Старе Брусно: зниклий центр каменярства Закерзоння

І десь там далеко, майже на кордоні, ті поля разом із небом зливаються у поєднання кольорів, від яких тремтить серце. Тут серпень так само пахне жнивами, спілим зерном, скошеними травами. Але вже 70 років не пахне хлібом. Тут чудові заходи сонця і, напевно, неймовірні ранки, залиті сонцем, яке на якісь лічені хвилини швидше починає світити нам, в Україні.

Серед усіх населених пунктів так званого Закерзоння є низка сіл, які стали символічними для українського народу. Це, в першу чергу, Павлокома та Сагринь.

Дві акції польського підпілля проти української громади в згаданих селах стали апогеєм польсько-українського конфлікту. Проте не тільки підпілля застосовувало принцип колективної відповідальності.

Новоутворений маріонетковий уряд в Любліні, підписавши угоду про евакуацію, застосував цей принцип до всіх українців, що опинились по польський бік кордону.

Виселення української громади в теорії мало носити добровільний характер, проте на практиці обернулось численними силовими акціями із застосуванням Війська Польського.

В результаті давня історія існування української громади на землях від Підляшшя до Лемківщини була припинена, а культурна спадщина на довгі роки забута і занедбана. Однією з найбільших культурних втрат на цих землях стало зникнення давнього осередку каменярства в Старому Брусні.

Розповіді про переселенців, а їх було близько 500 тисяч в 1944-1946 з усіх земель Східної Польщі й донині зберігаються нащадками. Станіслав Клосовський, внук Анни Клосовської розповідає, що:

"Брусно завжди жило в нашій сім'ї як якийсь фантастичний світ, звідки походить рід мого тата, а якщо точніше, то місце, де народилась його мама, а моя бабця – Анна Клосовська (з дому Підгорецька). Наші родини Підгорецьких та Хмілів займалися каменяркою, що було звичним для села…"

Ці осколки пам'яті нагадують рештки численних цвинтарів "бруснівської школи". Нині ми можемо лише склеїти, відреставрувати їх, але ніколи не відтворимо достеменно первісний вигляд.

Мапа 1854 р.
Мапа 1854 р.
ZBIÓR ARCHIWUM GEODEZYJNE ARCHIWUM PAŃSTWOWY W PRZEMYŚLU

Село Старе Брусно (пол. Stare Brusno)  нині не існує. Про його колишнє життя свідчить старий цвинтар серед лісу, руїни каплиці та декілька придорожніх хрестів. Зараз це територія Любачівського повіту Підкарпатського воєводства Республіки Польща.

Для сучасних переселенців Брусно – це спогад, який артикулюється історіями та невеликими артефактами: рушник, фотографія, знаряддя праці.

"Зараз наше Брусно в Україні – це єдина стара світлина моєї родини ще там, зроблена у 1942 році. На ній моя прапрабабця Анна Підгорецька (з дому Хміль) та все її сімейство – діти та внуки.

Того ж року сестру моєї прабабці Катерину забрали на примусові роботи до Німеччини, де вона прожила все життя, у 1945-му прапрабабця Анна померла, а наступного року всіх, хто залишився примусово виселили на Тернопільщину, звідки родичі, родина Дусь, покликали їх у Підгайчики, на Золочівщину"

Фото і розповідь з архіву Станіслава Клосовського
Фото і розповідь з архіву Станіслава Клосовського

На позначення цієї території дослідники часто використовують її географічну назву — Розточчя. Це місцевість з численними пагорбами, що тягнеться вузьким пасмом від Львова до польського міста Красник.

Землі Старого Брусна лежать у східній (або, за іншою термінологією, південній – М.Г.) частині Розточчя. Лісиста місцевість разом із залишками села належить нині до ґміни Горинець-Здруй.

"… а тут і справді наче рай. Молоді безкраї ліси, повні дичини, ягід, грибів, що дають затишок і прихисток. Аж до північного обрію поля, встелені золотою ковдрою спілої пшениці.

І десь там далеко, майже на кордоні, ті поля разом із небом зливаються у поєднання кольорів, від яких тремтить серце. Тут серпень так само пахне жнивами, спілим зерном, скошеними травами.

Але вже 70 років не пахне хлібом. Тут чудові заходи сонця і, напевно, неймовірні ранки, залиті сонцем, яке на якісь лічені хвилини швидше починає світити нам, в Україні" - спогад наданий Станіславом Клосовським.

Карта Розточчя
Карта Розточчя

Зацікавлення історією Старого Брусна серед польських істориків виникло в 60-х рр. ХХ ст. Дослідників цікавила історія та спадщина каменярського осередку. В цей час вийшла друком низка статей С. Гаєрського, С. Лева, К. Вольського та інших.

Наступний етап досліджень пов'язаний з практичною стороною — консервацією цвинтаря під керівництвом Януша Смази (Варшавська Академія Мистецтв) у 1984 р. Цьому сприяла діяльність Товариства охорони пам'ятників та його частини — Комісії з охорони пам'ятників церковного мистецтва.

Від 1987 р. консерваційними роботами на території Польщі займається товариство "Маґурич" (Magurycz). Цвинтар неможливо законсервувати назавжди, тому для його збереження потрібен періодичний догляд.



У 2015—2016 роках вкотре розпочато його відновлення, тепер вже спільними зусиллями місцевого лісництва та Товариства приятелів Горинецької Землі. Стараннями Товариства "Маґурич" опублікована праця "Брусно – (не)існування в камені" (Brusno – (nie)istnienie w kamieniu).

… Перша письмова згадка про село Брусно стосується дарчої грамоти Владислава Опольського Петрові Печикуру 1444 року. Посилаючись на матеріали відомого краєзнавця Галичини ХІХ ст. Антона Шнайдера, польський дослідник Станіслав Гаєрскі виводить історію поселення з давніших часів (рубіж XІII/XIV ст.).

Від другої половини XVI ст. село належало до королівської власності у Любачівському старостві.

 
Фото за матеріалами експедиції "Стежками предків", МГО "Вирій"

Особливістю Східного Розточчя є наявність вапняку, мергею та вапнякових пісковиків в місцевих пагорбах, що сприяло розвитку каменярського ремесла.

Найраніші джерела свідчать, що майстри-гірники з Брусна спершу виробляли жорна та млини, випалювали вапно, камінь використовували для будинків та промислових споруд.

Перша письмова згадка про бруснівських майстрів датується 1565 роком. На той час у селі зафіксовано трьох майстрів, їхньою повинністю було постачати на будову Любачівського замку кожен десятий камінь. У 1765 році у селі проживало 7 майстрів.

Каменярство дало значний поштовх розвитку села, у XVI ст. ремісники Старого Брусна виробляли близько 70 кам'яних жорен щороку. Після деякого занепаду регіону в XVIІ ст. внаслідок серії війн, ремесло відновилось у XVIІІ ст.

Окрім господарчих потреб видобутий камінь використовували для укріплення фортець (як-от в Наролі та ЛюбачевіМ.Г.), будівництва доріг та для меморіальних потреб — виготовлення надгробних пам'ятників чи придорожніх хрестів.

 
Фото за матеріалами експедиції "Стежками предків", МГО "Вирій"

Місцеві каменярі були самоуками, ремесло передавалось у спадок. Цей факт показав С. Гаєрські, аналізуючи архівні документи XVIII ст. Він виокремив родини Грабців та Хмелів.

Ареал продажу продукції (переважно надгробних хрестів – М.Г.) був широкий: від Жовкви та околиць Львова на сході, Томашева Любельського і Замостя на півночі.

Сфери охоплення Бруснівської та Юзефівської каменярських шкіл
Сфери охоплення Бруснівської та Юзефівської каменярських шкіл
Roztoczańskie kamienie pamięci: ludowe kamieniarstwo józefowskie. А.Szokaluk-Gorczyca

Протягом довгого часу існування каменярського осередку вироби майстрів пережили еволюцію від простіших хрестів з грубшого каменю до справжніх витововір професійного мистецтва. Дослідники виділяють декілька типів хрестів "бруснівської школи".

Найстаріші формою є близькими до мальтійського хреста. Скасування панщини стало важливою подією бруснівського каменярства. З того часу селянам не потрібно було мати спеціальний дозвіл від пана на вироблення надгробків.



Також зріс попит, оскільки більше тогочасного селянського "середнього класу" почали замовляти кам'яні хрести замість дерев'яних. Типовими формами з наступного етапу були пам'ятники з різьбленим Розп'яттям Ісуса Христа та двома статуями внизу хреста – Богородиці та Марії Магдалини.

Окремо виділяються "громадські хрести", що встановлювались на честь важливих дат, наприклад, скасування панщини в 1848 р.

 
МГО "Вирій"

Майстри виготовляли надгробні пам'ятники також для римо-католицької, протестантської та, ймовірно, юдейської спільнот. Дослідники єврейської сакральної спадщини Павло Сиговські та Анджей Тшчіньскі (Paweł Sygowski, Andrzej Trzciński) подають дві точки зору: К. Вольскі та С. Лев стверджували, що надгробні плити – мацеви, разом з написами, виготовляли не єврейські жителі Старого Брусна. Для цього вони використовували шаблони.

Інші дослідники вважають (зокрема, А. Стельмах), що виробленням мацев займались спеціальні єврейські майстри, які проживали в Чесанові та Любачеві.

Глибший аналіз джерел демонструє, що і серед різьбярів в Старому Брусні перед Першою світовою війною працювали євреї: Шмая Бєнсток (Szmaja Bienstock) та Йузеф Реіхенбах (Josef Reichbach), в Новому Брусні Янкель Бєнсток (Jankiel Bienstock), поряд з ним довідник 1912 р. згадує Яна Грабовця (Jan Grabowiec).

Згадка про каменярів зі Брусна в Торгово-промисловому довіднику
Згадка про каменярів зі Брусна в Торгово-промисловому довіднику
Skorowidz przemysłowo-handlowy Królestwa Galicyi за 1912 р.

Відвідування цвинтарів та вшанування своїх предків стало основою для комемораційних практих сучасних українців. Свій досвід описує Станіслав Клосовський:

"Під час відвідин Старого Брусна завжди беру частинку історії з собою в рюкзак: найчастіше – це камінці з місцевого каменелому чи річки Бруснянки, а в часі експедиції "Стежками предків" привіз додому в Підгайчики два саджанці молоденьких дубів.

Тут вони за кілька же тижнів випустили нове листя. Маю надію, що тут їм буде добре і через десятки і сотні років моїм нащадкам вони нагадуватимуть про їхнє міцне коріння на Любачівщині. Міцне, як коріння дуба. І хай фізично ми там не будемо, але духом – завжди"

Більшість населення села було заангажована у каменярську справу. В міжвоєнній Польщі сільське каменярство зазнало кризи через конкуренцію з міськими цехами. До кінця своєї історії каменярство базувалася на ручній обробці каменю.

Заможні родини мали власні каменоломні — своєрідні "ями". На них працювали бідніші селяни, які винаймали ділянки землі і платили за це грошима чи каменем.

Найбільш відомим представником Бруснівської каменярської школи був скульптор та художник Григорій Кузневич. Завдяки знайомству з львівськими майстрами Юліаном Захаревичем та Юліаном Марковським йому вдалось завершити навчання у Львові та поїхати навчатись до Рима в 1899—1902 рр.

Докладний розгляд мистецької спадщини Г. Кузневича виходить за рамки цієї статті, ми ж, слідом за відомим українським фалеристом Степаном Пахолком, зазначимо, що частина його найвідоміших робіт, як-ось оздоблення Палацу Мистецтв у Стрийському парку чи фасаду музею Художніх промислів були знищенні в 1950-х рр. в ході реконструкцій.

Після Першої світової війни та не тривалого побуту на "великій Україні" він повернувся в Старе Брусно, де і проживав аж до примусового виселення.

В Брусні та околицях відомими є кілька знакових робіт майстра того часу, зокрема, розписи в церкві св. Юрія в Чесанові, а також кам'яні роботи - "Пам'ятник свободи" в Горинці, пам'ятник на могилі вчителя Миколая Назаревича в Щуткові, хрест з терновим вінком на місійній пам'ятці в Старому Брусні (ймовірно, теж на ідентичних пам'ятниках в Башні Долішній та Дев'ятирі – М.Г.).

У той же час Кузневич очолює бруснівську читальню товариства "Просвіта", а також навчає місцевих каменярів професійній обробці каменю.

 
Фото за матеріалами експедиції "Стежками предків", МГО "Вирій"

Доля Григорія трагічно переплелась з історією Брусна. У травні 1946 року його разом з односельцями депортували на територію УРСР. В грудні 1947 р. Григорій Кузневич захворів, на той час він проживав в селі Ганачівка (нині Перемишлянський район Львівської області).

9 січня 1948 року скульптор помер. За декілька місяців до цього припинила існування і його мала батьківщина — село Старе Брусно.

Будівництво пам'ятника Янові Кілінському в Стрийському парку. Одним зі співавторів був Г. Кузневич
Будівництво пам'ятника Янові Кілінському в Стрийському парку. Одним зі співавторів був Г. Кузневич

Польська частина історії Старого Брусна, як і багатьох сіл довкола, стосувалась переважно історії місцевого фільварку — двору. Дослідник історії цього господартва, Януш Мазур, наводить ім'я першої власниці "пані Вербицької" (Вєжбіцької).

Село доволі часто переходило з рук в руки, у 1818 році будинок разом з землею приватизували. Маєток знаходився у північно-східній частині села, поблизу витоків річки Бруснянка.

В другій половині ХІХ ст. на присілку села Нивках збудовано другий фільварок. Найвідомішим його власником був полковник Людвіг Жихлінські (Ludwik Żychliński), учасник війн за незалежність Італії та США, шляхетського січневого повстання 1863 р. За останнє був висланий до Сибіру.

Там він перебував на російсько-китайському кордоні, де займався торгівлею. Заробивши певне майно та отримавши амністію у 1868 р., він купив господарство у Старому Брусні.

Фільварок в 30-х рр. ХХ ст.
Фільварок в 30-х рр. ХХ ст.
Джерело: J. Mazur, Zabytkowa architektura dworsko-pałacowa ziemi lubaczowskiej, Lubaczów 2013, roztoczepoludniowe.com/stare-brusno/

В кінці 80-х рр. ХІХ ст. маєток перейшов до Людовіка Денбіцького. За його ініціативою маєток в Старому Брусні передали під потреби монастирського дому — пустельні — для ордену Сестер Альбертинок.

Будинок, згідно з твердженням Я. Мазура, функціонував в 1891—1897 рр. В ньому прийняла обіти нині блаженна Католицької Церкви Марія Яблонська (народжена в Наролі – М.Г.).

Людвіг Жихлінські проживав в садибі поряд із Брусном до 1886 р., згодом перебрався до Львова, продавши маєток. Протягом бруснівського періоду вийшла низка його спогадів та розвідок
Людвіг Жихлінські проживав в садибі поряд із Брусном до 1886 р., згодом перебрався до Львова, продавши маєток. Протягом бруснівського періоду вийшла низка його спогадів та розвідок

Населення

Станом на 1785 рік площа Старого Брусна становила 23,96 км², тут жило 530 греко-католиків, 5 римо-католиків та 15 юдеїв. У селі Нове Брусно (перша назва Воля Бруснянська – М.Г.), заснованому наприкінці XVIІ століття, сформувалася велика польська громада, а у 1785 році між двома Бруснами з'явилася німецька колонія Дойчбах.

У "Географічному словнику Королівства Польського та інших слов'янських теренів" зазначено, що у Брусні Старому і Новому разом з присілками у 1880 році було 1743 мешканці, з них 407 римо-католиків, 1000 греко-католиків, 336 юдеїв.

Згідно з підрахунками українського географа Володимира Кубійовича, станом на 1939 рік у Старому Брусні мешкало 1150  осіб, з них 1075 українців, 5 поляків, 20 українців римо-католиків, 50 євреїв.

Шематизм Перемишльської греко-католицької єпархії за цей самий рік подає кількість парафіян у Старому Брусні в 1015 осіб, 40 — в Дойчбаху та 510 — у Новому Брусні.

У Новому Брусні було 1310 мешканців, з них 500 українців, 750 поляків (деякі родини були україномовними), 50 юдеїв, 10 німців. У колонії Дойчбах мешкало 230 осіб (40 українців, 185 поляків, 5 юдеїв).

Статистика показує асиміляцію німецького населення Дойчбаха. До цього спричинилася, зокрема, ліквідація 1904 р., через брак вчительських кадрів, євангельської школи.

Відвідуючи Брусно С. Клосовський зустрівся з Владиславом Біпнбахом. Він оповів, що частина колоністів, у пошуках кращої долі, покинула Дойчбах після Першої світової війни, продавши господарства полякам. Однією з таких і була польська сім'я Бірнбахів, що нині мешкає в Новому Брусні.

Етнічний склад регіону згідно з мапою В. Кубійовича
Етнічний склад регіону згідно з мапою В. Кубійовича
Джерело: В. Кубійович Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 01.01.1939

Культурна спадщина Старого Брусна

Рання історія парафії базується переважно на місцевих легендах та переказах. Відомо, що в селі послідовно існувало три греко-католицькі храми. Перша церква знаходилась на лівому березі річки Бруснянки.

Вважається, що церква згоріла під час одного з татарських набігів. На її місці згодом встановили хрест, що свідчить про колишню святиню, а згодом звели муровану каплицю св. Миколая. На цьому місці відбувалися традиційні Йорданські водосвяття.

Нову церкву збудували, ймовірно, 1716 року, про що свідчив напис на її порозі. У 1904—1906 роках тривало будівництво мурованої церкви для зростаючої парафії. Іконостас до неї виготовив вже згаданий майстер Григорій Кузневич.

Після депортації українського населення храм занепав. Близько 1956 року місцева польська влада розібрала храм разом з фундаментом. Про її місце нині нагадує тільки виразне грунтове підвищення, поросле молодим лісом.

Колись на цьому місці стояв млин на річці Бруснянці
Колись на цьому місці стояв млин на річці Бруснянці
Фото за матеріалами експедиції "Стежками предків", МГО "Вирій"

Кращою є доля церкви в Новому Брусні — філії Старого Брусна. Її історія сягає 1713 року. Після виселення українців церква занепадала і у 1980-х роках була під загрозою повної руйнації.

Нині храм перебуває у власності Музею кресів в Любачеві, у 2014—2019 рр. відбулась повна його реставрація. 

Останнім парохом Брусна був о. Стефан Кондро. Отець проживав в Новому Брусні, де була дочірня церква.

Війна, депортації і знищення села

Після окупації Польщі німецькими та радянськими військами Старе Брусно опинилось по радянський бік кордону. Ймовірно, облаштування прикордонних територій стало причиною виселення частини місцевих мешканців вглиб УРСР.

На відміну від інших ця депортаційна акція є менш вивченою в історіографії, перш за все тому, що вона не носила політичного характеру. Після 1939 року українці, євреї, поляки та представники інших національностей Західної України зазнали численних виселень, що відзначалися різним ступенем примусовості та політичною передумовою.

Проте ця акція, як і всі наступні, раптово перевернула долю сотням переселенців. Від жовтня до листопада 1940 р. у прикордонній смузі Радянського Союзу працювала переселенська комісія.



Згідно зі спогадами, під це переселення потрапило 50 родин з Старого Брусна. Серед них сім'я Миколи Галабурди, що опинилась в околицях міста Чадиир-Лунга (сучасна Молдова). Там вони пробули до початку німецько-радянської війни. Згодом частині родин вдалось перебратись до Тернополя, а звідти повернутись додому.

Протягом першої радянської окупації було також проведено 2 мобілізації: осіння 1940 і весняна 1941 року. Точна кількість мобілізованих та їхня доля не встановлена на сьогоднішній день, у відкритих базах даних міститься згадка про солдатів Червоної армії з Брусна Олексія Галущака та Івана Чайку.

Знайти оригінальні джерела, які б стосувались перебігу подій Голокосту в Старому Брусні, нам не вдалось. Частина євреїв покинула радянську зону окупації і загинула в Кракові (зокрема, Арон Надаль, за професією торговець – М.Г.), переважна більшість загинула в таборі смерті Белжець (зокрема, родина Іти ШленгерМ.Г.).

Бастіон та Батурин. УПА та підпілля на Ярославщині, Любачівщині та Томащівщині
Бастіон та Батурин. УПА та підпілля на Ярославщині, Любачівщині та Томащівщині

Починаючи з 1943 р. ситуація в регіоні значно погіршилась. Наближення фронту, розлад в органах окупаційної адміністрації та активізація українського і польського підпілля дали свій руйнівний результат.

Стан перманентного конфлікту означав не лише загрозу вбивства чи спалення господарства, а й пограбування та сексуального насильства. Часто жителі сіл ставали заручниками перебування тих чи інших збройних загонів у їхніх домівках.

Так, 10 лютого 1944 р. до села увійшов загін радянських партизанів Петра Вершигори. Докладно стан справ розкриває звіт Чесанівської делегатури Українського Допомогового Комітету від 17 лютого 1944 р.

Документ подає кількість радянських партизан в 3000 осіб. Їм вдалось роззброїти місцеву поліцію в Чесанові та навколишніх селах. У звіті також згадується житель Старого Брусна Михайло Кузневич (можливо, брат Григорія – М.Г.), якому вдалось врятуватись з полону втечею.

За його словами, до радянських партизан приєднались відділи Батальйонів Хлопських — Михайло начебто був свідком розмови між Антонієм Врубелем (відповідальний за напади на членів УДК, керівник БХ в окрузі – М.Г.) та радянським майором.

Німецька адміністрація намагалась навести лад; 15 квітня того ж року німецький загін атакував радянських партизан під керівництвом Ковальова (ім'я не виявлено) в Брусні Старому. Проте перехід української поліції до УПА, а польської переважно до БХ послабив і без того слабкі позиції німецької адміністрації.

Петро Вершигора, відомий діяч радянського партизанського руху, герой Радянського Союзу. Автор спогадів
Петро Вершигора, відомий діяч радянського партизанського руху, герой Радянського Союзу. Автор спогадів "Люди з чистою совістю", "Рейд на Сян і Віслу" та ін. Його загін вів боротьбу з УПА на Волині та Чесанівщині

З радянськими партизанами вели бойові дії і відділи УПА. У своїх спогадах Андрій Кордон описував засідку поблизу Старого Брусна. Проте відділ П. Вершигори був завеликий і доволі довго контрольовував низку навколишніх сіл.

"Тільки ми прийшли й розташувались край лісу, одразу ж побачили большевиків. Вони йшли від сіл Хотилюб і Гораєц, між лісом і присілком Осередок, у напрямі Брусно — Горинець.

Йшло їх багато, бо ні початку не кінця не було видно. Гнали награбовану здобич: коней, корів, фіри і все, що лише могли забрати у селян".

Як і в більшості навколишніх українських поселень, ОУН мала свою мережу і до 1939 р. Її діяльність залежала від активності місцевих осередків, що базувались на взаємодії між членами Просвіти та подібних товариств, війтом та парохом.

Члени ОУН з передвоєнним досвідом становили кістяк УПА в подальшому. Іншим важливим джерелом для УПА стали дезертири з української поліції та дивізії "Галичина".

Ця група людей було близькою до ОУН, хоча частина членів поліції могла зважати більше на практичні вигоди — захист від трудової мобілізації, заробітна плата тощо.



Проте найбільше поповнення рекрутами для УПА було пов'язане з об'єктивною потребою захисту українського населення спочатку від польського та большевицького підпілля, а згодом від дій нової влади.

Примусова мобілізація до Червоної армії та загроза депортації гарантували велику підтримку. Маючи обмаль особистих свідчень, ми можемо лише поглянути на загальні долі бійців УПА родом зі Старого Брусна.

Це Дмитро Ярема (?—1945), Роман Біль, страчений в Ряшеві за участь в УПА в 1946 р., Юрій Гриців (1911—1946), "Шум" (?—24.8.1945), "Біловус" та "Кузьмин" (останні отримали срібну зірку за поранення в УПА – М.Г.) та багато інших невідомих.

Від самого створення відділів УПА в Старому Брусні постійно перебували чоти сотні "Месники-ІІ". Після капітуляції Німеччини, про що повстанці довідались 11 травня, УПА перейшла до підпільної боротьби — будівництва криївок та діяльності меншими відділами.

Договір про "евакуацію українського населення" 9 вересня 1944 р. активізував нову хвилю насильства. В умовах перманентного конфлікту між новою владою, українським націоналістичним підпіллям та підпіллям польським про ніяку мирну реалізацію цієї акції в принципі не могло бути й мови.

УПА та АК-WiN (Свобода і Незалежність) всіляко протидіяли реалізації влади в регіоні: здійснювали підрив мостів, напади на радянських агітаторів та поліцейські відділи, пропагандиські заходи.

Цими діями українське підпілля здобуло додаткову популярність, оскільки жителі Старого Брусна, пам'ятаючи досвід проживання під "першими совітами", відмовились переселятись.

25 січня 1945 року члени ОУН вбили в селі війта, який закликав до переселень. 2 березня 1945 р. відбулась облава в селі. Спільний відділ ВП та МО вбив 11 жителів. Наймолодшому було 12 років, його звали Василь Величкович. Наступна атака відбулася 11 квітня 1945 р.

"...всі її не чисельні спогади про життя там наповнені несамовитою любов'ю і трепетом, які вона передає нам. Це спогади про річку, через яку вона малою бігла до мами і тітки, що прали одяг (річка Бруснянка), це життя в сусідській хаті, бо рідна… згоріла, це також спогад про переховування від польського війська і переселення в пивницях, в лісі, це спогади про нашу родинну скриню, що закопала моя прабабця Марія в саду під грушею, поклавши туди всі найкращі свої речі, бо "ми скоро вернемо"" - спогад наданий Станіславом Клосовським.

Звіти УПА описують терор, що його застосовувало ВП по відношенню до жителів Старого Брусна під час виселення. Більшість жителів Старого Брусна депортовано на територію сучасної Львівщини, в Перемишлянський, Золочівський райони, а також у села Семенівку, Басівку на Пустомитівщині, кілька сімей на Жовківщину (село Зіболки) та Сокальщину, інша частина населення потрапила на Тернопільщину - села Чернилівка та Качанівка Підволочиського району.

Навіть опинившись на нових землях, селяни не вірили, що це остаточний стан речей. Пригадуючи долю виселених на Бессарабію співмешканців в 1940-х роках, які змогли незабаром повернутися, вони надіялись на повторення такого сценарію.

"Батьки і мамина старша сестра з Горинця весь час надіялись, що за два-три місяці повернуться назад", — пригадувала уродженка Старого Брусна Ольга Кривенька (Дусь).

Аналізуючи локальні виміри конфлікту, що почасти трактувались як один із числених виявів "польсько-української війни", розумієш, в наскільки жахливих і хаотичних умовах жило тогочасне населення.

Локальний погляд часто дозволяє нам побачити неоднозначність всього конфлікту. Так, жителі Старого Брусна страждали від офіційної нової польської влади, яка бачила в них небажаний елемент у своїй державі, та від радянських чи польських партизан.

Проте прихильне ставлення чи підтримка українських повстанців не завжди рятувала населення від актів насильства. Приклад такої історії подає згадувана Ольга Кривенька (Дусь):

"Якраз перед моїм народженням перед Великодними святами в квітні 1944 року вночі до нашої хати постукав невідомий хлопець із лісу і попросив їсти. Моя мама дала йому хліба і молока і він подякував і повернувся в ліс.

Зате на другу ніч до хати знову постукали аж троє невідомих людей із зброєю і за те, що мама дала тому хлопцю хліба і молока, жорстоко побили її так, що побиття викликало передчасні роди.

Потім вже після переселення мама зустрічала одного із тих, хто її побив, у місті Золочеві. Підняла крик, щоб його зловили, але йому вдалось втекти".

Розуміючи обмеженість усних свідчень, все ж можна припустити, що ймовірними нападниками були члени українського націоналістичного підпілля, оскільки згодом вони опинились на території УРСР разом з депортованими жителями, однак причини цього нападу залишаються незрозумілими.

В цей час, як було згадано, на теренах Любачівщини діяли радянські партизани, тому ми не можемо достеменно встановити згаданих осіб.

Проте, такі історії демонструють почасти неприємну правду про те, що підтримання боєздатності підпільної армії мусить базуватись на дисципліні, а дисципліна на насиллі, навіть якщо ця армія користується великою підтримкою серед населення.

Ольга Кривенька (Дусь). Уродженка Старого Брусна, 1944
Ольга Кривенька (Дусь). Уродженка Старого Брусна, 1944
www.memoryofnations.eu

У вересні 1945 р. Старе Брусно було спалене відділом ВП. Також, є згадки про руйнування частини села під час зміни фронту у серпні-вересні 1944. Офіційні джерела з цих подій дуже різняться своїм змістом.

Офіційний звіт підполковника Рушія (Ppłk. Rusija) повідомляв про великий бій в селі 20 вересня. Згідно з ним, в селі вбито 120 вояків УПА, ще 83 поранено. Частина поранених теж була вбита. Втрати польської сторони обмежувались 1 вбитим і 3 пораненими.

Цей звіт не збігається з іншою доступною нам інформацією. Історики ставлять під сумнів таку різницю у загиблих. Нині припускається, що Старе Брусно спалене 10 вересня, тоді й було вбито до 100 осіб, значну частину яких становить цивільне населення.

Звіт УПА теж повідомляє про 64 спалені господарства (з 112 загалом) в Старому Брусні та 23 в Новому. Каральні акції супроводжувалися різноманітними формами насилля, грабунками, різними формами приниження.

Наприклад, згаданий звіт УПА подає, що тоді жителів Брусна, переважно дівчат, польські військові загнали в місцеву річку і змусили пити з неї воду. 4 грудня 1945 р. біля села потрапив у засідку загін ВП.



Відділ УПА вбив тоді 25 польських солдат. Деморалізація в польській армії досягла в той час такого рівня, що навіть радянські чиновники (записка П. Бурмака й І. Грущецького до М. Хрущова від 4.03.45 – М.Г.) вживали слово "тероризм", коли описували ставлення війська до населення.

Зима та весна 1946 року була найважчим часом для села навіть на тлі довгої війни, що не завершилась тут у травні 1945 р. Селяни переховувались у підвалах та лісі, не вистачало помешкань, багато господарств було зруйновано.

Польський дослідник цієї депортації та операції "Вісла" Ян Пісулінський описував брутальність вигнання селян у квітні 1946 року 34 відділом ВОП. Тоді українське населення Брусна примусово вивезли до УРСР.

"...восени 1944 року нам оголосили, що ми відходимо до Польщі, і хто хоче, може виїхати до Радянської України. Дехто, боячись розправ поляків виїхав добровільно. Але більшість вирішила не кидати рідної землі. Тим більше, що в навколишніх лісах діяли загони УПА, які агітували нас не їхати до совітів…

У травні 1946 село оточили польські солдати. Наказали негайно збиратись в дорогу, на що дали 2 години. Кричали: "виїжджайте, бо все-одно виселимо силою!". У селі було близько 150 господарств. Виселил всіх до єдиного…" - спогад Михайла Космини, 1938 р.н. в "Депортації.т.3.", Львів.

Невелика українська громада продовжувала жити в Старому Брусні до 1947 р. Відомий дослідник цієї тематики Євген Місило наводить дані про 49 осіб виселених в результаті операції "Вісла", ще 431 особа польської національності залишилась (протокол виселення об'єднав Старе і Нове Брусно).

Депортація відбулась 24 травня 1947 року, провів її 5-й полк піхоти. Переселення завершили формально 28 травня, виселивши з території Любачівщини 3758 осіб.

Так завершилась історія одного із українських сіл Любачівщини. На конференції "Культурна спадщина підкарпатського і малопольського села" 2014 р., дослідниця Ольга Соляр, розповідала, що духовна культура Брусна, як і багатьох інших сіл Закерзоння, була втрачена. "Камінь залишиться, проте спогади, якщо їх не зберегти, — зникнуть".

Публікація підготовлена в рамках проекту "Стежками предків" від МГО "Вирій" за підтримки Українського культурного фонду.

Андреа Халупа, авторка сценарію фільму «Ціна правди»: «це історія, яку розповів мені дідусь»

Сценарій до фільму «Ціна правди», який зняла польська режисерка Аґнєшка Голланд, написала Андреа Халупа – американська журналістка українського походження. Вона друкується в «The Atlantic», «TIME», «Forbes». Вперше про Голодомор Андреа почула в дитинстві від свого дідуся, який його пережив. А в студентські роки вона читала про життя репортера «New York Times» Волтера Дюранті в Москві. Саме тоді вона дізналася про Гарета Джонса, пригадала історію своєї родини і вирішила: «Я точно напишу сценарій до фільму, який розповідатиме про це».

Україна без Києва. Про що домовлялись у Парижі навесні 1920 року?

У Парижі Україні планували зберегти незалежність, але намалювали нові кордони. Без Києва, Лівобережжя, Сходу та Заходу.

Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР

У перших числах грудня 1919 року Армія УНР налічувала близько 10 тисяч осіб. З них боєздатними були біля 2 тисяч. Керівництво проводило нараду за нарадою у пошуках виходу з ситуації. Вирішили йти у запілля окупантів. Так почався Перший Зимовий похід.

Львів. 1918. Єврейський погром

Наприкінці листопада 1918 року світ отримав страшні відомості зі Львова: європейські та американські видання писали про жорстоку розправу над тутешніми євреями, яких впродовж двох діб, одразу після відступу з міста українського війська, безжалісно грабували, палили, мордували і вбивали.