Вербиця. Історія одного села із Закерзоння

Історія села Вербиця може послугувати добрим прикладом для дослідження локальної історії в регіоні Надсяння. Протягом першої половини ХХ ст. воно зазнало типової для цієї місцевості долі – від активного розвитку у сусідстві з представниками інших національностей у міжвоєнний період до депортацій, знищення єврейської громади та спустошення під час та після Другої світової війни.

Сьогодні Вербиця (пол. Wierzbica) розташовується з польського боку кордону поряд із демаркаційною лінією. Про існування тут колись великого села вказують лише відреставрований цвинтар з великою кількістю надгробків з написами українською мовою.

 

Схема Вербиці. Зроблена колишнім жителем.

6 червня 1947 року став останнім днем існування села Вербиця. Того дня, в рамках виконання операції "Вісла", вояки 5-го полку 3-ї дивізії піхоти Війська Польського оточили село подвійним колом. Польські війська повинні були забезпечити виселення українського населення та ліквідувати місцевий загін УПА.

Операція відзначилась особливою брутальністю: 35 повстанців було вбито, 23 взято в полон, ще 105 осіб, підозрюваних у співпраці з УПА, заарештовано і доправлено до концентраційного табору в Явожні.

Окрім цього, село підпалили (в чому сторони звинувачують одна одну). Таким став кінець доби масового насильства, що розпочався у вересні 1939 року і для громади Вербиці закінчився лише через неповних 8 років.

 

Етнічний склад регіону згідно мапи В Кубійовича

В. Кубійович Етнічні групи південозахідної України (Галичини) на 01.01.1939

*****

Вербиця була одним із найстаріших поселень в регіоні Надсяняя. Перші письмові згадки пов'язані з передачею села в 1388 році Павлу з Радзанови, предку роду Ніщинських.

З кінця XVIII століття Вербиця переходить до сім'ї Літинських, а останніми власниками земель стала родина Ромерів. В міжвоєнний період селище опинилось у складі Рава-Руського повіту Львівського воєводства Республіки Польща.

 

Герби родин Ромерів та Літинських

Незважаючи на близьке розташування до польського етнічного кордону, поселення було досить однорідним. Більшість його населення становили українці.

Згідно з підрахунками Володимира Кубійовича, напередодні Другої світової війни тут проживало 2110 жителів, з них 2030 українців, 45 поляків, 10 латинників (українців римо-католицького обряду) та 25 євреїв, що переважно збігається з інформацією інших джерел.

Міжвоєнна історія Вербиці вписується в те, що частина дослідників називають "національною мобілізацію" – залучення населення до масової політики. У селі діяв ряд українських просвітницьких та спортивних товариств: Просвіта, Рідна Школа, Луг, Сокіл та інші.

Зі спогадів дізнаємось, що вже в 1920-х роках тут функціонував відділ УВО, представлений Григорієм Пушкарем (солтисом села) та Іван Навротом, а невдовзі і ОУН. Про діяльність останньої свідчать зокрема арешти оунівців з Вербиці в 1933 році: Андрія Стеха, Івана Зради, Василя та Григоріїв Омельянів, Миколи Хийжого.

Спробами розгорнути тут свою мережу відзначилися і активісти КПЗУ та "Сельроб". Звіти коменданта поліції в Раві-Руській рясніють згадками про вилучення забороненої комуністичної літератури чи затримання активістів, як-от Андрія Солодухи в селі Любича Князі за організацію страйків на місцевих фільварках. Тим не менш, домінуючим рухом тут став саме націоналістичний.

Популярність йому надали свіжі спогади про польсько-українську війну (1918—1919), адже Вербиця знаходилась у прифронтовій зоні, а безліч її жителів вступили до 1 Угнівського куреня (із січня 1919 року — 9-та Угнівська (Белзька) брига УГА).

 

 

Військова карта Австро-Угорської імперії 

mapire.eu

У подальшому спогади про цю війну стали основою для "Свята могил" (відзначали у часі "Зелених свят") – важливої комемораційної практики.

Ось як описує цей захід у своїх спогадах мешканець села Мирослав Омельян "…тоді з усіх навколишніх сіл з'їжджалось дуже багато людей з вінкам, щоб взяти участь у поході, на чолі якого йшов хор, дириґентом якого був Іван Наврот. Хор співав пісню Душу раба твого. Похід відбувався через ціле село аж до кладовища, де на могилах відправлялась панахида за полеглих... На закінчення хор співав пісню Як ви умирали, вам дзвони не грали".

 
Джерело: Б. Гук 1947

Однак, незважаючи на поступове національне заангажування населення, у Вербиці було обмаль випадків прямої міжнаціональної конфронтації. Завдяки примирливому ставленню власника маєтку Стефана Ромера тут не відбулось радикального загострення відносин.

Польська громада була представлена землевласницькими родинами Ромерів та Геппертів, працівниками поліцейського відділку, школи та, ймовірно, лісничими.

Шляхетські родини брали активну участь у громадському житті регіону — Владислав Гепперт був членом Повітової Ради у Раві-Руській, а його дружина, Єлена Гепперт, фінансово сприяла вербицькій школі та часто навідувалась до греко-католицької церкви. Релігійним центром римо-католицької громади був костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії в Угневі.

Неоднорідною була і невелика єврейська громада: родина Ісера Шпрітцера володіла корчмою, Берл Лейбкінд завідував молочарнею Ромерів, а родини Елєзара Лауфера та Натана Німада займались землеробством. Більшість євреїв Надсяння належали до белзької хасидської общини. Центр вивчення Тори (Шедер та Бейт Мідраш), синагога, а також три менші молитовні доми (шулси) існували також в Угневі.

 

Нинішній стан двору Ромерів 

Фото з мережі.

*****

Зміни у село прийшли невдовзі після початку Другої світової війни. 10 вересня 1939 року Вербицю покинув відділ поліції (представлений поляками, що походили з інших місцевостей), а вже 17 вересня до поселення увійшли німецькі війська.

Війна по різному вплинула на долі вербичан. Землевласник Стефан Ромер війну зустрів у складі Війська Польського (PSZ) у Франції, потрапив у полон, а з 1944 по 1947 рік знову перебував у складі Збройних сил Польщі спочатку в Англії, а далі в відновленій Польщі.

У 1948 році він разом з сім'єю переселився до Монреаля (Канада). Його швагер, Владислав Гепперт у якості біженця проживав в Румунії (1939-1945) в подальшому викладав французьку мову у Варшаві.

Менш відомою є доля багатьох змобілізованих до армії Польщі українців. Прикладом може послугувати історія Прокопа Коця (1907 р. н.): військову службу він проходив в кавалерійський частині в Познані, а на час війни його загін дійшов до Жовкви.

З 25 вересня, відповідно до радянсько-німецької угоди, німецьких солдат замінила Червона Армія. Село стало частиною новоутвореного Рава-Руського (згодом Угнівського) району УРСР.

 

Після приходу радянської влади Вербицю остаточно покинули польські шляхетські родини, зокрема, син Владислава Гепперта Здіслав з сім'єю втік з маєтку 14 жовтня, в чому їм допомогла новоутворена місцева українська поліція та сільський комітет.

Разом з реквізицією панського маєтку та господарства (родини Ромерів та Геппертів спільно володіли землею загальною площею в 2200 га, з них 40 га становили рибні ставки та ще 887 га ліси), націоналізацією кооперативного магазину та читальні "Просвіти" радянська влада розпочала політичні чистки.

З січня 1941 року 22 жителя Вербиці потрапили в депортаційний список осадників та лісничих. Серед них — війт Григорій Пушкар. Деякі селян, як-от Дмитро Зрада та Михайло Солодуха, які пізніше приєднались до батальйону "Нахтігаль", втекли до Генерального Губернаторства. Також, Вербицю залишила частина місцевих євреїв — родина Берла Лейбкінда перебралась до Жовкви.

Таким чином, кардинально змінилась ієрархія влади: незгідні з новим режимом залишили місцевість чи були депортовані, або ж були змушені співпрацювати з новою владою. Відомим є випадок примусового завербування місцевого пароха Юліана Криницького дрогобицьким НКВС.

 

Схема укріплень "Лінії Молотова"

Після початку німецько-радянської війни війська Вермахту та його союзників доволі швидко увійшли в село. Цьому сприяла відсутність оборонних редутів "лінії Молотова" біля Вербиці, які тут входили до Рава-Руського укріпленого району №6.

Зважаючи на репресивний характер радянської влади та надії на створення власної держави українське населення сприйняло нових окупантів досить позитивно.

Радянський Союз усунув значну частину старої еліти села, а з відступом його військ розпалась і радянська система. Новим становищем спробували скористатись націоналісти та їхні симпатики. 7 липня 1941 року до Вербиці прибула одна із похідних груп ОУН(б). На мітингу проголосили створення Української Держави. На згадку про це в центрі села створили своєрідний пам'ятник-насип.

Попри те, що нові окупанти, відмовивши в державності українцям, не справдили їхніх очікувань, частина вербичан приєдналась до повітової поліції, серед них: Йосафат Тимчина (згодом вояк дивізії СС "Галичина", загинув в УПА), Василь Омельян (вбитий радянськими партизанами), Михайло Прокоп, Григорій Гузій (згодом вояк СС "Галичини", потрапив у полон під Бродами), Михайло та Іван Ґіль (перейшов в УПА).

 

БогдаН Гук. 1947

Німецька окупація, як і радянська, також відзначилась репресіями щодо місцевих українських селян: протягом окупації більше 50 осіб вивезено на примусові роботи, серед них — 18 зникло безвісті.

Дискусійним залишається хід мобілізації до дивізії СС "Галичина". У Вербиці було мобілізовано 14 чоловік. Описуючи процес вербування, автор споминів Петро Левко — стрілець дивізії, згодом ройовий в УПА — оповідає, що лише троє з них записались добровільно: Григорій Гузій (Ярмола), Григорій Бусько та Григорій Коць. Інші зголосились під страхом польового суду.

Агітацію в селі проводили працівники "Маслосоюзу" з Угнева В. Бас (в довоєнний період представляв філію крайового товариства "Сільський господар") і В. Мельник (очолював угнівський Повітовий Союз Кооперативів).

Цю тезу підтверджує й згадка про спеціальний відділ СС, який прибув до Рави-Руської з ціллю примусової мобілізації.

Проте найжорсткіша доля спіткала єврейську громаду Вербиці. Реконструювати події Голокосту в цьому регіоні досить складно. Це можна пояснити мізерною кількістю врятованих євреїв та відсутністю в спогадах українців чи поляків деталей про знищення єврейської громади.

Спираючись на наявні джерела, ми можемо спробувати відтворити хронологію подій в регіоні.

 

Схема боїв у Рава-Руському районі. Вербиця записана як Вежбица 

На початку липня 1941 р. нацистська адміністрація утворила в Раві-Руській юденрат, того ж місяця, українська допоміжна поліція заарештувала близько 100 євреїв (представників інтелігенції), їх розстріляв загін СС в лісах неподалік.  

Перші масові вбивства датуються 20 березнем та 29 липнем 1942 року, тоді до табору смерті Белжець (знаходився за 22 км на захід від Вербиці) депортували близько 3000 місцевих євреїв. Весною 1942 року в Раві-Руській утворили гетто, до якого перемістили усіх євреїв регіону (на початку осені 1942 року сюди прибула група з Угнева та околиць).

Німецький загін СС та українська поліція ліквідовували гетто з грудня 1942‑го по січень 1943 року, в результаті чого було вбито 14000 осіб. Ми не маємо прямих свідчень про участь українців з Вербиці в антиєврейських акціях, проте, очевидно, що ті з них, хто перебував в поліції, сприяли втіленню в життя політики "остаточного розв'язання" єврейського питання.

Однак були і випадки допомоги від місцевих. Марія Ярмола пригадує допомогу єврейці Малці (звіряючи з базою даних Яд-Вашем, можна припустити, що йде мова про Малку Шпрітцер, доньку Іссера. 1900 р. н.) — деякий час вона переховувалась в лісах неподалік, а родина Марії годувала її.

Утім, для єврейської громади ці події стали фатальними, а 300-літня історія євреїв Угнівщини була брутально завершена.          

 

Равин Натан Ортер (Rabbi Natan Ortner) Автор збірки спогадів про євреїв Угнева та Угнівщизни. Повоєне фото 

wikidata.org/wiki/Q6705262

Це була вже друга втрата етнічної групи в селі. Слідом за польськими поміщиками та адміністрацією в 1939-му в 1942-43 роках. Вербиця втратила свою єврейську меншину. Наступні чотири роки стануть історією виживання вже української громади, яка закінчиться в червні 1947 року.      

*****

Виникнення перших збройних загонів спочатку Української національної самооборони, а згодом Української повстанської армії на теренах півночі Равщини потребує окремого дослідження. Відомим є факт перебування в селі членів ОУН(б) Григорія Омельяна та Миколи Хийжого з 1941 року.

Осінню 1943 року командир військової округи "Сян" Мирослав Онишкевич сформував перші сотні УНС в північній Львівщині, а в жовтні того ж року, на допомогу йому прибула чота сотні "Трембіти" на чолі з Іваном Купалом‑"Бродягою".

Уже в березні 1944 р. ці новоутворені відділи здійснили антипольську акцію: напад на польське село Острів біля Белза. У цей же час дезертирство української допоміжної поліції в Равщині та Любачівщині стало масовим явищем. Очолив згаданий перехід до УПА комендант поліції в Раві-Руській Іван Шпонтак‑"Залізняк".

Наявні сили українського підпілля наприкінці березня 1944 р. були підкріплені ще трьома загонами УПА: куренем Олексія Громадюка [псевдо "Острізький", командував загоном ім. Богуна — ІП] з УПА-Північ, сотнею "Садок" з куреня Степана Савчука [псевдо "Наливайко" — ІП] з УПА-Південь та сотнею "Сіроманці" Дмитра Карпенка‑"Яструба.

 
Інформація про загиблу Малку Шпрітцер з Вербиці. Лист показів свідків. Анкета Меморіалу Яд-Вашем (Ізраїль)
Меморіал яд-вашем

Оцінуючи період весни 1944 року, можна сказати, що німецька адміністрація фактично втратила контроль над теренами Угнівщини, зосередившись лише на контролі більших міст, як-от Рави-Руської.

У більшості українських сіл, в тому числі і Вербиці, влада перейшла до місцевих керівників УНС-УПА, ними здійснювалась мобілізація населення, а також стягувався додатковий податок.

УПА натомість захищала населення від нападів радянських чи польських партизанів та обмежувала німецькі реквізиції.

У березні загін УПА без бою увійшов до Угнева і конфіскував медикаменти з місцевої аптеки, а вже 21 квітня тут відбулись перемовини між локальними представниками УПА та німецькою адміністрацією.

Згідно з домовленостями УПА зобов'язувалась допомагати в боротьбі з радянськими та польськими партизанами, проте їй заборонялось нападати на польські поселення, німці зі свого боку обіцяли перемир'я та легітимізацію влади УПА в терені.

Очевидно, що в подальшому умови не були дотримані, а враховуючи нестабільність ситуації в регіоні — продовження польсько-українського конфлікту та конфіскації збіжжя і худоби німцями — ця домовленість була розірвана.

Посилення позицій українського підпілля призвело до спалаху антипольського насилля. Наприкінці квітня 1944-го на території Надсяння сили УПА вбили близько 240 поляків (чи осіб, які такими вважались), троє з них з Вербиці. Особи вбитих наразі не вдалось встановити.

Також із квітня того ж року силами націоналістів в Угневі та Белзі були створені "польські гетто" — місця куди переселяли місцевих польських жителів. Існування цієї "повстанської республіки" було частково припинено 16 травня — тоді німецька адміністрація заарештувала в Угневі частину керівництва УПА.

До самого кінця німецької окупації в цьому регіоні діяли декілька сторін конфлікту: німецькі та українські частини, польські і радянські підпільники. Українська і польська сторона вдаються до взаємних звинувачень у колаборації з німецькими окупантами чи радянськими партизанами.

Небезпекою для українського населення були напади польського підпілля на Угнвіщину зі сторони Холмщини. Проте, існували межі насилля, в самому Угневі, незважаючи на вищезгадані події, продовжувала існувати римо-католицька парафія, а також діяло римо-католицьке Згромадження сестер Св. Фелікса (феліціанки).

Співпраця між українською та польською парафіями була взаємовигідною: правдоподібно, що місцеві греко-католицькі парохи Александр Трешневський, а згодом Юрій Менцінський допомогли своїм римо-католицьким братам: у споминах Юрій згадував про часті навідування до польського священника Юрія Тимочка.

Натомість, після зміни кордону вже польська сторона допомогла українцям — підробляючи метрики українці могли уникнути виселення до УРСР.

*****

Ситуацію кардинально змінив переділ кордону: в липні 1944 року радянська армія зайняла Раву-Руську. Нові умови змінили також тактику УПА — ініціатива перейшла до самооборонних кущів (СКВ). У Вербиці до створення куща були причетні Петро Левко (дезертирував з СС "Галичини") та Дмитро Зрада-"Роман" (колишній вояк "Нахтігалю"). У селах Вербиця та Корні, за словами Петра Левка, їм вдалось зібрати 80 "добре озброєних бойовиків" та провести вишколи.

Новою проблемою для чоловічого населення стала мобілізація до Червоної Армії. За свідченням Михайла Назара, у Вербиці до війська забрали 84 особи, з них 24 загинули. Сім'ям чоловіків, які ухилялись погрожували депортаціями: "Хто не піде — родина опиниться в Сибірі".

Проте багатьом вдавалось уникнути фронту, за словами Ярослава Зарічного: " …мужики поховалися по лісах, або там служили в повстанських сотнях".

Починаючи з цього моменту населення сіл отримало додаткову причину допомагати УПА — ліси стали порятунком від небажаних мобілізацій, виселень чи грабунків з боку радянських та польських військових.

Згідно з Договором між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 року, новий розподіл дещо відрізнявся від лінії 1939 року, хоча в своїй основі базувався на так званій "лінії Керзона".

Вербиця, як і майже весь колишній Угнівський район, відійшла до Польщі і стала новим прикордонням — вже з іншої його сторони. Таким чином, Вербиця увійшла до гміни Любича Королівська Томашівського повіту Люблінського воєводства.

Приєднання до комуністичної Польщі принесло новий виклик громаді — нова влада, в рамках побудови мононаціональної держави, розпочала репатріацію: "добровільно-примусове" виселення українців Закерзоння до УРСР.

На основі "Угоди між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР" від 9 вересня 1944 року українці, які проживали на захід від нового кордону мали репатріюватися до УРСР, тоді як поляки та євреї з його східної сторони, які станом на 17 вересня 1939 року були громадянами Польської держави, підлягали репатріації до Польської Республіки.

Історія цього прикордонного району не відзначалася стабільністю будь-якої влади. Звіти польського прикордонного війська повідомляли про неможливість утримувати контроль над рядом теренів південно-східної Любачівщини, куди входила й Вербиця. Частими реаліями стали грабунки сіл.

Дослідник історії Перемишльської єпархії, Михайло Козак, у своїй праці "Пом'яни, Господи душі слуг твоїх" наводить цифру в 100 загиблих вербичан станом на зиму-весну 1945 року — покладаючи вину на польське підпілля.

І хоча, ця цифра є непідтвердженою, загалом свідки описують жорстокі умови життя в цей період. У звітах ОУН та спомині Марії Коваль, зокрема, містяться згадки про розграбування присілку Вербиці в січні 1946 року польськими військами — "грабували, що попало, навіть жіночі одяги".

Анна Кертичак, описуючи характер переселень до УРСР, стверджувала, що "люди тікають у Верхратські ліси, частина купувала метрики в ксьондза в Угнові. Виїхали ті, хто не встиг втекти".

Представники нової влади, серед яких було багато українців, почасти не без допомоги поляків, також видавали фальшиві свідоцтва та переховували українців.

 
Максим Случек (1931 р. н.), Ярослав Случей (1929 р. н.) та Марія Коваль (1937 р. н.) 

З архіву Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ 

Нові геополітичні реалії сприяли зближенню польського та українського підпілля, що дозволило спільно протидіяти комуністичній владі та дещо сповільнити хід переселень. Тільки в грудні 1944 року у гміні Любича Королівська вбито 6 представників переселенської комісії.

Окрім наявного досвіду життя в СРСР, згідно зі спогадами Григорія Дробенка, страх перед радянською владою поширили також колишні репресовані, наприклад, родина Омельянів. Після повернення з радянських таборів в 1945-му вони стали активними членами підпілля.

Незважаючи на активну протидію — агітацію, нищення шляхів і вбивства членів комісій — УПА не вдалось зупинити хід виселень. Спогади Петра Левка свідчать про 181 переселену родину, ще 58 з присілку Вілька станом на червень 1946 року.

Депортації мали примусовий характер — виселяли також тих, хто не погоджувався добровільно, а за відсутності транспорту вербичани були змушені провести близько двох тижнів на станції в Угневі. Виселенню активно допомагали польські військові, зокрема, вже згадувана 3-тя дивізія піхоти.

Більшість переселених оселилось на території Пустомитського району Львівської області.

Хоча звіти переселенської комісії подавали високі показники: із 40904 офіційно зареєстрованих українців в Томашівському повіті станом на 12 липня 1946 р. виселено 40742 осіб, себто 99,5%, в селах Закерзоння залишались українці та підпілля.

З огляду на це, польська влада з осені 1946-го приступила до обговорення та розробки нового шляху вирішення конфлікту в регіоні. У лютому 1947 року генерал Стефан Моссор запропонував план виселення українського населення на так звані "повернуті землі" (Ziemie Odzyskane) — колишні німецькі землі на заході Польщі, які вони отримали після Другої світової війни.

Приводом слугувало вбивство генерал-полковника Кароля Сверчевського сотнею УПА. Таким чином 28 квітня на теренах усього Закерзоння розпочалася акція "Вісла", яка тривала до 30 червня 1947 року.

Виконуючи план операції наприкінці травня 1947 року 5-й полк 3-ї дивізії піхоти Війська Польського був передислокований до Угнева і отримав завдання ліквідувати сотню Івана Шиманського‑"Шума" в Томашівському регіоні.

У своїх спогадах лейтенант полку Владислав Шелянговський описує процеси пошуку цієї сотні. У селі Гребенне їм вдалось захопити члена підпілля, котрий видав місцезнаходження сотні в районі Угнева. 5 червня 1947 року до Вербиці увійшли польські війська, що стало початком кінця історії села.

Владислав Шелянговський так характеризує Вербицю: "запустіле і вимерле" село. Увагу солдатів привернув насип "з дерев'яним хрестом та тризубом". Як видається, спочатку перебування загону в селі було мирним.

Шелянговський згадує бесіду між одним із лейтенантів та місцевим парохом греко-католицької церкви Ю. Криницьким: "…прочитав мені цілу лекцію, що ми не шануємо національні меншини в Польщі. Нехай його [візьме] холера з такою меншістю, що мордує людей!".

Опісля частина загону виїхала до с. Корні.

 

Стан церкви св. Михаїла у Вербиці. Початок 90-х. Нині зруйнована 

Фото з мережі

Там польський загін дізнається про розташування п'яти бункерів підпільників. Польський офіцер детально описує штурм бункерів, наводить цифру в 40 повстанців (членів УПА та СБ ОУН), з яких 27 ліквідовано, а ще 15 взято в полон.

Автор, однак, не згадує про переселення жителів, його спомини обмежуються описом боїв, рядом локальних розмов з селянами, частування військових молоком та алкоголем українськими жінками.  

Тим часом, в самій Вербиці тривали обшуки й допити населення. Заарештовано о. Юліана Криницького (згодом помер в таборі Явожно) та його сина. З 6 на 7 червня польські війська оточили село подвійним колом.

 

Пам'ятник членам УПА у Вербиці. Зруйнований польськими націоналістами 

Фото з мережі

Паралельно з пошуком криївок та повстанців військові розпочали виселення цивільного населення. В оперативному звіті Генерального Штабу ВП, який навів Євген Місило міститься інформація про 437 депортованих осіб — зважаючи, що декілька десятків вербичан в цей час перебувало в різних загонах УПА, такою була приблизна кількість населення влітку 1947-го.

Шелянговський подає інформацію про загиблого польського капрала в селі. Він разом з одним із солдатів ввечері напередодні операції увійшов до хати двох дівчат, з якими нещодавно познайомились. У селі на них напали: офіцера вбили на місці ударом сокири, солдату вдалось втекти.

Українські спогади наголошують, натомість, на брутальності польських військових. Ярослав Стех, якому на той час було 15 років, описував катування групи із 40 чоловік — їх били прутами та змушували копати власні могили. Військові шантажували полонених, погрожували їм смертю, якщо вони не покажуть криївки.

У цей день, 7 червня від побоїв, куль та пожежі в криївках загинуло багато жителів. Серед них: Левко Тимчина (вбитий на спаленому фільварку), Михайло Ярмола-"Яр" та Григорій Зрада (обидва застрелились в бункері).

Жорстокістю відзначились вбивства підлітків: п'ятнадцятирічного Ярослава Миська — якого закололи багнетами в полі, та його однолітка Левка Тимчину. Найжорстокішим вбивством стала смерть одинадцятирічного Івана Трушика: "…польські військові затримали невинного хлопця, наказали йому роздягнутись і коли він був уже голий, відрізали йому статевий орган, а після того наказали тікати. Коли хлопець тільки рушив з місця вони стрелили йому в спину".

 

Цвинтар після реставраційних робіт

Фото з мережі

За спомином вербичанки Теклі Зінко військовослужбовці використовували дітей для роззброєння бункерів.

Односельчан, під наглядом війська, разом з парафіяльним священиком Ю. Криницьким змусили розбирати два насипи в центрі села — в честь Т. Шевченка та проголошення Українською держави в 1941 році (в інших джерелах фігурує також як пам'ятник бійцям УПА).

Віддавши команду зібрати необхідні речі людей відвезли до млину де відсортувавши (частину підозрілих відправляли на допити) 8 червня (після завершення боїв із сотнею УПА) їх вивезли спочатку до Белза, а потім на північні землі Польщі — терени Вармінсько-Мазурського воєводства, де сьогодні проживає переважна більшість депортованих 1947 році мешканців села Вербиця та їхніх нащадків.

Польський військовий звіт подає відомості про 35 вбитих, 108 заарештованих та 27 знищених криївок. Під час нової сутички 9-10 червня загинуло ще 30 людей, 14 спіймано та знищено 11 криївок. Останній бій сотня Шиманського дала біля Вербиці 17 червня, разом з нею були знищені також відділ СБ та СКВ, разом 70 осіб.

Так припинило існування одне із багатоетнічних сіл Закерзоння. Пам'ятками про колишню історію слугує нині відреставрований нащадками села цвинтар, фундамент колишньої церкви та запустілий маєток Ромерів.

Публікація підготовлена на основі магістерського дослідження "Село Вербиця в часи Другої світової війни та в перші повоєнні роки" за підтримки дослідницького гранту Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ.

Віра, мова, зрада у Карфагені

Як карфагенці вводили грецький культ та забороняли грецьку мову. Олігархічна рада, «партія миру» та пташки замість ботоферм – реалії війни між Карфагеном та Сіракузами деякими деталями нагадують теперішні українські реалії.

Допоможіть історичній правді! 1 000 000 на день народження

Ми існуємо на пожертви наших читачів. Без цієї допомоги «Історична правда» перестане існувати. Якщо ви вважаєте, що подальше існування "Історичної правди" необхідне українському суспільству – прочитайте цей текст до кінця!

Операція «Запад». Перевиконання плану з депортацій українців

Серед залізничників кружляли чутки, що операцію контролює сам Сталін. У Тернополі та Чорткові концентрували криті вагони. Казали, що будуть виселяти рештки євреїв. Але цього разу МҐБ готувалося перевиконати план з депортації українців.

Перша академічна нерухомість: як пансіон графині Левашової став власністю Української академії наук

У Києві добре відомий триповерховий будинок по вулиці Володимирській, 54. З лютого 1919 року будинок є власністю Академії наук, це штаб-квартира Президії НАНУ. Власністю Академії він став завдяки Павлу Скоропадському та його дружині Олександрі, Володимиру Вернадському, Агатангелу Кримському і... Антону Денікіну.