Українська правда
Історична правда

Гнат Хоткевич. Соборна душа від Харкова до Гуцульщини

07.12.2018 _ Ольга Різниченко
Версія для друку

Мірою того, як імперія накривала слобідське українське буття своїми заборонами і обмеженнями, з нього виринали особистості - потужні провідники і транслятори національного духу й культурної пам’яті. Це якісь природний опір внутрішньої національної свободи зовнішньому імперському насильству. І діяльність нашого героя тому доказом.

У березні-квітні 1998 року ми, харківські літмузейники, доробляли експозицію у селищі Високому.

У будинку родини Гната Хоткевича, придбаному 1928 р. за 2500 крб. (письменницький гонорар) нам виділили дві невеличких кімнати. І в них у травні мали відкрити виставку про нашого визначного земляка. В інших кімнатах-квартирах будинку жили сім’ї, вселені в будинок по Другій Світовій.

Один з нинішніх мешканців часто до нас заходив, прискіпливо роздивлявся викладені хронологічно експонати і все нас переконував, що ми підтасовуємо і фальсифікуємо факти. Жодна людина, на його переконання, навіть фізично не могла б встигати так інтенсивно і різнопланово працювати, як це виходило з послідовності викладених документів Хоткевича.

Гнат Хоткевич

Цей "фома невіруючий" і досі живе в будинку нашого визначного діяча: строчить скарги в усі інстанції на музей і дитячі гуртки, відкриті у відкуплених в інших сімей кімнатах. Та йдеться зараз не про його скандальний характер і непоступливість - йому і досі пропонують різні варіанти житла в обмін на звільнення займаних кімнат будинку Хоткевича, а він не згоджується.

Мені ж суперечки з ним аж до сварок запам’яталися саме через неймовірну з його точки зору, пересічної людини, активність і здобутки творчої особистості Хоткевича в різних ділянках життя.

"ВСЮДИ БУЛО ПОВНО ХОТКЕВИЧА"

Письменник, композитор, режисер, драматург, перекладач, митець, історик, бандурист, видавець, літературний критик, театрознавець, диригент, етнограф, педагог, інженер-винахідник, громадський діяч…

300 літературних творів, 600 музичних.

Як і Григорій Сковорода, він вздовж і впоперек пройшов Слобожанщину.

Хоткевича знали чи не в кожному слобідському селі. В Харківському облархіві зберігаються дозволи поліції 1898 – 1900-х років на десятки його виступів з концертами-лекціями про бандуру, історичні думи і пісні, козаччину. А у створеному ним у Харкові Робітничому театрі грали 150 аматорів-працівників міських заводів із заповненими під час вистав залами.

Автор численних творів, він формував навколо себе з народу активні культурно-просвітницькі сили. І в них, а не в партіях, бачив джерело будівництва української державності.

Згодом у березні 1917 р. на громадських зборах у Харкові його одноголосно оберуть Головою Всеукраїнського Організаційного Комітету. А у газеті "Рідне слово" Хоткевич друкував статті про своє бачення організації суспільного життя в українській державі та галузеві реформи.

Державницькі погляди Хоткевича базувались на принципах громадської самоорганізації: формування фахових, територіальних, галузевих спілок та їхніх представництв у владних структурах. Партійну систему він вважав ментально неприйнятною і шкідливою для українців.

Та цікаво, звідки ж ця різноспрямована дієва обдарованість Гната Хоткевича? З чого походить його творчий універсалізм?

Взяти того ж Сковороду XVIII століття - філософ, поет, співак, композитор, музикант, педагог.

Григорія Квітку-Основ’яненко початку XIX століття - письменник, театральний діяч, видавець, організатор культурного життя.

Мірою того, як імперія накривала слобідське українське буття своїми заборонами і обмеженнями, з нього виринали особистості - потужні провідники і транслятори національного духу й культурної пам’яті. Це якісь природний опір внутрішньої національної свободи зовнішньому імперському насильству. І діяльність Хоткевича тому доказом.

ХАРКІВ. КАТЕРИНОСЛАВСЬКА

Гнат Хоткевич народився в Харкові на самій довгій у 80-х роках позаминулого століття вулиці – Катеринославській.

 

Її називали "харківським Бродвеєм" через велику кількість крамниць, готелів, театрів і розважальні закладів. А за декілька років перед народженням Гната ще й з’явилися вокзал і залізниця, на яку він прийде працювати креслярем і згодом інженером по закінченні Технологічного інституту.

Завдяки роботі на залізниці він зможе багато їздити і займатися просвітницькою роботою. Його цінували на службі за фаховість, інженерний хист і винахідливість. Талановита людина, як кажуть, талановита в усьому. Дипломною роботою Хоткевича був оригінальний проект паротяга.

Що ж до самого народження, то він, аби скоріше почати вчитися, відняв у себе за допомогою церкви, в якій хрестився, рік.

"Особи священного кліру завжди були добрі (при певних умовах очевидно), і те, чого не в стані зробити батько й мати, зробилося дійсністю: я став на рік старшим". Тож в метриці у Гната день народження 31 грудня 1876 року. Насправді ж він народився 1877-го.

На початку 80-х його мати найнялася кухаркою до "невеличкого купця" Ніколая Міхайлова, а невдовзі економом до нього прийшов і батько Мартин Пилипович. Жила родина на Катеринославській в одній з 9-ти кімнат верхнього поверху будинку, відкупленого купцем неподалік лопанського мосту.

ДЕРКАЧІ.

Головні враження дитинства Гната були пов’язані з Деркачами - селом, до якого їздив з батьками з обслугою родини Михайлова. Там у купця була велика садиба, квітучий садок і неподалік – поросла рогозою річка.

З цього українського за духом і мовою села малий Гнат набирався національної свідомості. Тут 10-тирічним хлоп’ям йому прийшло в голову перекласти правильно Гоголя. І вже в дитинстві прокинувся педагогічний хист: щодня збирав під повіткою біля себе дітлахів, вчив їх грамоті, імпровізував у лицях на різні пригодницькі сюжети, того таки Вальтера Скотта.

І тут же в Деркачах створив, уже будучи студентом, перший аматорський театр - справжню школу виховання національно свідомих юнаків.

Ще 5-тирічним він уперше почув звуки бандури. Навпроти садиби Міхайлова жило подружжя сліпого бандуриста дядька Павла. Почувши раз, Гнат присвятив бандурі своє серце на все життя.

Нерозлучний з бандурою

Ще зовсім юнаком, навчаючись у Реальному училищі, з 1890-го року почав свої досліди із вдосконалення бандури. Спілкувався із старими бандуристами, і не тільки переймав в них досвід, але й ділився з ними своїм, сперечався…

Це були стосунки нарівні сивочолих старців і 15-річного юнака. А вже на другому курсі інституту у 1895 році Гнат Хоткевич сконструював власну бандуру.

СТУДЕНТСЬКІ РОКИ (1894-1900)

Вступні іспити до Технологічного інституту Хоткевич здав на відмінно, лише з російської мови отримав четвірку. З огляду на матеріальний стан родини його звільнили від плати за навчання, а згодом обдарованому студенту надали стипендію у 25 карбованців.

Технічні дисципліни, креслення, малюнок і мови давались йому легко, і залишалося багато вільного часу.

Він зблизився з колом харківської української інтелігенції. Бував на домашніх концертах Алчевських. І здружився з Іваном Алчевським – згодом всесвітньовідомим оперним співаком і Христею, з якою зійшлися у намірах творити нову модерну українську літературу.

У домі Алчевських Гнат знайомиться також з видатними українськими діячами Степаном Васильківським, Миколою Вороним, Миколою Міхновським, Олександрою Єфименко.

Встигав ще й взяти участь і в студентських виставах разом із своїми приятелями, на курс молодшими за нього Олексадром Коваленком – в майбутньому механіком на панцернику "Потьомкін", Левком Мацієвичем – корабельним конструктором, авіатором, сестрами Максимович тощо.

Крім того, на початку 90-х Гнат бере уроки гри на скрипці. І водночас виступає в концертах у Харкові і Полтаві.

"У КИЄВ ДО ЛИСЕНКА…"

1899 року Хоткевич мав би закінчити інститут.

Вчився "на чистих п’ятьорках" і "бувши на 4 курсі носився з ідеєю машини, яка згодом через десятки років була б сконструйованою деінде і називалася танк".

Був кандидатом "на золоту дошку", але в дошку проштрафився, бо прийняв діяльну участь у великих студентських заворушеннях і в числі 8 своїх колег був висланий з Харкова в 24 години".

Виключений з інституту без права поновлення на два роки. Очевидно, у харизматичній постаті студента Хоткевича і його організаторських здібностях охранка вже тоді учуяла небезпеку.

Однак ні тоді, ні потім Гнат до жодної партії чи політичного руху не належав. І хоч це виключення й було для нього великою прикрістю, та виду він не подав.

"…Бандуру під руку, у Київ, до Лисенка, якого зроду не бачив…Заграв я йому. Подобалося страшенно. Закликає на посаду соліста – бандуриста й дає 60 крб. на місяць. Я таких грошей і не бачив зроду."

 

Хоткевичу ці гастролі з професійним хором дали дуже багато. Безпосереднє спілкування з такими корифеями, як Микола Лисенко і Кирило Стеценко, спонукало його до шліфування, вдосконалення власного стилю. З талановитого музиканта-аматора він стає майстром, бандуристом-віртуозом зі своєю філософією національного музичного мистецтва.

Того ж 1899 р. Хоткевич починає збирати з усієї України кобзарів та лірників, щоб організовувати їхній виступ на ХІІ археологічному з’їзді у Харкові. Концерт відбувся 19 серпня 1902 року у вщерть заповненій залі громадської бібліотеки. Багато хто з митців і науковців після організованого Хоткевичем концерту бандуристів і лірників зайнялися вивченням кобзарського феномену, записували їх на фонографи.

"Вс. І. ГУРТОМ"

Перший твір Хоткевича "Грузинка" був надрукований у львівському часописі "Зоря" 1897 року, в студентські роки, а через два роки під псевдонімом Гнат Галайда він видав книжку "Добром усе переможеш".

На молодого автора звернули увагу Іван Франко і Леся Українка. Активне листування з ними налагодилося в період заснування ним у 1900 в Харкові видавництва "Вс.І.Гуртом".

"Можна було б подумати, що то який-небудь Всеволод Іванович Гурт, а воно треба читати "всі гуртом". А де там до біса, гуртом, коли зоставсь я один і один всю цю справу провадив".

Він планував випускати книжки-метелики, дешеві і доступні для селян. Просив про допомогу українських письменників. Допомогти зголосився Михайло Коцюбинський, надіславши 50 примірників книжки "Дорогою ціною".

У цьому ж видавництві у 1902 році випустив Хоткевич збірку своїх оповідань "Поезія в прозі". Книжка ця новаторська за змістом і в оформленні. Замість чорного він використав зелений колір шрифта; початок і завершення текстів оздобив віньєтками-невеличкими композиціями з квітів, метеликів, пташок, бджіл, янголят з музичними інструментами і нотними листами.

Знаєте, як назвав Гната Хоткевича у розгромній статті про українських модерністів Сергій Єфремов у 1900 році? Стаття, надрукована у журналі "Киевская старина", називалася "Літературний Бонавентура".

А хто такий Бонавентура? Талановитий оповідач-імпровізатор. Про нього говорили, що він вміє читати універсум і вичитувати значення.

Сергій Єфремов дає знущальну характеристику Хоткевичу як містику в лапках. Але по суті, без іронії, наведена Єфремовим параллель Хоткевича з Бонавентурою дійсно цікава.

Для Хоткевича творчість музична і письменницька мала джерелом імпровізацію, породжувалась враженнями від живої реальності і була обумовлена комунікативною настановою.

Ані література, ні кобзарство, ні будь-яка інша форма творчості, очевидно не визначалась ним як професійна мета. А лише як взірець для інших – вільної самореалізації національного суб'єкта. Пізніше у 10-х роках ХХ століття ця інтуїтивно обрана ним художня практика у авангардистів набуде теоретичного обгрунтування в концепції життєтворчости.

ВИМУШЕНА ЕМІГРАЦІЯ. ГУЦУЛЬСЬКИЙ ТЕАТР. "КАМІННА ДУША"

У 1906 році через загрозу арешту Хоткевич змушений був емігрувати.

"За кордон я попав – не знаю, як тут висловитися, - завдяки царському правительству чи завдяки революції 1905 року. Мабуть завдяки комбінації цих двох факторів".

Грошима на переїзд допомогла Марія Заньковецька. Заради його порятунку продала свої коштовності. На Гуцульщину Хоткевич попав за порадою відомого фольклориста Володимира Гнатюка.

Про свої враження Хоткевич писав, "що як роззявив рота від здивування, прибувши до Гуцульщини, то так з роззявленим ротом і ходив шість років".

Першу, поставлену з гуцульськими аматорами, п'єсу, перекладену ним з польської гуцульською говіркою, було показано в серпні 1910 року у селі Красноїлля.

Головний герой п'єси опришок Антось Ревізорчук був родом з сусіднього із Красноїллям села, і про нього збереглося багато переказів. Виставу гуцули сприйняли з величезним тріумфом. І цією прем'єрою ознаменувалось народження Гуцульського театру.

Гнат Хоткевич серед акторів-аматорів Гуцульського театру

Головним мистецьким принципом театру була природність і безпосередність поведінки акторів.

"Будь таким, як ти є¸ грай простіше", - вчив Хоткевич гуцулів, добиваючись, щоб вони "грали штуку без штучності".

1911 р. відбулась "тріумфальна гастрольна подорож" Гуцульського театру містами і селами Східної і Західної Галичини. Польська газета "Глос народу" зазначила, що "на сцені бачимо незагримованих, а справжніх гуцулів, які виконують танці і пісні не вивчені, а увібрані в себе з молоком матері. Це дає повну ілюзію, що то не сцена, а карпатські гори, що глядач безпосередньо дивиться на правдиве гуцульське життя".

Для Гната Хоткевича Гуцульський театр був мистецькою лабораторією, де проводилося виховання акторів. Він випустив брошуру "Вправи до штуки" з відповідними розділами: "Грим", "Міміка", "Діалоги", "Рух тіла", "Жести"…

Підготовка декорацій, написання п’єс, підготовка костюмів, - все це відбувалося спільно в театральній громаді.

 Книжка Хоткевича про улюблених гуцулів, видана видавництвом газети "Свобода" у США, 1920 р.

Гуцульщина надихнула Хоткевича-прозаїка до написання найкращих в його доробку творів. І передусім психологічної ліро-романтичної повісті "Камінна душа" (1911), написаної бездоганною живою гуцульською мовою.

Хоткевич перейшов в ній до нового для себе стилю виражального реалізму з історіями не тільки життя, а й душі своїх героїв. Він точно фіксує суть волелюбної гуцульської натури в умовах неволі – покрученої і непередбаченої: "вибачає такі речі, які б ніхто не вибачив – і нараз образиться через дрібницю і хапається за топір…".

Його гуцули – привабливі, неординарні і брутальні водночас, розполовинені, грішні душі.

Інакше, як шедеврами, не назвеш "Гірські акварелі" (1914) – дев’ятнадцять різножанрових новел заворожують звукописом, тонкою метафоричністю, алегоріями в світі природи різних психологічних станів. Ці образні малюночки людського буття перегукуються з написаними там же в горах настроєвими краєвидами. Хоткевич не тільки словом, але й пензлем передає своє захоплення Карпатами.

"ГЕНЕРАЛЬНИЙ ДОН-ЖУАН І ХАРАКТЕРНИК У СПРАВАХ ЖІНОЧИХ"

На початку лютого 1912 року Хоткевич повернувся до Києва. Винайняв трикімнатну квартиру в будинку № 22 по вулиці Діловій. З перших же днів за ним був встановлений негласний поліційний нагляд. У депешах він проходив під прізвиськом "Кульгавий".

3 квітня до нього з обшуком нагрянула поліція. Забрали пакунок з рукописами, валізу з листами. Самого господаря арештували. Хоч термін арешту закінчувався 7 квітня, його було продовжено до 3 травня.

24 квітня 1912 року Хоткевича відправили по етапу з Києва. Сидів він у пересильній Харківській тюрмі разом з кримінальниками. Проте ніяких доказів його участі у революційній діяльності в грудні 1905 року слідство так і не виявило. 21 травня Харківський губернатор підписав постанову про закриття слідства.

Повернувшись до Києва, Гнат Хоткевич переїхав з родиною на квартиру по вулиці Володимиро-Либідській, 13. Ця квартира стала офіційною адресою журналу "Вісник культури і життя". Права на видавництво і редакторство передав Хоткевичу відомий в київських колах діяч Павло Богацький.

Проте мрія згуртувати навколо журналу талановитих авторів так і залишилась нездійсненною. Зміст перших чисел включно з його драмою "Любіте женщину" не надихнув читачів купувати часопис.

Книга Хоткевича "Гірські акварелі", видана 1914 року в Харкові

Взагалі київська інтелігенція з творчістю Хоткевича була мало знайома. Хіба обговорювали його скандальний роман із галицькою письменницею Катрею Гриневич.

На цьому тлі цікаву характеристику дає Хоткевичу учасниця літературного угрупування "Українська хата" Галина Журба:

"На цьому вечорі … (в родині Дубровських) здибую вперше Гната Хоткевича. Коли всі чоловіки в чорних убраннях, - він удекорований на "історично". Темно-синій кунтуш з кармазиновими закотами, у сап’янцях, з бандурою…

Середнього зросту, обличчя чисте, з правильними рисами, але нема в ньому нічого особливого – підкручений невеликий вусик. Сидить скромно, спустивши на бандуру очі, як козак Мамай, і злегка перебирає струни…

В чому його магнетична сила? Невже тільки в півнячих прикметах? – думаю насмішкувато, ковзаючи поглядом по тій декоративній постаті. Та бандура в його руках починає щораз голосніше бриніти і дзвонить, рокоче, і мій глумливий настрій розвівається враз. Відчувається великий майстер. Втім, уперше чую бандуру, заворожена її чарами".

ПОЧАТОК ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ. ВОРОНЕЗЬКЕ ЗАСЛАННЯ

На початку 1914 року Хоткевич повертається до Харкова і оселяється на Катеринославській, 110. І 14 лютого отримує промислове свідоцтво на відкриття майстерні художніх виробів з дерева та шкіри. А 16 березня у великій залі Харківської громадської бібліотеки відбувся перший концерт новоствореного Гуцульського ансамблю. Та і цей проект не збувся.

Вибухнула Перша Світова. І гуцулів, як громадян Австро-Угорщини, арештовували, запроторивши до концентраційного табору. А самого Хоткевича звинуватили у тому, що він очолив у Харкові "мазепинський" рух з метою дати "самостоятельность і независимость Малороссии".

Отримав припис на заслання до Воронезької губернії. Повернувся звідти через три роки – у лютому 1917 року.

НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

3 березня на Соборній площі у Харкові відбувся мітинг українців. На мітингу був обраний Тимчасовий комітет для підготовки і скликання загальних зборів.

Збори відбулись 8 березня у Громадській бібліотеці за участі 1500 душ. Головою обрали Хоткевича.

На сторінках газети "Рідне слово", яку видавав і редагував Хоткевич, крім щоденних повідомлень про з’їзди, зібрання різногалузевих спілок, діяльність повітових "Просвіт", є його розгорнуті доповіді з питань національного реформування різних сфер суспільного життя.

Хоткевич був присутній і брав участь в дискусіях на Першому з’їзді учительства Харківщини 15 квітня, на якому обговорювалися заходи щодо українізації шкіл і забезпечення їх українськими підручниками.

На загальному зібранні батьків учнів середніх шкіл Харкова 23 квітня був утворений Союз батьків. На з’їзді кредитових і позичкових товариств Харківського Союзу дрібного кредиту 12 березня виступив голова Українського організаційного комітету Г. Хоткевич з промовою про ефективність кооперативу, якщо він є національним. І ця промова друкується в газеті, як програма дій.

Також Гнат Хоткевич продовжував концертну діяльність. У повідомленні від 20 травня йдеться про виступ його разом із бандуристами на святі – Дні Національного фонду.

"Хоткевич разом із бандуристами-сліпцями співали про славу нашого Запоріжжя: про Морозенка, Мазепу, Хмельницького".

У грудні 1918 року пройшли перші концерти створеного ним Харківського національного хору. Всього хор мав дванадцять різних програм. В цей час він видає і ряд цікавих історичних, культурологічних розвідок: "Хто ми і чого нам треба" (1917); "Гетьман Іван Мазепа" (1917), "Історія України для шкіл" (1918), "Кооперація в Галичині" (1918), "Григорій Савич Сковорода" (1920).

ЖИТТЯ ПІД БІЛЬШОВИЦЬКОЮ ДИКТАТУРОЮ

Із встановленням совітської влади наступив найтрагічніший період у житті Гната Хоткевича.

1920-ті почалися з голоду. Він забирає родину і переїжджає в Лозовеньку - неподалік від Харкова, влаштовується викладачем української літератури в Харківську сільськогосподарську школу. Тут він створює хор та інструментальний квартет з учнів і викладачів. А в оперному театрі з професійних акторів – вокальний квартет.

1924 р. очолює вокальне товариство "Митус", до якого увійшли відомі співачки Литвиненко-Вольгемут, Баратова, Островська. І з 1925 р. працює викладачем класу бандури в Харківському музично-драматичному інституті. З-під його пера виходять "Підручник гри на бандурі"(1929-1930), "Музикальні інструменти Українського народу"(1930).

 

Та вже незабаром у партійних газетах з’являються симптоматичні статті, які сигналізували про майбутню трагедію: "Вовк в овечій шкурі", "Націоналістична концепція Хоткевича в музиці".

З літературних творів Г.Хоткевича у 1923 р. були в Катеринославі надруковані його "Камінна душа" і "Гуцульські образки". Наступного року кооперативне видавництво "Рух" прийняло його тетралогію "Богдан Хмельницький". І у 1928 р. в тому ж "Русі" друкується 8-томне зібрання творів, завершене у 1932 р.

З 1924 р. Хоткевич почав працю над романом про Тараса Шевченка. І до 1932 року твір був майже готовий. Не вистачало паперу, щоб його закінчити (100 друкованих аркушів, тобто декілька тисяч сторінок).

Академік Олександр Білецький вважав цей роман кращою книгою Хоткевича і написав схвальну рецензію. Власне, за гонорар, отриманий від Державного Видавництва України – 2500 крб. Хоткевич придбав будинок у Високому.

З оприлюднених нині секретних донесень зверх агента НКВД "Стріли" - Юрія Смолича від 6 січня 1941 р. довідуємося про ставлення академіка до роману Хоткевича про Шевченка:

"Он только вздыхает, что "такая капитальная и прекрасная работа так и погибнет". В частности, о романе о Шевченко: "Роман нужен до зарезу, он наверное очень хорош. Пройдет еще 50 лет, и никто не напишет такого романа, а вот он лежит написанный, и его нельзя опубликовать. Какая трагедия!". От этого он переходит к высказыванию мнения, что Хоткевич "наверное, ни в чем и не виновен", "жертва ежовщины!" и прочее"

"Стрела" про архів Гната Хоткевича і взагалі // Слово Просвіти. 2017. 12-18 січня. Ч. 2 (898). С. 4-5

В тому й річ, що коли над Хоткевичем згустилися ідеологічні хмари – в ДВУ його роман відмовились друкувати і зажадали повернення завдатку, погрожуючи відібрати будинок.

ТРАГЕДІЯ ГНАТА ХОТКЕВИЧА

В голодні 30-ті родину Хоткевича віднесли до "нетрудового елементу" і позбавили "хлібних карток". Взимку до голоду додалися ще морози. Та й на цьому страшні випробування не скінчилися.

19 квітня 1934 р., їдучи з Харкова, Хоткевич зірвався з підніжки вагона і зазнав тяжких травм, дуже поранив ногу, і декілька місяців лежав у лікарні.

У 1937 році його почали викликати до НКВС на допити. А пізно вночі 23 лютого 1938 р. за Гнатом Хоткевичем у Високий приїхали страшні гості.

"Було їх троє, - згадувала молодша донька Хоткевича Галина. - Обшук робили ретельно. Двоє нишпорили повсюди. Хлопці були молоденькі, може, ще й досі живі вони? Третій наглядав. Забрали зовсім мало паперів. Мама розбудила нас з Богданом. Пояснила дуже коротко, що татко з дядями поїде. Сказала це тихо, таким голосом, що розпитувати ми не наважились. Татусь міцно поцілував нас і пішов".

29 вересня 1938 р. "особливою трійкою" УНКВС Харківської області Гнат Хоткевич був заочно засуджений за статтями 54-6, 54-10 та 54-11 Кримінального кодексу УРСР до розстрілу з конфіскацією майна. У звинуваченні йшлося, що у 1923 р. його було завербовано германським консулом до шпіонської діяльності на користь Німеччини.

Через Гервасія Йогансена, вчителя німецької мови (батька Майка Йогансена - українського письменника) Хоткевич ніби передавав германській розвідці відомості про новобудови Сибіру та економічний стан Дніпропетровської та Харківської областей.

8 жовтня 1938 р. у підвалі Харківської внутрішньої тюрми НКВС на вулиці Чернишевського Г.Хоткевич був страчений. Похований у братській могилі.

СПРАВА СТВОРЕННЯ У ВИСОКОМУ МЕМОРІАЛЬНОЇ САДИБИ-МУЗЕЮ

Році у 1995-му, в один з приїздів Галини Гнатівни, молодшої дочки письменника до Харкова (по Другій Світовій вона потрапила в еміграцію до Франції) ми стояли на Раднаркомівській перед будинком СБУ, і я ніяк не могла вмовити її зайти у приміщення, де нам мали винести для ознайомлення справу її батька.

Коли ж таки згодилась, і нам видали справу для ознайомлення, ніколи не забуду, як тремтіла її рука, коли між аркушами натрапила оком на пожовклий листочок: "квитанцію про розстріл".

Найбільшою радістю Галини Гнатівни було бачити, що батькова садиба у Високому оживає: на екскурсію в кімнату-музей з 1998 року приходять, приїжджають люди не тільки з Харкова, а й інших міст. І у ще двох відкуплених кімнатах працюють гуртки для височанських дітей.

Садиба Хоткевичів. Малюнок доньки Галини. 1940-ві рр. Джерело: Фонд національно-культурних ініціатив ім. Гната Хоткевича

Та найзаповітнішу мрію любої нашої Галини Гнатівни ми ще не здійснили: "остаточне звільнення батькової садиби і створення там "живого музею", де можна посидіти, почитати за батьковим столом із зеленою лампою, навчитися шити на зінгеровській машині (не прошиваючи собі пальця, як колись я прошила, бо було мені заборонено торкати оту машину) або постукати на комп’ютері Володимира Хоткевича, ректора Харківського університету".

Галина Хоткевич відійшла у вічність 10 січня 2010 року.

"Не сумуйте, я просто переїжджаю в іншу, небесну квартиру, і тепер буду вже постійно з вами", - заспокоювала вона нас в одному з останніх листів.

Зараз між українською стороною і з французьким посольством ведуться перемовини про передачу її архіву до фонду меморіального музею-садиби Гната Хоткевича (філіалу Харківського літературного музею).

Використана література:

  1. Гнат Хоткевич. Твори в двох томах. - Київ: Дніпро. 1966
  2. Анатолій Балабольченко. Гнат Хоткевич. – Київ: 2008
  3. Галина Хоткевич. Гнат Хоткевич та його родина. – Львів, 2017
  4. "Дивосвіт Гната Хоткевича". Матеріали науково-практичної конференції "Творча спадщина Гната Хоткевича", присвяченої 120-річчю від дня народження Гната Хоткевича, грудень 1997 р. – Харків, 1998.


Ольга Різниченко
Літературознавець, завідувач відділу Літературного музею, Харків

Теми: історія України, XX століття, Харківщина, Прикарпаття, культура, УРСР




Що встиг Скоропадський?

13.12.2018 _ Юрій Терещенко
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter