Український голос Америки. Понад чверть віку як один день

Адріян Кармазин, керівник Української служби "Голосу Америки", пішов у відставку після 27 років роботи. У цих нотатках він ділиться спогадами про свою кар'єру в міжнародному телерадіомовленні. І про ті зустрічі в Україні, які мав - від простих людей і до політиків найвищого рангу.

У заяві, опублікованій у протоколі Конгресу США, конгресмен Марсі Каптур так відгукнулася про мій відхід з "Голосу Америки":

"За час своєї кар'єри пан Кармазин зробив величезний внесок у те, аби полум'я свободи в Україні не згасало навіть у деякі найтемніші часи її історії. Він – борець за свободу.

Його небайдужий голос надихає тих, хто після розпаду Радянського Союзу іде звитяжним шляхом до більш відкритого, демократичного суспільства і, попри знегоди,  невпинно наближає Україну до входження в спільноту європейських націй...

Його праця у ці десятиліття сприяла зближенню американського та українського народів, його незмінна присутність та позитивний вплив у VOA служили справі свободи. Він є голосом свободи ".

Для мене це справді велика честь – чути від конгресмена Каптур такі люб'язні та щедрі слова визнання на мою адресу.

У своїх нотатках я спробую відтворити найяскравіші моменти кар'єри у VOA, розповісти про деякі віражі та повороти у нашій постійній адаптації до ситуації в Україні.

За останні чверть століття переглянув тисячі  інтерв'ю та репортажів "Голосу Америки", в яких висвітлювалися заяви та діяльність американських та українських високопосадовців, експертів, активістів. І я сподіваюся, що колись у майбутньому дослідники, поринувши у наші архіви, вивчатимуть багатющий контент наших програм, яким надзвичайно пишаюся.

 

Я народився 1960 року в місті Клівленді в штаті Огайо, у тому окрузі штату, який нині представляє конгресмен Каптур.

Я був частиною тамтешньої  згуртованої  українсько-американської громади, по суботах відвідував українську школу, в неділю ходив до української церкви, а у вихідні та під час літніх канікул брав участь в "Пласті".

Одначе Україна у ті часи, коли я виростав – у шістдесяті, сімдесяті і навіть на початку вісімдесятих років – була далекою й недосяжною.

Тоді ще не існувало Інтернету, щоб забезпечити безперешкодний доступ до українських ЗМІ, і з України в Америку практично ніхто не приїздив. Туристичні подорожі в Україну також були  вкрай обмежені, отож спілкування між американцями й українцями майже не було.

У 1987 році, на кінцевому етапі здобуття диплому магістра у Мічіганському університеті, я вирушив до  Вашингтона шукати роботу.

Оскільки за рік до того, влітку, я проходив стажування в офісі сенатора Дональда Ріґла, то сподівався працевлаштуватися на Капітолійському пагорбі.

Однак, розіславши своє резюме багатьом законодавцям-демократам, не отримав жодної пропозиції, яка бодай частково відповідала б моєму зацікавленню міжнародними відносинами чи стосувалася б моєї спеціалізації – російських та східноєвропейських студій.

А тим часом дізнався про вакансію в Українській службі "Голосу Америки", і така перспектива привабила мене. Адже українська мова була одним із моїх університетських навчальних предметів, а у своїй дипломній роботі я досліджував (під проводом мого наукового керівника професора Романа Шпорлюка) радянську мовну політику та її відображення в тиражах україномовної преси.

Крім того, в студентські роки мені випало попрацювати на радіостанції WRUW-FM. Тоді я слухав на коротких хвилях деякі радіопередачі з України, щоб покращити свої знання сучасної української мови.

Усе це робило "Голос Америки" ще більш багатообіцяючою можливістю професійної самореалізації. 

Вже не початківець, а ветеран редакції. Адріян Кармазин у студії "Голосу Америки"

Я прийшов працювати в редакцію у той час, коли служба нарощувала години мовлення, щоб охопити суттєву частку україномовної аудиторії на радянському Далекому Сході.

Кілька місяців працював за контрактом, як продюсер-початківець. А тоді скористався з пропозиції Пола Ґобла, експерта Держдепартаменту з питань національностей Радянського Союзу. Він залучив мене до написання дослідницької рецензії на енциклопедію "Історія міст і сіл Української РСР".  Це було цікаве та інформативне  видання, в якому тонко підкреслювалася самобутність України у складі Радянського Союзу.

На початку 1988 року мене зарахували до штату Української служби, і на мої плечі лягла підготовка одно-двогодинних блоків радіопрограм. Одночасно я намагався підвищити свій рівень володіння українською.

На той час я був одним із небагатьох штатних співробітників VOA, народжених у США; більшість членів нашої тодішньої команди, що налічувала зо три десятки осіб, становили українські біженці періоду Другої світової війни.

Звісно, що мені хотілося працювати журналістом. І хоч я мав доволі виразний американський акцент, було відчуття, що моя присутність в ефірі – американця, котрий вивчив українську як, по суті, іноземну – демонструвала величезну повагу до української мови у зіставленні з тим, як  радянська влада придушувала українську мову та відохочувала від її використання.

Пригадую, як у перше десятиліття моєї роботи у "Голосі Америки" я зголошувався висвітлювати практично кожну подію, пов’язану з Україною.

Багато з тих подій відбувались у будівлі Товариства св. Софії в північно-західній частині Вашингтона. Це був греко-католицький заклад, важливе місце зібрань української діаспори столиці.

Політика гласності Горбачова відкрила перед багатьма українцями можливість – більшу, ніж будь-коли раніше – відвідати Сполучені Штати, і я прагнув привернути увагу до цих нових можливостей  українсько-американської взаємодії та співпраці у моїй щотижневій авторській програмі "Бюлетень обміну".

Голос Америки - у лапках і без 

У січні 1990 року вирушив у п'ятитижневе відрядження до Донецька – у якості гіда на виставці Інформаційного Агентства Сполучених Штатів під назвою  "Дизайн США"

Я був одним із декількох українсько-американських учасників; разом зі мною подорожували Марта Зєлик, Таня Хом'як, Петро Савчин, Марта Перейма, Уляна Бачинська, Володимир Кунько і Соня Кармазин (моя дружина).

Нас відрядили до Донецька, аби ми розповідали відвідувачам про виставку українською мовою, на додачу до двох десятків російськомовних гідів.

Якось під час роботи виставки до мене підійшов літній чоловік із сином. Він зі сльозами на очах запитав, чи я, бува, не родич Адріяна Кармазина, з яким він знався колись у тридцяті роки у західноукраїнському  містечку Поморяни (Львівська область).

Та сама церква в Поморянах

З'ясувалося, що цей добродій знав мого батька (якого також звати Адріяном) і мого діда, який служив у Поморянах греко-католицьким священиком. Він показав мені світлину церкви та групове фото парафіян, серед яких я упізнав і моїх рідних.

Цей чоловік був засланий комуністами до Сибіру, а після повернення в Україну йому заборонили повертатися в рідне місто, тож він був змушений оселитися в Донецьку. Він почув по "Голосу Америки" оголошення про те, що мешканців Донецька запрошують прийти на виставку американського дизайну та поспілкуватися з україномовними гідами, у тому числі з журналістом VOA Адріяном Кармазином.

Це був важливий урок, який засвоїв усім серцем. Я зрозумів силу і вплив українських трансляцій "Голосу Америки".

Принагідно зауважу, що родина моєї матері походить з Хотинця – міста, яке сьогодні знаходиться у Польщі, неподалік від українського кордону. Материн дід служив там греко-католицьким священиком; дерев'яна церква, в якій він правив, була збудована на початку 1600-х років і збереглася донині.

Навесні 1991 року я залишив "Голос Америки", щоб попрацювати для вашингтонського офісу Українського народного союзу. Моїм завданням було надавати інформацію законодавцям, чиновникам та журналістам з питань, пов’язаних з Україною.

Пригадую, як багато роботи було в нас у ті дні, коли президент Джордж Буш-старший виголосив в українському парламенті свою промову "Котлета по-київськи".

У тій промові він, здавалося, відраджував українців від здобуття незалежності.  І свої перші "15 хвилин слави" я пережив тоді, коли одне з американських видань звернулося до мене по коментар щодо рішення Білого дому, оголошеного тодішнім прес-секретарем Марліном  Фітцвотером. Ішлося про те, щоб опустити артикль "the" стосовно України, слідом за визнанням Сполученими Штатами української незалежності.

Українські американці давно заперечували проти того, щоб їхню історичну батьківщину називали "the Ukraine". 

Наприкінці 1991 року я повернувся  до української редакції VOA. Настала нова надихаюча доба української незалежності.

Було організовано ретрансляцію наших радіопрограм на Державному радіо України; відбувся запуск щотижневого телешоу "Вікно в Америку" з ведучим Петром Фединським (для "Вікна в Америку" я продюсував телесюжети;  один із таких сюжетів – про традиційну українську дерев'яну церкву в передмісті Вашингтона Силвер-Спринг – вийшов в ефір у першому випуску програми).

Українська служба "Голосу Америки" заснувала також кореспондентський пункт у Києві, куди ми відряджали наших штатних працівників за ротаційним принципом.

Слідом за моїми колегам Юрієм Кравцівим, Романом Ференцевичем та Юрієм Саєвичем, я працював в українській столиці протягом трьох місяців, з березня по травень 1993 року, щодня готуючи репортажі для наших радіопрограм.

Корпункт дав можливість "Голосу Америки" зробити мовлення для українців більш актуальним, а репортерам – тісніше співпрацювати з політичною і журналістською спільнотами в Україні.

Пригадую щотижневі брифінги прес-секретаря Міністерства закордонних справ України Юрія Сергєєва, – донедавна він представляв Україну в Організації Об'єднаних Націй.

Інші яскраві спогади пов’язані з відвідинами музею Полтавської битви, в якому провід гетьмана Івана Мазепи тлумачиться у новому, позитивному ключі. Згадую також поїздку в Слободище на Житомирщині, де американські фермери ділилися своїми "ноу-хау" з українськими сільгоспвиробниками.

 Інтерв'ю з одним з лідерів Народного Руху Лесем Танюком у Верховній Раді, початок 1990-х років

В  другій половині 1990-х  я знову приїхав в Україну для трьохтижневого стажування на Державному радіо. З редакційними завданнями виїздив до Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя.

У Вашингтоні, окрім новин, ми готували різноманітні тематичні програми. Разом із Уляною Телюк я виступав співведучим та співпродюсером щотижневої радіопередачі, зорієнтованої на молодіжну аудиторію, під назвою "Університет ефіру".

Згадаю назви деяких наших радіопрограм 90-х (і пізніших) років та імена ведучих: "Вашингтон не тільки для туристів" (Наталія Корпал), "Українська діаспора" (Теофіль Старух та Аня Дидик), "Програма для молоді і про молодь" (Олександр Кагановський), "Економіка і бізнес" (Люба Зоряна Цвікула), "Українська історія на Заході" (Ізраїль Клейнер), "Поп-музика" (Андрій Метіль) і "Рок-Уроки" (Ярема Гарабач).

Редактор Юрій Гільтайчук запустив вебсайт Української служби, проклавши нам дорогу в добу Інтернету.

У листопаді 1999 року я був обраний менеджером програм, себто заступником директора Української служби, якою керувала Лідія Рудинс.

Переді мною постало завдання набрати команду стрингерів – українських журналістів в Україні – на заміну нашому ротаційному  корпункту в українській столиці. Відтак замість одного-єдиного репортера у Києві ми отримали чотирьох стрингерів, і це помітно підвищило продуктивність та актуальність наших програм.

Ми також залучили до роботи стрингерів у кількох найбільших містах України. Серед них були: Вікторія Сюмар, Андрій Шевченко, Ірина Шуст, Руслан Дейниченко, Оксана Лігостова, Анна Полуденко та Олена Пронічева. Оксана Форостина повідомляла зі Львова, Наталка Слюсар та В’ячеслав Новіков – з Харкова, Ігор Столяров – з Одеси та Геннадій Сахаров – з Дніпропетровська.

Команда стрингерів "Голосу Америки" 

Пізніше Андрій Шевченко був обраний народним депутатом Верховної Ради і призначений послом до Канади; Вікторія Сюмар очолювала Інститут масової інформації, була ведучою телепрограми "Час" на 5 каналі, працювала заступником секретаря Ради національної безпеки і оборони і була обрана народним депутатом парламенту; Оксана Форостина є виконавчим редактором літературного журналу "Критика", а Руслан Дейниченко працює виконавчим директором школи журналістики Національного університету "Києво-Могилянська Академія".

Найбільш шокуючим та складним випробуванням на моєму журналістському шляху був, звичайно ж, день 11 вересня 2001 року.

9/11. Обкладинки американських журналів. Без слів

Пам'ятаю, як Зореслав Байдюк, тоді ведучий радіопрограми, і я, тодішній продюсер, намагалися донести перші новини про масовані тератаки до аудиторії, у той час як і нам самим бракувало чіткої інформації про те, чи вже закінчилися напади, та про інші деталі трагедії.

Пентагон, куди врізався один із захоплених терористами літаків, знаходиться на протилежному березі річки Потомак, менш ніж за три милі від штаб-квартири VOA.

Терористичні напади і згодом війни в Афганістані та Іраку, як також велика увага, яку США приділяли ядерній загрозі з боку Ірану і гуманітарній кризі в Африці, означали, що вагома частка ресурсів Voice of America була перенацілена на мусульманську і африканську аудиторії, і це впродовж багатьох років створювало бюджетні труднощі для Української служби.

У роки перед Помаранчевою революцією ми запустили дві 15-хвилинні вечірні радіопередачі, які вичерпно висвітлювали політичні новини в Україні. Уклали низку партнерських угод з FM-станціями (багато з яких являли собою комерційні організації) по всій країні – у Львові, Полтаві, Луцьку, Тернополі, Запоріжжі та інших містах.

І, що найважливіше, налагодили співпрацю з Радіо "Континент" (FM-станція, яку очолював Сергій Шолох) у Києві. Як відзначалося у доповідях Інституту масової інформації за 2003 і 2004 роки "Преса і влада: хроніка протистояння", кампанія залякувань преси, розв’язана президентом Кучмою, включала закриття радіо "Континент" у березні 2004 року.

Водночас, попри те, що керівництво Державного радіо висувало претензії  до VOA – мовляв, чому "Голос Америки" присвячує так багато часу внутрішнім українським новинам? – влада все-таки не наважилась розірвати наш контракт з Держрадіо.

Можливо, його аудиторію вважали надто малою та провінційною, щоб чинити помітний вплив. А може, тодішні можновладці прагнули зберегти видимість плідної співпраці зі США (завжди пам’ятаючи про погрози і тиск на Україну з боку Росії).

 Відвідини телеканалу ICTV з метою обговорити розширення співпраці (червень 2014). Зліва направо: Адріян Кармазин, Адам Ґартнер (IBB, Прага), Олександр Богуцький (гендиректор ICTV), Дейвид Енсор (директор VOA), Ольга Чорномаз (IBB, Київ), Олена Фроляк (ведуча і головний редактор  програми "Факти")

Наш великий прорив як провайдера новин для телевізійного ринку України відбувся під час Помаранчевої революції  наприкінці 2004 року. Навесні того року мені  запропонували взяти на себе відповідальність за українські телевізійні програми "Голосу Америки" (оскільки Всесвітня телемережа USIA була об'єднана з VOA).

Ішлося, у тому числі, про реорганізацію існуючого телешоу "Вікно в Америку", яке свого часу, у 1993 році, було новаторським як перша щотижнева телепрограма Агентства іноземною мовою.

Ми вели переговори з головним редактором 5 каналу Андрієм Шевченком, щоб аудиторія каналу отримала змогу дивитися "Вікна". І коли осіння президентська виборча кампанія 2004 року почала набирати оберти, ми стартували на 5-му з прямими включеннями з Вашингтона, висвітлюючи позицію Сполучених Штатів щодо подій в Україні. Обличчям програми у цей час стала наша нова співробітниця – тележурналіст Мирослава Ґонґадзе.

З предстоятелем УГКЦ Святославом Шевчуком і колегою по "Голосу" Мирославою Ґонґадзе

У розпал Помаранчевої революції наші прямі ефіри з Вашингтона, в яких брали участь американські високопосадовці (такі, як держсекретар Колін Пауелл та сенатор Річард Луґар), а також експерти, які виступали на підтримку демократії в Україні, український глядач міг дивитися на 5-му каналі і, одночасно, на гігантському телеекрані  Майдану. 

На кінець грудня ми запустили нову щоденну програму новин "Час-Time". Це шоу увійшло до графіка передач 5 каналу в березні 2005 року, де й залишається до сьогоднішнього дня.

Навесні 2005 року я прибув в Україну разом із директором VOA Дейвидом Джексоном та "губернатором" BBG Бланкітою Куллум, аби вивчити нові можливості мовлення в Україні у період після Помаранчевої революції. Ми зустрілися з нашими діючими та потенційними партнерами. Під час поїздки відбулася також зустріч з членами Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Панувало відчуття, що в Україні настала нова доба свободи преси.

З роками, з огляду на нашу постійну вечірню присутність в ефірі, "Голос Америки" де-факто перетворився на вашингтонське бюро для 5 каналу і всього українського телеринку. Адже  українські телеканали мали мінімальну присутність у США.

Цікаво, що у 2010 році, після обрання Віктора Януковича президентом, 5 канал запропонував нам кращий, ніж будь-коли, час виходу в ефір - 21:40, прайм-тайм.

Можливо, це було зроблено для того, щоб убезпечитись від можливих спроб уряду закрити канал; а може, відображало кращу якість наших програм з набуттям нами досвіду телевізійного мовлення.

У грудні 2009 року Українська служба відзначила свій 60-річний ювілей. Багато хто з наших гостей виголошував щедрі слова похвали на нашу адресу. Це були, зокрема: конгресмен Марсі Каптур, співголова групи підтримки України у Конгресі, директор VOA Ден ОстінБланкіта Куллум; посол України в США Олег Шамшур; колишній посол США в Україні Вільям Ґрін Міллер; лідер Українського конгресового комітету Америки Михайло Савків.

 Орест Дейчаківський і Надя Дюк у студії "Голосу Америки"

Коли Україна переживала роки міжусобиць між Ющенком і Тимошенко, коли відбувався реванш Януковича і Партії регіонів, Українська служба "Голосу Америки" далі зосереджувалась на висвітленні офіційної позиції США та думок експертів щодо ситуації в Україні.

Пригадую, як під час візиту до "Голосу Америки" патріарха Святослава Шевчука я сказав йому, що ми іноді почуваємося безсилими чинити істотний вплив в Україні, маючи всього лише короткі 15 хвилин присутності в українському телеефірі. Але він запевнив нас, що навіть ці короткі 15 хвилин щоденної програми "Час-Тайм" мають неабияке значення і вплив в Україні.

На Євромайдан та репресії, застосовані урядом для його придушення, ми відреагували, присвятивши цій кризі майже 95% нашого ефірного часу.

Наприкінці 2013 року, внаслідок бюджетних обмежень, наша команда у Вашингтоні налічувала тільки 10 людей, і на зустрічі з директором VOA нам повідомили, що через фінансові труднощі нам доведеться вдовольнитися цим невеличким штатом.

Проте коли у лютому на Майдані пролилася кров і було вбито понад 100 цивільних протестувальників, коли Янукович втік із країни, а Росія анексувала Крим, надійшло розпорядження збільшити кількість наших штатних співробітників до 13 і найняти ще 4 журналістів у Вашингтоні на умовах контракту.

Це розширення штату дало нам змогу збільшити кількість інтерактивів  (прямих включень з Вашингтона) на великих комерційних телеканалах в Україні, таких, як 1+1 та ICTV. Ми також запустили першу в історії Української служби російськомовну програму для України – щоденний випуск новин  "Студия Вашингтон".

Я завжди всім серцем підтримував давню традицію Української служби VOA щодо мовлення виключно українською та обов’язкового перекладу усіх російськомовних синхронів (коментарів) на українську мову; наші телепрограми були, мабуть, єдиними в Україні, де 100% мовлення велося українською.

Одначе в умовах, коли Україна була охоплена кризою і стояло питання про саме виживання держави, ми бачили сенс у тому, щоб створити американо- та україноцентричну програму  російською мовою.

Ми вважали, що Російська служба VOA просто не  зможе промовляти до української аудиторії з тих позицій, із тим розумінням усіх чутливих питань та нюансів українсько-американських відносин, як це можемо робити ми, виходячи з нашого досвіду роботи з аудиторією, з наших  глибоких знань  про її потреби й запити. "Студия Вашингтон" дотепер виходить в ефір щодня на Каналі 24. 

Наш підхід до України – у сенсі стратегії та змісту – виявився успішним, і наша щотижнева аудиторія зросла до понад 18% дорослого населення країни. Іншими словами, майже один із кожних  п'яти українців повідомляв, що дивився програму "Голосу Америки" на поточному тижні.

Варто зазначити, що впродовж років Україна перебувала у топ-десятці найбільших аудиторій VOA у світі.

У червні 2014 року я поїхав до України разом із директором VOA Дейвидом Енсором. Я прибув 7 червня, в день інавгурації нового Президента України Петра Порошенка. Наша делегація зустрілася з міністром закордонних справ Андрієм Дещицею та заступником міністра Данилом Лубківським, щоб обговорити роль VOA у протидії російській пропаганді.

Крім того, зустрілися з новим поколінням експертів з питань стратегічних комунікацій – Наталією Попович, Василем Мирошниченком, Євгеном Глібовицьким, аби почути їхні міркування про виклики, що стоять перед Україною в комунікаційній сфері.

На запрошення Руслана Дейниченка, Дейвид Енсор прочитав лекцію студентам факультету журналістики Києво-Могилянської академії. І, звичайно ж, ми відвідали Майдан, на якому усе ще стояла більшість нерозібраних барикад та меморіали загиблим. 

 З головлікарем Державної служби охорони здоров’я США Борисом Люшняком (одним із найбільш високопоставлених українців в американському уряді) на відзначенні 65-річчя Української редакції VOA 11 грудня 2014 р.

У грудні 2014 року ми відзначили 65-у річницю  Української служби "Голосу Америки". Президент Порошенко і прем'єр-міністр Яценюк надіслали вітальні листи.

Сенатори Джон Маккейн і Бен Кардін, конгресмени Марсі Каптур і Кріс Ван Голлен відзначили досягнення Української служби у протоколі Конгресу. З промовами виступили посли Вільям Тейлор та Олександр Моцик, експерти Надія Дюк і Дейвид Креймер, а також Михайло Савків з Українського конгресового комітету Америки.

У вересні 2015 року я здійснив свій останній офіційний візит в Україну в якості керівника Української служби "Голосу Америки", щоб оголосити про запуск нової щотижневої програми. Ішлося про інтерв’ю з ньюзмейкерами – шоу спільного виробництва "Голосу Америки" та Першого Національного телеканалу. 

Той самий день... 

30 вересня 2015 року, у мій останній день на "Голосі Америки", я був гостем на програмі "Час-Time".  У цьому інтерв’ю я намагався підкреслити, що це велика честь – бути активним учасником наведення мостів між США та Україною упродовж понад чверті століття.

Мій колега Руслан Петричка, який вів програму, запитав, чи займається "Голос Америки" пропагандою. У тому короткому інтерв'ю я навряд чи спромігся передати, наскільки ми були по-справжньому вільні, коли усі ці роки служили нашій аудиторії, керуючись власним сумлінням.

Ми завжди усвідомлювали, що українці мають до вибору багато ЗМІ, але вони незмінно налаштовувалися на хвилі "Голосу Америки", тому що довіряли нам як  джерелу збалансованої, достовірної і точної інформації.  І позаяк ми перебували в середовищі американської журналістики – високоякісної, незалежної, професійної, – та й самі були її споживачами, то ми, природно, реалізували ці стандарти й дотримувалися цих кращих практик у нашій роботі.

Вважаю, що ми дійсно були відображенням вільного медійного середовища Америки, в якому працювали. Ми звикли до новин, яким можна вірити, і навіть помислити не могли про те, щоб не докладати усіх своїх зусиль для збалансованого висвітлення подій.

Певна річ, як записано у Статуті VOA, наша засаднича відповідальність полягає у тому, щоб роз’яснювати міжнародній аудиторії політику США, базові принципи американських інституцій та суспільства.

Загалом підхід програми "Час-Time" (а також "Студии Вашингтон", "Вікна в Америку" та наших спецрепортажів і прямих включень для різних телеканалів) полягав у тому, щоб зосередитися на трьох темах: американські та міжнародні новини; аналіз зовнішньої політики, зокрема, американсько-українських відносин; життя і суспільство у Сполучених Штатах, у тому числі українська діаспора.

Ми часто надавали слово відвідувачам з України (політикам та активістам неурядових організацій), запрошуючи їх у якості гостей до студії для інтерв'ю в прямому ефірі.

Гадаю, справедливо було б сказати, що ми стали, по суті, вашингтонським бюро для українського телевізійного ринку, з огляду на нашу регулярну присутність на 5-му каналі, Першому Національному телеканалі, Каналі 24 та ICTV.

Ці спогади про мою роботу в "Голосі Америки" були б неповними без згадки про нашу програму стажування, проведені нами фокус-групи, маркетинові зусилля і медіа-тренінги.

За ці роки ми прийняли у себе в редакції низку стажистів (переважно стипендіатів програм Маскі та  Фулбрайта, які навчались у США). Серед них, зокрема, були Ольга Крижановська (яка пізніше стала  головним редактором україномовної версії журналу "National Geographic"), Лілія Середа, Ольга Куліш, Наталія Дмитроченко, Руслан Дейниченко, Юрій Мельник, Мирослава Пеца, Тетяна Поладко, Олександр Клейменов, Олександр Кірілкін, Наталія Габор, Іванна Білич, Анастасія Бабенко, Олеся Олешко, Ірина Павлова, Юлія Ярмоленко, Олеся Кравчук та багато інших.

 У Харківському прес-клубі: Адріян Кармазин разом із  виконавчим директором цієї організації Людмилою Долею і місцевими журналістами

Упродовж певного періоду VOA проводив в Україні фокус-групи для колективного обговорення та аналізу наших програм, щоб допомогти нам краще зорієнтуватись у запитах аудиторії і  відповідати цим запитам.

Фокус-групи проводилися в Києві, Харкові, Львові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах і дали нам багато цікавого матеріалу стосовно  зацікавлень наших нинішніх і потенційних слухачів та глядачів.

Ми з’ясували, що аудиторія завжди очікує від "Голосу Америки" достовірних новин, висвітлення українсько-американських взаємин і американського життя (включно з життям діаспори) та аналізу ситуації в Україні.

Я брав участь у багатьох відрядженнях, що стосувалися радіо- і телемаркетингу. Здебільшого це були поїздки до Києва; деякі включали тренінги для менеджерів місцевих комерційних станцій по всій країні.

Але від часів Помаранчевої революції акцент змістився на побудову й зміцнення партнерських взаємин з такими національними телемережами, як 5 канал, Перший Національний, ICTV, 1 + 1, Тоніс, Канал 24 та інші.

Адріян Кармазин, Віктор Ющенко і Зорислав Байдюк під час візиту Ющенка до Вашингтона у лютому 2003 року

За ці роки багато телеканалів висловлювали зацікавленість в отриманні сюжетів та відеоматеріалів  VOA, але в нас вистачало ресурсів лише на те, щоб підготувати "Час-Time" і "Вікно в Америку", і це дуже нас засмучувало.

Ситуація змінилася після Євромайдану, російської анексії Криму та пітримуваного Росією конфлікту на Сході Україні. Ми отримали додаткові ресурси, і тепер маємо змогу регулярно готувати нові програми для ICTV, Каналу 24 і Першого Національного.

У цьому тексті я спробував змалювати ключові моменти стосунків "Голосу Америки" з Україною. Але це тільки поверховий огляд наших підходів на тлі деяких ключових подій новітньої історії України.

Певна річ, для журналістів VOA найважливішим, у кінцевому підсумку, є той величезний обсяг роботи – творчої і водночас ґрунтовної – яку ми виконали за ці роки для нашої аудиторії в Україні. Це тисячі репортажів, нарисів, інтерв’ю. Широкий онлайн-архів наших сюжетів можна знайти на http://ukrainian.voanews.com/

Звичайно, багатьох матеріалів, зокрема, з попередньої епохи до існування Інтернету, немає в архівах. Особисто я шкодую за тим, що не вдалося зберегти копію інтерв’ю з колишнім дисидентом В’ячеславом Чорноволом, записаного на з'їзді Демократичної партії в Чикаго в 1996 році, а також мого інтерв'ю з тоді новим членом парламенту Юлією Тимошенко під час, напевно, її першої подорожі до США у 1990-х.

У березні 2007 року Юлія Тимошенко прибула до Сполучених Штатів, де провела зустрічі з віце-президентом Діком Чейні, держсекретарем Кондолізою Райс і Стівеном Гедлі, радником з національної безпеки президента Джорджа Буша

Ми пишаємося нашими матеріалами про американський досвід, який може стати в пригоді – можливо, навіть послужити моделлю для реформ в Україні.

Так, навесні 2015 року наша колега Юлія Ярмоленко вирушила до Піттсбурга знімати сюжет про те, як цей колись потужний центр виробництва сталі, оговтавшись від тяжкого економічного спаду, нині перетворився на сповнений енергії та ентузіазму осередок освіти, інновацій, підприємництва, культури і навіть українського життя.

Скидається на те, що в Піттсбурга є чого повчитись занепадаючим індустріальним містам України, які зараз намагаються подолати радянську спадщину, розробляючи нові  економічні стратегії.

Хоч основну увагу ми приділяємо телебаченню, наш колега Олексій Кузьменко був рушійною силою багатьох наших онлайн-ініціатив та проектів з розвитку соціальних медіа. Серед іншого, йдеться про складання надзвичайно ефективних дайджестів до коментарів, що їх залишають у Твіттері ньюсмейкери.

Коли я завершив свою кар’єру у VOA у вересні 2015 року, наша українська команда складалася з Ігоря Гулявого, Ані Дидик, Адріяна Кармазина, Уляни Телюк, Зореслава Байдюка, Мирослави Ґонґадзе, Руслана Петрички, Тетяни Ворожко, Наталії Леонової, Олексія Кузьменка, Олександра Яневського, Богдана Цюпина, Юлії Ярмоленко, Ірини Матвійчук, Тетяни Харченко, Оксани Цісик, Дмитра Савчука, Руслана Дейниченка (Київ), Оксани Лігостової (Київ).

Команда програми "Час-Тайм" майже у повному складі, 2005 рік. Зліва направо: Адріян Кармазин, Петро Фединський, Уляна Телюк, Андрій Годованець, Наталія Леонова, Зореслав Байдюк, Славко Новицький, Надія Пікас і Мирослава Ґонґадзе 

Інші журналісти, які останнім часом працювали для Української служби "Голосу Америки": Андрій Годованець, Марія Юнко, Славко Новицький та Юрій Саєвич.

Деякі інші співробітники, що що в минулому працювали в українській редакції і не були згадані в інших місцях у цій статті:  Ада Кулик, Олександр Воронин, Ольга Онищенко, Павло Одарченко, Ярослав Штендера, Христина Демиденко, Надія Пікас,  Денис Бойко, Віктор Кулій, Валерій Остапенко, Василь Колосюк, Степан Олійник, Володимир Звіглянич, Оля Онишко. 

Керівниками Української служби "Голосу Америки" були: Никифор Григоріїв (1949-53), Євгенія Залевська (1953-55), Володимир Кедровський (1955-63), Дмитро Корбутяк (1963-64), Михайло Терпак (1964-77), Оксана Драґан (1977-88), Микола Француженко (1988-91), Володимир Біляїв (1991-98), Лідія Рудинс (1999-2005), Адріян Кармазин (листопад 2005 - вересень 2015), Мирослава Ґонґадзе (жовтень 2015 року- ).

Під час святкування 60-річчя Української служби "Голосу Америки" у редакції зібралися нинішні та колишні  члени команди. Передній ряд, зліва направо: Юрій Саєвич, Яро Бігун, Марія Юнко, Мирослава Ґонґадзе, Стефан Максим’юк, Віктор Басюк, Люба Цвікула, Тетяна Ворожко. Задній ряд, зліва направо: Адріян Кармазин, Зореслав Байдюк, Руслан Петричка, Ігор Гулявий, Уляна Телюк, Андрій Годованець, Наталія Корпал і Юрій Гільтайчук 

Робота в Українській службі "Голосу Америки" справді була великою честю і привілеєм – від репортажів зі з'їздів Республіканської і Демократичної партій  в Г'юстоні і Чикаго до нарисів  про українські дослідження Гарварду, до нічних випусків новин під час виборів у США, до тріумфального візиту Ющенка у Вашингтон у квітні 2005 року, до драматичного протистояння на Євромайдані, до керівництва і координації діяльності нашої талановитої команди.

Список захоплюючих сюжетів та інтерв'ю, знятих та записаних нами, нескінченний.

Я вдячний усім моїм колегам з "Голосу Америки" за співпрацю під час підготовки усіх наших програм, за наші спільно досягнуті успіхи. А слухачам і глядачам в Україні – за їхній інтерес, підтримку і натхнення протягом усіх цих років!

Переклала з англійської Оксана Лігостова

Убити одного, щоб врятувати мільйони. Атентат Миколи Лемика

21 жовтня виповнюється 85 років з дня, коли український юнак Микола Лемик зробив постріл в обороні мільйонів. У 1933 році, коли на Великій Україні лютував Голодомор організований радянською владою, він здійснив атентат на начальника канцелярії радянського консульства у Львові Олексія Майлова.

Допоможіть історичній правді! 1 000 000 на день народження

Ми існуємо на пожертви наших читачів. Без цієї допомоги «Історична правда» перестане існувати. Якщо ви вважаєте, що подальше існування "Історичної правди" необхідне українському суспільству – прочитайте цей текст до кінця!

Перша академічна нерухомість: як пансіон графині Левашової став власністю Української академії наук

У Києві добре відомий триповерховий будинок по вулиці Володимирській, 54. З лютого 1919 року будинок є власністю Академії наук, це штаб-квартира Президії НАНУ. Власністю Академії він став завдяки Павлу Скоропадському та його дружині Олександрі, Володимиру Вернадському, Агатангелу Кримському і... Антону Денікіну.

"Невидима рука" олігархії. Кому англійці мають бути вдячні за "Велику хартію вольностей"

Ніхто не може бути покараний інакше, аніж за рішенням суду. Податки мають стягуватися лише за згодою тих, хто їх сплачує. Депутат повинен бути захищений від переслідувань з політичних міркувань. Все це ще в 1215 році було зафіксовано у "Великій хартії вольностей".