Добре галицьке виховання

Нашою великою проблемою і бідою є брак знання про звичаї, побутуючі настрої і світогляд в різних куточках нашої великої і чудової (без іронії) країни

 
Львів, 1930-ті

Я, звісно, не ровесниця Незалежности, але до школи йшла вже з синьо-жовтими кутасиками і співала гімн України разом з іншими першачками. Себто, моє менш більш усвідомлене життя припало якраз на ці 30 років.

Захотілося мені сьогодні розповісти про галицьке виховання, яке останньо стало майже образливим чи бодай насмішкуватим словосполученням.

Отож, ми часто чуємо про єврейське виховання, довкола якого також немало різних кпинів, але я розповім про львівське українське виховання. Хоч тут, все ж, задля справедливости мушу сказати, що моє зростання, про яке йтиме мова відбувалося під пильним оком і керівництвом моїх бабців, обоє які мали трохи єврейської крови.

Тому, так. Але зважаючи на те, що моє виховання було наскрізь і цілковито українським і проукраїнським, то може цей факт заслуговує уваги подвійно.

Колись в мене був божевільний задум - порівняти наративи про дитинство, щоденні побутові ритуали, школу, виховання кількох моїх одноліток з різних частин України. Мені здається нашою великою проблемою і бідою є брак знання про звичаї, побутуючі настрої і світогляд в різних куточках нашої великої і чудової (без іронії) країни.

 
Це ми з дідом у середині 1990-х в Каневі

Себто, не просто знати історію регіону, хоч це не менш важливо для розуміння, чому ті звичаї і настрої саме такі, а намагатися пізнати, збагнути, вникнути. Бо сказати що вони - інші і ненавидіти, чи насміхатися - це найпростіше.

Ми так багато говоримо про патріотизм, і говоритимемо з подвійним завзяттям ближче до 24 серпня, але з таким самим завзяттям зневажаємо, висміюємо тих, хто становлять з нами спільність, країну, яку, нібито, так любимо.

До речі, соборність України це одна з перших ідей, які в мені заклади з дитинства. Я не перебільшую і не вимахуюся, я цілком серйозно. Зрештою, чи могло бути інакше в родині, де всі з різних частин країни - зі Львова, з Київщини, з Хмельниччини, Волині.

 
Ось це родина моєї бабусі. Львів, 1930-ті рр.

В нас ніколи не наголошували на львівськості чи галичанстві, ніколи, ані разу я не чула жодних зневажливих коментарів щодо представників інших регіонів. Більше того, мій дідо, який тривалий час працював в різних містах Донецької і Луганської областей, розповідав мені про терикони, сади з абрикосами і сливами , про людей, безпритульних собак, які лащилися до нього. Розповідав з особливою любов'ю і може сумом, який я тоді не розуміла.

Інший дідо, з яким ми часто їздили автом в подорожі Україною, також розповідав про Волинь, про замки і про заснування УПА, про українців в радянській армії розповідав також. Мені пригадується, як ми їхали через Жовкву, і хтось в кафе, де ми їли, вжив радянську назву міста - Нестеров (той, що льотчик), то дідо ледь не бився з тим дядьком, аж я розплакалася.

Вічева площа у Жовкві
Вічева площа у Жовкві

Найпершими моїми книжками були дві, які добре пам'ятаю, бо досі їх маю - "Княжа Слава" Антіна Лотоцького і дитячі вірші Жака Превера в перекладі Олега Жупанського. "Величезний сніговик чеше з люлькою в зубах.. а за ним мороз женеться і щипає просто жах. І щипає просто жах" - досі пам'ятаю. Це був мій перший найпершіший вірш.

Ні, таки три книги - третьою були "Легенди і міфи древньої Греції" видання 1955 року, яке дідо мені подарував коли я пішла до школи. Десь під кінець першого класу я дійшла до Ясона і аргонавтів. В цих книгах важливе те, що усі вони були україномовними. Це було цілеспрямовано.

Моя мама була переконана, що російською, якою на початку 90-х (період початку мого читабельного віку) і так багато літератури, і я в будь якому випадку її не омину (що мене наздогнало аж в універі, де більшість першоджерел були російською в старих потріпаних палітурках).

Мама мала рацію. Російською я ніколи не вміла розмовляти, досі не вмію, хоч розумію її чудово і читаю нею вільно. Ще з того ж раннього дитинства пам'ятаю УРЕС який я штудіювала годинами, ще навіть не вміючи читати.

Так, книг в хаті мого дитинства не бракувало і це була невід'ємна частина мого зростання. Як і мистецтва. Десь у віці 7-8 років мене прийняли до художньої школи на Погулянці, де я була наймолодшою в групі.

На вступному іспиті, коли присутні викладачі напів із замилуванням, напів зі зверхністю дорослих мене спитали, яких художників я знаю - я назвала Шишка (чий портрет діда висів у вітальні на Лісній і займав значну частину стіни), Труша (чий пейзаж висів навпроти мого ліжка на Городоцькій все моє дитинство) і Брака, якого я на свій сором назвала Бараком тоді (хоч ніхто з екзаменаторів цього не помітив, або мали досить такту).

В нас альбоми з репродукціями лежали на маленькому столику і це досі мені дає відчуття такого глибинного комфорту - завалитися на тапчан і розглядати ті знані з дитинства сторінки. Навіть запах тих книг не змінився.

Кумедно, що ми з дідом стільки говорили про Лувр, що коли я вперше туди потрапила, він мене вразив значно менше, ніж те, яким я його бачила через дідові очі. Логічно, що з дитинства я багато малювала, малювала всюди і все.

 
Лувр

А ще більше ліпила. Років в 5-6 я зробила цілу колекцію вигаданих тварин з пластиліну, яку носили в коробці з під торта від одних моїх родичів до інших на оглядини і для презентації якої всіх вмощувалися, щоб я могла розповісти про кожну істотку. Це тривало годинами, ну ви зрозуміли))))

Це навчило знати собі ціну, не прибіднятися, і не опускатися до вдаваної скромности. "Ти то зробила і маєш пишатися собою, Ціпка" - казав мені дідо Остап. Один з найраніших споминів про цього діда. Так, мене багато хвалили в дитинстві. Може забагато, так буває? Тому я така "пихата нахаба".

Малі і великі здобутки ми святкували з мамою з однаковою помпою в мої 10 і 20 років. З іншого боку, мені завжди звертали увагу коли я лажала. "Ціпуня, ти експлуатуєш те, що ти навчилася минулого року, ти нічого нового не читаєш. Працюй над собою щодня, це єдиний правильний шлях" - написала мені 12- ти річній бабця Оксана на чотиритомнику орфографічного словника, який мені подарувала на уродини.

Всі в моїй родині з тією чи іншою мірою майстерности вміли заграти на якихось муз інструментах. Фортепіано, віолончель, скрипка... Це, мабуть, єдине в чому я не досягла (за мірками родинними) жодного успіху, хоч заграти щось простеньке і читати ноти- це програма мінімум для дитини в нашій родині. І я це можу.

Значно більше, ніж музика мене цікавило майстрування, розкручування різних пристроїв і всякі інші речі, що приводило в захоплення діда і в жах бабцю, яка уявляла, що я себе покалічу, або мене вдарить струмом.

 
1910-ті рр.

А ще, мені пощастило виростати в час, де дитина могла мати дитинство, не поетизоване, а правдиве - вештатися якимись розвалинами або старими будівлями центру міста, красти яблука і втікати цілою бандою від крикливого сторожа інтернату, взагалі, мати банду дітисьок, з якими чубитися, падати з мотоцика і виробляти штуки на ровері, розбивати носа (безліч разів) і вибивати зуб (лише раз), діставати від бабці тріпачкою, іти з дому і блукати покинутою штрекою).

Зараз більшість цих забав заборонені. Мабуть, це добре, але сумно від думки, що живуть діти, які ніколи не досвідчать радости від облизування крови, яка тече з носа, гордого носа, мушу сказати, власниці якого вдалося відстояти свою команду в "козаках- розбійниках".

Мені це все було дозволено. Моя мама обрала в цьому наймудрішу можливу позицію, вона була моєю подругою настільки, що я ж з нею про це усе ділилася, захоплено розповідаючи про те, як за нами валилася стіна на цитаделях, коли ми з тупотом звідти втікали.

 
ex Libris мого іншого діда - Юрка, який був у всіх книгах моєї бібліотеки родинної, і де я замальовувала останню літеру "а", щоб він був моїм - Юстина Стефанчук

Але, все ж, повернуся до патріотичного виховання, щодо якого так багато дискусій останніми роками - має воно бути, чи ні, яким воно має бути. Це правильні дискусії, добре, що вони є. Бо це тонка матерія, перетягнеш і це на шкоду. Так було в мої шкільні роки.

Вдома ж було усе інакше. Мої рідні - бабці чи тато, вміли розповідати про історію України, про козаків і славних гетьманів, про усусів і бої за Львів, про репресії, Голодомор, про УПА і дивізію так, що це було цікаво, що це торкало дитину, якій на думці були барбі і "Баффі переможниця вампірів".

Десь в школі ми вчили Самчукову Марію і я так ридала над нею, що в мене була дослівно істерика. Моя вчителька з літератури - пречудова Антоніна Романівна, сказала, що якщо я так це читаю і відчуваю, значить мене правильно виховали. Я згідна з нею, коли думаю про це з позиції себе сьогоднішньої.

В споминах Рут Гінзбурґ я колись прочитала про те, як під час війни їх-дітей вчили патріотизму, підтримки військових і розуміння того, що відбувається, через малі, дитячі вчинки. Мабуть мені пощастило, що мене також так виховували.

Ми з татом ( який не мав слуху))) вчили пісні з маленького пісенника січових стрільців (також досі його маю). Але як вчили, ми кожну лінійку пісні розігрували з ним в дійових особах. І очевидно в мене були питання, чому дівчина плаче, на яку війноньку, чому накрили очі темної ночі... Що це означає?

І тато розповідав.

Михайло Кривенко
Михайло Кривенко "Їхав козак на війноньку...", 1954 рік

Взагалі, думаю, може навіть важливіше за те, що мене хвалили, було те, що зі мною розмовляли багато, що питали що я думаю, чому я так це бачу. Для мене це було важливим,це робило мене важливою в свої очах, а це правильне і здорове сприйняття себе.

Невід'ємною, а може центральною частиною мого життя був театр. Можливість виростати між двох львівських театрів досі вважаю найціннішим досвідом в моєму житті.

Не залежно від того, який саме аспект театрального життя я споживала і спостерігала - плітки в перукарському цеху на перекурі, які я ковтала разом з димом, і від чого кайфувала, дискусії про театр кращих критиків і причетних до театру умів, можливість ховатися в будь якій шафі чоловічих ( переважно) гримерок, дорослі розмови, дорослі розмови акторів, дорослі жарти, дорослі речі - очима дитини.

А коли ти ростеш в театрі, серед гриму, поту, гастролів, п' янок - ти трохи дитина кожного і це не може не вплинути. Колись лише про це варто написати книгу.

Часом я собі думаю, що моє дитинство було таким інтенсивним, бо мої батьки чи рідні мусіли вкласти в мене усе, що в нормальному випадку вкладається в людину впродовж життя, а вони мусіли встигнути в короткий час свого життя. До 30 років в мене не залишилося нікого з них.

Це цікаве і дивне усвідомлення, і пустка також величезна, бо брак цих дивакуватих голосних неідеальних людей відчувається у всьому, в речах, яких раніше соромилася чи не розуміла, найчастіше і те, і інше. А тепер лишився сум, світлий переважно.Але сьогодні не про це.

Щоб зрозуміти міру мого дивного і дуже затятого дитячого патріотизму розповім про один епізод. Родичі з Америки мені вислали дві футболки, на одній з них був гуцул з трембітою і написано було Союзівка (назва української оселі в штаті Нью-Йорк).

Союзівка біля Нью-Йорку
Союзівка біля Нью-Йорку

Так от, цього факту я в 6-7 років, звісно ж, не знала. Але своїм маленькими дитячими мозгами усвідомлювала, що Союз(івка) - це щось дуже лихе, образливе, щоб носити його на футболці. Тож я ніколи так і не вдягнула тієї сорочки, щоразу зчиняла скандал, як на мене намагалися її напялити.

Мені здається, мама наполягала лише для того, щоб почути аргументи 6 річної дитини, чому слово, яке починається з СОЮЗ не може нести нічого доброго. Я тоді це розуміла, а дехто Президент України і тепер не розуміє. Але це теж розмова не на сьогодні.

Коротше, подумалося про те, що моє виховання і формування відбувалося разом із моєю країною. З якою я пройшла усе від живого ланцюга до Революції, від першого параду українських військових на Хрещатику до Ходи Нескорених - українських військових, які воюють проти російських окупантів сьогодні.

Не думаю, що це б відчувалося так, що ці події були б такими знаковими і важливими, якби не моє галицьке (нехай не зовсім традиційне) виховання.

 
На фото - мій тато в хаті моїх бабці і діда, де і я виростала. Картина Труша (та, що висіла навпроти ліжка) і різьблена тарілочка (та, що висить біля тата) - речі, які я першими спакувала з собою.

Ігор Пошивайло: Музей Майдану: омріюючи майбутнє. Яка стратегія на 5 років

Маємо констатувати, що в Україні сьогодні пам’ять про Майдани притлумлюється, розвіюється під тиском розчарувань, «вигорання», нових викликів, політичних маніпуляцій. Соціологічні дослідження свідчать, що українці схильні забувати свою «гарячу історію». Особливу роль у збереженні та презентації травматичного минулого, реалізації державної політики пам’яті, а також формуванні відповідальної культури пам’яті відіграють музеї та меморіальні комплекси.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: полярне вбрання

Недоліки нашого одягу – річ суто технічна, і обговорюємо ми її надто часто, щоб зараз детально розписувати; але за результатами цього нового дослідження наших арктичних попередників можу з задоволенням зазначити, що стає дедалі очевиднішим, що наше вбрання – найкраще з усіх, що будь-коли створювали для такої мети. Єдиний виняток – можливо, для весняних мандрів краще годилися б шкури, але ця альтернатива нам не доступна. Попри це, ми постійно вносимо дрібні вдосконалення

Олександр Алфьоров: З Днем народження, гривне!

25 років тому – 2 вересня 1996 р. до обігу, на зміну гіперінфльованим купонам, прийшла гривня. Але історія наших грошей почалась задовго до того! Слово «гривня» - похідне від слова «гривна», яке походить від слово "грива"/"шия" і позначало срібний обруч, який носили на шиї і який мав свою вагу.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: «Жулік» знайшовся

Повертаючись, вони побачили собаку, який ішов по крижині з півночі. Тварина помчала до них, вистрибуючи на радощах. Тоді вони збагнули, що це наш давно загублений Жулік. На гриві в нього запеклась кров, а від нього самого сильно відгонило тюленячим жиром: шлунок набитий, але, судячи з гострого хребта, цей стан для нього радше незвичний; у денному світлі він видається здоровим та сильним і він явно дуже радий повернутися додому.