Українська правда
Історична правда

Як пeтлюрівці за більшовиками шпигували

27.01.2019 _ Олександр Скрипник
Версія для друку

Головною метою розвідувальної роботи, принаймні у другій половині 1920-х – на початку 1930-х років, було використання здобутих даних для підриву існуючої в Україні радянської системи.Робота першого, розвідувального, сектора полягала у збиранні інформації про загальну ситуацію в радянській Україні, підборі й навчанні агентів, резидентів і кур’єрів.

Від 22 листопада 2018 року День зовнішньої розвідки України відзначають 24 січня. Того дня 100 років тому у складі Політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ Директорії УНР почав функціонувати відділ закордонної інформації.

Завданням відділу було проведення розвідувальної роботи щодо ворогів, які вели війну проти УНР, а також стосовно країн – потенційних противників республіки і можливих союзників.

Фактично це був перший підрозділ загальнодержавної зовнішньої розвідки в Україні.

Зародженню та діяльності підрозділів української зовнішньої розвідки від доби УНР до сьогодення присвячена книга Олександра Скрипника "Українська розвідка. 100 років боротьби, протистоянь, звершень", яку презентували під час урочистостей з першого відзначення професійного свята розвідників.

 

Особливв увагв автор приділив становленню розвідувальних органів у період Української революції 1917–1921 років, а також діяльності національних підрозділів розвідки у складі Української військової організації, Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі, Організації українських націоналістів та Української повстанської армії.

Не обійдений увагою й новітній період зовнішньої розвідки за часів незалежності України – із 1991 до 2019 року.

З дозволу автора "Історична правда" публікує фрагмент розділу книги "Відродження на польській землі. Розвідка ДЦ УНР у протистоянні з ВУНК-ДПУ-НКВС УСРР (1921–1936 рр.)".

***

1922–1925 роки були найкритичнішими для Уряду УНР в екзилі. Хоч Армія УНР і мала на території Польщі статус дружньої і союзної армії, але умови перебування були далеко не найкращими.

Та все ж тривав вишкіл і підготовка до майбутніх військових дій з визволення України від більшовиків. У середовищі численної української еміграції налагоджувалася культурно-просвітницька робота, щоб не втратити національної ідентичності.

У цей період відбувався болісний процес пошуку шляхів подальшого існування, порозуміння з державними органами країн перебування, вироблення організаційної структури еміграційного уряду.

Лунали пропозиції про створення якогось комітету або ради, які б скеровували українську політичну діяльність за кордоном.

"Перемогла ідея збереження екзильного уряду як доказ того, що український народ не капітулював й продовжить свою боротьбу не як якась опозиція проти існуючої в Україні влади, але і маючи за кордоном легітимних речників та домагаючись не лише полегшень для українського населення, але й відновлення цілковитої суверенності української держави.

Таким чином було втримано Державний Центр, що складався з екзильного голови (Голови Директорії Головного Отамана С. Петлюри) і уряду (Ради Міністрів)".

Микола Лівицький, Президент ДЦ УНР в екзилі (1967–1989)

Очільники української політичної еміграції не могли дійти згоди у принципових питаннях, по-різному оцінювали причини поразки у визвольних змаганнях, звинувачували один одного у прорахунках, постійно сперечалися і конфліктували. Усе це ускладнювало і без того нелегке існування на чужині.

Убивство Симона Петлюри 25 травня 1926 року стало переломним моментом у функціонуванні Державного центру УНР в екзилі. Це дало поштовх для згуртування, консолідації і структурної реорганізації за всіма напрямами діяльності.

Одним із найважливіших завдань стало налагодження роботи спецслужби УНР в нових умовах.

Адже радянська агентура доволі активно діяла майже в усіх закордонних центрах української політичної еміграції, застосовуючи такі форми і методи як розкол єдності в емігрантському середовищі, фізичне знищення найавторитетніших провідників, проведення інших спецоперацій.

Цьому необхідно було ефективно протидіяти і водночас подбати про регулярне надходження розвідувальної інформації з України та інших країн, що могли становити інтерес для діяльності еміграційного уряду.

Розвідка у цей період здійснювалася з позицій Генерального штабу, який входив до складу Військового міністерства ДЦ УНР в екзилі.

Структурно розвідувальний підрозділ входив до ІІ секції, яка розробля­ла тактику і проводила розвідувальну й контррозвідувальну діяльність.

Структура Генерального штабу Військового міністерства ДЦ УНР в екзилі:
І секція. Перереєстрація колишніх військових Армії УНР, їх вишкіл та розробка майбутньої структури армії.
ІІ секція. Проведення розвідувальної і контррозвідувальної діяльності.

ІІІ секція. Здійснення пропагандистської діяльності, виготовлення літератури (ві­дозви, "летючки", часописи) з метою поширення на те­ренах радянської України.

Військове міністерство у цей період очолював генерал-хорунжий Армії УНР Володимир Сальський.

Ще за часів Першої світової війни Сальський, тоді офіцер Генштабу Київської військової округи, працював у розвідувальному відділі й мав на своєму рахунку вдалі вербування, цікаві та ефективні операції, відзначався гнучкістю в роботі з агентами.

Повага до людини, шанування її гідності, офіцерська честь були важливими компонентами його професійної діяльності.

Завдяки своїм людським та професійним якостям Володимир Сальський зміг у важкі часи перебування на еміграції ефективно організовувати та коригувати діяльність розвідки та контррозвідки, враховуючи при цьому індивідуальні риси виконавців.

Ті, хто знав особисто генерала, підкреслювали його непримиренність до ворогів та рішучість у вирішальні моменти. Військовому міністру були притаманні дипломатичність і вміння маневрувати, що позитивно впливало на якість діяльності спецслужби.

Сальський Володимир Петрович народився у 1885 р. в м. Острозі на Волині. У 1906 р. закінчив Віленське піхотне юнкерське училище, служив у 126-му піхотному Рильському полку. Вищу військову освіту з відзнакою отримав в російській Академії Генерального штабу в Петербурзі у 1912 р.

У 1917 р. долучився до визвольних змагань, брав активну участь в українізації частин Північного фронту. Прибув до Києва у січні 1918 р. і був призначений начальником штабу українських військ столиці.

За Гетьманату обіймав посаду начальника штабу 1-ї Сердюцької дивізії, був членом Комісії з організації військових шкіл та академій в Україні.

Під час антигетьманського повстання у листопаді 1918 р. разом з більшістю особового складу дивізії перейшов на бік Директорії. Займав посаду начальника штабу коменданта Києва, потім увійшов до складу Головної шкільної управи Генерального штабу.

Із квітня 1919 р. очолював Запорізький корпус, в листопаді того ж року отримав звання генерал-хоружного.

В листопаді 1920 р. у складі уряду УНР емігрував до Польщі, перебував у Каліші, з 1924 р. – у Варшаві. Обіймав посади т.в.о. Військового міністра (1922–1924), Військового міністра (1924–1940) ДЦ УНР в екзилі.

Помер 5 жовтня 1940 р. у Варшаві. 

Головною метою розвідувальної роботи, принаймні у другій половині 1920-х – на початку 1930-х років, було використання здобутих даних для підриву існуючої в Україні радянської системи.Робота першого, розвідувального, сектора полягала у збиранні інформації про загальну ситуацію в радянській Україні, підборі й навчанні агентів, резидентів і кур’єрів.

Структура ІІ секції Генштабу Військового міністерства:
1. Розвідувальний сектор (мав назву "Наступ")
2. Контррозвідувальний сектор ("Оборона").
3. Сектор досліджень ("Студії").

Це зумовило її головні напрямки: агентурне проникнення до урядових та партійних структур радянської України з метою вивчення напрямків політики і способів її реалізації; здобування інформації про боєздатність, технічне оснащення, розвиток окремих родів військ, тактику дій великих армійських з’єднань; з’ясування становища у прикордонні задля успішного перекидання агентів.

Контррозвідувальний сектор мав завдання охорони організацій УНР від проникнення радянських агентів, а також дослідження спільно з першим сектором настроїв і політичної орієнтації в інших еміграційних групах, особли­во тих, з якими УНР співпрацювала або які їй протидіяли.

 Керівник ІІ секції Генштабу полковник Всеволод Змієнко

Сектор досліджень вивчав радянсь­ку Україну, спеціально висвітлюючи стан сільського госпо­дарства, промисловості, фінансів, освіти, комуністичної партії, комсомолу та адміністрації.

Джерелами такого вивчення" була радянська преса, а також різні статистичні, пропагандистські й інші інформаційні та друковані видання, що надходили до Польщі та інших країн.

Цей сектор фактично здійс­нював аналітичну роботу і постачав, нарівні з розвіду­вальним сектором, пропагандистську секцію Генштабу матеріала­ми для виготовлення необхідної літератури для подальшого її переправлення до УСРР й розповсюдження на міжнародних форумах і серед української еміграції. 

Згідно з визначеною структурою агентурного апарату, агентура поділялася на три категорії: розвідники, резиденти і кур’єри.

Структура розвідувального сектору ("Наступ"):

1-й відділ (робота в більшовицькій Україні і Росії):

- розгор­тання розвідувальної мережі на випадок війни або революції у Радянському Союзі;

- впровадження до органів радянсь­кої влади інформаторів;

- впровадження до лав против­ників існуючого режиму організаторів, які б мали згуртува­ти навколо себе антирадянський елемент і спрямувати його роботу у потрібному УНР напрямку.

2-й відділ (робота на території інших держав і серед ворожих уряду УНР українських організацій).

Перед розвідниками ставилося завдання щодо здобування інформації, переважно військового характеру, у чітко визначеному місці.

У спеціально розробленій інструкції наголошувалося, що перекидання розвідника з місця на місце заборонене, як і заборонено змінювати місце свого перебування самому ро­звіднику. Зв’язок із розвідником здійснювався за допомогою кур’єра та іншими способами (листи, оголошення та ін.).

Щодо резидентів зазначалося, що вони признача­ються для різного роду організаційної роботи, пропаганди та всіляких виступів проти радянської влади.

Невдовзі у роботі уенерівської спецслуж­би в роботу з рези­дентами внесли суттєві корективи. Їм заборонили надсилати звіти поштою, оскільки радянські органи держбезпеки таку кореспонденцію зазвичай перехоплювали і це призводило до численних провалів.

Акцент зробили на доставку інформації кур’єрами. Понад те, суттєво скоротили кількість резидентів і спланували їхню діяльність на довгострокову перспекти­ву.

"Резиденти поділяються на два підвідділи:

1) резиденти, до обов’язків яких належить періодичне інформування з гро­мадсько-політичних і економічних питань;

2) резиденти, до обов’язків яких належить лише організаційна робота з насад­ження мережі, але в жодному разі не збирання інформації".

З аналітичної довідки "Про структуру, діяльність і характеристику керівного складу "головного штабу У.Н.Р."

Методика підготовки рези­дента включала кілька стадій. На першому етапі рекомендува­лося формувати у нього почуття впевненості, ініціативності, стійкості й наполегливості в роботі над собою та ненависті до ворогів.

На другому етапі він мав навчитися орієнтувати­ся в психології людей і вміло використовувати здобуті знан­ня. На третьому етапі вишколу йому реко­мендували звертати увагу на особливості роботи з різними верствами населення за їхнім соціальним статусом.

З огляду на репресії, спричинені сфабрикованою в ДПУ справою "Спілки визволення України", відбулося певне коригування системи ор­ганізації роботи розвідки УНР на теренах УСРР.

Раніше під­пільна робота прибічників ДЦ УНР на радянській території організовувалася через мережу так званих п’ятірок. Вони діяли за таким алгоритмом: старший п’ятірки вербував чотирьох інших членів, які знали лише його.

Головним їх завдан­ням була антирадянська агітація. Під час репресій, пов’язаних із згаданою справою, майже всі учасники підпілля були роз­стріляні, ув’язнені до таборів або відправленні у заслання до Сибіру.

Це змусило другу секцію внести корективи у свою діяль­ність. Постановили організувати так звані "тихі організа­ції". Особливістю діяльності цих осередків було те, що ре­зидент не мав права повідомляти певній особі, що вона є агентом і повинна вести антирадянську агітацію.

Фрагмент довідки ДПУ УСРР про діяльність розвідки УНР.

Джерело: Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України, спр. №12628, т. 3, арк. 80

Роботу з потенційни­ми кандидатами налагоджували поступово й обережно, щоб вони свідомо приймали рішення про необхідність долучення до активної боротьби з радянським режимом в інтересах боротьби за відновлення державності України. Тобто йшлося про залучення агентури на ідейній основі.

Особливі вимоги висувалися до кур’єрів. Крім того, що їх використовували для зв’язку з розвідниками й резидентами і поновлення втрачених контактів, їм ще делегували додаткові функції: кур’єри могли підшукувати нових рези­дентів і розвідників, "коли наявне відповідне знайомство або коли є надійні люди, до яких можна без боязні підійти".

Крім цього, у виняткових випадках кур’єр міг бути викори­станий для проведення розвідки загального характеру, якщо в певному районі не було резидента або розвідника.

Водночас кур’єри не могли використовуватися як безпосередні організатори для політич­ної і економічної розвідки і не несли відповідальності за зраду розвідника або резидента, навіть якщо той був ними завербований.

Важливого значення керівництво ІІ секції надавало до­триманню конспірації у таємній роботі. Кож­ному кур’єру, розвіднику і резиденту присвоювали особисті номери. Саме цей номер служив у майбутньому листуванні замість прізвища.

Зо­крема, у Корецькому прикордонному пункті – від 1 до 100, в Острозькому – від 100 до 200, у Рівненському – від 200 до 300, у Кременецькому – від 300 до 400, у Центрі – від 500 і більше. Прикордонні пункти і навіть керівник першого сек­тору не мали права тримати в себе матеріали про агентуру.

Усі біографічні відомості зберігалися в очільника ІІ секції. Натомість керівник сектору мав при собі детальну карту, де був позначений розвідувальний пункт і номер агента.

Так само існував список номерів кур’єрів із зазначенням номерів агентів, з якими вони зв’язані. Керівник першого сектору зберігав список номерів резидентів і агентів, яких кожен з них завербував. Крім цього мав при собі всі завдання для кожно­го резидента і способи зв’язку з ним.

Свій шифр для листування мав керівник спецслужби (ІІ секції Генштабу) Всеволод Змієнко. У ньо­му окремі букви алфавіту позначалися шестизначними циф­рами, а переважна більшість – чотиризначними.

 Шифр Всеволода Змієнка.

Джерело: ГДА СЗР України, спр. № 12628, т. 3, арк. 26

У цей період військова спецслужба ДЦ УНР в ек­зилі, зокрема й розвідка, працювала у тісному контакті з розвідками інших країн. Це були як розвідки країн переб­ування, так і держав, розвідки яких мали свої стратегічні інтереси у відповідному регіоні.

У деяких країнах розвідка УНР співпра­цювала одразу з двома, а іноді і з трьома розвідками – Румунії, Японії, Франції, Великої Британії.

­­Та все ж головним партнером спецслужби УНР залишалася Польща. Це стосувалося як організаційної допо­моги з її боку, так і співпраці в окремих розвіду­вальних пунктах на кордоні з УСРР.

Та й, зрештою, фінансування, здій­снюване другим відділом Генерального штабу військового міністерства Польщі ("двуйкою"), було основним джерелом матеріального забезпечення щоденної практичної роботи й утримання штатних і позаштатних працівників.

Звісно, Польща мала свої інтереси у цій співпраці, намагалася за допомогою розвідки УНР отримувати ту інформацію, яка її цікавила, прагнула спільного використання агентури, розвідувальних пунктів і переправ, а нерідко й зманювала до роботи у польській розвідці українських фахівців на штатній основі.

Це призводило до певного тертя і протистояння. Адже у такій специфічній діяльності як розвідка і контррозвідка розкривати усі карти, хай би навіть партнерам по боротьбі, очільники спецслужби УНР не завжди хотіли.



Олександр Скрипник
дослідник історії спецслужб

Теми: Українська революція, УНР, розвідка, книжки, книги, ХХ сторіччя, ВЧК-НКВД