30 червня 1941

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже «Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли» і влада фактично валялася на вулиці.

Пізно ввечері 22 червня двоє приятелів прощалися на одній з краківських вулиць. Один сказав іншому: "Вважай, щоб тебе не примкнули. Хай тобі Бог помагає". Двох приятелів звали Степан Бандера та Ярослав Стецько. Другий із них вирушав до Львова. Кільканадцять годин тому почалася німецько-радянська війна...

До колишнього кордону з Радянським Союзом Стецько з товаришами добирався підручним транспортом. Аж після в'їзду у формальні кордони Союзу вдалося натрапити на покинуту радянську вантажівку. Націоналісти обліпили свою здобич агітаційними плакатами та листівками і якнайшвидше рвонули на Львів.

Кілька разів вони мало не наштовхнулися на відступаючі радянські частини, іншим разом мало не "погоріли" на фальшивих документах. Врешті, уже без жодних документів, бездоріжжям, старанно обминаючи місця, де можна було наткнутися на війська, вони добиралися до Львова.

 
Заступник провідника ОУН Степана Банедри в 1940-41 роках Ярослав Стецько і отець Василь Лаба на вулиці Львова, 1930-ті роки
архів оун у лондоні

Рейд закінчився 30 червня 1941 року. Цей день почався для мешканців міста дуже незвично. Лешек Аллерханд, дев'ятирічний нащадок династії львівських юристів єврейського походження "...стояв біля вікна і дивився: було порожньо. Раптом з боку вулиці Легіонів [сучасний проспект Свободи] почув ритмічний стукіт, начеб хтось бив у бубен. ...За хвилину показалася військова колона. Ішли рівними рядами, рівномірно вистукуючи військовими черевиками, у шоломах, зі зброєю на плечах, як намальовані. Виглядали так гарно, що я завмер.... Запанувала загальна радість; довкола синьо-жовті прапори, багато людей з синьо-жовтими пов'язками...".



"...Колона війська зрівнялася зі мною. Напереді йшов молодий щуплий вояк з пістолем при боці, задивлений на храм св. Юра. З боків посипалися на вояків квіти. Вояки хапали їх і закричали: "Слава Україні!"
, "остовпів" Богдан Казанівський, член ОУН (б), який за два дні до того чудом вирвався з "Бригідок" [в'язниця на вул. Городоцькій — ІП]. Український батальйон "Нахтігаль" випередив німців і першим увійшов до Львова. У його "хвості" з кількагодинним інтервалом в'їхала машина з оунівцями: Стецьком, Іваном Равликом, Львом Ребетом, Василем Куком, Дмитром Яцівим та Іваном Вітошинським.

 
Підрозділ батальйону "Нахтігаль" марширує вулицею Львова
архів центру досліджень визольного руху

Наставав "момент істини" короткий момент, коли один окупант пішов, а інший ще не прийшов. Цю мить націоналісти планували використати для відновлення незалежності України. Війна нацистів і Совєтів була тільки зручною нагодою використати зосередженість могутніх сил на взаємних "розборках": "ОУН використає війну з СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську державу".

Хоча проголошення нової державності завжди є більше плодом політичної волі, ніж наслідком юридичних актів, "бандерівці" старанно попрацювали над тим, щоб "по справі" не залишилося підстав заявляти про юридичну нелегітимність Акта.

Адже від старанності в питанні юридичних формальностей залежала вірогідність і легітимність української незалежності. Підготовка до проголошення незалежності почалася ще в лютому 1941 року. Остаточно на Великому Зборі ОУН(б) у квітні 1941 року було вирішено проголосити незалежність України після початку імовірної німецько-радянської війни.

У травні 1941 року в Кракові за активної участі ОУН(б) формується Український національний комітет під керівництвом генерала Всеволода Петріва. Ця організація об'єднала під своїм дахом майже всі українські організації на еміграції. Тоді ж приготували чернетку Акта.

14 червня Комітет видає декларацію, якою уповноважує Ярослава Стецька і його товаришів з "похідної групи" на проголошення Акта. Сам Акт недаремно називався "Актом відновлення" — таким чином наголошувалося на тому, що бандерівці тільки відновлюють незалежну Україну, проголошену 1918 року і остаточно окуповану більшовиками в 1920 році. Вони могли критикувати попереднє покоління за "м'якотілість" і "опортунізм", але чітко розуміли — держава, як інституція вища за партійні і поколіннєві спори.

 
Солдати "Нахтігалю" у Львові 

АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Союзників у боротьбі прийнято шукати за спільною метою та цінностями. ОУН(б) довелося їх шукати за принципом "що залишилося". Великобританія більше переймалася своїми колоніями, ніж європейськими справами. Франція увесь міжвоєнний період будувала "бар'єр проти комунізму", де центральна роль відводилася Польщі. Італійського диктатора більше цікавив балканський регіон, решта ж країн або переймалися виключно власними справами, або ж були замало впливовими.

Винятком була Німеччина. Після приходу до влади нацистів ця країна остаточно націлилася на зміну європейського балансу сил і міжнародного порядку. Це означало війну — раніше чи пізніше.



Війна давала Україні шанс на зміну власної незавидної ситуації поділеної та окупованої території — тож політичний прагматизм диктував діяти за принципом: "Ворог мого ворога — мій друг". У версії керівництва ОУН (б) це звучало так: "Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо, як природніх союзників".

Навряд чи націоналісти були настільки наївними, щоб не розуміти дійсних цілей нацистів. Перед ними були долі окупованих європейських держав, тож виникало питання — якщо нацисти так поводилися з незалежними до 1939 року країнами, що ж буде з бездержавним народом?

До того ж, вони самі мали за спиною приклад Карпатської України, яка стала жертвою угорських військ з санкції Гітлера. А один з лідерів ОУН(б), Микола Лебедь, після успішного замаху на польського міністра внутрішніх справ Перацького був виданий польській поліції саме з території Німеччини.

 
Керівник усієї підпільної мережі ОУН(б) в Україні — крайовий провідник Іван Климів-"Євген Легенда"

Логічно, ОУН (б) зовсім не поспішала повідомляти нацистам про свої плани, особливо ту їх частину, яка передбачала проголошення незалежності і побудову власної державності. Але про наслідки імовірної окупаційної політики бандерівці німців попередили — 23 червня 1941 року в Рейхсканцелярію Володимир Стахів, голова Українського національного комітету передав меморандум, де чітко значилося: "Неправильно заведена політика може призвести до небажаних наслідків для стосунків обох народів".

Єдиним принципом, від якого відштовхувалися бандерівці у своїх намірах, було ставлення нацистської Німеччини до ідеї незалежної України. У меморандумі ясно читалися вимоги гарантій політичної незалежності України, рівноправності в економічних відносинах та збереження за Україною права на власну армію.

Група, очолювана Стецьком і мала зреалізувати все згадане в меморандумі. Їм пощастило — один з тих, кого вони зустріли під час першої зупинки на площі св. Юра, був провідник ОУН(б) у Львові.

Ярослав Стецько негайно розпорядився — організувати скликання Національних зборів на вечір того ж дня, сформувати Міське управління Львова як тимчасову адміністрацію міста та негайно зайняти радіостанцію. Дальший маршрут проліг до приміщення колишнього банку "Дністер" — зараз це будинок по вул. Руській, 10.

 
Керівник міського комісаріату Української народної міліції Львова Євген Врецьона

Треба було зайнятися нагальними практичними речами. Усю першу половину дня зайняли розшуки у Львові представників довоєнного українського політичного істеблішменту і переговори з ними.

У першій половині дня зв'язкові Тарас Онишкевич, Микола Гошовський та Володимир Лобай сконтактували новоприбулих із мережею підпілля на місцях і з самим провідником ОУН (б) в Україні Іваном Климівим‑"Євгеном Легендою".

Члени ОУН(б) Іван Равлик та Євген Врецьона зайнялися організацією міліції — після відступу радянської влади підтримувати спокій у місті було нікому. Ярослав Старух разом з Львом Ребетом відновили роботу львівської радіостанції, яка стала радіостанцією ім. Євгена Коновальця.



У місті також перебував батальйон "Нахтігаль", який складався майже поголовно з членів ОУН, але його відразу після прибуття розпустили у тижневу відпустку.

Сам командир "Нахтігалю" з українського боку, обдарований військовик Роман Шухевич, не зміг підключитися до зусиль своїх товаришів — серед мертвих тіл, які виявили на подвір'ї тюрми на вул. Лонцького, було тіло його брата, Юрія...

Ярослав Стецько подався просити аудієнції у митрополита Греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Попри не найкраще самопочуття, Митрополит прийняв несподіваного візитера. Перш за все Ярослав Стецько розповів Митрополитові про ситуацію та наміри ОУН(б) та попросив про благословення для задуманого проголошення. Свою відповідь Митрополит завершив словами: "Честь України вимагає зробити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім'я Боже, я благословляю".

 
Так могла виглядати сцена впізнання Романом Шухевичем тіла свого брата. Невідомий німецький вояк стоїть поруч із тілами розстріляних в'язнів на подвір'ї тюрми НКВД на вул. Лонцького (нині — Бандери) 

"Час пік" настав увечері 30 червня. У будинку "Просвіти", яка розташувалася під одним дахом із банком "Дністер", на 18.00 зібралися попередньо запрошені представники політичних середовищ Львова. Навіть при тому, що значну частину з них за попередні два роки було вивезено, ув'язнено, вбито, загальна кількість зібраних сягала сотні.

Перед самими зборами виникла дискусія — чи варто проголошувати відновлення держави саме зараз? Може, краще все ж у Києві? Чи бодай при наявності мінімально дієздатного державного та військового апарату? Ярослав Стецько, Василь Кук та представник Митрополита о. Йосиф Сліпий наполягли на негайному проголошенню незалежності.

Після цього Ярослав Стецько відкрив збори. Промови виголошували по черзі о. Йосип Сліпий, о. Іван Гриньох, капелан "Нахтігалю", Василь Кук. Останній зачитав наказ Степана Бандери про призначення Ярослава Стецька головою уряду — Українського державного правління.

 
Площа Ринок у Львові. Містяни збираються перед тим, як Ярослав Стецько зачитає Акт відновлення Української держави 
архів центру досліджень визвольного руху

Збори уже наближалися до кінця, коли у залі з'явилися двоє німецьких офіцерів: Ганс Кох і Ернст цу Айкерн. Обидва несподіваних гостей — вони довідалися про плани "бандерівців" чисто випадково — відмовилися від місця у президії. Кох попросив слова і у своїй промові гостро розкритикував зібрання і застеріг присутніх від будь-яких політичних рішень, прерогатива яких, за логікою Коха, належала виключно фюрерові.



Місію рятівника ситуації взяв на себе журналіст Іван Вітошинський. Після промови Коха він виступив з промовою про потребу спільної боротьби німців та українців проти більшовизму. Після цього запросив Коха зайняти місце у залі. У відповідь почув коротке "Дякую, ні". Несподівані гості вийшли з залу.

Події далі йшли заздалегідь наміченим ходом.

Після інтермедії з німецькими представниками Вітошинський передав слово Стецькові. Той вийшов на балкон "Просвіти" і звідти зачитав Акт відновлення Української держави. Натовп львів'ян-українців, які зібралися під будинком, відреагували аплодисментами та співом "Не пора, не пора...".

 
Оригінальний примірник Акта відновлення Української держави з підписом та правками Ярослава Стецька. У документі видно, як слово "проголошення" викреслено й замінено на відновлення.
центральний державний архів вищих органів влади і управління

Наступного дня текст Акта почули сотні тисяч громадян новопроголошеної держави. Його зачитав по радіо Юліан Савицький. За кілька днів його заарештують. Він пройде Аушвіц, Маутхаузен та Ебензе — і загине від виснаження на Великдень 1945 року, не доживши кількох годин до визволення концтабору американськими військами.

Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже "Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли" і влада фактично валялася на вулиці.



Її треба було взяти, використавши "зайнятість" великих, симпатію населення, і переваги власної добре організованої підпільної структури.

Після взяття під контроль приміщень місцевих органів влади негайно вивішувався синьо-жовтий стяг, проголошувалася належність даної території до відновленої Української держави... І розпочиналася гарячкова робота — формування власної влади, підтримання порядку, організація життя, формування власної армії.....

Усі решта були в більшому чи меншому здивуванні. Проголошення Акта стало несподіванкою навіть для частини Українського національного комітету — на засіданні Комітету 22 червня розглядали кандидатури на членів майбутнього українського уряду, а вже 30 червня всі постанови виявилися "поставлені на вуха".

 
Проголошення акту відновлення державності 30 червня 1941 року в Самборі  Львівської області

Неприємно здивувалися поляки. Причому верхівка польського підпілля залишалася у невіданні щодо суті того, що відбулося у Львові ще кілька днів — перехід фронту поламав усі лінії і ритми зв'язку.

Один із марш-агентів тоді ще Союзу збройної боротьби, майбутній знаменитий кур'єр Ян Новак‑"Єзьоранський" випадково зустрів у потязі д-ра Володимира Горбового. Той розповів попутникові останні новини — так польська верхівка отримала перші чіткі відомості про успіх конкурентів.

Від німців не доходило жодного сигналу. Щось підозрюючи, вони ще 22 червня заборонили Степанові Бандері та фактичному керівникові Українського національного комітету покидати Краків без відома влади. Але промова Коха кілька днів залишалася єдиною реакцією.

 
Володимир Горбовий, в. о. голови Українського національного комітету в Кракові (до згоди Петріва), генеральний суддя ОУН

Степан Бандера надвечір того ж 22 червня вирушив у напрямку Львова у товаристві Михайла Турчмановича, Теофілії Бзової та свого швагра (брата дружини) Лева Опарівського, який керував автомобілем. Початковий план передбачав перетнути кордон у районі Ярослава. Та після прибуття у місто місцеві підпільники попередили — перехід ненадійний.

Уся група вирушила до Холма. Там стало відомо, що німці розшукують Бандеру і пропонують розмову. Супутники висловили підозру, що йдеться про завуальований арешт. Умовляння не йти сам провідник "збив" аргументом: "...тоді німці скажуть, що хотіли з нами говорити, лише не було з ким, що ми не схотіли, повтікали, поховалися".

Після зустрічі Бандера "до своїх" не повернувся. Проголошення Акта він зустрів у Кракові. Через п'ять днів його разом з частиною членів президії УНК викликав заступник генерального губернатора Франка Йозеф Бюлер і офіційно заявив про неприйняття Третім Райхом проголошення незалежності України та озвучив вимогу відкликати Акт.

За кілька днів до того, вислухавши звіт про події у Львові, Гітлер заявив: "Товаришу Гіммлер, зробіть порядок з цією бандою!". Під "бандою" розумілося членів ОУН(б), у першу чергу верхівку Організації.

 
Двоє окупаційних урядовців, які допитували Бандеру в Кракові — Бюлер (посередині) та Кундт (праворуч), травень 1941 року
Федеральний архів німеччини

Для ОУН не було секретом існування у середовищі нацистського керівництва двох різних поглядів на подальшу політику щодо України. З одного боку, прихильники жорсткої лінії наполягали на позбавленні України будь-якої самостійності і нещадному викачуванні з неї ресурсів, з іншого — міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг просував "м'яку лінію", суть якої була у формуванні позірно самостійного українського уряду та фактично формування маріонеткової держави рід протекторатом Третього Райху.





У ситуації неясного майбутнього тактика "доконаного факту", яку застосували "бандерівці", давала шанси змусити "союзника-противника" продемонструвати своє справжнє обличчя.

Після такого розпорядження шансів уникнути арешту майже не було. Бандеру заарештували зразу ж після відмови скасувати акт. Його перевозять у Берлін, і вже 7 липня помічник державного секретаря і заступник Бюлера обер-фюрер СА Ернст Кундт проводить перший допит. Звинувачення — "зрада фюрера". Повторюється вимога — скасувати Акт відновлення державності. Бандера знову відмовляється.

 
Повідомлення про відновлення незалежності України 30 червня 1941 року у Львові та вітальний лист митрополита Андрея Шептицького з цього приводу в газеті "Самостійна Україна" (м. Станиславів — Івано-Франківськ)
libraria

Так гра у співробітництво, а точніше сказати, "хто кого використає", остаточно закінчилася, не протривавши й півроку, якщо рахувати від формування батальйонів "Нахтігаль" та "Роланд".

9 липня заарештовують Ярослава Стецька. Також на початку липня заарештовано "націоналістичну" частину Українського державного правління. Згодом Бандеру і його товаришів відправлять у концтабір Заксенхаузен, де вони проведуть найближчі три роки — до осені 1944 року.

Це не буде фіналом. 15 вересня відбудуться масові арешти націоналістів по всій території, контрольованій нацистами. Рахунок заарештованих піде на десятки. Декого, як наприклад, Миколу Климишина, керівника Північної похідної групи, заарештують ще до "великих арештів". Усі заарештовані пройдуть через німецькі тюрми та концтабори — серед них найстрашніший і найбільший Аушвіц.

Свято присяги УНР

"Всі оглядаються назад і дивляться на вулицю, по якій проноситься кілька автомобілів:
- Он Петлюра... Спереду... За ним Макаренко... За ним Швець... Ви бачили Петлюру, Маріє Іванівно?.. Дивіться, он, повертає туди..."


14 жовтня 1919 року у Камʼянці-Подільському, тимчасовій столиці УНР, відбулась урочиста присяга чиновників та війська

Три цілі за ніч. Із «Щоденника нелегального солдата»

І бачу, як бойовики евакуюють пораненого. Двоє витягають його з окопу і забирають. Його руки у них на плечах, голова звисає на груди. Троє відразу, у повний зріст – легка мішень, спокуслива мішень... Але я не стріляю. Коли евакуюють пораненого, стріляти не можна. Так мене навчили. Етика війни. Табу. «Нельзя превращать благородное искусство войны в скотство», - говорить часто Вольф.

Чотири біографії на тлі Вересневої кампанії

Перевагою командира є брати відповідальність на себе. Сьогодні я беру її на себе у найтяжчу мить – наказую припинити подальшу беззмістовну боротьбу, аби не лити даремно вояцьку кров. Дякую вам за вашу мужність та ваш послух, знаю, що знову прийдете, коли будете потрібні.

Як дозвіл на продаж землі поховав Римську республіку

У 111 році до Р.Х. Рим вирішив приватизувати землю та відкрити ринок землі. До цього уся земля вважалася громадською. А від того моменту – оголошувалася приватною власністю. Як ця революція знищила Республіку та чому це був поганий сценарій?