Українська правда
Історична правда

Проскурівський погром. Провина Петлюри?

25.02.2019 _ Генрі Абрамсон
Версія для друку

Дехто з українців намагався зупинити цю криваву розправу. Чоловік на прізвище Кочеровський вибіг на вулицю, вхопив дитину, що тікала від погромників, і закричав до них: "Християни, що ж ви робите?" Його разом з дитиною вбили на місці. Серед погромників був і єврей, який змінив прізвище з Рахмана на більш українське Рахманенко.

Опублікований текст є фрагментом розділу "Погроми 1919 року" з дослідження канадського історика Генрі Абрамсона "Молитва за владу. Українці та євреї під час революції (1917-1920)". Публікація стала можливою завдяки люб’яного дозволу видавництва "Дух і Літера". Ми вимушено опустили у цій публікації примітки і посилання, сподіваючись, що найбільш зацікавлені звернуться безпосередньо до книжки.

Якщо в колективній історичній пам’яті євреїв і виділяється якийсь погром, ним був погром у Проскурові 15–18 лютого 1919 року.

Він не був найкривавішим, проте це був перший погром з великою кількістю жертв, який перетворився на "символ тих жахливих років" в уяві багатьох євреїв.

На початку лютого того року до міста увійшли Запорізька козацька бригада імені Симона Петлюри та 3-й Гайдамацький полк, які за наказом командира бригади отамана Семесенка повинні були заступити до гарнізонної служби та перепочити.

Ми небагато знаємо про цього колишнього хлібороба, який у свої двадцять з невеликим років піднявся до командних висот у Директорії, хоча після прибуття Семесенко викликав лікаря, який виявив у нього важку форму венеричного захворювання.

6 лютого Семесенко видав наказ, яким оголошував введення в місті військового стану. Після 7-ї вечора наступала комендантська година; були заборонені страйки та зібрання.

Наказом також приписувалося замінити всі вивіски на українські, "щоб я ні жадної московської надписі не бачив".

 Проскурів. Листівка поч. ХХ століття

Найлиховісніший шостий пункт наказу проголошував:

"Пропоную населенню припинити свої анархічні вибухи, бо з вами у мене досить сил боротися; це більше всього зауважую жидам.

Знайте, що ви народ всіма націями не любимий, а ви робите такий бешкет між хрещеним людом.

Хіба ви не бажаєте жить? Хіба вам не жалко своєї нації? Вас коли не чіпають, то й сидіть мовчки, а то така нещасна нація каламутить бідний люд".

Незважаючи на весь його антисемітський галас, Семесенко був правий принаймні в тому, що в місті велася діяльність проти Директорії, проте вона була лише мінімально пов’язана з єврейською громадою.

Більшовицький губернський осередок обрав Проскурів місцем початку повстання, яке мало б охопити всю губернію.

Попри нарікання майбутнього керівника, що в двадцятитисячному місті занадто мало робітників для початку повстання, його запланували на передранкові години суботи, 15 лютого.

Інші соціалістичні партії довідалися про це лише 13 числа і скликали надзвичайну нараду, оскільки побоювалися, що повстання може спричинити погром.

Незважаючи на це, більшовиків, які наполягали, що повстання вмить рознесеться всім Поділлям, було не віднадити.

Цілком імовірно, що Семесенко був поінформований про всі ці приготування, оскільки чутки гуляли містом задовго до самого повстання. Можливо, проведення військового параду було попередженням про бойову готовність його війська.

15 лютого, невдовзі після опівночі, більшовицьким заколотникам вдалося переконати 15-й Білгородський та 8-й Подільський полки розпочати повстання і напасти на інші військові підрозділи, що розмістилися в ешелонах поблизу залізничної станції.

Докладніше про стосунки між євреями та українцями у часи Української революції 1017-20 років - читайте у книжковому огляді: "Молитва за владу". Книжка про те, як українці опікувалися євреями

Та повстання обернулося проти більшовиків: лояльні до Директорії війська вщент розбили бунтівних солдатів. Підкріплення, на яке розраховували більшовики, так і не прибуло, а сам виступ придушили за дві години.

Місцеве населення розбудила шалена стрілянина; як описано в одному зі спогадів, "ніч на святий Шабес зійшла на нас, як страшний сон". Проте наступний день приніс чудовий ранок, а те, що насилля не рознеслося всім містом, сприйняли за добрий знак.

Містом пролетіла чутка, що від погромів Проскурів вберігає давнє благословення хасидського ребе.

Семесенко організував своїм воякам імпровізоване святкування, а потім закликав їх убивати місцеве єврейське населення, яке вважав винним у повстанні.

Він вишикував солдатів у бойові лави і в супроводі оркестру провів кількасот кінних вояків головною вулицею міста.

Рівно о другій годині дня солдати розійшлися в пошуках євреїв — почався погром.

Своєю чергою, єврейські жертви були зовсім до цього неготові. Оскільки був Шабес, багато євреїв спочивали дома після обіду.

Вчинена різня була просто страхітливою:

"За свідченнями Шенкмана, козаки вбили на вулиці, поблизу будинку, його молодшого брата, а потім увірвалися до хати й проламали голову його матері:

"Інші члени родини ховалися під ліжками. Однак маленький брат побачив матір мертвою, виліз з-під ліжка й почав цілувати померлу […] Не витримав також і старий батько і виліз зі свого сховку. Його застрелили […].

В будинку Блехмана вбито шістьох осіб; в однієї людини від удару голова розкололася надвоє.

Дівчину поранили в сідниці, щоб це вчинити, їй задерли сукню.

До будинку Кротчака навідалися вісім чоловіків і першим ділом повибивали вікна. П’ятеро зайшли до будинку, а троє залишилися надворі. Ті, що зайшли, схопили старого Кротчака за бороду, потягли до вікна на кухні, звідки викинули його надвір, там його і порішили інші.

Потім вони вбили стару матір і її двох доньок. Їхню молоду гостю за коси затягли до іншої кімнати, потім викинули її з вікна надвір, а там забили.

Тоді вони знову повернулися до будинку й завдали кілька тяжких поранень тринадцятирічному хлопчику, який потім від цього повністю оглух.

Старшого брата вони поранили дев’ять разів у живіт і в бік, поклавши його на мертву матір."

о. Кліментій Качуровський, який встав на шляху погромників

Дехто з українців намагався зупинити цю криваву розправу.

Чоловік на прізвище Кочеровський вибіг на вулицю, вхопив дитину, що тікала від погромників, і закричав до них: "Християни, що ж ви робите?" Його разом з дитиною вбили на місці.

Серед погромників був і єврей, який змінив прізвище з Рахмана на більш українське Рахманенко, щоб менше виділятися серед своїх нових товаришів по зброї.

Згодом загони Семесенка напали на сусідній Фельштин, куди втекли декотрі бунтівні солдати, і вчинили ще одне жахливе звірство.

Єві Сочин під час погрому було тринадцять:

"Про те, що щось не так, я вперше зрозуміла, коли троє солдатів вдерлися в наш дім десь о пів на десяту ранку в понеділок. У цей час уся наша родина, окрім батька, який не повернувся на ніч, була вдома.

Я добре пам’ятаю час, бо саме наставили самовар для чаювання. Побачивши солдатів, родина з переляку кинулася навсібіч.

Я забігла в кімнату до нашого пожильця і сховалася в шафі. Зачувши, як мене кличуть вийти, я вилізла, один солдат схопив мене і потяг до їдальні, де почав грубо розпитувати.

Я пам’ятаю цього високого й рудого солдата в козацькій шапці з червоним шликом набік.

Він запитав мене, християнка я чи юдейка. Я відповіла, що я християнка і донька пожильця.

Коли пожилець це заперечив, солдат наказав мені перехреститися, сказавши, що відпустить мене, якщо я християнське дитя, але вб’є, якщо єврейка.

З жахом я поцілувала йому руку і назвала його братом, благаючи відпустити мене, але солдат у відповідь вилаявся російською: "Гусь свинье не товарищ".

Потім він закричав: "Лягай!" Але я відмовилася це зробити. Він знову наказав мені лягти, а коли я знову відмовилась, звалив мене з ніг ударом у голову. Від цього удару я зомліла і лише пам’ятаю, як прийшла до тями на якусь мить, коли вже була на підлозі.

У шпиталі я довідалася, що окрім рани на голові, мені ампутували руку до ліктя, [в мене була] глибока рана на шиї і декілька порізів на тілі, які зашили.

Потім я також дізналася, що мого батька вбили на вулиці напередодні вночі, а його тіло кинули в погріб, де його згодом і знайшли.

Як і про те, що солдати, що прийшли до нас у дім, вбили мою матір, мого 28-річного брата, мого 15-річного брата і мою 8-річну сестру, а моя сестра Двойра була поранена вибухом гранати, яку кинули в погріб поблизу хати, де вона ховалася.

Від вибуху гранати також загинув наш сусід, його дружина і їхня одна дитина, інша була поранена. І ще одна поранена дитина згодом померла від [цих] поранень".

 Піки погромів припадають на квітень та серпень 1919 року

Проскурівський погром припинився за три години, коли надійшла телеграма зі штаб-квартири Директорії в Кам’янець-Подільському.

Про звірства в місті її повідомив український комісар Таранович.

Семесенко, дізнавшись про телеграму, наказав просурмити сигнал до припинення погрому, після чого організував нове велике святкування "перемоги" своїх вояків.

Мародерство продовжилося після настання сутінків.

До погрому був також причетний комендант міста Ківерчук. Він не лише відповідав за розпуск студентської міліції, до якої входили переважно єврейські юнаки; він також отримав частину награбованих речей, у крадіжці яких, зокрема, брав участь і згадуваний Рахманенко.

У звіті Данського Червоного Хреста про різню зазначено, що Ківерчук наказав пригнати в місто з околиць шість порожніх селянських підвід, імовірно, щоб вивезти награбоване.

17 лютого він цинічно закликав до відновлення порядку. Поодинокі вбивства були скоєні недільним ранком.

Ходила поголоска, що по обіді розпочнеться новий масштабний погром.

Занепокоєна міська дума викликала Семесенка на екстрену нараду і вимагала припинити звірства.

Семесенко погодився, однак видав ще одну сповнену погроз відозву:

"Вночі з 14 на 15 лютого ц. р. якись неодповідальні, несовістні і безчестні люди почали збройне повстання проти істнуючої влади в місті і повіті.

Люди ці по певним відомостям, яки маються у мене, належачі до еврейськоі націі, захотили взяти владу в своі руки, зробити через те сумішання в державному апаратові і повести нашу Украіну, так багато перестрадавшу, до анархіі і безладдя.

Мною були ужиті самі рішучі заходи щоби повстання ними підняте приборкати. Дуже можливо, що між жертвами впавшими від зброі моіх казаків е багато невинних, але так як ніщо не можливо без ошибок, то і тут такі могли бути.

Жалко невинних жертв, і загальна смерть покрила місто Проскурів, однак кров тіх невинних жертв паде проклятіем на голови тіх, яки виявили себе провокаторами і авантюрістами, очолив тобто проводників невдавшагося повстання.

Все населення міста і повіту призиваю до спокою і виконування своіх справами ділових занять і попереджаю, що коли хто небудь захоче або вважиться знова ввести заколот в життя мирного населення і повести при помочі провокаціі проти законноі влади, то я не спинюсь ні перед чім, а це, що сталось повинно бути грізним "мементо" для всіх експеріментаторів".

Проскурівські євреї взялися за поховання мертвих, кількість яких сягнула майже 1500 осіб — майже 10 % єврейського населення міста.

Жертви Проскурівського погрому

 

Викопали п’ять спільних і багато індивідуальних могил; поховання всіх жертв закінчили лише о четвертій ранку вівторка.

Мародери також поприходили, щоб позабирати з тіл усе, що могли; кількох жінок поховали без пальців на руках, які їм відтяли, знімаючи обручки.

Певною мірою насильство в Проскурові було нетиповим.

По-перше, воно було неймовірно жорстоким, з дуже великою кількістю вбивств; лише три інші задокументовані погроми були настільки ж кривавими.

Також дещо вищою, ніж під час інших погромів, була частка вбитих дітей.

Проскурівський погром вирізнявся ще й своїм по-військовому "дисциплінованим" виконанням, коли солдати діяли у визначений проміжок часу і за чіткими наказами своїх командирів.

Іншим нетиповим моментом було те, що від самого початку Семесенко наполягав, щоб його загони утрималися від грабунку і зайнялися виключно вбивством євреїв.

У кількох повідомленнях згадується, як його солдати рвали на шматки запропоновані хабарі, перш ніж убити євреїв, хоча сам Семесенко пізніше прийняв від єврейської громади 600 тисяч рублів "на тяжке життя солдатів".

Частіше таке здирництво передувало погромам і незрідка відвертало насилля. Часом видавалися розписки про отримання таких "добровільних пожертв".

Семесенко тримав населення у страху ще кілька тижнів.

27 лютого він видав ще одну сповнену погроз заяву:

"Жиди, до мене дійшли відомості, що вчора ви хотіли провести збори на Олександрівській вулиці, щоб захопити владу і що через чотири дні ви готуєтеся розпочати таке саме повстання, яке було 14–15 лютого.

Попереджаю вас, що в мене під командою знахо диться 10 тисяч надійних солдатів української артилерії та достатня кількість кулеметів, щоб придушити це повстання голими руками".

Отаман Іван Семесенко на ліжку у проскурівській лікарні

Коли військове керівництво Директорії нарешті відкликало Семесенка з Проскурова, в нього, очевидно, вже розпочалася третя стадія сифілісу.

На той момент хвороба настільки його виснажила, що для подорожі йому потрібен був транспорт і супровід медсестри.

Серед побожного єврейського населення міста ходила інша химерна легенда, що до Семесенка щоночі у снах являвся ребе в закривавленому савані, вказував на нього пальцем і кричав: "Забирайся геть із Проскурова!"

За цією легендою, щоночі Семесенко, лементуючи, прокидався з постаттю ребе перед очима, доки не втік з міста.

Один із головних парадоксів погромів — масова участь у них військ, лояльних до Української Народної Республіки, чи тих, що діяли від її імені.

У той самий час, поки влада і міністр єврейських справ організовували фонд допомоги постраждалим від погромів для підтримки жертв насилля, регулярні війська та парамілітарні формування коїли звірства іменем цієї самої влади.

Зрозуміло, що серед представників влади були ті, хто активно діяв проти ліберальної політики, яку вона офіційно проводила.

Історіографічні дебати і надалі розгортаються навколо рівня, на якому існував цей антисемітизм.

За приклад може слугувати історія, як делегація єврейських місцевих офіційних осіб зустрілася з тодішнім прем’єр-міністром Винниченком, щоб дізнатися, хто був відповідальний за погром у Житомирі.

Винниченко, який сам був філосемітом, роздратовано відповів: "Навіщо ви мене про це питаєте? Вам не потрібно "переконувати" мене. Ви краще поговоріть з іншими членами Директорії".

За підрахунком науковців, до 40% погромів причетні війська Директорії, або з'єднання лояльних до них отаманів

  

Чи проводила Директорія подвійну політику: розвивала єврейську національну автономію і дозволяла влаштовувати погроми єврейських громадян?

Не слід забувати, що Директорія не була стабільною парламентською демократією з нормальними механізмами стримувань і противаг та усталеною судовою системою, а складалася з різношерстої групи індивідів, більшість яких не мали владного досвіду і опинилися при владі в розпал жорстокої Громадянської війни.

В якийсь момент Директорія управляла фактично з кількох залізничних вагонів, які з наближенням шаленства фронту можна було евакуйовувати з місця на місце.

Навіть під час кам’янець-подільського періоду, коли влада Директорії обмежувалася контролем лише над невеликою територією на Правобережжі, проблема погромів залишалась.

Що важливіше — між інтелігентними керівниками в Києві та широкими масами пролягла величезна прірва.

У той час як перших поглинув внутрішній конфлікт, другі переймалися, як у такі непевні часи прогодувати власні родини.

Тарас Гунчак описав це так:

"Дійсно, ця заглибленість в ідеологію віддалила українське керівництво від абсолютної більшості політично мовчазного українського населення, для якого приземленіші соціальні, економічні та етнічні питання були зрозуміліші і тому прийнятніші".

Відданість ідеї прав націй стала одним із багатьох політичних принципів, які УНР не вдалося втілити чи хоча б донести до широкого загалу.

Питання відповідальності слід визначити значно чіткіше.

З одного боку, це слово передбачає суб’єкта: чи Директорія або хтось з її членів віддавав накази про погроми?

З іншого боку, питання відповідальності зачіпає проблему того, хто має відповідати: якою мірою Директорія повинна нести відповідальність за дії своїх військ?

Публікації присвячені Проскурівському погрому 1919 року часом помилково ілюструють фото з Житомира, називаючи їх "петлюрівськими"

Візьмімо конкретний приклад: розбите вікно у шкільному дворі. Якщо м’яч кинув тато, без сумніву, він буде відповідальний як суб’єкт дії і повинен буде заплатити за ремонт.

Якщо ж м’яча кине його дитина, він не буде відповідальний як суб’єкт.

Утім, оскільки тато опікується дитиною, то повинен нести відповідальність за її дії і так само повинен буде заплатити за вікно.

Це так само справедливо, навіть якщо тато неодноразово попереджав малого не цілити м’ячем у вікна.

Тож коли говорити про суб’єктність: чи Директорія віддавала наказ своїм військам чинити погроми?

Лишімо осторонь Симона Петлюру, оскільки його випадок детально розглядатиметься далі, і погляньмо, чи були якісь прямі чи опосередковані накази від Директорії із закликом до погромів?

Жодного такого документа не збереглося.

З іншого боку, певні кола, навіть офіційні друковані органи, були схильні до підбурливих заяв, які могли спонукати до таких дій.

Передовсім це стосується військових та їхніх видань.

Характерним є таке твердження з газети "Українська ставка" за 19 січня:

"У чиїх руках українська земля, річки, заводи і все інше? У руках багатих росіян, євреїв та поляків. Хто постійно виступає проти незалежної Української Народної Республіки? Росіяни, євреї та поляки".

Окрім військових видань, навіть офіційний орган Директорії, Інформаційне бюро армії УНР, друкувало підбурливі заяви, які контрастували з іншими текстами цього ж органу, що засуджували погроми.

В "Українській ставці" виходили також антипогромні статті та інші проєврейські матеріали, зокрема розлогий та співчутливий виклад "Єврейська демократія Вкраїни: сучасний момент" (29 грудня 1918 року).

Більше того, Директорія асигнувала кошти на допомогу постраждалим від погромів та підтримувала діяльність комісій з розслідування актів насилля.

Подібні протиріччя вказують на різні напрями в політиці всередині Директорії.

Та якщо на погроми і була політична воля, то найбільше її міг виявляти, очевидно, Опанас (Панас) Андрієвський (1878–1955), який представляв украй націоналістичну УПСС і був членом Директорії.

Відомий як алкоголік, Андрієвський, втім, вважався однією з найвпливовіших осіб у Директорії.

Він був безпосереднім начальником отамана Палієнка, очільника ганебного Куреня смерті — карального органу Верховної слідчої комісії, створеної для викорінення більшовицьких агентів, що діяли на українській території.

Палієнко та його підлеглий Михайло Ковенко відповідальні за перші організовані погроми, скоєні проти євреїв після відступу німців.

Інші члени Директорії, Винниченко та особливо Володимир Чехівський, намагалися припинити такі дії, однак Андрієвський постійно перешкоджав цим спробам, попри те, що провина Палієнка була очевидною.

Тиску Винниченка та Чехівського вистачило для арешту Палієнка, однак незабаром його звільнили, повернувши всі обвинувальні документи проти нього, і лиш попросили дати відповідь Петлюрі щодо цих обвинувачень.

Директорію загалом важко звинувачувати у хвилях погромів як суб’єкта. Втім, питання про відповідальність варто розглянути.

Для того щоб зняти з Директорії зобов’язання нести відповідальність, слід показати, що вона вдавалася до активних та рішучих дій проти погромів, арештовувала винуватців та категорично засуджувала насильство.

Хоча кілька таких заяв з осудом справді вийшли, заходи проти погромників були недостатніми. "Арешт" Палієнка є саме тим випадком.

Суперечливою була навіть доля горезвісного Семесенка. Незважаючи на те, що в джерелах згадується, що він справді був заарештований за кілька місяців після різні, причини цього незрозумілі, як і остаточне покарання.

У деяких джерелах говориться, що його звільнили, а в інших — що стратили.

Відсутність рішучих дій особливо бентежить з огляду на загальну спрямованість погромної хвилі. Впродовж перших кількох місяців після відходу німців погроми були явищем, яке великою мірою асоціювалося з регулярними військами Директорії.

Лише з грудня 1918 року до квітня 1919 року майже 60 % погромів скоїли її солдати.

Якщо лояльні до Директорії загони й не одразу вловили цю тенденцію, то вже в травні вони перевершили Директорію за кількістю скоєних погромів, і така тенденція зберігалася протягом усього подальшого періоду (див. іл. 4.1).

Це може свідчити, що наприкінці весни 1919 року Директорії вдалося взяти свої війська під сильніший контроль, а місцеві ватажки, які проголосили себе прибічниками УНР, під впливом ранішої поведінки регулярних військ і далі скоювали напади на єврейські громади самочинно.

Про заходи щодо приборкання погромів, до яких вдалася Директорія, детально йтиметься в наступному розділі, оскільки ця тема, по суті, пов’язана з внутрішньою єврейською політикою.

За першими задовільними заявами та санкціями проти погромів не було вжито відповідних заходів.

Можливо, якби Директорія діяла рішучіше, місцеві ватажки не чинили б настільки страшні звірства.

Якби вони бачили, що регулярні війська послідовно карають за напади на цивільне населення, і чули постійні заяви Директорії про осуд погромів, можливо, нищення не було б таким жорстоким.

У час такого безладдя ці заходи було важко втілити, однак саме такі кроки були необхідні, щоб зняти з Директорії тягар відповідальності.

Головні дискусії щодо відповідальності точаться навколо однієї людини: Симона Петлюри.

Він займає трагічне місце в українсько-єврейській історії: українці вшановують його як безстрашного національного лідера, а євреї ненавидять як злісного антисеміта.

У такому образі єврейська історична пам’ять ставить ім’я Петлюри в один ряд із Богданом Хмельницьким, керівником повстання 1648 року, та Іваном Гонтою, що очолив масовий виступ гайдамаків 1768 року.

Хоча питання особистості Петлюри дещо вужче, ніж загалом ширший фокус цього дослідження, однак тривалі дискусії довкола його постаті змушують звернути увагу на те, що називають петлюрівщиною.

Може здатися, що як керівник держави Петлюра міг би втілити в життя накази припинити погроми. Втім, це далеко не так.

Хоча ім’я Петлюри дійсно діяло як об’єднавчий чинник для патріотично налаштованих українців, його владі бракувало дієвих важелів, йому бракувало засобів комунікації, і було замало сили, щоб впровадити таку дисципліну у своєму війську.

Дезертирство було частим явищем, а окремі загони неодноразово змінювали свою лояльність, залежно від того, що їм було найвигідніше тієї миті.

Мабуть, найочевиднішим свідченням примарного контролю над солдатами було те, як швидко вони лишали УНР.

У грудні 1918 року Петлюрі вдалося залучити на свою підтримку близько 100 тисяч солдатів, але після зіткнення з наступом Червоної армії на кінець січня 1919 року в нього лишилася тільки 21 тисяча.

Для порівняння: Червона армія втратила через дезертирство 50 % свого складу, однак упродовж Громадянської війни в ній лишалося майже 3 мільйони солдатів.

За Троцьким, з них десь 500–600 тисяч були здатні воювати.

Ця "поспіхом зімпровізована, погано побудована і суспільно плинна сила не могла б змагатися із регулярною європейською армією […]". Але й такої армії було достатньо "для опору також зімпровізованим і навіть ще більше плинним білим військам". Що вже казати про війська Директорії.

Ось кілька непідтверджених свідчень, що приписують Петлюрі антисемітські погляди, які зазвичай переповідають в контексті сповненого емоцій суду 1926–1927 років над його вбивцею Шолемом Шварцбардом.

У своїх спогадах Винниченко згадував про невдоволення Петлюри малою присутністю євреїв у війську — думка, яку багато хто поділяв.

Іншим прикладом засвідченого антисемітизму Петлюри було повідомлення такого собі Ісраеля Дінеса з Буенос-Айреса про те, як одні євреї, містечком яких проїжджав Петлюра, попросили захистити їх від погромів.

На це Петлюра відповів: "Та це пусте, солдати мають себе розважати".

Ще одне непідтверджене свідчення суперечить такому образу Петлюри-антисеміта. Так, Олександр Доценко* стверджував, що чув, як Петлюра привселюдно сказав щось на кшталт:

"Я вирішив розстріляти всю свою армію, якщо вона почне топити молоду Українську Республіку в єврейській крові".

 ДИРЕКТОРІЯ УНР. ФОТО 1919 року. Сидять— Федір ШВЕЦЬ, Симон ПЕТЛЮРА, Андрій МАКАРЕНКО. КРАЙНІЙ ЛІВОРУЧ (СТОЇТЬ) — Олександр ДОЦЕНКО,  (1897–1941) — офіцер армії УНР, підполковник, у 1919–1922 роках — старший ад’ютант Головного Отамана Симона Петлюри

Подібних суперечливих свідчень удосталь, однак у найкращому разі вони непереконливі, а в найгіршому — повністю недостовірні.

Не існує жодного переконливого доказу, який доводив би, що Петлюра тримався антисемітських поглядів.

Навпаки, всі документи вказують на те, що він ставився до євреїв досить приязно ще задовго до революції.

Зокрема, у 1907 році він написав передмову до україномовного перекладу п’єси Євгена Чирикова "Євреї":

"Страждання Нахмана з "Євреїв" Чірікова викличуть глибокі спочуття у кожного, хто і не належить до тієї нації, якій волею історичної долі судилось нести тяжкий хрест утисків і насильств […] ця п’єса збуджує в серцях глядачів глибоку любов до пригнобленої нації, викликає до страдальця щире спочуття, а до того ладу, в якому можливі хижацькі знущання над невинними жертвами, — запалює гнів і ненависть".

В іншій публікації Петлюра критикує єврейських колоніальних агентів, що приваблюють українську еміграцію до Америки, однак тут же висловлюється проти антисемітських тенденцій у європейській пресі.

Він навіть захищає єврейське населення від звинувачень у тому, що всі вони до одного налаштовані прокомуністично.

На окремих євреїв-комуністів, писав Петлюра, їхні власні громади наклали Каїнову печать за те, що ті відмовилися від єврейських традицій.

Підписані Петлюрою вже за багато років після революції статті посилюють таке тлумачення його особистих поглядів.

Ще переконливішою є підтримка Петлюрою єврейських загонів самооборони, навіть попри те, що до цього несхвально поставилися єврейські соціалісти (див. Розділ 3).

Ці докази, здається, свідчать, що Петлюра особисто не схвалив би погроми на етнічному ґрунті.

Декотрі дослідники посилаються на таємничу телеграму до Семесенка, авторство якої приписують Петлюрі і яка вказує, що за жорстоким Проскурівським погромом стояв саме він.

Без сумніву, вона б стала найвикривальнішим доказом проти Петлюри і, якби була достовірною, могла б зробити всю попередню дискусію зайвою.

Втім, і історія цієї телеграми, і дослідження, що базуються довкола неї, однаково таємничі. Єврейський комуніст Цві Цекер запевняє, що знайшов телеграму після того, як Директорія залишила Проскурів.

Пам'ятник жертвам Проскурівського погрому 1919 року

Фото: Wiki 

Коли в червні її війська знову наближались до міста, Цекер віддав телеграму на зберігання приятелеві, який згодом, остерігаючись, що її знайдуть, ту телеграму спалив. Отже, телеграми більше не існує.

Тут слід пам’ятати про політичну приналежність Цекера, адже вона могла вплинути на його спогади про зміст телеграми, на яку він посилається, зменшуючи її вагу до непідтвердженої оповіді.

Твердження, що, організовуючи погроми, Петлюра діяв таємно, виходить із припущення, що він був затятим антисемітом.

З огляду на неодноразові публікації з осудом Петлюрою погромів, віри змісту телеграми небагато.

Колишній міністр єврейських справ Аврам Ревуцький у зв’язку з процесом над Шварцбардом написав, що "вони, отже, шукають офіційні заклики до погромного насилля [поґром-ойфруфен], підписані й санкціоновані Петлюрою, однак таких наказів не знайдуть, це марна робота".

Раніше вже йшлося про те, що війська, номінально очолені Петлюрою, зокрема й горезвісний Семесенко, чинили погроми.

Утім, варто пам’ятати, що можливості контролювати військових були надзвичайно обмежені, згадати хоча б спробу Чехівського ліквідувати Курінь смерті, яка призвела до відставки прем’єр-міністра.

З іншого боку, вкрай мало було зроблено для того, щоб покарати погромників, і багатьом злочинцям дозволили лишитись на їхніх посадах навіть після надзвичайно жорстоких погромів.

Чому Петлюра був поблажливим до цих злочинців? Найочевидніша відповідь — Петлюра не наважувався дослухатися до свого сумління і зробити такий крок, оскільки побоювався розпаду армії.

Ми пересвідчилися, наскільки хитким був його контроль над військом, і покарання популярних командирів могли б стати приводом до заколоту.

Під час хвилі погромів був критичний момент, коли Петлюра повівся нерішуче, не виступивши з осудом чи не вдавшись до якихось інших кроків. Це був час між січнем 1919 року, коли погроми засудив Винниченко, і квітнем 1919 року, коли це зробив Мартос.

Ретроспективно можна побачити, що цей проміжок між січнем і квітнем був переломним моментом у погромній хвилі.

Директорія не відповіла на кілька найжорстокіших погромів, зокрема різню в Проскурові та Фельштині. Як було показано раніше, відсутність реакції була сигналом для сили-силенної отаманів по всій Україні, що погроми можна чинити безкарно.

Чому ж Петлюра залишався бездіяльним?

Згадуючи перебіг війни, варто розуміти, що з початку січня Директорія відступала, а 4  лютого віддала Київ більшовикам.

Вона докладала всіх зусиль, щоб заручитися військовою підтримкою французів, які зійшли на берег в Одесі, але марно.

1 лютого Винниченко подав у відставку, а Директорія змушена була пересісти у вагон, "тікаючи зі станції до станції, і виглядала, як та зграя циган, а не влада".

У всьому цьому сум’ятті і через загрозу дезертирства з його швидко танучої армії Петлюра вирішив не налаштовувати проти себе солдатів заходами для припинення погромів.

Арнольд Марголін

У 1926 році єврейський учасник українського руху Арнольд Марголін написав:

"Ретельний аналіз всіх доступних матеріалів дає змогу зробити висновок, що Директорія впродовж перших трьох місяців свого правління не спромоглася продемонструвати достатню готовність боротися з єврейськими погромами.

У прагненні відстояти свої головні цілі — національне самовизначення та незалежність — Директорія зосередила увагу передовсім на створенні сильної армії, не зважаючи на те, ким були новобранці.

Як наслідок, в лавах її армії пліч-о-пліч зі щирими і справжніми українськими патріотами знаходилося досить багато найбільш небажаних елементів чорносотенського штибу, злочинців та інших небезпечних осіб".

Проте слід зауважити, що звернення з осудом погромів мали певний ефект, принаймні це стосується регулярних військ Директорії.

Січневе звернення, яка засуджувало насилля, але водночас загострювало увагу на єврейському більшовизмі, було недоречним, тому мало дуже незначний вплив.

Проте квітнева відозва, здається, справила більше враження: задокументовані погроми скоротилися на 37 % у квітні і на 85 % у травні.

До серпневого звернення погроми знову поступово набрали обертів, але після нього їх кількість зменшилася на 56 %.

Ці відозви, здається, допомагали стримувати насильство, на відміну від схожих відозв Білої армії.

Докладніше про одну з таких антипогромних відозв читайте у публікації

Звернення Петлюри до українців: "Антисеміт - паршива вівця. Женіть його!"

 

Те, що такі відозви не видавали частіше і з більшою наполегливістю, можна також поставити за провину Петлюрі.

То що ж насамкінець можна сказати про особисту відповідальність Петлюри?

Довести, що він був відповідальний за погроми як суб’єкт, неможливо; дійсно, всі доступні свідчення вказують, що він аж ніяк не був організатором погромів.

З іншого боку, як очільник держави він повинен був нести відповідальність за вчинки своєї армії, незважаючи на те, що сам досить слабко контролював її.

Петлюра не спромігся належно карати свої війська, особливо у визначальний період із січня до квітня 1919 року, коли це могло якось вплинути на непідлеглих отаманів.

Більше того, він підтримував зв’язки з відомими погромниками і мало кого покарав.

Таку поведінку можна списати на його страх втратити лояльність своєї армії, що розпадалася; через відсутність владного досвіду Петлюра нерозсудливо йшов на компроміси, що суперечили його особистим політичним переконанням; за це він був відповідальним.

Євреї, меноніти та інші меншини відчули на собі наслідки його вагань.

Як написав кілька років по тому Ревуцький:

"Такою є історична правда. Й ця правда нам чітко дає усвідомити провину таких осіб, як Петлюра, навіть якщо вони безпосередньо й не чинили погромів.

Як люди з претензією на соціалізм та національний героїзм, вони зобов’язані були докласти всіх зусиль, щоб не допустити вбивств і різанини безневинних.

Однак вони цього не зробили, натомість прямо чи опосередковано досягли політичного успіху, дозволивши собі відсторонитися від проявів погромницького інстинкту нестримних мас. В наших очах вони винні".



Генрі Абрамсон
історик (Канада, США)

Теми: історія України, ХХ сторіччя, УНР, євреї