Спецпроект

Станіслав Свяневич: Останній свідок Катині

69 років тому, 13 квітня 1943 року світ вперше почув про Катинь. Тоді стало відомо, що неподалік Смоленська співробітники НКВД розстріляли близька 4500 військовополонених поляків з Козельського табору. Станіслава Свяневича мали розстріляти 30 квітня 1940 року.

В останній момент він врятувався. З боку НКВД це була помилка: його свідчення стали останнім фрагментом мозаїки, яка дозволила польському уряду звинувачувати СРСР у вбивстві військовополонених.  "Історична правда" у день пам’яті Катинської трагедії публікує кілька фрагментів книжки Олександра Зінченка "Година папуги. Українські сторінки Катині", що вийшла у «Бібліотеці історичної правди» минулого року.

 

"А знаєш що? – переступаючи поріг дому, Олімпія звернулася до чоловіка. – Знайома запропонувала мені роботу учительки географії. Я відмовилася". Чоловік Олімпії, професор Віленського університету Станіслав Свяневич відповів: "Терміново вертайся і погоджуйся!" "Але ж робота неоплачувана!" - здивувалася Олімпія. "Та не про те йдеться, щоб платили! Війна ось-ось вибухне! І жінка мусить працювати, щоб коли це трапиться, не шукати роботу, а тільки продовжувати працювати!"

Цю історію розповіла донька професора Марія Свяневич-Наґенч. Її батько зіграє в Катинській історії не останню роль.

Велика родина професора Свяневича. На колінах - син Юрек, поруч донька Марилька, дружина Олімпія та син Вітек. Вільно, 1935 рік.

Усі фото з родинного архіву люб'язно надані професором Марією Свяневеч-Нагенч

Попри те, що йшов лише 1938-й рік Станіслав Свяневич мав погані передчуття. Правду сказати, погані передчуття – то була його робота. Адже професор Свяневич був спеціалістом із тоталітарної економіки. Власне, двох тоталітарних економік: і гітлерівського Рейху, і сталінського СРСР. Він добре знав реалії обох режимів. Але навіть він у той час попросту не міг уявити, яку гру незабаром зіграє із ним доля.

Отже, ішов 38-й рік. Станіслав Свяневич тільки-но опублікував під егідою славетної гедройцевської "Політики" книжку "Економічна політика гітлерівської Німеччини". Це дослідження було написане не тільки на основі прочитаних у бібліотеках публікацій, а й на підставі власних спостережень в поїздках до Кенігсбергу, Берліну, Кельну і Гамбургу. А перед тим у його доробку була робота "Ленін як економіст", адже Свяневич активно цікавився і розвитком СРСР. Окрім рідної польської професор вільно володів, як німецькою, так і російською. Тож без проблем міг вивчати і порівнювати.

Невдовзі по публікації книжки про економіку гітлерівської Німеччині, Свяневич отримав посаду професора на Кафедрі економіки Віленського університету. Статус, статки і просто здоровий глузд (а йдеться про те, що у Олімпії і Станіслава вже було четверо дітей), здавалося, робили очевидним, що багатодітна дружина молодого, але вже іменитого професора мала займатися домашнім господарством і виховувати гамірливу зграйку малих шибеників. І тому того дня Олімпія була здивована. Але чоловік мав свої резони.

 ***

 Гітлер приїхав до Кенігсбергу на початку 1937-го. Волею випадку Свяневич опинився там само в той же час. Професор приїхав на запрошення місцевого університету. Ну, а Гітлеру вже жодних запрошень було не треба. Де б не з’являвся автомобіль Гітлера, до нього тягнулися сотні рук, тисячі людей виходили на площу, коли він там виступав. Свяневич був тим нажаханий: "Юрми ті добре ілюстрували масовий психоз. Спостерігаючи патологічний екстаз, що охопив народ, який уславився своєю працездатністю і величезними технічними та організаційними талантами, я із неспокоєм думав про майбутнє Європи".

Через деякий час, того ж року у Берліні Свяневич читав лекцію, що була присвячена аграрній політиці Польщі. Ввечері того ж дня на вечірці із пивом, яку ректор Берлінського університету влаштував на честь лектора, Свяневич побачив майора новостворених німецьких Військово-повітряних сил. "Чим зобов’язаний такій увазі?" – професор був дещо здивований. Майор відповів, що на цьому вечері представляє герінгівське міністерство авіації, і що вони у себе в міністерстві інтенсивно вивчають території Східної Європи. Від тих слів Свяневич стало недобре. "Я їхав із Німеччини тридцять сьомого року із відчуттям, що країна ця перебуваючи у істеричному стані, принесе світу іще один сюрприз, але війна, і особливо війна польсько-німецька на той момент не здавалася мені неминучою", - втішав себе тоді Свяневич. Але спостерігаючи за тим, що відбувалося в Європі, він не міг не бачити, що Польща поступово опинилася між двох вогнів.

З одного боку була Німеччина. Вже сама конфігурація кордонів Польщі виглядала так, ніби вона опинилася в німецьких лещатах. А після того, як Гітлер захопив Чехословаччину, не треба було бути професором, щоб не побачити тих лещат, і не розуміти до чого прагне Німеччина. Але Свяневич був професором і міг побачити багато іще з того, що звичайній людині не було так вже очевидно. Наприклад, йому була добре відома різниця між промисловими потенціалами Німеччини і Польщі. І різниця була не на користь його Вітчизни.

У майбутньому замаячила примара нового розділу Польщі. "Було два шляхи до розділу. – міркував Свяневич. – Перший – то німецько-радянський воєнний союз, до якого, посилаючись на дух Раппальського договору, закликали деякі пруські генерали на чолі із генералом фон Сектом, творцем рейхсвера після Першої світової війни. Другий – союз Росії і західних держав проти Германії. У першому випадку Совєти увійшли б на нашу територію як вороги, в другому – як союзники, але остаточний результат в обох випадках був би однаковим".

Станіслав Свяневич належав до того покоління, яке активно брало участь у боротьбі за польську незалежність. І на відміну від попередніх чотирьох поколінь цьому поколінню поляків поталанило більше. Але тій незалежності було тільки двадцять років. І будь-яка геополітична буря могла її погубити.

"Природно, - зазначав Свяневич далі, - я не міг передбачити, на якому саме етапі війни і яким приводом скористається Радянський Союз і займе наші землі: чи як ворог, чи як союзник Німеччини, чи як (це також було можливим) умиротворитель Заходу. Безумовно, це залежатиме від конкретних умов. Я також аніскільки не сумнівався, що вступ Радянської Росії у наші східні воєводства буде означати для них кінець існуючому там польському впливу і відрив тих територій від Польщі. У той же час я не був би проти передачі тих воєводств незалежним Україні і Білорусі, якби такі існували, але не бачив сенсу, в передачі їх Радянському Союзу". Так чи інакше, але будь-яке зіткнення із Німеччиною, на думку Свяневича, мало закінчитися для Польщі катастрофою.

Ярослав Грицак про "Годину папуги"

Події почали змінюватися із калейдоскопічною швидкістю. В березні 1938-го відбувся аншлюс Австрії. У вересні – почалася Судетська криза, а потім, прямо так скажемо, досить дивна історія у Мюнхені, коли найбільш зацікавлена сторона – чехи – просто навіть не були запрошені на переговори з врегулювання тієї кризи. Цю дивну історію потім затаврують як "Мюнхенську змову". Але тоді Англійській парламент зустрів овацією новину про саме такий спосіб "залагодження" кризи між Німеччиною і Чехословаччиною. Франція теж не висловлювала невдоволення ситуацією.

Але в березні 1939-го трапилося дещо, що стурбувало Свяневича значно більше, аніж всі попередні негаразди. Гітлер розірвав договір про ненапад із Польщею у відповідь на укладення польсько-англійського воєнного договору. А Сталін зняв з посади наркома іноземних справ схильного до діалогу із Заходом Максима Литвинова і призначив Вячеслава Молотова. За якийсь час перед тим, на XVIII з’їзді ВКП(б) Сталін висловив сподівання, що попри прагнення деяких кіл на Заході підштовхнути Гітлера на війну із СРСР справа до цього не дійде, адже нема причин для конфлікту між Берліном і Москвою. Скидалося на те, що СРСР протягує Рейху руку дружби. Принаймні, так здавалося Свяневичу. А Рейх поступово концентрував на своїх східних кордонах війська. Тепер у професора не залишилося сумнівів: "Складно було собі уявити, що німецькі штаби пішли на такі величезні витрати без цілей використання всіх цих з’єднань і озброєнь". Свяневич мислив як економіст.

 ***

- Здається, нам загрожує війна, - Станіслав Свяневич сказав це знайомій дівчині. Вона приїхала з Волині, була доброю і дуже делікатною, мала вищу сільськогосподарську освіту.

- Звичайно, війна повинна бути, - відповіла вона.

- Чому повинна?

- Тому що німці поводяться останнім часом так, що просто необхідно їх якось отверезити.

- Значить, ви собі все уявляєте так, що наші полки із Ліди, Молодечна і Луцька браво промарширують до Берліну, покарають тих жахливих німців і уславлені повернуться до дому? – Свяневич дозволив собі трохи єхидства.

- Ну, так. – Здавалося, мила співбесідниця професора просто не бачила іншого способу розв’язання польсько-німецьких протиріч.

Найцікавіше, що таким оптимізмом надихалися не тільки випускниці сільськогосподарських шкіл. Професор мав досить широке коло знайомств. В якійсь компанії приятелів обговорювали можливість перемоги над німцями. Більш того, говорили про те, що було б дуже великою помилкою польської дипломатії, якби вона намагалася якось залагодити конфлікт. Думка про те, що "Росія – величезна країна, і нові землі їй не потрібні" стала всеохоплюючою. Чому ця ідея була такою популярною, того професор Свяневич не міг пояснити навіть собі самому.

А врешті-решт прийшов серпень – час університетських вакацій, спеки, жнив та сінокосів. Пан Станіслав зібрав всю численну родину і поїхав у село, до невеличкого маєтку тестя, неподалік радянського кордону. Місця були тихі, щоб не сказати глухі. Найближча залізнична станція – Радошковичі – знаходилася у восьми кілометрах. Не було ані телефону, ані радіо. І навіть газети доходили із запізненням на декілька днів. Життя пливло повільно. На Успіння Богородиці їздили на Ярмарок до сусіднього Плєбанє. За кілька день потому прикордонники за участі місцевих дівчин влаштували театралізовану виставу, яка змальовувала мужність і винахідливість населення у затриманні більшовицьких диверсантів. Місяць вже перевалив через другу третину, можна було б і далі насолоджуватися сільською ідилією і безтурботністю. Але пана Станіслава знову охопив неспокій: аж надто було спокійно.

 

Професор вирішив з’їздити до Вільна і дізнатися, що відбувається у світі. З Олімпією домовилися, що вона наступного дня буде чекати його дзвінка біля телефону на почті в Радошковичах.

 ***

 У Вільні Свяневич поспішив до приятеля – Станіслава Мацкевича, редактора «Слова». Той знаходився в стані глибоких роздумів: "Ріббентроп полетів до Москви!"

"Знаєте, пане, - сказав Мацкевич, - стільки часу збирали гроші, щоб відправити власного кореспондента до Лондона, три дні тому відправили Вацлава Збишевського. Сьогодні дзвоню йому: "Вачку, диктуй – вже пишу!" А він мені: "Не можу диктувати – мову мені відібрало!" "Ну, і що я маю з такого кореспондента?! Ріббентроп у Москві – так вже й говорити нема про що?" - Мацкевич гарячкував, а Свяневич розділяв похмурий настрій Збишевського. Вирішили задзвонити до відділу преси Міністерства закордонних справ. Коментар МЗС був лаконічним: Польща вважає, що її безпека не була ущемлена підписанням Пакту Молотова-Ріббентропа, тим більше, що Польща має із СРСР договір про ненапад 1932-го року, термін дії якого був подовжений 1938-го.

Звичайно, ані польський МЗС, ані професор Свяневич, ані редактор Мацкевич не могли собі навіть виобразити, про що саме домовилися очільники радянського та німецького дипломатичних відомств 23 серпня 1939 року.

У Пакті Молотова-Ріббентопа йшлося про те, що Віленщина, де знаходився Свяневич із усією своєю великою родиною, друзями, колегами і студентами мала в наслідок розділу Польщі відійти до Литви. Решта території відходила або до Німеччини, або до СРСР. При цьому високі сторони так до кінця і не визначилися, а чи варто взагалі лишити на політичній карті Європи Польщу.

Того ж дня, ближче до полудня Свяневич випадково зустрів на вулиці давню приятельку. Обличчя молодої жінки світилося радістю.

– Що за причина для радощів? – здивувався професор.

– Як?! Хіба пан нічого не знає? Гітлер повністю себе скомпрометував.

Ці слова Свяневича абсолютно заскочили. Реакція була, очевидно, аж надто виразною. У відповідь приятелька навіть знітилася:

– Перепрошую, а на пана думку я якусь дурницю сказала, ні?

– Знаєте, на шлях подібної компрометації деякі пруські генерали стали іще в 1921 року, і, як на мене, абсолютно немає значення, як люди поставляться до непослідовності Гітлера, якщо незабаром радянські полки будуть маршувати по вулицях наших міст і сіл!

 ***

 Донька професора Свяневича Марія добре запам’ятала наступні дні: "Батько зателефонував мамі і наказав того ж дня вертатися до Вільна: "Мобілізація може розпочатися першого-ліпшого найближчого дня, а тоді всі транспортні засоби будуть реквізовані для війська". Отже мама прибігла, каже діду: "Тату, накажи коней запрягати, ми від’їжджаємо!" А дідусь не хотів коня дати на станцію їхати, каже мамі: "Нехай твій чоловік не дуріє: збіжжя треба возити поки дощу нема!" І тут мама почала кричати, і дід здався, каже фурманові: "Ну, Петре, запрягай пару – треба пані відвезти на станцію".

Олімпія та Марія Свяневич. Фото 1930-х років

Ворона Нігра і сивий Хабданк тягнули драбинястого воза із Олімпією та її гамірливим багажем до залізниці. "Ця дорога була не просто дорогою до станції, – згадує пані Свяневич-Наґенч, – то була дорога до нового життя, життя, яке від того моменту не можна вже було назвати безтурботним дитинством".

Наступного дня зранку по радіо новин не було. Радіо транслювало якісь дивні сигнали, щось на зразок такого: "Увага! Увага! Сім кома три". Це все створювало нервову атмосферу.

"Батько накинув за спину наплічника, – розповідає пані Марія, - сказав, що піде на пристань трохи повеслує. Обіцяв час від часу дзвонити".

Професор вийшов на вулицю. Того дня автобуси у Вільно вже не ходили. Реквізовані були навіть дрожки. Підпоручики запасу роз’їжджалися на тих дрожках по місцям розташування їх полків. Мобілізація ще не була оголошена офіційно. Але все, що відбувалося того дня означало тільки одне: зворотній відлік часу було вже не зупинити. І той годинник рахував хвилини до війни.

«Тільки-но батько вийшов, за півгодини прийшов кур’єр, приніс мобілізаційну карту. За хвилю зателефонував батько: «Є карта?» - «Є!» - Пані Марія хіба не по хвилинах пам’ятає той день.

Незабаром професор Свяневич повернувся. Зібрав найнеобхідніші речі до наплічника. Дістав із шафи мундир поручика. Почав вдягатися. Олімпія похапцем взялася вшивати до мундиру "хліб Святої Агати". "Залиш ті забобони!" - професор нагримав на дружину. Але той оберіг усе-таки був вшитий. Свяневич привісив кобуру із пістолетом. Трохи повагався, чи брати шаблю. Вирішив залишити: то у мирний час шабля – необхідний атрибут, щоб рапорт віддавати, на справжній війні шабля – річ абсолютно непотрібна. Помолилися разом: "Щоб Польща з тієї війни вийшла із честю!"

"Перед виходом з дому батько додав іще: "Коли війна вибухне, моліть Господа, щоб до Вільна прийшли литовці, а не Совєти. – Згадує пані Марія. – За кілька сотень кроків батько зауважив, що забув шкіряні рукавички: "На столі лежать. Але вертатися не буду". "Я принесу" - запропонувала мама. Батько заборонив".

Дорогою зайшли до Станіслава Свяневича-старшого. Батько і син попрощалися. Вони більше не побачаться. Ніколи.

Поїзд із з’єднанням поручика Свяневича вирушав пізньої ночі. Діти засипали в Олімпії на руках. Якась жінка запропонувала забрати їх до себе: "А о четвертій ранку я їх всіх приведу попрощатися із батьком," – про час відправлення того поїзду, здається, знали усі в околицях.  

Та пані свою обіцянку виконала, Марія із братами була на станції вчасно: "Але поїзд вирушив раніше.

На порожньому пероні стояла одна тільки наша віддана мати…"

 ***

 Свяневіч відступав із своїм полком з-під Петркува Трибунальського – невеличкого містечка на південь від Лодзі. Під час тривалих кінних маршів він розмірковував о причинах тієї невтішної ситуації, яка склалася від перших днів війни: "Ані технічно, ані організаційно ми не були підготовлені, щоб дати відсіч німецькій авіації і танковим силам. І, отже, люди від яких залежало прийняття рішень – Бек, Ридз-Смігли, Мосціцький – мали зробити все, щоб уникнути війни, і зберегти Польщу такою, якою вона стала після Першої світової війни і збройного конфлікту із Радянською Росією у 1919-1920 роках". З цими думками Свяневич дійшов до Волині.

Станіслав Свяневич із колегами на військових зборах. Фото середини 1930-х років

   19 вересня був незвичайно тихим днем. Сонце світило майже по-літньому. По вітру тягнулися срібне павутиння. Полк, в якому служив Свянєвіч, стояв на східному високому березі Буга, на схід від міста Холм. На протилежному березі стояли німці. Здавалося, вони чогось чекають. Перед самим полуднем спостерігач з своєї обсерваційної точки у високому розвилку старого дерева доповів, що скрізь німецькі позиції до ріки просуваються якісь неозброєні люди. Через хвилину він доповів, що тих людей стає все більше. І що всі вони ідуть до німецьких окопів. Раптом спостерігач здивовано вигукнув: "Вони у наших мундирах!.. То наші… Німці їх пропускають, вони вже проходять повз їх танки…"

Неозброєних польських солдат на протилежному березі ставало все більше. Перші з тих, хто зумів переправитися на східний берег говорили одне і те саме: "Росія вступила у війну, більшовики осадили Молодечно і Лук". Потім почали розповідати свою історію: "Ми обороняли Володимир Волинський і незле надавали німцям. Навряд чи б вони подужали взяти місто. Але раптом, 17 вересня, генерал Сашицький зібрав нас і повідомив, що Росія вступила у війну, і що в таких умовах подальший спротив безглуздий. Генерал заплакав і сказав, що рядових відпускає, а офіцерів просить спробувати на машинах дістатися румунського кордону".

Гітлер - Сталіну: З днем народження! Радянські газети, що оповідають про союз двох диктаторів можна побачити у рубриці "Артефакти"

На позиціях панував хаос: сотні людей вешталися без справ по берегу. У цей момент Свяневич подумав, що німці можуть скористатися ситуацією і почати форсувати ріку. Поруч із Свяневичем опинився командир полку Новосельський: "Як це можливо, розпускати по домах з’єднання, яке має зброю, і готове до бою?" Той факт, що у польській армії був офіцер, який розпустив в умовах війни свій гарнізон, здавався йому жахливішим ніж те, що у війну вступили більшовики.

Поручик Свяневич і полковник Новосельський з невеличкого пагорба мовчки спостерігали рух людського потоку, що плинув скрізь позиції. Свяневич спіймав сумний погляд командира. Раптом полковник тихо прошепотів: "Польща помирає, поручик…"

"Пане полковнику, - відповів поручик Свяневич, - мені здається, не можна казати, що Польща помирає. Незалежно від наслідків війни якась Польська держава повинна існувати. Але якою вона буде? Цього ми зараз не знаємо. Мені здається, що в історії Польщі закінчується одна епоха, якій ми з Вами належимо, - епоха Пілсудського, і починається нова. І дуже складно передбачити, що тепер трапиться. Вірно одне: на сході Польща більше не буде такою, якою вона була до сьогоднішнього дня. Все, на чому там зараз Польща стоїть, буде знищено".

За якийсь час полк Свяневича рушив далі на південний схід. Сам поручик їхав уздовж полкової колони. На нашивках багатьох мундирів було видно гаптоване зображення "Погоні" – герба Великого князівства Литовського. Погляд Сяневича зупинився на тому гербі. "Свого часу – міркував поручик-професор – Юзеф Пілсудський намагався відродити минулу могутність держави, але, нажаль, невдало: дуже зашкодив націоналізм. І зараз, перед буревієм, рвуться останні зв’язки із епохою нашої слави". Свянєвіч думав про те, чи ця війна і навала зі сходу допоможуть відродитися тій старій традиції Литовського Князівства? Адже географічне становище – одна з складових тієї могутності. "Якщо українці, білоруси і прибалтійські народи збережуть свою самобутність, то від Балтики до Карпат має утворитися якась нова формація. – Перебирав подумки можливості пан Станіслав. – І хто знає, можливо, ця формація досягне ще більшої слави, аніж колись Велике князівство Литовське? І цілком можливо, що це московське вторгнення повністю винищить польські впливи і тим самим зробить більш легкою майбутню інтеграцію цих земель. Все може бути, але з’язок із стародавньою традицією, з історією буде розірваний".

По дорозі були розсипані радянські листівки. Солдати із "погонею" на шевронах втоптували ті листівки у пил. Поручик зауважив: жоден з них до тих папірців не нахилився.

“Солдати! Переходьте сміло до нас, до ваших братів, до Червоної армії! Тут знайдете увагу і турботу”. Листівка командувача Українського фронту Семена Тимошенка до польського війська. Вересень 1939 року.

Фото з колекції Польського Інституту – Музею Владислава Сікорського у Лондоні. Публікується за виданням ”Zbrodnia katyńska w świetle dokumentów”. Londyn, 1948.

Минуло іще кілька днів. Ситуація кращою не ставала. Нацисти насувалися з одного боку, більшовики – з іншого. Боєздатні частини втратили зв’язок між собою і поодинці намагалися просуватися у напрямку південних кордонів. Верховне командування вже тиждень знаходилося у Румунії. Полковник Новосельський викликав до себе поручика Свяневича: "Що б ви зробили на моєму місці, поручик?"

"Чи є якась можливість прорватися в Угорщину?" – відповів питанням на питання Свяневич. Полковник мовчки покачав головою – ні, нема…

"У такому разі, пан полковник, я б скликав усіх офіцерів, змалював становище, наказав би знищити зброю, щоб не залишилось ворогу, і групами по кілька чоловік просувався в Угорщину…"

Полковник спалахнув: "Розпустити полк? Виключено!"

Альтернативою було розвернути зброю проти більшовиків. І Свяневич, і Новосельський розуміли, що останні бої з німцями точилися вже не за незалежність, а за честь. І якщо бути у цьому послідовними, то пора дати бій будь-кому, хто порушив кордон. І з честю закінчити свою війну. Бо в існуючих реаліях той бій був би останнім.

Розмова було закінчилася нічим: полковник нагадав про наказ командування у Червону Армію не стріляти. Раптом до Свяневича з Новосельським на звичайному сільському возі під’їхав уславлений генерал Волковицький. Полковник поговорив кілька хвилин із генералом і повернувся до Свяневича: "Виступаємо на південь. Наша задача – уникаючи бойових зіткнень із супротивником пришвидшено просуватися до угорського кордону. Нас можуть захопити у полон радянські війська. Це я кажу тому, бо знаю, що ви, пане поручику, маєте із більшовиками свої рахунки. І я, як ваш командир, надаю вам повну свободу дій. Ви можете їхати на захід, або у будь-якому іншому напрямку. Але я би просив повідомити мені куди ви збираєтеся рухатися, і що робити".

Свяневич попросив 5 хвилин на роздуми. Саме місяць тому, 24 серпня вся велика родина професора прощалася із батьком та чоловіком. Всі дивилися на нього. Тоді Свяневич сказав: "Помолимося, щоб Польща з тієї війни вийшла із честю!" Тепер він стояв перед вибором: "Чи зміг би я зберегти свою честь, якби скористався свободою дій, яку надав мені полковник? І я зрозумів, що коли б вчинив так, то потім все життя мусив би пояснювати той вчинок і собі, і людям, і дітям".

Підійшов полковник Новосельський.

– Ваше рішення, поручик?

– Я мундир не зніму.    

Але 27 вересня Свяневич вдруге почув спокусливу пропозицію повернутися до дому – від кількох земляків-унтер-офіцерів, з якими він пройшов усю дорогу від початку цього бурхливого місяця: "Пане поручику, ми уже давно підготували воза із запасом харчів на три тижні. У тому возі знайдеться місто і для пана". Ті хлопці були впевнені, що їх чекає не війна, а полон. І тому краще, поки іще є час, повернутися до своїх рідних, збагнути як розвивається ситуація і діяти у залежності від тих обставин. Після рішення командування виходити в Угорщину серед солдат почалася психологічна криза: вони були готові битися із ворогом, але битися на власній землі. Солдати ділилися на групи: хто піде, і хто лишається… Порахували скільки зброї треба залишити. Солдати молотками розбивали замки решти кулеметів і автоматів, а гвинтівки і карабіни склали у штабеля. Цю гору зброї облили бензином і підпалили.

До Свяневича підійшов генерал Волковицький: "Поручик, ви почуваєтеся банкротом, чи не так?" Свянєвіч подивився на генерала так, ніби його спіймали на місці злочину. "Знаєте, - продовжив Волковицький, - я вже пройшов один раз усю Росію до самого Владивостока, щоб врешті-решт опинитися у рядах польської армії у Франції. Якщо ми потрапимо у німецький полон, то не зможемо брати участь у боях, бо будемо замуровані у таборах. У більшовицькому полоні у нас більше можливостей. Звичайно, нас можуть розстріляти, але також залишається можливість вийти з таборів і брати участь у війні".

Якби ці слова почула якась інша людина, не втаємничена в історію генерала, ті слова без сумнівів здалися парадоксальними і незрозумілими. Але Свяневич розумів про що йдеться. У романі Новікова-Прибоя "Цусіма" є така сцена. На флагманському кораблі адмірала Нєбогатова відбувається нарада. Ситуація є критичною через переважаючі сили японців. Першому, за традицією старого російського флоту, дали слово молодшому за чином – мічману Єжи Волковицькому: "Ми маємо прийняти бій, а потім затопити кораблі". Колишній мічман російського флоту у вересні 1939 був генералом польської армії. І тепер він давав зрозуміти своєму молодшому колезі, що прийняти поразку сьогодні, то аж ніяк не означає відмовитися від боротьби назавжди.

На світанку наступного дня поручик Свяневич, полковник Новосельський, генерал Волковицький та ще 300 солдат і офіцерів – все, що лишилося від полку – потрапили до радянського полону. Починався день 28 вересня 1939 року.

28 вересня 1939 року Ріббентроп і Молотов зустрілися знову. Вони підписали додатковий секретний протокол. Литва відійшла до "інтересів" СРСР, Люблінське і частина Варшавського воєводств – до Німеччини. Четвертий розділ Польщі завершився за взаємною згодою і на знак щирої приязні сторін. У полон потрапили 10 генералів, 52 полковника, 72 підполковника, 5131 офіцер, 40 966 унтерофіцерів та 181 223 рядових. Принаймні, так про це писала через рік радянська преса. У вересні 1939 імена і долі перетворилися на цифри статистики.

 ***

 "22 грудня 1939 року. Ввечері Свянєвіч оповідав про економіку Третього Рейху" – Анджей Ріґер звично нотував у щоденнику буденні подробиці табірного життя: того дня він купив кілограм цукру у ларьку та насушив трохи сухарів. Але лекція Свяневича без сумніву була для Ріґера "подією дня". Про те, що лектор був професором Віленського університету знали всі, хто хотів це знати окрім… керівництва Козельського табору. Свяневич під час реєстрації того факту повідомляти не став. Він дещо спотворив своє прізвище, про професорський титул промовчав та назвався співробітником варшавської Торгово-промислової палати. Свяневича викрили випадково і вже у березні.

Оптіна Пустинь. Колишній Козельський табір НКВД СРСР. Сучасне фото

Тадеуш Вершилло у таборі працював садівником. А у попередньому житті був колегою Свяневича по університету. Він просто не знав, що професорство Свяневича є таємницею. Коли Вершилла у черговий раз викликав слідчий і попросив назвати імена присутньої у таборі професури, той без жодних докорів сумління серед багатьох інших назвав прізвище пана Станіслава. Слідчий був тим здивований (принаймні, так здалося його підопічному), але не більше того. Через деякий час Свяневича викликав майор держбезпеки Зарубін. На "поговорити".

Василь Зарубін не був включений до номенклатури табору. Тут він був у відрядженні, майор Зарубін очолював опергрупу НКВД у Козельському таборі. Щоправда, безпосередньо у допитах він участі не брав і взагалі обмежився спілкуванням переважно із штабними офіцерами. Був досить приязним. На "бесідах" пригощав хорошими цигарками, чаєм із печивом, а інколи навіть помаранчами. Мав бібліотеку з кількох сотень томів, які із задоволенням позичав усім охочим. Врешті-решт він був єдиним радянським офіцером, кому бранці Козельського табору без примусу віддавали честь і "підвищили у званні", між собою називаючи "комбригом".

Тому, коли Свяневич отримав те запрошення, він був здивований: у його уявленнях табірної табелі о рангах Зарубін знаходився щаблем вище за комісара та начальника табору і був таким собі "представником вищих сил": чого б то він мав цікавитися його долею?!  

"Знаєте, ми належимо до різних таборів, маємо протилежні світогляди, але я люблю інколи подискутувати із представниками іншого табору" - майор Зарубін був як завжди привітним. Розмова тривала трохи більше двох годин. Зарубін "стрибав" з теми на тему. Його цікавили зв’язки Свяневича у МЗС, його передвоєнні подорожі до Німеччини і багато іншого. Про свої соціально-політичні погляди та економічні дослідження діяльності Леніна як економіста Свяневич уникав говорити, а Зарубін дипломатично не питав. З тим і розпрощалися. За кілька днів майор з табору зник. Саме у ці дні на початку березня 1940 року у Москві вирішувалася доля як колег пана Станіслава, так і його самого.

 ***

Професора Свяневича визвали на етап 29 квітня 1940 року.

Перше, що впадало Свяневичу у вічі – то злі обличчя конвойних, які разюче контрастували із добродушними стрілками охорони у Путивлю та Козельську. Свяневич, який довго жив з батьками у Орлі, а потім вчився у Московському університеті, завжди вважав росіян від природи добрими людьми. Тепер він здивовано спостерігав, що ставлення конвоїрів до бранців було не як до живих людей, а радше як до речей, які треба вчасно доставити за адресою. Свяневича досить грубо обшукали і через кілька хвилин везли вантажівкою до станції. На запасній колії на бранців чекали шість заґратованих столипінських вагонів. Кожне відділення було розраховане на восьмеро в’язнів. Цього разу "пакували" по чотирнадцять.

Український катинський список

На світанку поїзд проїхав Смоленськ і за якийсь не дуже довгий час зупинився.

Скрізь вентиляційні щілини до вагону потрапляли звуки моторів, якісь команди та тупіт ніг. "Внутрішній телеграф" повідомив: розвантажують.

За півгодини до вагону зайшов полковник держбезпеки. Він назвав прізвище Свяневича і наказав збиратися з речами.

"Мене це страшенно здивувало: зазвичай для переводу зека на інше місце використовували звичайного конвоїра, – професор Свяневич вже досить добре орієнтувався у енкаведистських реаліях. – Полковник же у військах НКВД – фігура серйозна, і у радянській ієрархії посідав становище значно більш високе армійського полковника". Але у чиновного конвоїра була причина, щоб прийти за Свяневичем особисто.

 

"Згідно розпорядження заступника наркома внутрішніх справ Союзу РСР тов. Мєркулова прошу терміново видати розпорядження про затримку етапування у м. Смоленськ Свяневича Станіслава Станіславовича (…)."

 

З службової записки 1-го спецвідділу НКВД СРСР від 27 квітня 1940 року.

 "Катинь: Хроніка неоголошеної війни." Архівні документи

Полковнику було цікаво, що то за чоловік, яким цікавиться особисто заступник всесильного Берії.

Свяневич вийшов з вагону. По той бік поїзду було чути різні звуки, але що там відбувалося видно не було. Полковник запитав, чи не хоче Свяневич попити "чайку", завів до іншого, уже звільненого від бранців вагону та наказав солдату принести окропу. Солдат дійсно приніс чайник. Свяневич випив чаю і запитав, чи може він лягти. Конвоїр не заперечував. Професор видерся на вищу полицю і зазирнув до щілини вентиляційного отвору. Те, що він там побачив, через багато років стане сценою фільму Анджея Вайди, номінованого Американською кіноакадемією на премію "Оскар". Зміст побаченого скрізь шпаринку сам Свяневич усвідомить через три роки.

За кілька хвилин по тому його вивели з вагону і всадили до "воронка". Свяневич не розумів, що відбувається: "Я раптом подумав, що мене везуть на страту. Я почав молитися".

 ***

Свяневич зник на довгі два роки. За цей час ситуація повністю змінилася: німці встигли перетворитися із союзників СРСР на його ворогів. СРСР під тиском Англії відновив стосунки із польським урядом (хоч той вже опинився у Лондоні). Лондонський уряд шукав Свяневича та... іще 15 тисяч офіцерів з трьох таборів. І не міг знайти. Не могли знайти жодного з тих, кого на весні 1940 року вивезли з Козельську, Старобільську та Осташкова! Весна 1942 року принесла сенсаційну звістку: один із зниклих офіцерів Козельська знайшовся. Це був професор Свяневич.

 ***

Станіслав Свяневич уже з півгодини лежав поміж трупів.

Двоє здоровенних чоловіків витягали ті трупи з камери, тягли їх просто за ноги, і тіла гулко стукали головами по долівці.

Камера та мала багатофункціональне призначення. Від самого початку її використовували як "вошебійку" - тут прожарювали одяг ув’язнених, щоб знищити паразитів. Щоправда, прожарювала зле, і воші після неї тільки краще плодилися. Одяг повертався звідти з повним комплектом комах, але, принаймні, сухий. Взимку тут на кілька годин стали залишати призначені до розтину трупи померлих зеків, адже на арктичному холоді тіла ставали просто кам’яними. Тріскучі морози Котласу не давали спокою і живим. У тих умовах в ослабленому тяжкою працею і хворобами організмі щось відбувалося: в’язні відчували "внутрішній холод" – здавалося, що організм виробляв замало тепла. Менше, ніж то було потрібно для нормального функціонування. І люди вмирали від браку тепла, "браку внутрішнього вогню", якщо можна так казати. Але "по знайомству" тут можна було відігрітися. Щоправда, треба було змиритися із сусідством покійних.

Наприкінці зими 1942 року морози усть-вимьських таборів доконали Свяневича, він потрапив до табірної лікарні. А потім йому "назначили" тепло табірної "вошебійки". Отже, Свяневич лежав тихесенько у теплі, сподіваючись, що ті двоє його не помітять. Але один з них ухопив його за ногу і потягнув. Свяневич смикнувся, а той подивився на нього і сказав напарнику: "Дивись-но, цей відігрівся і ожив!" І потягнув Свяневича далі. Свяневич вирвався і втік.

Місцерозташування Станіслава Свяневича було відомо родині: час від часу з ГУЛАГу надходили листи. Але у червні 1941 року зв'язок перервався.

Лист Станіслава Свяневича від 4 червня 1941 року: "Пам'ятай, Липко, що найважливыше - то не я, а діти. Перед Тобтою величезне завдання: виховання дітей; чи будуить вони багатими, чи бідними, більш чи менш освідченими - це має другорядне значення, але важливо, щоб вони виросли порядними, чесними людьми, щоб вони неодмінно любили вищі Добро і Правду."

Наприкінці зими 1942-го чутки про місце перебування Свяневича дійшли до Лондона. Посольство Польщі та штаб польської армії розгорнуло інтенсивну пошукову роботу: всіх амністованих поляків, що поверталися з тюрем і таборів докладно розпитували. Рапорт мав містити обов’язкову відповідь на питання: хто з поляків лишився у таборі? Так у польському посольстві з’явилася інформація про Свяневича. Сенсація полягала в тому, що Станіслав Свяневич був єдиним, кого вдалося відшукати з тисяч бранців трьох загублених таборів.

Але НКВД не поспішав виконувати свої зобов’язання: нема у нас такого! Лондонський уряд мусив реагувати спеціальною нотою, яка була присвячена персонально долі Свяневича. Вона містила настільки докладні відомості про місце перебування професора, що далі опиратися було неможливо.

І у Лондоні, й у Куйбишеві сподівалися, що Свяневич знає, де решта. Врешті-решт, кожна людина сподівається на те, у що вірить. Але Свяневич дійсно знав. От тільки зрозумів це тільки через рік після звільнення. Бо вірити у те, що знав, він не хотів.

 ***

13 квітня 1943 року застало Свянєвіча на Близькому Сході. Не йшлося про відвідання Святих місць напередодні Страсного тижня. Після низки конфліктів між Кремлем і командуванням польської армії, її евакуювали з місць формування на Оренбурщині та у Середній Азії. Спочатку - у Іран.

Станіслав Свяневич відігрівається після морозів усть-вимських таборів. Фото 1943 року

Разом з солдатами командуючому польською армією генералу Владиславу Андерсу вдалося вивести з СРСР 25 тисяч членів їх сімей: дітей, жінок, старих – всіх, хто вже повною мірою наситився радянським "раєм". Серед біженців було багато бабусь, які за усе своє попереднє життя жодного разу не виїжджали за межі власної ґміни. А тут... Верблюди, намети, дитячий гамір. Все це навіювало біблійні образи Виходу з єгипетського рабства, дарма, що пустеля і море були інші.

Потім цивільне населення розосередили на поселення до британських колоній – до Індії та Африки. Армія Андерса йшла на з’єднання з Карпатською дивізією у Єгипет. Так поручик Свяневич опинився в Єрусалимі, в якості керівника польського інформаційного центру. І ось до Свяневича зайшов підполковник, який відав службою радіоперехвату, у його руках був папірець:

 "З Смоленська повідомляють, що місцеве населення вказало німецьким владним установам місце таємних масових страт, здійснених більшовиками, де ГПУ винищило 10 000 польських офіцерів. Представники німецької влади вирушили до місцини Косогори, у колишню радянську здравницю, що розташована у 16 кілометрах на захід від Смоленська, де і зробили жахливе відкриття. Вони виявили братську могилу 28 метрів завдовжки і 16 метрів завширшки, в якій були зариті у 12 пластів 3 000 трупів польських офіцерів. Вони були у повному військовому обмундируванні, деякі зв’язані, у всіх були пістолетні рани у потилиці. (...)".

 

Повідомлення німецького радіо, 13 квітня 1943 року.

Катинь. Квітень 1943 року

Фото з колекції Музею Катинського у Варшаві

 

І коли Свяневич читав рядки радіоперехвату, у його уяві поставала картина того, що він спостерігав через шпаринку в’язничного вагону в квітні 1940 року і про що писав у своїй реляції рік тому:

 

"З тієї позиції вдалося побачити, що площа перед колією була досить часто обставлена вартою НКВС. Моїх колег висаджували з поїзду і пересаджували до автобусів із забіленими вікнами. Автобус повертався за наступною партією десь за півгодини. З того я зробив висновок, що колег перевозять до табору, що знаходиться досить недалеко від залізниці."

 

З рапорту Станіслава Свяневича від 28 травня 1942 року.  

 

Той самий рапорт Свяневича. Публікується вперше. З колекції Польського Інституту – Музею Владислава Сікорського у Лондоні

Свяневич запам’ятав і назву станції – Гнєздово. Отже 10 хвилин туди, 10 хвилин сюди – тобто відстань до місця, де вивантажували колег Свяневича, мала бути не більше за 8-10 кілометрів. Од тільки не було на тій відстані від Гнєздово жодних таборів. На цій відстані від станції були Косогори та Катинь.

Це пояснювало багнети і грубість конвою, таємність перевезень у Козельську з табору на станцію, забілені вікна воронка у Гнєздово, і врешті-решт "чайок" того-таки полковника НКВД. "Колись мені трапилося оповідання про засудженого на смерть, - згадував згодом Свяневич – і ось, коли у момент страти мотузка під його вагою не витримала, усі – і публіка, і кат – стали його друзями, всі намагалися йому якось допомогти. То риса людської природи – милосердя. Ось і моя доля, дивовижний порятунок від розправи під Катинню, в очах енкаведистів виглядала чимсь на зразок тієї мотузки, що увірвалася під час страти". У ХХІ столітті повірити у те, що хтось з катів НКВД здатний на якісь людяні порухи душі, є чимсь занадто фантастичним, але для професора Свяневича той «чайок» був доказом здатності людської душі до милосердя, навіть якщо то душа ката.  

"Година папуги" Людвіка Домоня. Іще один щасливчик, який врятувався у Харкові

Отже, у свідомості Свяневича все склалося до купи. З Єрусалима до Лондона полетіла шифрограма. І незабаром Черчилль почув від Сікорського: "Я маю докази того, що Радянський уряд вбив 15 тисяч польських офіцерів і інших військовополонених, які знаходилися у радянських таборах, і що вони були поховані у величезних могилах у лісах, насамперед неподалік Катині". Серед тих доказів було свідчення Станіслава Свяневича – останньої людини, яка вижила у Катині.

 ***

Професор Станіслав Свяневич увійшов в історію як визначний економіст і советолог, який працював в університетах США, Канади та Британії. Він свідчив на слуханнях Катинської комісії Конгресу США. А у 1976 році він випустив свої спогади "У тіні Катині". Незадовго перед публікацією книжки на Свяневича напали у Лондоні. Він отримав сильний удар по голові. Свяневич мав при собі велику суму грошей, але нічого не вкрали. Після того замаху професор прожив багато років.

 

 

Онук Станіслава Свянєвіча Павєл теж став професором, але вже у Варшавському університеті. Про діда він розповідав, сидючи у своєму кабінеті: "У 1956 році, коли після смерті Сталіна почалася "Відлига", моя бабця Олімпія отримала згоду на еміграцію до свого чоловіка. У цей момент дідусь працював як експерт ООН в Індонезії. І вона поїхала туди за ним.

Мені це видається дивом, що вони все перетерпіли і пережили, адже вони не бачилися від 1939 року! 18 років минуло! Вони були молодими і досить привабливими. Але жоден з них не спокусився іншим зв’язком. І це видається мені дивом! Щоправда, деякі мої родичі на мене кричать, що то аж ніяке не диво, мовляв, вони були релегійні, що це – нормально. А я кажу: ні, це – надзвичайно!"

 

Стах та Липка - саме так називали вони одне одного все життя. Джакарта. Фото кінця 1950-х років

Ця історія нагадує Одисею: тільки шлях Станіслава Свяневича до своєї Пенелопи йшов через Сибір, Іран, Палестину, Єгипет, Італію, Англію, Америку та Індонезію! Але доля розпорядилася так, що він на багато років пережив кохану Олімпію.

"Павєл, - часом питав дідусь онука – ти мою дружину, Липку пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як вона виглядала?" "Я йому кажу: так, звичайно пам’ятаю!" - згадує Павєл Свянєвіч. "А я – ні! Усіх інших дівчат пам’ятаю, тих, що були до неї, а її – ні!" Коли Станіслав Свяневич казав це онуку, старому професору було 97 років. І так то виходить, що його історія – не так історія дивовижного порятунку, як історія вірності коханню. Навіть коли пам’ять починає йому зраджувати.

Петлюрівська Покрова. УНР на краю безодні

У жовтні 1919 року керманичі УНР уперше за весь час революції організували привселюдну урочисту присягу на вірність українській республіці. Ця подія залишила слід у пам`яті багатьох учасників визвольних змагань, хоча й не змінила перебіг війни за українську державність.

Генерал Петро Григоренко. Таврія, Москва, "психушка", Нью-Йорк

Радянський офіцер, комуніст, антисталінст, жертва каральної психіатрії, захисник і друг кримськотатарського народу, член Московської Гельсінкської Групи і Закордонного Представництва УГГ, а також син, чоловік і батько – це лише частина ролей, які довелося прожити уродженцю Запоріжжя.

"Невидима рука" олігархії. Кому англійці мають бути вдячні за "Велику хартію вольностей"

Ніхто не може бути покараний інакше, аніж за рішенням суду. Податки мають стягуватися лише за згодою тих, хто їх сплачує. Депутат повинен бути захищений від переслідувань з політичних міркувань. Все це ще в 1215 році було зафіксовано у "Великій хартії вольностей".

Свято присяги УНР

"Всі оглядаються назад і дивляться на вулицю, по якій проноситься кілька автомобілів: "Он Петлюра... Спереду... " 14 жовтня 1919 року у тимчасовій столиці УНР Камʼянці-Подільському відбулась урочиста присяга чиновників та війська