Українська правда
Історична правда

Контрабанда, страйки, більшовики… Десять місяців української влади на Поліссі

19.12.2018 _ Валентина Метлицька
Версія для друку

Десять місяців, від березня 1918 до січня 1919 року, Гомель перебував у складі Української держави. Тут діяли українські органи влади, українська митниця, над містом майорів синьо-жовтий прапор.
Місто жило так, як і інші міста тогочасної України – вирувала політична боротьба, нормальна робота підприємств час від часу переривалась страйками, більшовики намагались захопити місто у свої руки, а порядок забезпечував німецький гарнізон.

18 лютого 1918 року німецька армія розпочала фронтальний наступ на схід. Одним із напрямків наступу була лінія Поліських залізниць від Пінська до Гомеля.

Виконком Гомельської ради робітничих депутатів вже ввечері 21 лютого терміново покинув місто.

Але тільки 1 березня його зайняли відділи 35 дивізії 41 резервного корпусу німецької армії під командуванням майора Вагнера. Того ж дня Армія УНР звільнила від більшовиків Київ.

Плакат з поясненнями причин вступу німецьких військ в Україну

Через кілька днів німецький наступ зупинився по лінії Себеж - Полоцьк - Сенно - Могильов - Рогачов - Жлобин.

Невдовзі підписано Брестський мир між німцями та більшовиками. Радянська Росія взяла на себе зобовʼязання "негайно укласти мир з Українською Народною Республікою" та "припинити агітацію та пропаганду проти уряду та громадських утворень Української Народної Республіки".

Про Білорусь у цьому договорі не згадано взагалі. Лінія розмежування між німецькою та радянською сторонами в районі Гомеля пройшла в 15 км від міста по річці Уза та однойменній залізничній станції.

Крім радянсько-німецького Брестського миру, Полісся потрапило під юрисдикцію ще однієї міжнародної угоди: між Українською Народною Республікою і країнами німецького блоку від 22 січня (9 лютого) 1918 року.

За цим Берестейським договором регіон разом із залізницею Брест-Гомель передавався Україні.

Німецька карта Гомеля. 1918 рік

Західна його частина, від Білостока до Пінська, окупована німцями ще в 1915 році, була передана УНР відразу ж, а в кінці березня відбулася офіційна передача УНР Мозирського, Річицького і Гомельського повітів.

Передача південних частин Білорусі Україні практично збіглося з проголошенням 25 березня 1918 року незалежності Білоруської Народної Республіки.

Третя Статутна грамота БНР визначила межі білоруської держави на основі етнічної території: "всі землі, де живе і має кількісну перевагу білоруський народ, а саме Могильовщину, білоруські частини Мінщини, Гродненщини (з Гродно, Білостоком та інш.), Віленщини, Вітебщини, Смоленщини, Чернігівщини і суміжні частини сусідніх губерній, заселені білорусами".

Полісся стало предметом територіальних суперечок між Україною та Білоруссю.

З 23 по 30 квітня 1918 в Києві проходили білорусько-українські переговори щодо кордону. Сторони не дійшли до порозуміння.

Для України було важливо контролювати Поліську залізницю з огляду на її стратегічне значення. Гомель був великою вузловою станцією на шляху з Петрограду і Москви в Київ. Саме через Гомель більшовикам було найзручніше вирушати в Україну.

Німецькі солдати біля залізничного вокзалу у Гомелі. Поштівка. 1918 рік

Майже на рік південні райони Білорусі виявилися одночасно під німецькою та українською владою і пережили ряд адміністративно-територіальних змін.

У білоруські повіти були призначені цивільні і військові комісари УНР. У Гомельському повіті ці посади були зайняті відповідно Шміловським та полковником Харченком (ймовірно, з місцевих офіцерів).

Утім, українська влада в білоруських повітах в період першої УНР мала швидше номінальний характер. Владні структури не встигли остаточно оформитися.

Більш успішними спроби інтеграції поліських територій з Україною і створення тут владних інституцій були зроблені урядом гетьмана Павла Скоропадського.

2 травня 1918 року гомельська преса опублікувала маніфест про скасування Української Народної Республіки і проголошення Української Держави.

На початку червня Річицький, Пінський та Мозирський повіти обʼєднано в Поліську губернію. Гомельський повіт передано до складу Чернігівської губернії.

Офіційна публікація у "Державному віснику" постанови Ради Міністрів про включення Гомельського повіту до складу Чернігівської губернії

Комісарів УНР замінили старости. Також відбулись персональні зміни на інших посадах.

На чолі Поліської губернії став колишній голова Речицької повітової управи Петро Патон, а військовим комендантом міста і повіту Гомеля був призначений полковник Микола Шербуренко.

Інші призначення чітко виявили зміщення політичних акцентів нової української влади: на посади губернських і повітових комісарів були залучені громадські діячі право-ліберальної орієнтації. Були серед них і представники колишньої царської адміністрації.

Гомельським повітовим старостою став колишній предводитель місцевого дворянства Євген Стош.

Демократично обраний міський голова Йосип Боборикін був змушений піти у відставку. Начальником міліції став Гнат Пушкарьов – до революції він був одним із приставів (керівник поліцейського відділку) Гомеля.

Правий ухил нової київської влади не сподобався Гомельській міській думі. Там більшість становили соціалісти.

Дума офіційно не засудила повалення Української Центральної Ради. Але, як свідчив Євген Стош: "Представники місцевого Міського Самоврядування і земських управ, як ставленики революційного періоду, налаштовують населення опозиційно, особисто агітуючи і допускаючи на зборах виступи ораторів, які по-суті закликають до невизнання нової влади".

Гомельська повітова земська управа також відмовилася співпрацювати з новою українською адміністрацією.

У відповідь повітовий староста діяв рішуче: голові міської думи Петру Богданову і очільнику повітового земства Дмитру Коваленку було запропоновано добровільно "залишити межі України".

Незабаром Петро Богданов опинився в Москві. Там почалася його стрімка кар'єра більшовицького економіста і соратника Леніна.

Голова Гомельської міської думи Петро Богданов. Під тиском повітового старости виїхав до Росії.

За підтримки Києва Євген Стош домігся розпуску обраної влітку 1917 року Думи. Гласний земського зібрання Жуков, який відкрито закликав до непокори гетьманській владі, був заарештований і переданий до німецької комендатури. Думу відновлено у дореволюційному складі.

Місцева громадськість сприйняла дії повітового старости як "реставраційний крок, який перекреслює демократичні завоювання революції".

Гетьманська влада почала створення на приєднаних територіях відділів Державної варти, тобто поліції.

Контингент варти, включаючи молодший командний склад, формувався на місцях під контролем повітових старост.

Євген Стош доповідав до Києва: "варта мною організована з людей вірних, зі здоровими переконаннями, готових вірою і правдою послужить справі зміцнення нової влади в Українській Державі і ствердженню порядку у ввіреному мені повіті".

Крім Державної варти формувалися також повітові резервні кінні сотні.

Гомельська міська дума. Зображення початку ХХ ст.

Можна припустити, що до Державної варти пішли колишні офіцери 80-ї артилерійської бригади, яка опинилася в Гомелі після ліквідації в грудні 1917-1918 р. Південно-Західного фронту.

Її командир, генерал-майор Антон Товянський, отримав в Гомелі українське громадянство "як вихідець з України, який провів сорок років військової служби на Україні".

Насправді генерал був вихідцем аж ніяк не з України, а з Ковенської губернії і походив з роду відомого в польському визвольному русі XIX ст. діяча і філософа-містика Анджея Товянського - близького соратника Адама Міцкевича.

Нам не відома мотивація самого Антона Товянського в отриманні українського громадянства і його ставлення до військового будівництва Української Держави. Але відомо, що в 1920 році він вже командував бригадою Війська польського на радянсько-польському фронті.

Крім українських формувань, в Гомелі колишні російські офіцери створили окрему "Офіцерську сотню".

Ця сотня не була частиною збройних сил Української Держави, але висловлювала лояльність уряду Павла Скоропадського. Можна припустити, що очолив це формування генерал російської армії Іванов.

Варта спільно з німецьким конвоєм патрулювала залізниці, гомельський порт, охороняли маєтки від погромів, брала участь в діях проти більшовицьких загонів, що масово переходили російсько-український кордон і тероризували місцеве населення.

Телефонні стовпи на вулицях Гомеля. У червні 1918 року подзвонити по телефону мешканці міста не могли через страйк телефоністок

Влітку 1918 року на Гомельській телефонній станції стався конфлікт між працівницями та власниками-концесіонерами братами Рукавішніковими.

Зарплата телефоністок на кінець 1917 року становила в перерахунку на українські гроші від 30 до 60 карбованців.

На початку 1918 року більшовики, що захопили місто, наказали концесіонерам підвищити зарплату телефоністок до 110-160 карбованців.

З приходом української влади Рукавішнікови відмовилися виплачувати підвищені зарплати і знизили її на 50%. У відповідь телефоністки оголосили страйк.

Телефони в Гомелі замовкли на 6 днів, а до керівництво станції отримало сотні скарг і претензій.

Начальник станції почав звільняти страйкарів і набирати нових. Роботу станції вдалось частково відновити. Однак звільнені почали боротьбу зі "штрейкбрехерами": новим співробітницям не дозволяли вийти на роботу, перерізали телефонні лінії.

Телеграми з проханням про допомогу на адреси Міністерства праці, Міністерства внутрішніх справ і навіть Голови Ради міністрів Української держави полетіли і від страйкарів, і від підприємців.

На місце був відправлений Чернігівський губернський комісар праці, який раптом став на сторону телефоністок. Звільнені самовільно з'явилися на роботу і "усунули" опоненток.

Брати-бізнесмени оцінили такі дії як захоплення підприємства, звинуватили комісара в "яскравій прихильності до соціалізму і більшовизму".

Конфлікт тривав майже місяць і закінчився перемогою телефоністок - з 1 липня заробітна плата на станції була підвищена удвічі, а керівництво перейшло в руки "комітету телефоністок".

Українська влада намагалася контролювати торговельні (перш за все харчові) потоки, які йшли через Гомель на північ і схід.

На початку літа 1918 року в Гомелі з'явилася українська митниця з призначеним "комісаром з вивезення за кордон, контролю та реєстрації товарів". Цей комісар підпорядковувався Департаменту зовнішньої торгівлі Міністерства торгівлі і промисловості Української Держави.

Талон з позначкою гомельської митниці

Приватники-комерсанти здійснювали через Гомель масштабні і прибуткові операції. Так, мінські торговці Арон Гутнер і Лейзер Біргер за одну операцію відправляли до Києва по 2 вагона сірників.

У серпні 1918 року гомельський торговець Бенціон Евентов переправив через місцеву станцію 1900 ящиків махорки для Мінська, Шклова і Толочина.

Наприкінці літа 1918 року Міністерство торгівлі і промисловості вело квоти на цукор, борошно, махорку та ін. Повністю було заборонено вивозити сіль.

Мешканці Гомельського повіту швидко перетворилися на контрабандистів. Вони стали возити українські товари на підрадянську територію.

Ніякі заборони і обмеження не могли перемогти економічних мотивів: вартість солі в Гомелі становила 6 карбованців за пуд, а в Мінську - вже 25, махорка в Гомелі коштувала 250 карбованців, а в Могильові - 550, цукор в Гомелі купували за 160-200 карб. за пуд, а в голодуючій Москві його збували по 700 і навіть одній тисячі карбованців.

До нелегальної торгівлі долучалися і залізничники, і німецькі солдати та офіцери і навіть самі працівники митниці.

Методи контрабандної діяльності описував комісар української митниці Олександр Свірський в доповідній Міністерству промисловості і торгівлі:

"На станції Гомель існує злочинна практика таємної відправки за кордон заборонених до вивозу товарів, переважно цурку.

Завдяки великим хабарям, товар, який відбирається у власників, за допомогою спеціальних експедиторів залізничні станційні агенти вантажать заборонені товари у вагони …

Погрузка без огляду, з відома агентів, робиться так само у двох верстах від станції на робочі поїзди з підвезених по шосе на фурманках товарів, або на станції Уза за кордоном України в 30 верстах від Гомеля на шосе Гомель-Могильов.

Велика кількість заборонених товарів переправляється у Великоросію через Клинці, але, оскільки ця станція знаходиться в межах України (Чернігівщина) перешкод для вивозу нема.

За минулий тиждень з Гомеля зареєстровано 150 відправок різних товарів, з цих відправок тільки 30 пішло за кордон (на Жлобін), решта скерована на Клинці. Ясно, що ці товари, у більшості заборонені, через відсутність пішої охорони, пішли у Московщину".

Німецькі офіцери біля пам’ятника Юзефу Понятовському в Гомелі. 1918 рік

Тим часом, більшовики гострили зуби на Україну. Гомель розглядався ними як "ворота в українську житницю".

Тож не випадково, що в "гомельских делах" 1918-1919 рр. безпосередню участь брали ключові персони більшовицького керівництва: Яків Агранов, Євгенія Бош, Григорій Леплевський, Яків Свердлов, Лев Троцький і сам Володимир Ленін.

Вже з літа 1918 року через демаркаційну лінію почалася підготовка Гомельщини як плацдарму для боротьби за Україну.

Поліський комітет партії більшовиків увійшов до складу щойно створеної компартії України. Гомельські більшовики отримували гроші, зброю з Росії. Також приїздили емісари.

Особливу увагу більшовики приділили гомельським залізничникам. Коли в Україні розпочався грандіозний страйк на залізницях, гомельські більшовики почали підбурювати працівників станції Гомель.

Останні ухвалили рішення страйкувати по "італійському типу". Робота станцій була близька до дезорганізації, графік руху зірваний.

Мітинг на гомельському вокзалі. 1918 рік

Але комендатура і українська адміністрація зреагували рішуче і наступально. 20 липня під арешт потрапили керівники страйку Язеп Няцецький і Костянтин Гуща.

Було оголошено, що ті, хто негайно не повернеться до роботи, будуть звільнені. На станції введено військові патрулі.

Робітники уже ладні були припинити страйк. Але страйком погрожував "штрейкбрехерам" розправою.

А більшовики вдались до провокації. Диверсанти недалеко від станції Гомель обстріляли військовий поїзд. У відповідь комендатура затримала чимало залізничників. Шістдесятьох з них вислали в Брест, у таке собі заслання.

На місто було накладено штраф в 100 тисяч рублів. Клопотання повітового старости дозволило знизити суму до 25 тисяч. А комендатура погодилася передати штрафні кошти на благодійність. В результаті пацифікаційних заходів через тиждень страйк припинився.

Однак московський центр форсував дестабілізацію тилу німецьких військ. З'їзд Компартії України, який пройшов у Москві в липні 1918 року, запланував загальне антигетьманське і антинімецьке повстання. У плані організації такого повстання особливе місце відводилося Гомельському регіону.

Гомельські ліві створили штаб повстання з більшовиків, есерів і анархістів. Ставка робилася, як не дивно, не на пролетаріат, а на селян.

Заколотники вважали, що селяни на німців "дивляться вовками" за примус повернення розграбованого поміщицької майна та реквізиції.

Департамент внутрішніх справ Української Держави отримував інформацію, що на кордонах з Гомельським повітом концентруються "повстанські банди".

"З Гомеля починається Вкраїна" - уривок зі статті Володимира Міяковського у газеті "Нова рада"

Найбільше - по лінії Хутір Михайлівський - Крупець. В районі Почеп-Унечі сформовано відділ в тисячу чоловік. Зброю та гроші вони отримували з Брянська і Орла.

Повітом ширились листівки із закликом вирізати колишніх поміщиків, інтелігенцію і німецьких військовослужбовців.

На місцях більшовицькі емісари залучали добровольців - найчастіше з найбідніших селян і колишніх фронтовиків, які не змогли адаптуватися до рутини селянського життя і не забули, що таке зброя в руках.

В результаті окремі партизанські загони з'явилися в Дятловицькій, Телешівській, Носовицькій, Пакотській, Столбунській, Речківській волостях.

Всього в Гомельському повіті більшовицькі загони, за звітами повітового старости, нараховували близько півтисячі людей, які мали 6 гармат і 45 кулеметів.

На підтримку повстання більшовики хотіли організувати новий страйк на залізничному вузлі. Але звернення їхнього штабу зустріли різкий осуд з боку службовців і більшості робітників, які ще переживали наслідки попереднього страйку.

Тоді організатори перейшли до відверто диверсійних методів. Як повідомляли представники Державної варти, на станціях Гомеля "прибувша з Великоросії група більшовиків зі значною грошовою сумою створила революційний трибунал під назвою "Чорна рука"".

"Трибунал", навіть всупереч вказівкам свого ж штабу, здійснював вибухи на вокзалах, тероризував залізничних службовців, оголошував "поза законом" цілі потяги, що відходили від станцій.

Більшовицький план полягав у тому, щоб в ніч з 15 на 16 серпня загони одночасним виступом "дали бій" німецькому гарнізону. Очевидно, що поставлені завдання були необґрунтованими і авантюристичними.

Інформаційне повідомлення про епідемію холери в Україні, у тому числі поблизу Гомеля. Серпень 1918 року

Так звані "червоні партизани" були силою непідконтрольною навіть власному штабові.

Однією з найбільш боєздатних одиниць в повіті вважався загін, що оперував в районі міста Чечерськ. Досить численний - від 50 до 70 осіб - з літа 1918 він був відомий своїми грабіжницькими набігами.

8 серпня загін напав на волосну управу, яку охороняли 6 українських правоохоронців, один з яких був поранений, другий захоплений в полон. Після цього вони пішли за демаркаційну лінію і у повстанні участі не взяли.

Повернулися через два тижні в кількості близько 30 чоловік із кулеметами, гвинтівками і револьверами. І 26 серпня напали на пароплав "Беседь", який йшов з Чечерська на Гомель, та пограбували пасажирів.

У момент виступу загони зовсім не дотримувалися загального плану. У ніч на 16 серпня заколотники з сіл Прибитки і Носовичі почали "рейкову війну" на київському напрямку.

Рейки біля станції Зябровка були розібрані. Зазнав аварії поїзд, який йшов з Києва на Гомель, загинуло 9 осіб, багато було поранено.

Наступної ночі в результаті підриву колії зійшов з рейок поїзд на Київ, загинуло 6, поранено 8 чоловік.

Речицький загін під командуванням есера Алєксєєва не приєднався до виступу, як і групи, зосереджені уздовж залізниці – їм було цікавіше просто грабувати потяги.

Горвальський загін Олексія Яковлєва-Костроми напав на підрозділ Державної варти в Береговій Слободі. Відібравши у "гайдамаків" зброю, заколотники розбили німецький конвой біля маєтку графа Зубова.

Після цього замість запланованого походу на Гомель заколотники відступили і зникли в лісах. А сам Яковлєв-Кострома перейшов демаркаційну лінію і опинився в Росії.

У відповідь німці направили в Горваль каральний загін та заарештували кількох учасників. Військово-польовий суд засудив до страти трьох селян села Рудянець.

За невидачу змовників була накладена контрибуція на село Гранава – уся худоба, село Копань - 1 тисяча рублів, село Борха - 50 коней і 50 тисяч рублів. А до часу виплати взяті 20 заручників.

Палац графині Софії Чернишової-Безобразової в Чечерську, за кілька десятків кілометрів від Гомеля. У 1918 р. перед загрозою більшовицького погрому весь свій маєток графиня продала київському цукровару Ісаку Бабушкіну

Більшовицький заколот провалився. Репресивні заходи з боку німецького контингенту змусили "партизан" шукати порятунку в навколишніх лісах і за демаркаційною лінією.

Невдала спроба повстання і арешти викликали кризу більшовицьких нелегальних структур. Зв'язки з Москвою і центрами за демаркаційною лінією на певний час було втрачено, а разом з ними втрачено і фінансування.

Але ліво-більшовицькі діячі були переконані, що ситуація зміниться на їхню користь і вони не помилилися.

27 серпня 1918 року був підписаний додатковий німецько-радянський протокол про евакуацію окупаційних військ по лінії річки Березини. 31 жовтня Червона армія повернулася в Могилів. Більшовики-підпільники очікували подібного і у Гомелі.

Ситуація набула нових рис після Листопадової революції в Німеччині. 9 листопада оголошено Веймарську республіку. До влади прийшли помірні соціалісти на чолі з Філіпом Шейдеманом.

13 листопада радянська Росія денонсувала Брестський мир і всі пов'язані з ним зобовʼязання. В тому числі щодо державних утворень, що виникли на території колишньої Російської імперії.

Німецька революція не оминула окупаційні гарнізони в Україні та Білорусі. У Мозирі з'явилася Велика рада 35-ї дивізії, якій підпорядковувалися солдатські "корпусні" ради, зокрема гомельського гарнізону.

Однак, до розчарування більшовиків в німецьких солдатських радах переважали прихильники соціал-демократів, а не комуністи-"спартаківці".

Газетне повідомлення про досягнення німецько-радянських домовленостей щодо евакуації німецьких військ з лівого берега річки Березина. Газета «Wiener Zeitung» від 23 вересня 1918 року

Німецькі раді бачили головною метою якнайшвидшу евакуацію, а не всесвітню революцію. При цьому німці, як і раніше залишалися на позиції визнання самостійної України і розглядали долю білоруського Полісся як внутрішньоукраїнську справу.

Зі свого боку уряд РРФСР оголосив відкритий курс на боротьбу за Україну, Білорусь та Балтику.

Ситуація ставала складнішою. Режим Павла Скоропадського переживав політичні кризи. На півдні зʼявились нові серйозні вороги радянської влади - армії Антона Денікіна та Петра Краснова.

До колишньої тези "Гомельщина є ворота української житниці до столиць Російської радянської республіки" додається твердження про необхідність Гомеля для пропуску в Україну Червоної Армії.

6-17 грудня 1918 року у Мозирі відбулися радянсько-німецькі переговори про евакуацію окупаційного контингенту по лінії залізниці Калинковичі - Мозир - Гомель - Лунинець.

У невелике поліське містечко прибула делегація на чолі з уповноваженим Раднаркому РРФСР Дмитром Мануїльським. Делегація підтвердила "необхідність негайної окупації радянськими військами прилеглих областей колишньої України".

Результат переговорів свідчив, що німці відмовились від позиції гаранта української незалежності і були готові передати Полісся радянській стороні.

Без великих заперечень було домовлено, що ділянка залізниці Калинковичі - Мозир - Лунинець вже з 17 грудня передавалася у спільне користування, а евакуація німецького гарнізону з Гомеля має закінчитися до 20 грудня.

При цьому німецька сторона поставила важливу умову: зберігати для забезпечення повного і організованого виведення німецьких формувань колишній політично-владний порядок, а будь-які спроби насильницького захоплення влади суворо забороняються.

Утім, карти німецько-радянських домовленостей сплутали українці.

16 грудня, коли українська Директорія щойно вступила до Києва, в Гомелі місцевими соціалістичними партіями була створена власна Директорія.

Наказ № 2 Гомельської міської Директорії

Кількісно гомельська Директорія вдвічі перевершувала "київську сестру" і налічувала 10 осіб.

Для з'ясування відносин з Києвом була вислана спеціальна делегація, яка зустрілася з Симоном Петлюрою. Головний Отаман висловився за збереження Гомеля в складі України і створення міської влади за зразком київської.

Щоправда, обставини цього візиту, як і його дата, результати і склад делегації, залишаються невідомими. Однак, подальші події в Гомелі дають підстави припускати про досягнення сторонами певної згоди.

Гомельську Директорію підтримала солдатська рада 41-го німецького корпусу, яка, як і раніше, несла охорону громадського порядку.

Відозва виконавчого комітету німецької ради солдатських депутатів про підтримку гомельської Директорії

Разом з тим, поруч з Директорією, майже легально і відкрито діяв більшовицький ревком.

При поверненні з Мозиря через Гомель 18 грудня згадана вище делегація Мануїльського зустрілася з ревкомом. Було ухвалено готувати Гомель до входу Червоної Армії, передачі влади в руки ревкому.

План був озвучений на мітингу лівих в міському театрі, де були присутні також більшовицькі діячі Християн Раковський і Жак Садуль.

Німецька солдатська рада розцінила дії ревкому і делегації Мануїльского як порушення мозирських домовленостей. На вимогу німців делегація покинула місто, а ревком повернувся до нелегального стану.

25 днів Гомель знаходився під керівництвом Директорії, яка в міру своїх сил намагалася стабілізувати економічну та політичну ситуацію.

Та ревком знову розпочав свою деструктивну діяльність. 26 грудня ревком закликав до загальноміського страйку.

Активна агітація та погрози - і робітники найбільших підприємств, а також залізничники Лібаво-Роменської і Поліських залізниць долучились до акцій протесту.

"Наказ" гомельського більшовицького ревкому про початок страйку

Страйк тривав більше тижня. Евакуація німецького війська опинилась під загрозою і німецька солдатська рада вимушена була піти на поступки.

14 січня 1919 року була поставлена крапка в історії німецької окупації і присутності української держави в регіоні: останній поїзд з німецькими відділами залишив станцію Гомель. В той же день в місто увійшли червоноармійські частини.

Гомель і повіт були невдовзі передані до складу Російської СФРР. Це викликало протести з боку Тимчасового робітничо-селянського уряду щойно оголошеної в Смоленську Соціалістичної Радянської Республіки Білорусь. Однак повернута Гомельська губернія до складу уже радянської Білорусі після довгих зусиль білоруської сторони була тільки в 1926 році.



Валентина Метлицька
історик (Гомель, Республіка Білорусь)