Спецпроект

Година папуги. Горбачов бреше

У грудні 1991 року Олександр Яковлєв спостерігав, як Горбачов вручив Єльцину конверт. Надписано: "Пакет № 1". Яковлєв був шокований: то були надсекретні документи щодо Катині. І Горбачов передавав їх так спокійно, ніби він, Яковлєв, ніколи до нього не звертався, а Горбачов ніколи не відповідав йому оте своє "Шукайте!" А тепер виходить, що генсек весь час мав їх напохваті?!

Ми продовжуємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди". Попередній розділ - "СРСР усе ставить під сумнів".

У квітні 2020 року ми відзначаємо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши на брудершафт незалежну польську республіку.


Розділ 15

Горбачов бреше

Горбачов каже шукати — ТАРС знову уповноважений заявити — Старих чекістів допитують — "Виконано 345" — Німецькі кулі — Остання адреса — Що робити з таємницею № 1?




1

Дмитро Токарєв, колишній начальник Управління НКВД у Калінінській області РСФСР, опановував нову роль: тепер допитував не він, а його.


"Це був перший день. Отже, ми пішли. І тут я побачив весь цей жах. Прийшли туди. Через декілька хвилин Блохін одягнув свій спецодяг: коричневого шкіряного кашкета, довгого шкіряного фартуха, шкіряні рукавиці з крагами вище ліктів. На мене це справило неймовірне враження — я побачив ката!"

З протоколу допиту Д.С. Токарєва від 20 березня 1991 року.


Від слідчого Головної військової прокуратури Анатолія Яблокова, який допитував старого чекіста, Дмитро Токарєв не приховував майже нічого: коли і як готувалася операція, хто такий Блохін, з якої зброї стріляли...

 
Прокурор Анатолій Яблоков допитує генерала Дмитра Токарєва 20 березня 1991 року
кадр оперативного запису допиту

Токарєву було майже 90 років, а в тому віці все менше чогось бояться, і все більше щось забувають. Склероз у тих випадках, коли йдеться про жахливі речі — то благословення і вихід. Однак Токарєв забував навдивовижу мало.

Слідчі на Токарєва вийшли просто: його ім'я і підпис стояли на десятках катинських документів... А знайти колишнього енкаведиста, тим більше у чині генерал-майора — то справа в радянських умовах не найпростіша, але цілком можлива.

У березні 1991 року Дмитро Токарєв розповідав усе що пам'ятав. Але допити свідків і співучасників злочину були уже наступним етапом.

Спочатку треба було відшукати документи, і то було незрівнянно складніше, ніж дістати адресу відставного генерала.






2

Михайло Сергійович відповів одним словом: "Шукайте!"

"Батько Перебудови" Олександр Яковлєв був куратором, керував пошуками архівних документів, які стосувалися Катинської справи. То був його обов'язок, як тоді казали, "по лінії Політбюро".

Отже, час від часу до нього телефонував Георгій Смирнов — директор Інституту марксизму-ленінізму і співголова спільної польсько-радянської комісії щодо Катині. Він просив втрутитися, або подзвонити Михайлові Сергійовичу Горбачову, щоб той допоміг.

На Смирнова весь час тиснули польські колеги по комісії. Адже нічого не рухалося.

Вісімдесяті добігали кінця. Перебудова. Гласність. Боротьба з білими плямами в історії.

Лібералізація виявилася несумісною із звичним способом життя радянської системи: як тільки дезорієнтовані новими віяннями спецслужби перестали контролювати пам'ять про минуле — з усіх шухляд посипалися забуті таємниці.

Польське керівництво добре пам'ятало про Катинську справу, польське суспільство не давало забути: із-за кордону до Польщі нелегально потрапляли спогади Чапського, Свяневича та Андерса, документальна повість Мацкевича "Катинь" та різні збірки документів.

Але і без цього діти та вдови зниклих у СРСР офіцерів не надто вірили офіційній версії.

Анджей Вайда, наприклад, збирався знімати фільм про долю свого батька, який, за власним тодішнім переконанням режисера, лежав неопізнаним у катинській могилі.

Комуніст Ярузельський вимагав від комуніста Горбачова правди про Катинь. Обережно. Якомога ненав'язливо.

Горбачов мовчав, але на створення спільної комісії погодився.

Отже коли Яковлєв запитував Горбачова про допомогу в пошуках катинських документів, той відповідав: "Шукайте!".

Та відповідь не багато важила, якби не була відповіддю генсека КПРС: "Шукайте!" — то була санкція найвищої інстанції.

Незабаром, щоправда, з'ясувалося, що в Горбачова напохваті завжди лежало кілька сторінок, у яких були відповіді майже на всі запитання.

 
Олександр Яковлєв питав Михайла Горбачова про катинські документи. "Шукайте!" - відповів генсек
фото: Борис Бабанов




3

19 червня 1989 року до співголови польсько-радянської комісії Георгія Смирнова прийшов Юрій Зоря.

Член ЦК КПРС, директор Інституту марксизму-ленінізму академік Смирнов мав би зрадіти: сталося те, заради чого він турбував проханнями Яковлєва і Горбачова.

Смирнов з неудаваним зацікавленням вислухав Зорю і раптом сказав:

"А ви розумієте, що ви знайшли? Ваша версія принципово відрізняється від офіційної. Адже два тижні тому на політбюро заслухали доповідь, у якій ішлося, що у справі Катині нових документів не знайшли? Я вам раджу бути розсудливішим. Наслідки можуть бути непередбачувані".

Юрій Зоря був сином Миколи Зорі, заступника генерального прокурора СРСР, одного з представників СРСР на Нюрнберзькому процесі.

У розпал слухань, 22 травня 1946 року його знайшли мертвим на Ґюнтермюллерштрассе, 22, у Нюрнберзі.

 
Прокурор Микола Зоря на трибуны Міжнародного трибуналу у Нюрнберзі
Автор фото не встановлений. РГАКФД.

Напередодні батько із сином розмовляли телефоном, планували поїздку Юрія до Німеччини.

Але незабаром з тієї самої слухавки Юрій почув трагічну новину.

Офіційно була поширена версія "необережне поводження із зброєю", але родині повідомили: самогубство!

Звичайно, Юрій мав сумніви.

Гільза і передсмертна записка десь зникли. Тіло батька без жодних експертиз поховали у Німеччині за наказом з Москви, попри те, що цинкова труна і літак для транспортування були забезпечені.

Між іншим, через кілька тижнів, 1‒3 липня 1946 року у Нюрнберзі слухалося "катинське питання".

Звичайно, Зоря був би присутній на тих слуханнях, якби був живий...

Під час допитів свідків з'ясувалося, що, звинувачений комісією Бурденка у масових вбивствах оберст-лейтенант Арнес, виявився Аренсом; у Катині квартирував не 537 будівельний батальйон, а зовсім інша частина, командиром якої дійсно був Аренс, але в іншому званні, в інший час та в іншому місці. У Катині Аренса не було.

Більшість аргументів радянської сторони видалися Трибуналу настільки непереконливими, що він вирішив не включати в остаточний текст вироку звинувачення щодо Катині — і визнав недостатність доказів провини нацистів.

Так подвійне дно Нюрнберзького трибуналу стало родинною історією Юрія Зорі.

Можливість працювати з документами Особливого архіву при Главархіві СРСР нащадок учасника Нюрнберзького трибуналу отримав лише у травні 1989 року, у зв'язку з підготовкою перевидання матеріалів цього "процесу століття".

Незабаром Зоря гортав сторінки наказів про відправку в розпорядження НКВД польських військовополонених із таборів у Старобільську, Козельську та Осташкову, списки етапів, наряди. Він листав сторінки документів, які довго ніхто не міг знайти.

Зоря порівняв списки тих, кого вивозили з Козельського табору "у розпорядження управління НКВД Смоленської області", зі списками ексгумації, складеними у 1943 році.

Черговість прізвищ ексгумаційного списку збігалася зі списком на відправку... Точніше, була зворотною: ті етапи, які були розстріляні першими, лежали на дні могил і були ексгумовані останніми.

Зоря пішов до Смирнова.

В Особливому архіві знайшлися матеріали Управління у справах військовополонених НКВД СРСР.

Решту 1989 року Юрій Зоря, Валентина Парсаданова, Інеса Яжборовська та Наталія Лєбєдєва з тисяч архівних справ вибирали те, що стосувалося Катинської справи.

Окрім списків бранців трьох таборів, історики знайшли кілька сотень різних документів: директиви Берії, політдонесення щодо перебігу етапування, розпорядження щодо секретності "розвантаження" таборів, шифротелеграми, акти щодо знищення облікової документації...

Тисячі пожовклих сторінок, в яких відображалися усі етапи надсекретної операції з "розвантаження" трьох таборів.






4

13 квітня, у той самий день, коли світ уперше почув про Катинь з повідомлення німецького радіо, саме в цей день, але 1990 року Політбюро ЦК КПРС розглянуло катинське питання і затвердило короткий текст для Генерального секретаря:

"Цілком таємно.

Для бесіди із В. Ярузельським.

Сказати В. Ярузельському наступне:

"В результаті тривалих пошуків знайдені непрямі, але досить переконливі докази того, що розправа з польськими офіцерами у Катині була здійснена тодішніми керівниками НКВД. (...)"


Того дня Горбачов передав дві темно-сині папки Ярузельському: там були знайдені Зорею документи і списки бранців трьох таборів.

Від моменту, коли ці списки були укладені, минуло рівно півстоліття.



 
Михайло Горбачов передає Войцеху Ярузельському копії документів, які підтверджують вбивство польських військовополонених радянськими спецслужбами. 13 квітня 1990 року

5

Підполковник юстиції Анатолій Яблоков уже кілька хвилин кружляв навколо двоповерхового дерев'яного будинку, стукав у віконце і голосно гукав: "Дмитре Степановичу! Дмитре Степановичу!"

 
Дмитрий Токарєв

Будинок на вулиці Володарського у російському місті Володимирі здавався б порожнім, якби у замок зсередини не був вставлений ключ.

Токарєв вдавав, що нічого не чує.

Іще за якийсь час Яблоков розпочав допит старого енкаведиста. 

Хвилин через десять двері відчинив старезний дід, з якимись вицвілими очима.

Він почув усі подробиці: коли розстрілювали, скільки розстрілювали і як.


"...Але я мушу сказати вам, що перший раз привезли 300 чоловік. З'ясувалося, забагато. Ніч була коротка, а треба було закінчувати на світанку. Потім стали завозити по 250".

З протоколу допиту Д.С. Токарєва від 20 березня 1991 року.


"Помилявся" Токарєв свідомо, чи через півстоліття зраджувала його пам'ять, але перший раз до Калінінського УНКВД привезли значно більше, як казав відставний генерал, "в'язнів". І насправді, то була не найбільша кількість.

5 квітня 1940 року у Москву полетіла перша шифрограма: "Цілком таємно. Заст. наркома внутр. справ тов. Мєркулову За першим нарядом виконано № 343. Токарєв".

Те, чого не пам'ятав старий чекіст, зберегли архіви НКВД.

Але щодо часу Токарєв не збрехав: його дійсно було вкрай мало. 

Сонце сходило вже о шостій ранку, і у розстрільної команди було щонайбільше 6 –7 годин. Тобто 350 – 450 хвилин. Максимум по півтори хвилини на всю "процедуру": спитати ім'я, відвести до звукоізольованої камери, натиснути на курок.

"...Тільки одного хлопця запитали: "Скільки тобі років?" Сказав — 18. — Де служив? — У прикордонній охороні. — Чим займався? — Був телефоністом. (...) Увійшов і посміхнувся, так... парубок, хлопчисько іще... 18 років... Скільки служив? Став рахувати по-польськи — 6 місяців".

Телеграми з Калініна у Москву летіли майже щодня. Ось іще одна.

"Цілком таємно. Заст. наркома внутр. справ тов. Мєркулову 14/IV за восьмим нарядом виконано 300. Токарєв. 15/IV"

Через те "виконано" телеграми звучали цілком безневинно, як звіти про виробництво якихось деталей чи агрегатів.

"...Тривало це довго. Насправді працювали (я звик вже називати це "роботою") щоденно. Так що рахуйте: якщо по 240 — 6 тисяч, то ви отримаєте шукану величину..."

Ішлося про те, що у Калініні розстрілювали бранців Осташковського табору — батьків Івана Денишина та його приятелів, які писали "коханому отцю Сталіну", щоб він повернув їм їхніх батьків.

Осташковський табір мав найчисельніший контингент, і Калінінське УНКВД "працювало" із найбільшим навантаженням. Треба було розстріляти майже шість з половиною тисяч людей.

Але через п'ятдесят років Токарєв погано пам'ятав, скільки днів забрала ця "робота".

Поки у Калініні, Харкові та під Смоленськом звучали приглушені постріли, тим, хто залишився у таборах, продовжували крутити кіно, з репродукторів було чути колискову "Ночью все спать должны, но не на работе..."

З кожним днем глядачів у табірних кінотеатрах ставало все менше.

"Цілком таємно. Заст. наркома внутр. справ тов. Мєркулову 20/IV виконано 345. Токарєв. 20/IV"

Більшість колишніх бранців Осташкова нічого не підозрювала. Після "перевірки" у "ленінському куточку" їх вели коридором далі. Токарєв намалював план куди і як.

Заводили до камери. За свідченням Токарєва, вона була оббита повстю для звукоізоляції.

Там уже чекали.

 
Генерал Василь Блохін

"І тут я побачив весь цей жах. Прийшли туди. Через декілька хвилин Блохін одягнув свій спецодяг: коричневого шкіряного кашкета, довгого шкіряного фартуха, шкіряні рукавиці з крагами вище ліктів. На мене це справило неймовірне враження — я побачив ката!"

Ідеться про тодішнього майора НКВД Василя Блохіна.

За 29 років своєї кар'єри він власноруч застрелив приблизно 50 тисяч чоловік.

Це населення невеликого міста.

Він власноруч застрелив маршала Тухачевського, колишнього свого шефа, керівника НКВД Миколу Єжова, письменника Ісаака Бабеля, театрального режисера Всеволода Мейєрхольда. А ще — Чубаря, Якіра, Уборевича, Косіора…

У 1940-му він прибув до Калініна для проведення спецоперації "з розвантаження" Осташковського табору.

Блохін приїхав до Калініна з валізою.

Вміст валізи був несподіванкою навіть для начальника УНКВД.

"Дмитре Степановичу, яку зброю мали ви та інші офіцери НКВС?

— Зброя табельна — ТТ. Я, щоправда, мав маленький кишеньковий пістолет "Вальтер". Але коли приїхали Блохін, Синєгубов і Кривенко, то привезли цілу валізу пістолетів. Виявилося, що ці пістолети швидко зношуються. Тому їх привезли цілу валізу.

— А які пістолети?

— Пістолети "Вальтер", по-моєму, "Вальтер".

— А інших не було?

— Не пам'ятаю. Може, потім були інші".

Так розкрилася ще одна із загадок Катині: поляки дійсно були розстріляні з німецької зброї, німецькими набоями Geco 7,65.

Але, судячи з маркування знайдених там гільз, набої були випущені наприкінці 1920-х років.

На озброєнні Вермахту таких не було, їх виробляли винятково на експорт.

 
Генерал Дмитри Токарєв. Той самий орден "Знак Пошани" - третій, після двох орденів "Червоного Прапора" 

"Цілком таємно. Заст. наркома внутр. справ тов. Мєркулову 25 квітня виконаний № 294. Токарєв. 26/IV"

Бригада Блохіна працювала ще майже місяць.

22 травня 1940 року Токарєв відправив останню шифрограму:

"Цілком таємно. Заст. наркома внутр. справ тов. Мєркулову 22 травня виконано 64. Токарєв. 22/V"

22 травня "роботи" було мало. Майже вихідний.

Токарєв пам'ятав і той день:

"А коли закінчили всю цю брудну справу, москвичі влаштували у своєму салон-вагоні щось на кшталт банкету, нав'язливо мене запрошували. Я не погодився і не пішов. Не пішов!"

Насправді, "обмивати" було що обом майорам держбезпеки: і Блохіну, і Токарєву.

27 квітня 1940 року за участь у "операції" Блохін отримав орден "Червоного Прапора", а Токарєв — "Знак Пошани".




6

У невеличкому містечку Чугуєві, неподалік Харкова, на тій самій вулиці, де колись жив славетний Ілля Рєпін, доживав віку іще один із "героїв" цієї історії.

У 1940-му році Митрофан Сиромятніков служив старшим по корпусу внутрішньої тюрми Харківського Управління НКВД.

На початку 1990-х йому було вже добряче за вісімдесят, він уже нічого не бачив, і в голові йому трохи плутались дати:

"Приблизно у травні 1940 року до внутрішньої тюрми НКВД почали прибувати великі групи польських військовослужбовців. (...) У Харків їх привозили залізницею у спеціальних вагонах.

З УНКВД виїжджали машини, на яких поляків привозили до будівлі УНКВД. (...) Як правило, у в'язниці вони знаходилися недовго: день-два, а інколи й кілька годин, після чого їх відправляли до підвалу НКВД і розстрілювали. (...)

Після розстрілів трупи поляків вантажили у вантажівку і відправляли у лісопарк, у вказане мною місце поховань. (...)

Як я уже свідчив, місце поховання знаходилося приблизно у 200 метрах від Білгородського шосе. Його територія була огороджена парканом і охоронялася. (...)

Трупи посипали порошком білого кольору. Навіщо був потрібний цей порошок я не знаю, у той час серед нас ходили різні розмови, ніби той порошок сприяв розкладу трупів".


З протоколу допиту М.В. Сиромятнікова від 20 червня 1990 року.

 
У 1940-му Митрофан Сиромятніков служив старшим по корпусу внутрішньої тюрми Харківського Управління НКВД. У 1990-му - відповідав на питання слідства

Насправді, розстріли у Харкові почалися на самому початку квітня 1940 року.

Начальник Харківського УНКВД повідомляв Москву із звичною лапідарністю: "10/IV виконано 200. 10/IV Сафонов".

Сиромятніков стверджував, що у Харкові розстрільна команда була сформована переважно з місцевих "умільців": Купрій, Галіцин, Девятілов та інші...

Усе відбувалося у самому центрі міста: будівля УНКВД займала цілий квартал між вулицями Чернишевською та Дзержинського, теперішньою Мироносицькою.

Для чотирьох тисяч поляків то була остання адреса.

Під час одного з допитів відбувся діалог, під час якого навіть слідчі Військової прокуратури, звиклі до жахів Афганської війни, відчували якусь нереальність того, що відбувалося в їхній присутності.

Сиромятніков звичним монотонним голосом розповідав подробиці:

"А яма-то глибока була?

— Ну, як звичайно роблять окопи протитанкові.

— Але ви, ото, казали, що одна яма була така велика, що туди машина заїжджала?

— Машина заїжджала... То така яма, що танк туди став би.

— Скільки, приблизно, в машину вантажили трупів?

— Скільки визначено — двадцять п'ять. Накривали їх тим, що у них було. Позакидали та й пішов...

— Там вивантажували і складали їх, чи просто скидали, чи штабелями?

— Ну, знаєте, у нас не так, як у німців — повели їх до Бабиного Яру та й поставили їх всіх з дітьми і постріляли. А це у нас як встановлено, як то кажуть, "за уставом". Рішення таке. Який би він не був визначний, а отримував своє покарання. І покладуть як встановлено. Як спускають, скажімо, у труні. Але без труни, звичайно. Але їх все одне просто так не кидали".

З протоколу допиту М.В. Сиромятнікова від 6 березня 1992 року.




7

СРСР перестав існувати. У грудні 1991 року Горбачов здавав справи Єльцину. Бесіда тривала більше восьми годин.

Олександр Яковлєв спостерігав, як останній генсек СРСР передавав особливо важливі документи першому президенту Росії.

Серед інших особливо важливих паперів Горбачов вручив Єльцину конверт, і додав, що варто порадитися, як із його вмістом бути далі.

На конверті був напис "Пакет № 1". Яковлєв був шокований: то були надсекретні документи щодо Катині. І Горбачов передавав їх так спокійно, ніби він, Яковлєв, ніколи до нього не звертався із запитаннями щодо них, а Горбачов ніколи не відповідав йому оте своє "Шукайте!" А тепер виходить, що генсек весь час мав їх напохваті?!

 
"...На конверті був напис "Пакет № 1". Яковлєв був шокований: то були надсекретні документи щодо Катині. І Горбачов передавав їх так спокійно, ніби він, Яковлєв, ніколи до нього не звертався із запитаннями щодо них, а Горбачов ніколи не відповідав йому оте своє "Шукайте!" А тепер виходить, що генсек весь час мав їх напохваті?!"

З поміток на конверті виходило, що цей пакет був своєрідною інсигнією — атрибутом найвищої влади, який переходив від генсека до генсека.

Документи "Пакета № 1" побували в руках у Костянтина Черненка, а потім — у Юрія Андропова.

Горбачов відкривав цей пакет 18 квітня 1989 року.

Валерій Болдін у квітні 1989 року очолював Загальний відділ ЦК КПРС.

Одного дня Горбачов викликав його до себе:

— Десь у архіві має бути інформація по "катинській справі". Швидко розшукай її і заходь до мене.

Болдін попросив підлеглих швидко знайти потрібні документи. Два запечатаних пакети із грифом "Цілком таємно" принесли десь за дві години.

Окрім грифу на пакеті, була ще приписка, що відкривати конверти можна тільки в присутності генсека, або уповноваженої ним особи.

— Знайшов? — спитав Горбачов, тільки-но Болдін з'явився в дверях його кабінету.

— Не знаю, чи це ті, — відповів Болдін.

Горбачов швидко розпечатав конверти, пробіг очима, сам запечатав клейкою стрічкою:

— В одному йдеться про істинні факти розстрілів поляків у Катині, а в іншому — про висновки комісії, яка працювала після звільнення Смоленської області у роки війни. Бережіть це пильніше і без мене нікого не ознайомлюйте. Занадто все це гаряче.

 
Горбачов переглядав документи "Особливої папки №1" 18 квітня 1989 року, про що співробітник архіву зробив спеціальну нотатку. Перед тим зі змістом пакету ознайомлювалися попередник Горбачова - Юрій Андропов 15 квітня 1981 року
Усі документи цієї Особливої папки - читайте у публікації

Наприкінці того місяця у Москві очікували візит польського очільника Войцеха Ярузельського.

Його родина була серед тих, кого у 1940-му році депортували з теренів Другої Речіпосполитої до Сибіру.

Сам він на алтайських лісоповалах заробив сніжну хворобу і до кінця життя мусив носити темні окуляри. У 1942-му Ярузельський не встиг приєднатися до армії Владислава Андерса і вступив уже до Косцюшковської дивізії, яку очолив Зиґмунт Берлінґ. Отже, історію знав не з підручників.

Ситуація ж у самій Польщі навесні 1989 році розвивалася революційно.

Очевидно Горбачов не був упевнений, що то найкращий час для історичних сенсацій.

Через десять днів, коли приїхав Ярузельський, Горбачов привітно усміхався, тиснув руку, а на незручні запитання знизував плечима.

Через рік, у квітні 1990 року, коли Зоря зробив свої сенсаційні знахідки, а СРСР визнав відповідальність за катинське вбивство — і тоді Горбачов нічого не сказав Ярузельському про "Пакет № 1". Тільки про "непрямі докази".

Горбачов збрехав.

А в грудні 1991 року Горбачов переклав той головний біль на Єльцина: "Боюся, можуть виникнути міжнародні ускладнення. Хоча, тобі вирішувати..."

Єльцин вирішував іще 10 місяців, поки надумав, що робити із таємницею № 1.


Теми

Світлана Алексієвич: "Народ не рефлексує - ані про війну, ані про ҐУЛАҐ"

Розмова про "бандерівське" молоко, її земляків, "червону людину" і... Путіна. "Відчуття трагічні: щось насувається, і протистояти ми не в змозі".

Роми. Ті, що пройшли крізь Голокост

В ніч з 2 на 3 серпня 1944 року в таборі смерті Аушвіц-Біркенау нацисти за кілька годин знищили в газових камерах 3,5 тисячі ув’язнених ромів. Тільки у цьому таборі за роки війни було знищено більш 20 тисяч ромів з 14 країн Європи. Рішенням конференції найбільших ромських організацій світу цей день оголошено Міжнародним днем пам’яті жертв геноциду ромів. В Україні цю дату офіційно встановлено постановою Верховної Ради в 2004 році.

Леся Бондарук: «Справа Юрія Дмитрієва не в обвинуваченні, а в замовленні проти нього…»

«Правда – найдієвіший спосіб проти брехні та беззаконня. Безсовісність Кремля сягає свого апогею. Безсовісно і безцеремонно вони проводять попередню імперську політику, намагаються з «гебешною удалью» викручувати руки новим незалежним державам. Мені соромно… А всередині Росії вирощується новий культ – Путінсько-поліцейський. Гебісти та інші силовики обнагліли вище можливого. Знову починається гонка озброєння, починаються шпигунські процеси… У країні нагнітається істерія «екстремізму», під цю дудку відбуваються найпідліші речі…»

Мустафа Джемілєв: Коли в історії людства окупанти йшли із зайнятої території самовільно та без тиску?

Сталінська депортація у дитячому віці до Середньої Азії, 15 років у тюрмах та колоніях, 303 дні голодування та внесок у повалення радянського союзу, повернення до Криму та створення системи органів національного самоуправління, окупація півострова Росією та заборона в’їзду на Батьківщину, врешті-решт статус живої легенди. Це невичерпний перелік біографічних віражів лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва.