Як постала й існувала Людвіківка. Епізод з історії галицьких німців

Лишилося тут лише п'ять родин, які теж виїхали у 1941 році, коли німецькі війська захопили країну. Від цих пізніх переселенців ми довідалися, що священника вислали в Росію, а нашу ошатну церкву перетворили на громадський клуб, яким користувалися українці, а пізніше її використовували як зерносховище.

У 2019 році світ побачила книга Олени Серпень "Розповідають галицькі німці". Олена Серпень – журналістка, громадська діячка та співачка, котра деякий час жила в Англії, а зараз працює та творить у Німмеччині.

Хто такі галицькі німці? Якими шляхами вони опинилися в Україні? Чому нічого або зовсім мало знають про них в Україні? Відповіді на ці та інші питання – у книжці.

"Історична правда" публікує уривок з цієї книги про життя села Людвіківки Івано-Франківської області.


У північнозахідному напрямку від Терезівки до вулиці, яка простягалася уздовж притоку річки Свічі, обрамлена гарними, порослими лісом горами, до німецького села у 12 кілометрах по сусідству – Людвіківки та сусідніх населених пунктів – Леопольдсдорфа і Йозефсталя.

У двадцятих і тридцятих роках попереднього століття під впливом німців із Західної Богемії почалася лихоманка переселення: група за групою німецькі родини полишали свою прекрасну батьківщину у Егерері, Пільзнері, Пізекері, Брахині, і Глязервальті у районі Західної Богемії – Бьомервальді – для того, аби в Угорщині (Банаті), Буковині і Галичині знайти – а саме на це вони сподівалися – кращу і красивішу батьківщину.

Це було в 1830 році, у ті часи, коли народився кайзер (імператор Австро-Угорської імперії Франц Йосиф І – ред.), група сімей із Пізекера, Егерера і брахинського району вирішила в дорогу до Буковини.

Три тижні вони йшли пішки на схід, бо мали при собі лише такі-сякі вози для перевезення хатнього начиння та маленьких дітей, доки не проїхали Краків, але тут, у Галичині, вони не побачили нічого "кращого" за свою батьківщину, тож багато повернулися назад, але інші сподівалися на кращу батьківщину і ще за чотири тижні переходу дійшли до містечка Долина.

Там місцевий поміщик Матковський, який володів маєтком Велдіж, дізнався, що повз нього проїжджали німці, надіслав вербувальніків до німців, які зробили привал у Долині для того, щоб переконати їх оселитися у його володіннях на південь від Велдіжа.

Дві родини дозволили себе умовити і переїхали у цю глушину, яка пролягала навпроти тогочасної Людвіківки, і місця розташування якої тепер навіть неможливо віднайти. Маленьке поселення, яке заснували ці дві родини, вони назвали на честь одного із осідлих – Йозефа – Йозефсталем.

 

Ці двоє осілих почувалися самотньо і тому надсилали листи у свою колишню батьківщину, закликаючи інших німців теж приїхати. У цих листах вони хвалили ту дичавину, в якій вони вже раз побували і мусили надалі залишитись, так, наче там з дерев капав мед, а джерела текли молоком.

Це теж переконало багатьох, і у 1832 році після довгої подорожі у Йозефсталь прибула ще одна група із 15 німецьких сімей. Серед цих родин були Гофмани, Гюттелі, Фукси, Магерлі, Мартіні і Шегерлі, які прибули із Брахина, Нойдорфа, Пільзена і Глязервальда у Богемії.

Ці 15 сімей шукали собі кращого місця для поселення, і майже в 2 кілометрах на північ від Йозефсталя, у мальовничій долині, через яку протікав прозорий струмок, і засноване ними поселення назвали на честь доньки власника цих земель – Людовіки, Людвіківкою.

Землевласник Матковський дав кожному, хто заселявся, по 6 югерів (1 югер = 0.2942 га – ред.) землі і дров, яких їм мало вистачити на рік, за це кожен з них мав сплачувати землевласнику 6 старих гульденів на рік і працювати на нього в ливарні для чавуну за менші гроші, так що Людвіківка, власне, засновувалася як робоче поселення.

Так минуло 15 років, маєток, а разом з ним і Людвіківку, до якої належав і Йозефсталь, купив такий собі барон Вінтерфельд. Барон поступово припинив виплавку чавуну, все більше й більше займаючись для цієї мети деревообробною галуззю, зводив лісопилки, і почав вирубувати ліс, який до того видавався вічним.

У барона Вінтефельда в 1870 році барон Леопольд фон Поппер купив увесь маєток, він же в 1 кілометрі на схід від Людвіківки побудував парову лісопилку на 12 станків на річці Звіка. Заснував там же робітниче поселення Леопольдсдорф, яке назвали на його ж честь, і лише тоді нарешті припинилося знищення лісів.

З оглдяду на те, що транспортування пиломатеріалів через сплави по річці аж до залізничної станції Вигода, через що пиломатеріали зазнавали значних ушкоджень, у 1880 році парову лісопилку перенесли на станцію Вигода і сплавляли сировину туди.

Із 1880 року щорічно виробляли 3 000 000 кубометрів, і оскільки на зміну зрубаним деревом все одно не насаджували достатньої кількості нових, уряд прийняв рішення заборонити ввіз деревини із маєтку.

Для німців Людвіківки, які разом з Йозефталем і Леопольдсдорфом утворювали окрему політичну громаду на 700 чоловік, це стало тяжким ударом долі, бо жінки працювали там мало, а чоловіки були зайняті саме в цій сфері, і тепер цей заробіток зник.

І тепер, коли родин 15 осіли в цьому селищі, вони не знайшли й сліду "молока і меду", зате виявили, що землі там мало і вона погана, зате є праліс, в якому живуть ведмеді, і де попри найтяжчу роботу можна було вести лише найзлиденіше життя.

Деяких охопила така туга за батьківщиною, що вони полишили 6 югерів землі і дерев'яні хижі напризволяще, і повернулися в Богемію, однак приманили цим деяких інших, так що община розрослася до сучасного її розміру. У общині нарешті оселився умілий німецький комерсант.

У 1861 році він побудував німецьку приватну школу, яка сьогодні має статус однокласної і має чотири групи, її відвідують 80 німецьких дітей. У 1870 році звели церковку, але пастора туди призначили лише у 1910 році.

До цього пастирі майже ніколи не навідували Людвіківку для того, щоб провести богослужіння, бо римо-католицька парафія у Велдіжі, до якої належала Людвіківка, розташована на відстані 17 кілометрів, а у Велдіжі служили лише польською.

Пізніше, восени 1907 року в общини з'явився поштамт, в 1909 – християнська спілка німців Галичини , а в 1910 – заснували німецьку касу взаємодопомоги імені Райффайзена.

Тож пан Венцель Ведельбергер прибув у Людвіківку разом із родиною 13 березня 1835 року із Лісовирубки району Штрайхнер адміністративного округа №25.

Він їхав через Іглау (25 березня 1835), Ольміц (29 березня), Тешен (1 квітня), і Пшемисль (8 квітя 1835) до Людвіківки. В той же час приїхали інші німецькі родини. Б

ула група німців із Бьомервальда і Богемії (Богемське королівство). Серед них були сім'ї Вінтер, Штекбауер, Шведт, Геверт, Гроскопф, Дітц, Фіхтель.



Еміграція з Бьомервальда і поселення в Людвіковці, Галичина.

Граф фон Шварценберг був власником великих володінь у Бьомервальді і Східній Галичині. Маєток, який був розташований на річці Свіча в Карпатах на південь від Долини, охоплював 50 000 югерів лісу, і близько 2000 югерів луків і орних земель.

Там граф збудував велику лісопилку і плавильну піч, в якій виплавляли залізну руду, на яку був багатий тамтешній край. Таким чином, маєток забезпечував багато роботи. Будівлі фабрики були розташовані в долині річки Свіча.

Річка Свіча (одна із приток Дністра)
Річка Свіча (одна із приток Дністра)

Притоки Свічі – це Пустожак, Камьонка, Лісовський, Карбовський та Ільма. З лівого боку в річку Свіча впадають Багонка, Кургулат, Ільниця, Ростока, Верхні Старецькі, Нижні Старецькі і П'янула.

Лісопилку приводила в дію вода із річки Свіча. В 1825 році граф фон Шварценберг почав із того, що набрав німецькі сімї' із Бьомервальда для переселення у його маєток у Східній Галичині. Це були родини з сіл Стубенбах і Нойбрунн в окрузі Бергграйхенштайн і лісопильному окрузі Штрахінер.

З родинами переселенців було укладено договори, згіно з якими вони одержували по кілька гектарів лісу, який вони мали викорчувати і перетворити на орну землю.

Крім того, поселенці мали право користуватися лісами, полями і луками для випасу своєї худоби, право на вільне полювання, так само як і будівельні матеріали для своїх житлових будинків і господарських споруд.

Шляхом докупівлі угідь деякі господарства розрослися до 30 югерів. На грунті цих договірних зобов'язань вищезгадані 10 німецьких сімей вирішили переїхати у 1825 році у Східну Галичину.

Вдоволені цими договірними зобов'язаннями, ці 10 вказаних німецьких сімей вирішили у 1825 році перебратися у Східну Галичину. Після довгої і виснажливої подорожі на волах вони прибули у долину річки Свіча, поблизу якої розташовувались будівлі підприємства, де вони мали оселитися.

Колоністи мали осісти на тому місці, в якому барон Леопольд фон Поппер пізніше заснує робітниче поселення Леопольдсдорф. Вони все ж селилися не на річці Свіча, а десь на кілометр вище, на узвишшя Гургулатбах, який впирався у річку Свіча.



Поблизу височіла гора Вєлькі Гургулат (Великий Гургулат), в 1437 метрів заввишки. Згідно з планом, поселення мало простягатися до притоки Бахонка. Тому через це колоністи переїжджали на узвишшя, бо побоювалися, що через талі сніги і сильні дощі води річки Свіча будуть надовго затоплювати луки і поля.

За іменем одного із поселенців сільце одержало назву "Йозефсталь". Але не всі 10 сімей лишилися там, 5 через Карпати переїхали до Угорщини в Тайзебене. У 1837 році граф Шварценберг продав всі свої володіння у Східній Галичині польському графу Йозефові Матковському із Велдіжа у Долині.

Останній доклав усіх зусиль для того, аби заселити усе володіння. В сусідніх селах наймали українських робітників для того, аби мати змогу нарубати більше деревини для лісопилки.

Більшу частину населення Східної Галичини утворювали українці, яких іще називали русинами, деякі з них потім, після скасування кріпаччини цісарем Францом-Йозефом у 1848 році, завели собі великі господарства.

Нижче за течією річки Свіча, у 18 кілометрах від Йозефсталя, було розташоване українське село Велдіж. На притоці Ільниці вище в горах в 15 кілометрах від Йозефсталя було маленьке українське сільце Вишков, за 4 кілометри пролягав кордон між Карпатською Україною і Галичиною. До 1939 року це був кордон між польською державою і Чехословаччиною.

У 1828 році великі групи поселенців із Богемського Лісу вирушили на переселення у Буковину. Переселенці прибували із сіл Штубенбах, Нойбрун, Гутвассер і Германітц, всі без винятку – із округа Берграйхенштайн.

Як тільки граф Матковський про це дізнався, то вирушив у Долину їм назустріч. Там він умовив 20 родин оселитися у його володіннях під Велдіжом. З цими 20 родинами уклали такі самі договори, які укладалися раніше із графом Шварценбергом із тим зобовязанням, що вони мають право одержувати щорічно по 24 вози дров та різних будматеріалів для своїх наступників.

 

Тож 20 сімей осіли там і облишили намір поїхати у Буковину. Це було 24 червня 1828 року, коли наші предки прибули до великого пралісу на південь від Долини-Велдіжа в Карпатах.

Вони не лишилися у долині Свічі, але перебралися угору за руслом Ільниці до притоку Росток, в долині якого вони і оселилися. Біля вечірнього вогнища вони порадилися, що треба було робити далі.

У них дійсно не було даху над головою, тож треба було звести бодай найпростіші курені на перший час. У ретельній і копіткій спільній праці всієї общини звели спершу пристойні житлові будинки, так що незабаром з'явилося маленьке чепурне село.

Гроші на хліб насущний вони мали заробляти тяжкою працею в лісі. Дуже важко було купувати потрібні харчі у Велдіжі за 18 кілометрів або Долині, яка була розташована у 30 кілометрах.

Це було дуже складно зробити, бо на той час ще не існувало таких доріг, як слід, а лише погано протоптані лісові манівці. Там наші предки і проавдили неімовірно тяжке і самітнє життя. А коли для кожної із 25 сімей збудували по будинку, 5 із 1825 і 20 із 1828, село мало одержати назву. Старшу дочку графа Матковського звали Людовіка, і тому граф дав селу назву "Людвіківка".

Наші предки рубали ліс і доставляли стовбури на лісопилку, де це дерево обробляли. Робота була дуже складна і важка, але вони були до того звичні; мали з цього гроші і заробіток, і майже пристойне життя.

Молодь була зайнята на рубці дерева і його обробці на лісопилці, старші і діти корчували ліс навколо села і перетворювали ці землі на орні угіддя і луки. В господарствах в основному були зайняті тваринництвом, для чого ліси постачали місця для пасовиськ і сіна в достатній кількості.

Для утримання худоби гірські чи високогірні пасовища були дуже сприятливими. Навесні туди виганяли молодняк худоби, який лишався в горах на все літо. Чотири високогірні пасовища були на горах Кургулат, Кругла, Должка і Цурапель.

Стара поштівка із полониною в Карпатах
Стара поштівка із полониною в Карпатах

Траплялися спокійні роки. Будувалися просторі, гарні господарські обійстя. Подекуди траплялися дуже хороші і м'які грунти, на яких добре родили жито, овес і картопля. Поля оброблялися дерев'яними плугами і боронами.

Часто бувало так, що переселенці працювали із березня по вересень у господарствах, а узимку рубали ліс у горах перевозили його на лісопилку. Бувало і так, що після виконання обов'язкової роботи люди мусили працювати там, де робота була саме необхідна і не терпіла зволікання; без поважної причини ніхто не міг відлучитися. Деякі людвіківці працювали в шахтах.

Дуже засмучувало наших предків те, що у них не було школи і церкви, бракувало також й інших речей. Але найбільшою турботою була відсутність школи і придатних вчителів.

Тож 25 поселенців склали разом план того, як можна було вирішити цей клопіт. Спершу у 1861 році звели будівлю школи, потім викорчували навколо неї поле для вчителя, якого мали найняти. Після довгих пошуків відгукнувся один німецький вчитель, який висловив готовність заступити на службу.

Він одержав безкоштовно житло і від 3 до 4 югерів землі для будівництва, так що б він теж міг собі завести одну або й двох корів. Крім того, він ще одержав запас дров на весь рік і маленьку зарплатню в гульденах. Також він наглядав за місцевою канцелярією, за що додатково заробляв іще пару гульденів.

Наші предки побудували гарну маленьку церкву. Однак бракувало священника. В сусідньому українському селі Велдіж жили також і поляки, які утримували католицьку церкву і священника. З ним і домовилися наші попередники, щоб він щонайменше раз на місяць у першу його неділю приїжджав до Людвіківки, щоб відслужити тут службу Божу.

Коли в когось народжувалася дитина, люди мусили чекати, доки приїде священник і охрестить її. Коли це було вкрай необхідно, то люди їздили до Велдіжа за 18 кілометрів на хрестини.

Коли наречені не хотіли чекати, поки приїде священник, вони мали здолати довгий шлях до Велдіжа для того, щоб їх обвінчали. Так тривало до 1910 року, доки Людвіківка не стала окремою парфією і не одержала власного священника.

Весілля у Лювіківці
Весілля у Лювіківці

Незадовго до Першої Світової війни Людвіківка передала свою німецьку приватну школу у державне управління території Галичини. Вчителя мало назначати державне шкільне управління, воно ж і мало йому платити. Община відтепер мала лише забезпечувати вчителя безкоштовним житлом.

Фірма Сільвінія, яка на той час замінила собою лісопилку, постачала дрова на весь рік. Община мала рубати дерева в лісі, підвозити їх і розпилювати на поліна. Цю роботу виконували всією общиною.

Община минулого року подала прохання до районного шкільного радника імператорсько-королівського округу Долина про передачу німецької приватної народної школи у державне завідування зі збереженням німецької мови як мови викладання, на що одержала відповідь, що шкільний заклад буде переведений на державне адміністрування лише тоді, коли община погодиться на впровадження польської мови як мови викладання.

Голова общини не входив у міську групу і у касу райффазена, бо на ту мить ще нікому не заявив про свій намір у них вступити. Із головним лісничим Цламалем община мала достатньо причин для доброї дружби. Цламаль добився, аби власники виділили деревину для будівництва будинку для священника безкоштовно.



Школа у Людвіківці

Першими громадськими будівлями, які німці звели у Людвіківці, були школа і церква, і це відбулося у 1861-1870 роках.

Коли школу добудували, знадобвися вчитель, який би давав дітям уроки. Знайшли одного німецького вчителя на прізвище Вільдман, який кілька років навчав дітей Людвіківки читати і писати. Вчителю община мала платити сама.

Вчитель Вільдман викладав, доки не пішов у літньому віці на пенсію. Його наступником був вчитель на прізвище Вільд, який навчав дітей аж до самої своєї смерті.



Після вчителя Вільда у 1900 році до Людвіківки прибув вчитель Франц Вайдль із Новесьоло під Махлінєц-Стройжем, який теж навчав наших дітей німецькою мовою. Вчитель Вайдль мав утримувати велику сім'ю, тож його місячної і річної платні не вистачало. Тому община ще постачала йому щорічно по кілька центнерів жита і картоплі, які він одержував восени.

З 1906 по 1909 для Людвіківки настали важкі часи унаслідок грабіжницького лісовидобутку, тож громада не могл утримувати вчителя. Община послала своїх представників до голови округа Долина і попросила допомоги.

Допомогу пообіцяли надати за тієї умови, що організована школа перейде у державне адміністрування. Оскільки община не мала іншого виходу, вона погодилася.

Із 1910 року вчителю платила держава, і таким вирішеннм цього питання община була задоволена. Влада поставила вимогу, щоб раз на тиждень викладалася польська мова, і община пристала на цю умову.

Вчитель Вайдль перейшов у статус вчителя на державному фінансуванні і викладав до початку Першої світової війни. Під час російської окупації вчитель Вайдль помер, а його дружина з дітьми повернулися до Новесьоло-Махлінєца.

Його смерть стала для общини тяжким ударомя. Бо він був дуже вмілим викладачем. У часи російської окупації в Людвіківці не було вчителя і не проводилися шкільні заняття.

У 1916 році до Людвіківки прибула вчителька, однак пропрацювала вона тут недовго. У воєнні літа вчителі часто мінялися і часто минали місяці, перш ніж в общину надсилали педагога.

У 1918 році утворилася українська держава, до складу якої входила і Східна Галичина. В Людвіківку прибув український вчитель, який навчав дітей українською мовою.

 

Коли українці мусили піти у 1920 році через польсько-українську війну, Східна Галичиа увійшла до складу новоутвореної польської держави. У 1921 році до Людвіківки прибув польський державний вчитель на прізвище Мокитич, який викладав польською до 1923 року.

Для наших дітей це був дуже складний і важкий час, бо із польських уроків у 1 і 2 класах діти не розуміли ані слова, і лише із 3 класу раз на тиждень проводився урок німецької мови.

Для того, аби домогтися від навчання бодай якихось результатів, викладачі, які володіли німецькою, були змушені говорити з дітьми німецькою, хотіли вони цього чи ні.

Хоч вчитель і намагався впровадити вживання польської мови, але йому цього не вдалося. Коли вчитель задавав дітям питання польською, діти німували, доки вчитель не дозволяв відповісти німецькою.

Вчитель теж перебував у скрутному становищі, бо польська держава очікувала від нього, щоб він прищепив дітям польску мову і полонізував їх, але ми міцно трималися за свою рідну німецьку мову, наче за святиню.

У 1923 році Мокитича перевели на іншу посаду, і нам надіслали вчителя, який не знав німецької, але міцно тримався свого і не поступався ні на крок для того, аби впровадити у школі польську мову. Він хотів, аби польською читали навіть молитви перед уроком і після. Але діти не молилися і мовчали.

Тож вчителеві не лишалося нічого іншого, як читати разом з дітьми шкільну молитву німецькою мовою, попри те, що він сам її не розумів. В цьому питанні ми і наші діти були непохитні і трималися свого.

Цей вчитель викладав у Людвіківці до свого виходу на пенсію у 1934 році. Тоді нам прислали молодого польского вчителя на прізвище Граф. Цей теж спершу намагався вести весь урок польською мовою. Його план йому вдався так само мало, як і його попередникам. Йому теж довелося вживати на уроках німецьку мову.



Через те, що дітей у школі було багато, у 1936 році нашу школу довелося перевсти на навчання в дві зміни, так що ми одержали другого вчителя, який пропрацював у Людвіківці аж до переселення.

А оскільки польському уряду бракувало вчителів, аби забезпечити всі німецькі і українські общини вчителями-поляками, то часто доводилося брати польськомовних вчителів українського походження. Вони добре ставилися до німців і не так наполягали на впровадженні польської мови, як вчителі-етнічні поляки.

Для німецьких сіл це було великою перевагою, оскільки ці українські вчителі сприяли тому, що польська держава не могла так поспішно впроваджувати свою мету полонізувати німецькі католицькі села, як вона того прагнула. Для того, щоб здійснити цю мету, зуживаючи допомоги лише вчителів-етнічних поляків, неодмінно знадобилась би більше сотні років.



Церковні стосунки у Людвіківці

Наші дідусі побудували у період між 1860 і 1870 роками чепурну церковку, яка могла вмістити 300 осіб. Оскільки община Людвіківки була надто маленькою для запровадження власної парафії, кожної третьої неділі приїжджав католицький священник із сусідньої общини Велдіж, розташованої за 18 кілометрів, для того, аби охрестити новонароджену дитину чи обвінчати пару.

В проміжках між його приїздами багато хто їздив до Велдіжа на хрестини і вінчання. Для похорону небіжчика теж приводили священника з Велдіжа. А в ті недільні і святкові дні, коли священник із Велдіжа не приїжджав, наші бабусі і дідусі самі збиралися у церкві і самі проводили службу, молячись і співаючи.

В 1910 році Людвіківка стала окремою парфією з власним священником. Велика радість запанувала у Людвіківці, коли приїхав перший священник Собчак.

Він одержав власний будинок, земельну ділянку і пасовище, так що міг тримати одну корову. Фірма Сільвінія забезпечила йому, крім права на вільний випас корови, ще й потрібний запас дров, які поставляла й нарубувала община.

Незабаром після прибуття священника створили церковний хор і придбали орган для того, аби можна було урочистіше відправляти Божі служби і молебни. Співали там лише німецькою мовою.

Вчитель Вайдль грав на органі. Коли він помер у 1914 році, у нас більше не було органіста. Лише на великі свята – Різдво, Великдень, Трійцю – до Людвіківки прибували приїжджі священники, один з яких вмів грати на органі.

Прізвище другого священника було Ксьожка, а третій священник, на прізвище Сєнковський, приїхав у Людвіківку в 1920 році, який, тим не менш, проповідував німецькою, як і його попередники.

Похорони у Людвіківці
Похорони у Людвіківці

Після того, як його перевели у 1927 році в іншу парафію, на його місце прибув священник німецького походження, чиє прізвище було Генцель, і він говорив справжнім швабським діалектом.

Він не користувався великою любов'ю, бо правив за вінчання від 200 до 400 злотих, яку суму були спроможні зібрати лише небагато подружніх пар і їх батьки. Внаслідок цього багато пар жили невінчаними.

Коли якийсь міссіонер, що володів німецькою мовою, проїжджав через Людвіківку, то провів пропущене таїнство вінчання за безкоштовно. У 1929 році священнику Генцелю довелося полишити Людвіківку. На його місце прибув польский священник на ім'я Щемецький, який волів внести зміни у порядок служби, яка до того відправлялася лише німецькою мовою.

У 1928 році у Людвіковку приїхали родини польських прикордонників і поліцаїв. Прикордонний комісар на прізвище Гавронський не бажав терпіти того, що у церкві співали і молилися німецькою і вимагав, щоб священник почав читати проповіді польською мовою.

Не одержавши на те згоди церковної ради, одної неділі священник почав виголошувати проповідь польською, у відповідь на що ми тільки повитріщали очі.

Ми не полишили без відповіді цю зневагу, виявлену до наших прав, і відразу залишили церкву, так що всередині лишалася лише пара польських сімей. Такий вчинок став неприємною несподіванкою для нашого священника: такої поведінки він від нас не очікував.

З цього приводу священник скликав церковну раду і порадився із ними з приводу того, як можна було вирішити це питання. Церковна рада і священник уклали полюбовну домовленість, згідно з якою Євангеліє спершу мало читатися німецькою, і німецькою ж мала виголошуватися проповідь, а потім теж саме мало повторюватися польською.

Співати ж упродовж всіє служби мали лише німецькою мовою. Лише у цей спосіб пасторові вдалося досягнути того, щоб німці лишилися у церкві до кінця святої Божої служби. Після смерті цього пастира в 1936 у Людвіківку прибув польський священнник на прізвище Дзівок.

Він був хорошим священником, який проводив Божу службу згідно із тією домовленістю, якої ми досягли з його попередником Щемецьким. Єдине нам не подобалося в цьому священнику – в своїх проповідях він часто лаяв Німеччину.

Тоді ми ще не знали про Гітлера і нацизм, і оскільки ми відчували себе пов'язаними з німецьким народом, то сприймали ці докори священника як образу.

Коли у вересні 1939 року почалася війна між Німеччиною і Польщею, за кілька тижнів відразу після цього в село приїхали росіяни. Відтоді читали Євангеліє і виголошували проповідь лише німецькою мовою, доки нам не довелося покинути нашу прекрасну Людвіківку на початку 1940 року.

Зустріч німецьких і радянських солдат на початку Другої світової війни
Зустріч німецьких і радянських солдат на початку Другої світової війни

Лишилося тут лише п'ять родин, які теж виїхали у 1941 році, коли німецькі війська захопили країну. Від цих пізніх переселенців ми довідалися, що священника вислали в Росію, а нашу ошатну церкву перетворили на громадський клуб, яким користувалися українці, а пізніше її використовували як зерносховище. Це був кінець нашої церкви, яку наші дідусі звели такими зусиллями і потом.



Як у Людвіківцісвяткували весілля

Коли мали святкувати весілля, то гостей запрошували шафер і подружка нареченої, наречені доручали їм, кого і куди кликати, і вони запрошували гостей із приказкою: "Наречений, наречена та їх батьки сердечно просять ушанувати їх весілля".

Так вони запрошували своїх гостей. Після вінчання, як правило, святкували весілля у будинку молодят, святкували до опівночі, доки наречена не продавала свій черевичок, який з неї зняти мав наречений, потім танцювали весільний танець.

Посеред залу ставили три стільці, двоє чоловіків ставили на стілець тарілку з кришкою, і кожен, хто танцював із нареченою, мав покласти туди свою пожертву, а потім двоє чоловіків ссипали зібрані гроші із кришки в тарілку, це була винагорода нареченій за весільний танець.

Опівночі наречена знімала серпанок, і віночок, а подружки нареченої шикувалися вервечкою позаду неї, і співали пісню.



Ще деякі спогади про карнавал у людовічан

На карнавалі фашінг завжди було дуже весело, бо від суботи до вівторка танцювали до опівночі, і найвеселішими були ляпанки, який відбувався наступним чином.

Двоє чоловіків виходили на середину танцювального залу і сідали там на стільці, ставили там і тарілку для ляпаних грошей, з натовпу вибирали двох чоловіків для танців, одного для жінок, і одного – для дівчат, і двоє чоловіків готували дерев'яні лопати для ляпанок, пари протанцьовували коло, чоловік із жінкою, чоловік із дівчиною, і при цьому двоє чоловіків дерев'яними лопатами ляскали жінок нижче спини, а жінка чи дівчинка при цьому кидала свої гроші в тарілку.



Тоді до танцю вибирали наступну жінку, і так тривало, доки не протанцюють всі, і могло повторюватись – із танцями, і з ляпанками, і з грішми.

Звісно, та жінка і дівчина, які танцювали найзапальніше і платили найкраще, нагороджувалися званнями Ляпаної Пані і Ляпаної Панни, і ставали переможницями, гроші ішли на покриття витрат.

І з ляпанками починали о 22 годині вечора у вівторок і грали в них до настання попільної середи, таким чином карнавал проводився всі роки, це був старий звичай наших пращурів, і його дотримувалися, доки ми не покинули Людвіківку.

Завжди було 4 дівчинки, як співали, і одна, яка носила кошик із солодощами для дітей і цигарками для чоловіків. Це починалося 24 грудня вік краю села у кожному будинку. Поки вони встигали пройти село, іноді вже наставало Різдво, і коли дівчатка співали свою пісню, їм давали пару злотих, аби вони могли покрити свої витрати на подарунки, і вони починали свій обхід із піснею.

Останній Шухевич

12 січня відзначають День українського політв’язня – як згадку про масштабні арешти українських дисидентів 1972 року. З цієї нагоди ІП публікує інтерв’ю з Юрієм Шухевичем – одним із «могіканів», що відбув в радянських ув’язненнях 36 років.

Як і чому вікінги опинилися у Західній Україні

Як тут опинилися скандинави? Вони були важливою частиною державного апарату Русі, особливо в період правління князя Володимира. З літопису відомо, що Володимир був змушений тікати у Швецію після невдачі у міжусобній війні. Звідти він повернувся із армією варягів, які допомогли відвоювати спадщину.

“Какая разніца” і штрафи за російські вивіски: мовні пристрасті в Україні сто років тому

Мовне питання в Україні, здавалося б, остаточно вирішене та законодавчо врегульоване, знову з’являється на порядку денному – з подачі вже нової влади. Паралельно бачимо спроби назвати мову “причиною громадянської війни”, чинити опір подальшій українізації тощо. Нічого нового за останні 30 років? Насправді такі “мовні срачі” трусили Україну і після проголошення незалежності більше 100 років тому!

Степан Бойко. Як дядько Шухевича захищав головного комуніста Волині

На думку Степана Шухевича багато справ супроти членів КПЗУ було сфабриковано правоохоронними органами. Будучи одним із адвокатів на відомому «Володимирському процесі 151-го» 1926 р., він зазначав, що серед підсудних лише кілька осіб насправді сповідували комуністичну ідеологію, натомість, інші були «українцями, мешканцями Володимира», які «про комуну і комуністів… знали лише з книжок».