастрофи, що сколихнула весь світ.