Мода в час розпаду: як одягались українці в 1990 році

"У Львові, наприклад, існували хіпі-байкери — щось на кшталт групи ZZ Top. Вони їздили на мотоциклах і мали вигляд гуцульських вуйків". Історик моди Зоя Звиняцьківська розповідає про стрит-стайл часів розпаду Радянського Союзу.

Наприкінці 80-х і на початку 90-х люди залишилися сам на сам із проблемою творення нової моди. Тоді через руйнування ідеологічної системи Радянського Союзу та матеріальну кризу придбати якісний та гарний одяг у крамниці було практично неможливо.

Про те, як людям вдавалося бути модними попри заборони, бідність і розгубленість часів розпаду Радянського Союзу, розповіла історик моди Зоя Звиняцьківська у львівському Центрі міської історії на лекції "Модні 90-ті: від заборони до мрії".

Зоя Звиняцьківська — історик моди. 

Нещасні люди

Якщо до кінця 80-х мода лише спускалася з верху до низу — від будинків моди до стрит-стайлу, то на початку нового десятиліття розпочався зворотній шлях. Система офіційної моди стала безпорадною через злидні. Вона не могла допомогти людям хоча б якось одягатися.

Радянські жінки довели до досконалості свої навички шиття та плетіння. Вони перешивали старий одяг, а з чоловічих кальсонів, привезених із Москви, робили модні жіночі кофтинки.

За тих часів стерлися гендерні ознаки речей: дівчинка могла носити шкарпетки брата й піджак батька. Жінки шило сумки з халяв чобіт, додавали до помади сріблясту фарбу, якою фарбували батареї, й перефарбовували морально застарілі речі в чорний колір.

Зародження моди 90-х

Люди мали відразу до немодних і некрасивих радянських речей. Вони відмовлялись носити їх, бо почувались незручно. Вони заперечували стандартні фасони та відкидали усталені уявлення про те, в чому можна ходити на роботу, до школи чи до театру.

Щасливі неформали

Натомість, для субкультур 1990 рік став визволенням: вони нарешті змогли вийти з тіні. Їм не потрібно було вигадувати системи іміджу — існувала готова матриця й закордонні взірці. Але неформали все одно намагались підійти до цього творчо, інтерпретувати закордонний варіант субкультури по-своєму.

У Львові, наприклад, існували хіпі-байкери — щось на кшталт групи ZZ Top. Це люди, що дивились або чули про фільм "Безтурботний їздець" і пристосували образ героя цього фільму до своєї реальності. Вони їздили на мотоциклах і мали вигляд гуцульських вуйків.

На початку 90-х популярним стає спортивний одяг "Adidas"

Коли вони наважились приїхати в такому вигляді до Києва, міліція затримала їх у першу ж годину. Неформалів попросили вертатись додому й не паплюжити образ радянської людини.

Міну в підвалини радянської системи закладав і журнал "Ровесник", який публікував постери закордонних гуртів. У його передплатників не виникало питання, як одягатися: проблема була лише в тому, де знайти потрібні речі.

З "вареними" джинсами люди познайомилися саме завдяки фотографіям із цього журналу. Для того, щоб мати такі самі, вони власноруч виварювали джинси в "Білизні". Результат був непередбачуваним.

Шкіряні куртки почали носити не лише неформали

Неформали не лише наслідували субкультури західного світу: вони ще й намагались поєднати у своєму зовнішньому вигляді всі нерадянські ознаки. Їм удавалося сполучати в одному образі вишиванку і шкірянку.

Вони декорували одяг значками бабусь і дідусів, знецінюючи радянські відзнаки й надаючи їм нового сенсу. Так люди реалізовували потреби, придушені протягом багатьох  років.

Одна модна річ

За радянських часів існувало уявлення, що будь-які речі не радянського виробництва — найкращі. Проте імпортні речі були доступні одиницям. Наприкінці 80-х людина вважалася стильною, якщо мала в гардеробі бодай одну модну річ.

Якщо ти мав бодай джинси, ти вже був модним. Скласти повний ансамбль з одягу було неможливо, адже на момент, коли люди купували взуття, верхній одяг уже міг бути зношеним.

 Светр "Team boys" став саме тією річчю, завдяки якій можна було стати одразу модним

Однією з культових речей тих часів був турецький светр Team Boys. Журнал "Вязание" навіть створив викрійку, що дозволяла відтворити його самостійно. Такий светр був річчю, що відділяв володарів життя від невдах, яких не пускали до пристойного товариства.

Так само культовими були малиновий піджак, спортивний костюм Adidas, футболка Boss, брюки-слакси. Цінувались і пакети з іноземними написами: їх використовували так само довго, як зараз люди носять шкіряні сумки.

Сукня принцеси

У тоталітарному суспільстві сексуальність була табуйована. Порядна жінка мала вбиратися скромно та не привертати уваги зовнішністю, яскравими речами, оголеними ногами тощо.

Взірцем для багатьох жінок став фільм "Ділова жінка". Це була одна з перших американських стрічок, що демонструвались у широкому кінопрокаті. Речі, які носила головна героїня, здавалися модними.

На шкіряні куртки молодь чіпляли значки, звільняючись від попередньої традиції

Ніхто не помічав недоліків її одягу та не бачив, наскільки недоречними вони були в радянських реаліях. Люди готові були вмерти, аби лише добути такий одяг.

За тих часів виникають конкурси краси. Один із них — "Київська красуня", що стартував у 1988 році. Переможниці виглядали дещо вульгарно: дефілювали в коротких спідницях і яскраво нафарбовані. Мода цілого десятиліття прийшла до Союзу в режимі краш-тесту. Вона задовольняла єдину потребу — бути сексуальною.

Уявлення про ідеальний імідж, сформовані в кінці 90-х, залишались у свідомості людей іще з півтора десятиліття. У другій половині 2000-х розквітнув український гламур, у якому панували сукні "принцес" із конкурсів краси пізнього Союзу.

Дівчата у 90-х мали яскравий макіяж

Причина в незакритому гештальті — невчасно подарованій дівчинці сукні принцеси, яка приросла до тіла й залишилась назавжди.

Зараз українська мода стає частиною світової. Іноземці більше не сприймають її як інопланетну, як було в 90-ті. Вона глобалізується, й модна дівчина зі Львова чи Києва має більше спільного з дівчиною з Берліна чи Сан-Франциско, ніж із представницею попереднього покоління.

Підготувала Олеся Біда, студентка магістерської програми з журналістики Українського Католицького університету.

Дивіться також:

Образ ідеальної домогосподарки в СРСР. ФОТО

Національний український одяг у колекції Івана Гончара 

50 років аудіокасеті. Носій інформації, який розвалив соціалізм. ФОТО

Що було в гардеробі головного виконавця сталінських репресій?

Джинси в Україні 1970-х. Солодкий і заборонений плід. ФОТО

Античне коріння "шароварщини"

Василь Мудрий (1893–1966)

"24 серпня 1939 року у Львові відбувся Крайовий конгрес Українського національно-демократичного об'єднання, на якому одностайно ухвалено резолюцію, що українське громадянство виконає в цих важких часах горожанські обов'язки крови і майна, які накладає на нього приналежність до Польської Держави... нині не час для взаємних політичних суперечок і що вищезазначене рішення разом з українським суспільством у повному обсязі виконаємо та понесемо всі жертви для спільної оборони держави".

Нестабільність і криза. Фрагмент книги "Революційна весна" Крістофера Кларка

Весна 1848 року ознаменувала час, коли Європу воднораз огорнули надія і страх, вона відчула крихкість усталеного століттями політичного порядку. Повстання у Парижі, Відні, Берліні, Мілані, Празі та десятках інших міст не були ізольованими епізодами, а стали першою загальноєвропейською революцією модерної доби. За інтенсивністю та географічним розмахом вона не мала прецедентів і охопила майже весь континент: від Португалії до Галичини й від Скандинавії до Сицилії. Люди по всій Європі стали учасниками масової політики та вимагали соціальної емансипації, громадянських прав і національного самовизначення.

Симон Созонтів. Опікун українців у Франції та "опіка" над ним органів кдб

Оперативній справі, яку в кдб завели на Симона Созонтіва, дали назву "Каучук". За аналогією з тим, що він був власником невеликої фабрики гумових виробів у Франції. Але він цікавив чекістів не лише як господарник і меценат, а передусім як багаторічний голова "Української громадської опіки" у Франції і в подальшому – голова виконавчого органу Української Національної Ради (прем’єр-міністр уряду в екзилі). Його певні риси характеру, політичні хитання й амбіції мали намір використати для здійснення спеціальної пропагандистської операції.

Поет Леонід Лиман. «Як я став ворогом народу»

У низці оперативних розробок органами кдб представників української творчої інтелігенції, що опинилися в еміграції, справа на поета Леоніда Лимана займає окрему нішу. Принаймні за обранням способів його компрометації. Покрокове розкриття тієї "кухні" кдб на підставі розсекречених документів з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України дає змогу наочно показати, як саме фальшували докази антирадянської діяльності, вигадували неіснуючі факти, використовували вивіски відомих міжнародних організацій і підписи їхніх керівників, залучали іноземних журналістів для поширення недостовірної інформації.