Мода в час розпаду: як одягались українці в 1990 році

"У Львові, наприклад, існували хіпі-байкери — щось на кшталт групи ZZ Top. Вони їздили на мотоциклах і мали вигляд гуцульських вуйків". Історик моди Зоя Звиняцьківська розповідає про стрит-стайл часів розпаду Радянського Союзу.

Наприкінці 80-х і на початку 90-х люди залишилися сам на сам із проблемою творення нової моди. Тоді через руйнування ідеологічної системи Радянського Союзу та матеріальну кризу придбати якісний та гарний одяг у крамниці було практично неможливо.

Про те, як людям вдавалося бути модними попри заборони, бідність і розгубленість часів розпаду Радянського Союзу, розповіла історик моди Зоя Звиняцьківська у львівському Центрі міської історії на лекції "Модні 90-ті: від заборони до мрії".

Зоя Звиняцьківська — історик моди. 

Нещасні люди

Якщо до кінця 80-х мода лише спускалася з верху до низу — від будинків моди до стрит-стайлу, то на початку нового десятиліття розпочався зворотній шлях. Система офіційної моди стала безпорадною через злидні. Вона не могла допомогти людям хоча б якось одягатися.

Радянські жінки довели до досконалості свої навички шиття та плетіння. Вони перешивали старий одяг, а з чоловічих кальсонів, привезених із Москви, робили модні жіночі кофтинки.

За тих часів стерлися гендерні ознаки речей: дівчинка могла носити шкарпетки брата й піджак батька. Жінки шило сумки з халяв чобіт, додавали до помади сріблясту фарбу, якою фарбували батареї, й перефарбовували морально застарілі речі в чорний колір.

Зародження моди 90-х

Люди мали відразу до немодних і некрасивих радянських речей. Вони відмовлялись носити їх, бо почувались незручно. Вони заперечували стандартні фасони та відкидали усталені уявлення про те, в чому можна ходити на роботу, до школи чи до театру.

Щасливі неформали

Натомість, для субкультур 1990 рік став визволенням: вони нарешті змогли вийти з тіні. Їм не потрібно було вигадувати системи іміджу — існувала готова матриця й закордонні взірці. Але неформали все одно намагались підійти до цього творчо, інтерпретувати закордонний варіант субкультури по-своєму.

У Львові, наприклад, існували хіпі-байкери — щось на кшталт групи ZZ Top. Це люди, що дивились або чули про фільм "Безтурботний їздець" і пристосували образ героя цього фільму до своєї реальності. Вони їздили на мотоциклах і мали вигляд гуцульських вуйків.

На початку 90-х популярним стає спортивний одяг "Adidas"

Коли вони наважились приїхати в такому вигляді до Києва, міліція затримала їх у першу ж годину. Неформалів попросили вертатись додому й не паплюжити образ радянської людини.

Міну в підвалини радянської системи закладав і журнал "Ровесник", який публікував постери закордонних гуртів. У його передплатників не виникало питання, як одягатися: проблема була лише в тому, де знайти потрібні речі.

З "вареними" джинсами люди познайомилися саме завдяки фотографіям із цього журналу. Для того, щоб мати такі самі, вони власноруч виварювали джинси в "Білизні". Результат був непередбачуваним.

Шкіряні куртки почали носити не лише неформали

Неформали не лише наслідували субкультури західного світу: вони ще й намагались поєднати у своєму зовнішньому вигляді всі нерадянські ознаки. Їм удавалося сполучати в одному образі вишиванку і шкірянку.

Вони декорували одяг значками бабусь і дідусів, знецінюючи радянські відзнаки й надаючи їм нового сенсу. Так люди реалізовували потреби, придушені протягом багатьох  років.

Одна модна річ

За радянських часів існувало уявлення, що будь-які речі не радянського виробництва — найкращі. Проте імпортні речі були доступні одиницям. Наприкінці 80-х людина вважалася стильною, якщо мала в гардеробі бодай одну модну річ.

Якщо ти мав бодай джинси, ти вже був модним. Скласти повний ансамбль з одягу було неможливо, адже на момент, коли люди купували взуття, верхній одяг уже міг бути зношеним.

 Светр "Team boys" став саме тією річчю, завдяки якій можна було стати одразу модним

Однією з культових речей тих часів був турецький светр Team Boys. Журнал "Вязание" навіть створив викрійку, що дозволяла відтворити його самостійно. Такий светр був річчю, що відділяв володарів життя від невдах, яких не пускали до пристойного товариства.

Так само культовими були малиновий піджак, спортивний костюм Adidas, футболка Boss, брюки-слакси. Цінувались і пакети з іноземними написами: їх використовували так само довго, як зараз люди носять шкіряні сумки.

Сукня принцеси

У тоталітарному суспільстві сексуальність була табуйована. Порядна жінка мала вбиратися скромно та не привертати уваги зовнішністю, яскравими речами, оголеними ногами тощо.

Взірцем для багатьох жінок став фільм "Ділова жінка". Це була одна з перших американських стрічок, що демонструвались у широкому кінопрокаті. Речі, які носила головна героїня, здавалися модними.

На шкіряні куртки молодь чіпляли значки, звільняючись від попередньої традиції

Ніхто не помічав недоліків її одягу та не бачив, наскільки недоречними вони були в радянських реаліях. Люди готові були вмерти, аби лише добути такий одяг.

За тих часів виникають конкурси краси. Один із них — "Київська красуня", що стартував у 1988 році. Переможниці виглядали дещо вульгарно: дефілювали в коротких спідницях і яскраво нафарбовані. Мода цілого десятиліття прийшла до Союзу в режимі краш-тесту. Вона задовольняла єдину потребу — бути сексуальною.

Уявлення про ідеальний імідж, сформовані в кінці 90-х, залишались у свідомості людей іще з півтора десятиліття. У другій половині 2000-х розквітнув український гламур, у якому панували сукні "принцес" із конкурсів краси пізнього Союзу.

Дівчата у 90-х мали яскравий макіяж

Причина в незакритому гештальті — невчасно подарованій дівчинці сукні принцеси, яка приросла до тіла й залишилась назавжди.

Зараз українська мода стає частиною світової. Іноземці більше не сприймають її як інопланетну, як було в 90-ті. Вона глобалізується, й модна дівчина зі Львова чи Києва має більше спільного з дівчиною з Берліна чи Сан-Франциско, ніж із представницею попереднього покоління.

Підготувала Олеся Біда, студентка магістерської програми з журналістики Українського Католицького університету.

Дивіться також:

Образ ідеальної домогосподарки в СРСР. ФОТО

Національний український одяг у колекції Івана Гончара 

50 років аудіокасеті. Носій інформації, який розвалив соціалізм. ФОТО

Що було в гардеробі головного виконавця сталінських репресій?

Джинси в Україні 1970-х. Солодкий і заборонений плід. ФОТО

Античне коріння "шароварщини"

Від газет до телесеріалів: 30 років еволюції політичної агітації в Україні

Протягом 30 років незалежності України політична агітація у нашій країні пройшла шлях від звичайних газет та інформаційних бюлетенів до телевізійних серіалів. З одного боку, постійних змін зазнавала форма агітації, з іншого — деякі елементи, як-от меседжі, у ній залишалися незмінними. Окрім того, з'явився окремий вид "агітації"—"гречкосійство", тобто підкуп виборців різними матеріальними й нематеріальними благами.

За два кроки до війни: Гляйвіцька провокація

31 серпня 1939 року. Невеличке сілезьке містечко Гляйвіц, Німеччина. Вечір. В одному з номерів готелю в центрі міста на застеленому ліжку лежить з закритими очима чоловік. Він вдягнутий і взутий. О 16-00 тишу номера прорізує вимогливий дзвінок телефону, який стоїть на столику біля ліжка. Не відкриваючи очей чоловік простягає руку, знімає трубку і підносить її до вуха. З трубки лунає добре знайомий йому голос: «Терміново передзвоніть!».

«Тройка» чи «Сєвєр»? – депортаційна операція початку квітня 1951 року

70 років тому на території України відбулася остання депортаційна операція, під час якої переважно зі Західної України було виселено 2 487 сімей куркулів, свідків Єгови та колишніх вояків армії Андерса

Черчилль-політик і Орвелл-письменник: дивовижні схожості двох культових особистостей

Мало хто знає, що здавалося б, нічим не пов’язані між собою Вінстон Черчилль та Джордж Орвелл мали насправді багато чого спільного. Обоє випередили свій час, обоє виступали борцями за свободу та демократію, а їхні ідеї, сформовані майже століття тому, залишаються гостро актуальними і дотепер.
Книжка «Черчилль і Орвелл. Битва за свободу», написана журналістом та воєнним кореспондентом Томасом Ріксом, вийшла друком у крафтовому видавництві «Лабораторія». Це порівняльна біографія двох видатних історичних постатей, які ніколи не зустрічались, однак захоплювались один одним на відстані.