Спецпроект

Війна за пам’ять: Вестерплятте, Монте-Кассіно, Варшавське повстання і Катинь

Пам'ять - досі поле битви між суспільством і державою. Професор Шпоцінський аналізує польські дискусії навколо Другої світової - чому вони тривають тепер і триватимуть далі.

Від завершення ІІ світової війни до 1989 року між суспільством та владою точилася формально у жодний спосіб неоголошена війна за пам’ять про минуле. Ситуація мала більш-менш такий вигляд: комуністичне керівництво Польщі, прагнучи легітимізувати своє правління, намагалися вибудувати таке бачення минулого, з якого можна було б зробити тільки один висновок – керманичі і керування нероздільні.

Стратегія суспільства (наскільки можна говорити про стратегію у випадку явища, що з’явилося цілком спонтанно) спиралася на цілком відмінних підставах – зробити усе, щоб серед подій і фактів знайти такі, які б не асоціювалися одночасно із владою.

Очевидно, що таких фактів, подій і постатей було дуже багато, проте важливим було, чи могли вони існувати у публічному дискурсі.

За сталінських часів практично єдиною такою подією була героїчна оборона Вестерплятте у вересні 1939 року. Подібної функції не могла виконувати ані дата початку ІІ світової війни (1 вересня 1939 року), ані дата її завершення у Європі (8/9 травня 1945 року).

Перша була обтяжена закидами на адресу Урядів міжвоєнної Польщі, друга занадто сильно асоціювалася із початком радянської окупації. Залишалося Вестерплятте, яке протягом всього сталінського періоду було наріжним каменем пам’яті для тих, котрі не сприймали (у більшому, чи меншому ступню) існуючого у ті часи порядку речей.

Батько головного героя культового серіалу "Чотири танкісти і пес" (1960-ті) Янека Коса був, звичайно ж, героїчним оборонцем Вестерплятте

Культ місця і героїв із ним пов’язаних дозволяв суспільству вшановувати тих, які до останньої хвилі зберегли гідність і честь, а одночасно дозволяли ізолюватися від комуністичної і просовецької ідеології, якою були забруднені інші події минулої війни.

Усі подальші перипетії згаданої неоголошеної і невизнаної війни суспільства і "народної" влади були пов’язані із намаганням розширити кількість "власних" місць пам’яті, які б могли функціонувати у публічному дискурсі. Це стало можливим під час пост сталінської "відлиги".

Цей період розпочався у Польщі в жовтні 1956 року. Найсправжніша відлига тривала дуже коротко (до осені 1957 року), але деяких речей вже не вдалося "відіграти назад". У історичній політиці фундаментальна зміна полягала у поширенні іншого канону національної культури, який сформувався із подій, що не могли бути пов’язаними із комуністичними традиціями. Якщо йдеться про ІІ світову війну, то насамперед ідеться про дві події.

Перша – то штурм монастирю Монте-Кассіно (травень 1944 року, відомий також як "Битва за Рим"), що був здійснений ІІ Польським корпусом генерала Владислава Андерса. А друга – Варшавське повстання (1 серпня – 3 жовтня 1944 року). Обидві ці події від самого початку становили базову складову живої пам’яті поляків. Обидві від самого початку обросли літературою, піснями та усними переказами.

Битва за Рим стала найвідомішою з усіх польських перемог Другої світової війни. Штурм висоти Відьмо солдатами 18 Львівського піхотного батальйону 12 травня 1944 року. З приватного архыву Анджея Домоня

У випадку Монте-Кассіно була це книжка "Битва при Монте-Кассіно" Мельхіора Ваньковича, видатного письменника і одночасно – воєнного кореспондента при корпусі Андерса.

Окрім того стала популярною пісня "Червонi маки на Монте-Кассіно". Слова та музику написали члени корпусу Андерса вночі з 17 на 18 травня, під час визначального штурму монастирю.

Класика кіно соціалістичної Польщі - "Попіл і діамант" Анджея Вайди (1958). Два підпільники АК згадують про мертвих товаришів під пісню "Червоні маки на Монте-Кассіно"

Від моменту написання до сьогодні ця пісня користується неослабною популярністю. Хоча і книжка, і пісня з’явилися за межами Польщі, вони стали відомі у країні практично відразу.

У подібний спосіб виглядала справа із Варшавським повстанням. Воно було відомо зсередини, у значно більшому ступеню, ніж Монте-Кассіно і також обросло поезіями і піснями. Пісні Варшавського повстання, так само як і "Червоні маки на Монте-Кассіно" увійшли до "залізного канону" польської культури.

Титульний аркуш "Монте-Кассіно" Мельхіора Ваньковича. Ця книжка і сьогодні вважається одним із найпопулярніших військових репортажів у польській літературі ХХ століття

Допуск Монте-Кассіно до публічного історичного дискурсу був для радянського керівництва меншою проблемою, ніж згода на публічне вшанування пам’яті Варшавського повстання.

У випадку Монте-Кассіно у інтерпретаціях цієї події було достатньо "відсунути" на другий план генерала Андерса (або взагалі оминати його роль), і наголошувати на "героїзмі звичайного солдата", щоб нейтралізувати гостру антикомуністичність її символізму.

Генерал Владислав Андерс міг бути розстріляний у Катині, чи під Харковом навесні 1940 року. Утім, після тривалого ув'язнення на Луб'янці очолив Польську армію з якою штурмував Монте-Кассіно. Фото 1944 року з приватного архіву Анджея Домоня

Із Варшавським повстанням справа виглядала складніше. Для безпосередніх свідків, які становили переважаючу більшість тогочасного суспільства, не було сумнівів, що повстанський порив хоча й був номінально спрямований проти німців, мав запобігти радянській неволі. Антиросійського акценту цієї події не можливо було підправити, попри намагання винайти найрізноманіші способи її інтерпретації.

Про долю одного із офіцерів Армії Андерса, що врятувався від розстрілу у Харкові, читайте у розслідуванні Олександра Зінченка

Офіційно, подібно до випадку із Монте-Кассіно, обов’язковою була версія подій, яку схвалили на одному із засідань Політбюро Польської об’єднаної робітничої партії іще за сталінських часів: рішення щодо організації Повстання було вкрай безвідповідальним і продиктоване класовими інтересами панівної верстви, яка не хотіла допустити у Польщі запровадження соціалістичного ладу.

Повстання призвело до повного знищення міста і смерть щонайменше 63 тисяч цивільних громадян (не рахуючи повстанців). Тим не менш, звичайні учасники повстання проявили неймовірний героїзм і вони варті пошани.

Попри усі інтерпретаційні хитрощі з боку влади, а також інтелектуалів і митців, що її підтримували, у повсякденному житті пам’ять обох тих подій становила (а у нових умовах становить і надалі) один з найважливіших способів дистанціювання суспільства супротив влади, а також була одним із проявів громадянського протесту.

На вулицях Варшави. Літо 1944 року

У випадку Варшавського повстання було це досить легко, з огляду на існування місць, які можна було відвідати і організувати маніфестацію.

Таким місцем був насамперед Військовий цвинтар на варшавських Повонзках, одному з найшановніших цвинтарів Польщі, де були поховані не тільки повстанці 1944 року, але й учасники Силезького повстання (1919-1921), повстання у Великопольщі (1918-1919), а також ветерани Січневого повстання (1863). Кожного року у день вибуху Варшавського повстання (1 серпня) на цвинтарі збиралося кілька тисяч мешканців Варшави, щоб віддати шану полеглим, а також продемонструвати свою відданість незалежності і суверенності нації.

Тодішня польська влада намагалася боротися із тим, але це викликало опір значної частини учасників тих урочистостей. Вони хотіли зберегти неофіційний, недержавний – тільки національний і громадський характер тих урочистостей.

Пам’ять Варшавського повстання і різноманітні форми вшанування його пам’яті так, як "за часів Комуни", служать радше проявам і укріпленню глибоких розбіжностей (яких, на моє переконання не вдасться подолати), що існують у сучасному польському суспільстві, а не його інтеграції.

Подібну роль грає пам’ять про Катинь (слово "Катинь" функціонує тепер не тільки як визначення конкретного місця, а як збірна назва усіх таборів смерті польських офіцерів, зокрема тих, що полягли у могилах Харкова і Мєдного). Пам’ять Катині досить пізно проявилася у польському історичному дискурсі – тільки вже після 1989 року.

Причини цього були очевидними: пам’ять про Катинь мала виразний антиросійський акцент, що парадоксально посилювався самими росіянами (якщо йдеться про махінації і фальсифікації у катинській справі). Коли питання Катині увійшло до публічного дискурсу, знання про нього не було широко поширене у суспільстві:   

 

 

 

Хто несе відповідальність за Катинський злочин?

На підставі досліджень Центру досліджень громадської думки (CBOS) «Громадська думка щодо злочину у Катині», липень 1988, а також «Пам’ять про Катинський злочин і його значення для стосунків польсько-російських», травень 2008 року

Данні 1988 року, що вказують на низький рівень знань про Катинь, є досить дивними. У Польщі від другої половини семидесятих (і до 1989 року) жваво функціонував «другий обіг» - тобто нелегально друковані великими накладами книжки і журнали.

У великих містах до самвидавних публікацій міг мати доступ практично кожний, хто мав таке бажання, а Катинський злочин був темою, якої торкалися чи не найчастіше. До того ж, що після 1989 року пам’ять про Катинь стала одним із ключових елементів офіціальної історичної пам’яті. Чому ж дослідження вказують на брак зацікавлення темою?

Так респонденти відповідали на питання "Чи Ви щось чули про Катинське вбивство?"

 

Перша причина – то загальне зменшення зацікавленості минулим (це явище прогресує). Попри стереотипи, дослідження вказують, що у порівнянні із іншими країнами зацікавлення минулим є досить низьким.

По-друге, Катинь у колективній пам’яті функціонувала у дещо інший спосіб, ніж Вестерплятте, Монте-Кассіно, чи Варшавське повстання. Пам’ять тих трьох подій була виразно спрямована проти комуністичної влади. У випадку Катині йшлося передусім про оббріхування історії. Тут супротивником були (і є) передусім росіяни, а якщо точно – радянська і російська влада (а може бути і союзники, з мовчазної згоди який поширювалася ця брехня).

Матеріали "Особливої папки №1"

Правда, оббріхування історії – є питаннями, що мало цікаві пересічному полякові. До цього доклався іще один елемент.

Після катастрофи 10 квітня 2010 року у Смоленську пам’ять про Катинь набула нових значень. Від цього моменту вбивства у Катині, Харкові та Медному неодмінно асоціюються із цією катастрофою.

Асоціації ці (не коментуватиму, у якому ступню вони не мають підстав) підсилювалися дивною поведінкою польського керівництва, що не демонструвало більшої волі для розслідування тих подій. У цій ситуації пам’ять про Катинь/Смоленськ у щораз більшому ступню стає пам’яттю тільки частини польського суспільства, тієї частини, що дещо більше прив’язана до традицій національної культури і суверенної держави.

Пам’ятник вбитим у Катині знаходиться на уже згаданому Військовому цвинтарі на Повонзках, між могилами повстанців 1944 року. Від часів ПНР цей простір у сприймався усіма як такий, що творив анклав, вилучений з-під юрисдикції держави. Саме тому тут з’явився цей пам’ятник. Спочатку це був дерев’яний хрест, який влада усувала, а люди кожного разу ставили знову. Після 1989 року на цьому місці поставили мармуровий пам’ятник. Стоїть він поблизу повстанського пам’ятника "Gloria Victis" – "Слава переможеним!"

Близьке розташування обох пам’ятників сприяє, що коли вшановують пам’ять повстанців 1944 року, одночасно вшановують і убитих у 1940, а це у свою чергу сприяє поступовому зливанню пам’яті про Варшавське повстання, Катинської трагедії 1940-го і Смоленської 2010 року.

Це наштовхується на гострий спротив чинної влади, яка репрезентує частину суспільства, що менш прив’язана до національної культури. Але влада не хоче допустити й цілковитого їх вилучення з культурної спадщини нації: тож Катинь, Варшавське повстання і Смоленськ сьогодні є головним фронтом війни за минуле.

Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР

У перших числах грудня 1919 року Армія УНР налічувала близько 10 тисяч осіб. З них боєздатними були біля 2 тисяч. Керівництво проводило нараду за нарадою у пошуках виходу з ситуації. Вирішили йти у запілля окупантів. Так почався Перший Зимовий похід.

Львів. 1918. Єврейський погром

Наприкінці листопада 1918 року світ отримав страшні відомості зі Львова: європейські та американські видання писали про жорстоку розправу над тутешніми євреями, яких впродовж двох діб, одразу після відступу з міста українського війська, безжалісно грабували, палили, мордували і вбивали.

Український підрозділ у Зимовій війні: правда чи легенда

Формування українського добровольчого підрозділу, якщо пропозицію про нього й було надано фінському командуванню, не здійснили через брак часу, підготованих кадрів та фінансів.

Антисемітизм в Україні?

Якщо поглянути на останні чотири з половиною століття присутності великої кількості євреїв в Україні, лише 16-20 років були позначені періодами насильства. І це насильство, не слід забувати, чинилося не лише проти євреїв. Іншими словами, 430 років євреї жили поруч з етнічними українцями та іншими народами України в стані співпраці й толерантності, якщо не гармонії.