Українська правда
Історична правда

«Мій коханий залишився на «гражданці». Сподіваюсь, що дочекається…»

05.04.2019 _ Євгенія Подобна
Версія для друку

Після цих хлопців у нас був іще один загиблий брат – «Крук», наймолодший з нас. Його друг тоді так кричав… Він навіть не кричав, він вив просто, як звір, я вперше чула, щоб чоловік так кричав. Це було страшно боляче – і через убитого «Крука», і через оцей біль людини, яка втратила кращого друга.

Спогади жінки-військовослужбовця Яни Червоної (позивний "Відьма"), яка загинула, 2 квітня, у зоні проведення Операції об’єднаних сил. Позицію обстріляли з мінометів. Пряме влучання міни в бліндаж.

Яна Червона служила у 46-му окремому батальйоні спеціального призначення "Донбас-Україна" ЗСУ на посаді кулеметника. У неї залишився чоловік і двоє маленьких дітей – син і дочка.

ЇЇ спогади увійшли до книжки "Дівчата зрізають коси". "Історична Правда" публікує уривок із них з люб’язного дозволу Українського інституту національної пам’яті.

"Спершу, коли війна тільки почалася, у 2014-му, я стала волонтером – збирала необхідне і везла на передову своїм підопічним – батальйону "Айдар". В мене не було якоїсь однієї причини піти в армію. В якийсь момент волонтерство стало мені нецікаве, бо два з половиною роки мого життя були досить одноманітними.

Якось ми приїхали у черговий раз в "Айдар", розносимо по бліндажах замовлення, і один з бійців каже мені: "Вам, волонтерам, добре – ви приїхали, добу побули, відпочили і поїхали. А ми тут день при дні, і нам важко". І я захотіла дізнатися, наскільки це важко – зовсім нестерпно чи таки мені під силу.

 

Спершу я, звісно, дуже хотіла потрапити у свій рідний "Айдар". Але ті посади, які мені там запропонували, мене не зацікавили, бо були надто "жіночі". Може, вони так хотіли мене вберегти і це був вияв турботи, може, просто не бачили мене бійцем, не знаю…

Моя подруга в той час ішла служити в 54-ту бригаду, і я попросила її взяти мене з собою. І в цьому підрозділі в мене вже була можливість вибрати посаду і справу, якої я хотіла навчитися.

Так я опинилась у 1-му батальйоні 54-ї окремої механізованої бригади. Потім так склалося, що ми разом з побратимами перейшли в батальйон "Донбас".

З моменту мого приходу в армію в мене не було жодних обмежень по службі через стать – ніхто не забороняв мені займатися тим, чим я хочу. Я, у свою чергу, ніколи не говорила, що "я ж дівчинка" і не піду на мороз чи на пост уночі.

Ми з дівчатами виконували всі обов’язки рядового солдата, старалися воювати нарівні з усіма. Я дуже хотіла навчатися на оператора-навідника БМП. Та спершу мене призначили санітаром-стрілком (це найпростіша посада), але з умовою, що я навчатимусь на навідника.

Машина, на якій я мала вчитися, була в ремонті, і я чекала, доки її полагодять. Якось так сталося, що в один момент я взяла в руки кулемет – і зрозуміла, що це моє і що я хочу стати кулеметником. Це було випадково.

В моєму житті взагалі багато чого відбувається саме випадково, та чи не щоразу це стає поштовхом для досягнення того, чого я прагну. Зараз змінюються лише типи кулеметів. Але вчитися треба постійно, освоювати нову зброю – це цікаво і зайвим на війні ніколи не буде, тож, можливо, колись я ще повернуся і до ідеї навчатися на навідника БМП.

 

Моя служба почалась на Світлодарській дузі. Я потрапила туди у вересні 2016 року. Мене багато що пов’язує з цими місцями. Там я знайшла друзів, побратимів, здобула свій перший військовий досвід, навчилася того, що вмію. Тут я зустріла людей, з якими навряд чи ми перетнулись би в мирному житті.

Попри те, що це вже була окопна війна, нас постійно обстрілювали всім, чим тільки можна – з кулеметів, мінометів, артилерія працювала постійно. Але в мене так склалося, що я бачила більше обстрілів, коли ще була волонтером. І хоча зараз їх інтенсивність не така, як на початку війни, але менш небезпечними від того вони не стали.

Разом зі світлими спогадами зі Світлодарки багато і дуже болючих. Там я знайшла друзів і там їх втратила. Найстрашнішим для мене був грудень 2016 року.

Тоді був тиждень, коли я дивилася в дзеркало і сама себе не впізнавала – за кілька днів постаріла на кілька років. Одного дня загинуло одразу п’ятеро моїх побратимів.

У той день в нас була операція, ми мали взяти "ліс". Спершу я сиділа на раціях, але й після того, як моя зміна закінчилася, залишилась. Ми всі майже добу постійно були на раціях, чули весь ефір, все, що тоді відбувалося… Єдине, про що шкодую – треба було тоді записати усі ті перемовини.

Всі хлопці були за те, щоб іти туди, але вони говорили і про недосконалість плану. Звісно, на війні немає нічого ідеального, але подібні операції мають бути дуже ретельно сплановані. Ніхто, звісно, не знав, що так вийде, і вже нічого, на жаль, не зміниш.

 

Особливо страшно було почути вперше: "В нас 200-й". Саме я приймала цей сигнал. Потім друге повідомлення: "В нас 200-й". Ми не знали навіть, хто саме загинув, група тоді розбилася і хлопці втратили одне одного з виду. Потім іще одне таке повідомлення.

І я сиділа й не знала, кого вже немає в живих, а хто повернувся в бліндаж. Єдине ім’я, яке ми на той момент знали – "Шайтан" (Микита Яровий) – командир нашої роти. Далі повідомлення в ефірі стали уривчастими, з криками, і взагалі неможливо було зрозуміти, що там відбувається.

Серед загиблих у той день був Андрій Байбуз (позивний "Ефа"). Він воював разом з дружиною, Вікою. Я не забуду ніколи той момент, коли ми вже знали, що він загинув, а Віка ще ні. І ми всі ховали очі. Бо вона все ще чекала, що ось він повернеться.

А ми вже знали, і сказати ніхто нічого не міг. І коли хтось, не пам’ятаю навіть, хто це був, сказав про смерть її чоловіка, вона заплакала, але продовжила працювати – в той момент вона саме сиділа на раціях. Ми хотіли її підмінити, але вона не погодилась і дочергувала свою зміну.

У той день крім "Ефи" і "Шайтана" загинули ще "Санич" (Дмитро Клименко), "Сім’янин" (Андрій Широков), "Гюрза" (Роман Радивилів). Істерик не було. Усі ці смерті я плакала, але, як би сказати правильно… спокійно плакала. Біль за ними був і є, от навіть зараз згадую, і всередині знову ниє і коле.

Та попри це, ми всі плакали спокійно. І працювали. Горе було велике і спільне, але від роботи не відмовлявся ніхто. Можливо, це якась така захисна реакція. Якби це сталося на "гражданці", може, реакція була б іншою. А тут…

Приїжджають до нас з іншої роти хлопці, щось розповідають, жартують – і ти починаєш посміхатись, навіть сміятись, відволікаєшся. А за кілька хвилин у бліндажі проходиш повз ліжко (чи правильніше сказати, мабуть, нари), де спали хлопці, бачиш їхні речі, їхню зброю – і знову починаєш плакати.

Нам волонтери привезли якось три жилетки. Одну вдягала я, другу постійно носив "Сім’янин". Моя здебільшого просто лежала, я її якось майже не носила. Коли загинув "Сім’янин", я збирала його речі. Взяла його жилетку і не могла змусити себе покласти її в мішок. От не могла і все.

Просто сиділа і тримала її в руках – жилетку мого друга, якого вже немає. Це було дуже боляче. Потім усе ж склала, відправила – і зрозуміла, що свою жилетку, таку саму, я вже точно ніколи не одягну. Я не те, що носити її, я навіть дивитись на неї не могла.

 

Після цих хлопців у нас був іще один загиблий брат – "Крук", наймолодший з нас. Його друг тоді так кричав… Він навіть не кричав, він вив просто, як звір, я вперше чула, щоб чоловік так кричав. Це було страшно боляче – і через убитого "Крука", і через оцей біль людини, яка втратила кращого друга.

В моїх "айдарівців" була дуже правильна традиція: коли хтось помирав, після моргу, експертиз, усіх цих процедур тіло, по змозі, привозили в батальйон і давали можливість попрощатись із побратимом. Ясна річ, увесь "опорник" не міг приїхати разом і водночас, по черзі приходили.

А на той момент у бригаді ми змогли попрощатися тільки з "Круком". І то лише тому, що ми везли його тіло до "швидкої". А з тими хлопцями, що загинули 18 грудня, ми не те що не попрощалися – жодну людину з нашої роти не відпустили на похорон.

Це неправильно, коли побратими не прощаються з тими, з ким пліч-о-пліч воювали. Це була одна з багатьох причин, через які, власне, я вирішила змінити підрозділ.

Бійців нашої роти, які вирішили піти з 54-ї бригади, забрали в батальйон "Донбас-Україна". Потрапивши сюди, ми поїхали в сектор "М" (Маріупольський – Ред.), але побратими не дадуть збрехати – я завжди хотіла повернутися на Світлодарську дугу.

Сюди тягнуло, як додому, як у рідні місця. Зараз я воюю на дузі. Хоч і не в тому самому місці, але бачу ті позиції, на яких загинули мої друзі й з якими в мене так багато пов’язано.

Спершу в складі "Донбасу" ми поїхали в Чермалик. Це був найспокійніший сектор з тих, де особисто мені доводилося бувати. Обстрілів там майже не було. Здавалося, що ми просто стоїмо і охороняємо поля. Там ми пробули місяців зо три. А потім я потрапила в нещодавно зайняте нашими військами село Травневе.

Тут складно. Місцеві ще ставляться до нас з недовірою, хоча є ті, що дуже нам раді, що й морально підтримували військових, і навіть пригощали домашніми пиріжками. Більшість місцевих – пенсіонери. Село досить забите – без магазину, школи, садочка, сіре й бідне.

Ці люди насправді нічого в житті й не бачили доброго. До того, як армія зайняла село, вони постійно ходили в окуповану Горлівку, торгували там молоком, яйцями, курми, міняли російські рублі на гривні. А тепер це все перекрили їм.

Часом виникає думка, що багатьом мешканцям села вже пофіг, Україна чи Росія. З іншого боку, зрозуміло, що вони зовсім віднедавна з військовими, вони ще звикають до нас, і, ясна річ, декого обурює, що в нього за городом – лінія фронту й окопи.

Крім того… Раніше і я не любила Україну. Чесно в цьому зізнаюся. В мене не було вишиванки, вінка, і слів Гімну я не знала. Українську мову і літературу я знаю добре, це були мої улюблені предмети. Але українською я практично не спілкувалася.

А зараз я намагаюся з дітьми говорити українською, зі своїми друзями, з побратимами. Це вийшло якось само собою. У мене з’явилася перша вишиванка, потім друга, потім сукня з домотканого полотна, вінки, потім дітям почала купувати.

І от така усвідомлена любов до свого, рідного прокинулась уже під час Майдану. Це сколихнуло, змусило замислитись і зрозуміти, як ти любиш свою країну.

 

Одна жінка мені зізналася, що хотіла йти на референдум, але чоловік зупинив, сказав, мовляв, дивись, на що це перетворюється. І зараз вона каже, що не шкодує, що вона – за Україну, хоча спершу була за референдум.

Тут є бабусі, які, здається, і за межі села ніколи не виїжджали й не усвідомлюють, яка вона, Україна. Роботи і то в них не було. Хтось розповідав, що працював на очисних спорудах. І мені цих людей щиро жаль, бо їм немає між чим вибирати – добра вони не бачили ні від кого.

Побутові питання на війні для мене – дрібниці. Так, не курорт, але нічого страшного, було б бажання – завжди можна облаштуватися, створити собі нормальні умови. На Світлодарці ми мали душ, у ньому була буржуйка, тож можна було і в холоди помитися.

Хоча була й одна "проблемка" – цей душ постійно прострілювався. Я не розумію оцих вимог – що у жінок має бути окремий бліндаж, хоча були ті, хто його вимагав. Я проти цього. В нас бліндаж був на 25 осіб, і там жило дві-три дівчинки, а інші були хлопчики. І нікому це не заважало.

Інакше треба розділяти армії на жіночу і чоловічу. І який тоді сенс брати жінок в армію? Ми не здобудемо поваги і нас не будуть сприймати як рівних із чоловіками, якщо ми постійно вимагатимемо для себе чогось особливого – окремого житла, окремих наметів на полігоні, особливих умов служби.

А цю повагу чоловіків дуже непросто заслужити. Що б не робила жінка, як би добре не виконувала завдання, небагато чоловіків скажуть, що пишаються нею, що вона – молодець. Зараз уже легше, але все ж чоловіки ще сприймають армію як свою територію, на яку проникли чужинці – ми.

І якщо з нашим перебуванням у війську і на передовій уже більш-менш звиклись, то коли жінка хоче командувати взводом, бути кулеметником, водити БМП – це все ще важко сприймається.

Пам’ятаю, як я вперше сказала, що хочу постріляти з кулемета. З мене всі сміялись і говорили: "Не займай, дівчинко, кулемет, бо зламаєш". Нашій армії ще потрібен час, аби остаточно звикнути до того, що віднині жінки – теж її частина.

Звісно, дівчата ідуть у військо з різних міркувань, але й у чоловіків мотивація теж буває різна. Є жінки, які справді хочуть воювати, які знайшли себе у військовій професії. Є ті, хто хоче влаштувати таким чином особисте життя.

І я таких не засуджую, бо в армії є дуже гідні чоловіки, бо ж воювати пішли кращі, або із ЗСУ, або в добровольчі батальйони. І багатьом хотілося б мати таких чоловіків.

До нас побратими ставляться як до сестер. Я ж на чоловіків тут дивлюсь, як на дітей. Навіть не як на братів, а як на підопічних. Я називала "айдарівців", якими опікувалась як волонтер, дітьми, навіть тих, кому було за 50. А вони сміялися кожен раз: "Мамця наша приїхала".

Залицятися ніхто з побратимів навіть не намагається, бо знають, що в мене є коханий. Іноді я, звісно, заздрю тим жінкам, які служать разом зі своїми чоловіками і потім разом щасливі йдуть на "дембель". Мій коханий залишився на "гражданці", і він мене чекає. Сподіваюсь, що дочекається.

 

Рідні неоднозначно сприйняли моє рішення піти в армію. Мама – дуже негативно. Зараз вона зареєструвалась у Фейсбуці, бачить усі мої пости з передової, й тепер їй спокійніше.

А мої діти, звісно, болісно переживають розрив з мамою, і я за ними сумую дуже сильно. Заспокоюю себе тим, що я – мама, якій згодом буде про що розповісти дітям, мама, що має життєвий досвід, який варто передати. Колись я розповім їм про хороших і мужніх людей, багатьох з яких уже немає в живих, і про важливі для країни події.

З іншого боку, звісно, це погано, що я не бачу їх, а вони мене, місяцями. Після повернення я спробую надолужити втрачене за час моєї відсутності. Якби не було війни, я б, мабуть, була звичайною мамою, яка водить дітей до школи, вчить з ними уроки і готує їм їсти. Але так сталося, і я не шкодую, що пішла в армію, бо отримала тут колосальний унікальний досвід.

Я не знаю, що буде далі, я не знаю навіть, що буде завтра. Моє життя може кардинально змінитися будь-якої миті. Але мені цікаво спостерігати, як змінюється армія зсередини. Бо те, що я застала, приїхавши вперше в "Айдар" в 2014-му, і те, яке військо зараз – це абсолютно різні речі.

Я ніколи не знала, ким я хочу бути і чим хочу займатися. Я і вчитися не пішла лише тому, що не знала, на кого мені вступати. А в армії я чи не вперше відчула себе на своєму місці – це професія, яка мені подобається, якої мені хочеться навчитися і в якій я прагну вдосконалюватись".

Читайте також:

Вторгнення, анексія і гібридна війна. 5 років "російській весні"

Дві агресії і ще одна. Як Москва "гібридно" воювала з Україною

"Іловайськ". Фрагмент з нового роману

Чому Харків і Дніпропетровськ не стали Донецьком і Луганськом?

Як формувалась регіональна ідентичність Донбасу

"Губарєв вирощував у гуртожитку конополю..." Інтерв'ю про істфак ДонНУ



Євгенія Подобна
журналістка

Теми: війна, армія, військо, РФ, Росія, російсько-українська війна, сепаратисти, Донбас, ХХІ сторіччя, історія України



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter