21 квітня 1920

Чи купував Пілсудський Петлюру?

Вночі з 21 на 22 квітня 1920 р. у Варшаві було підписано польсько-український політичний договір, котрий заклав основу військового союзу Речі Посполитої та Української Народної Республіки. Дві держави розпочали боротьбу проти спільного ворога – радянської Росії та її сателітів. На той час Польща виявилася єдиною зарубіжною країною, котра надала Україні реальної підтримки. Хоча ціна такої допомоги для УНР була дуже високою.

Події, що розгорнулись на теренах України наприкінці 1919 р., принесли докорінні зміни в українському національно-визвольному русі. Не витримавши прямого збройного зіткнення з російськими більшовиками і білогвардійцями, ізольована в дипломатичній блокаді переможною Антантою, Українська Народна Республіка зазнала відчутної поразки – як військової, так і політичної.

Її уряд втратив всі контрольовані ним терени Правобережної України: більшість з них захопили денікінці, район Житомира і Бердичева утримували "червоні", а південно-західну частину Поділля разом з Кам'янцем-Подільським, тимчасовою столицю УНР, за згодою українського уряду зайняли польські війська.

Після того як український уряд силою обставин був змушений залишити Кам'янець-Подільський, почалася його трагічна "одіссея". Під напором білогвардійців контрольована ним територія швидко зменшувалась як "шагренева шкіра", ситуація ставала дедалі катастрофічною, наближалася агонія. Під ударами противника, а ще більше від епідемії тифу, розвалювався фронт.

На початку грудня рештки українських військ, які ще зберігали вірність уряду УНР, сконцентрувались у невеликому районі на південному заході Волинської губернії, що своїми обрисами нагадував трикутник зі сторонами довжиною 35–40 км.

Тут Армія УНР опинилася в пастці, адже була звідусіль заблокована ворожими силами: більшовиками з північного сходу, поляками з північного заходу і денікінцями з півдня. Саме в цьому "трикутнику смерті" відбувся останній акт її трагедії.

Фізично стомлене, голодне, роздягнуте, знекровлене у важких боях, морально пригнічене поразками військо, серед якого лютував тиф, швидко втратило свою боєздатність.

За словами прем'єра Ісаака Мазепи "ми як регулярна армія існувати не могли. Щоб зберегти решту армії від деморалізації й розкладу, треба негайно переходити до інших форм боротьби".

Схема розташування Армії УНР 2-15 грудня 1919 року
Схема розташування Армії УНР 2-15 грудня 1919 року

4 грудня 1919 р. у Новій Чорториї поблизу Любара Голова Директорії та Головний Отаман Симон Петлюра зібрав військову нараду, учасники якої не ухвалили остаточного рішення.

Наступного дня він спішно виїхав до Варшави, сподіваючись домовитися з поляками про надання допомоги для продовження збройної боротьби. За словами І. Мазепи, він мав насамперед "зберегти міжнародне становище України" та "перевести закордоном хоч невеликі формування з наших полонених".

6 грудня у Новій Чорториї відбулася друга нарада, на якій головував прем'єр-міністр І. Мазепа. Учасники прийняли рішення ліквідувати регулярний фронт, а всі боєздатні частини вирядити в партизанський рейд.

Це був єдиний вихід, аби врятувати армію від неминучої загибелі в "трикутнику смерті" і зберегти її кадрове ядро до настання весни 1920 р., коли можна було б сподіватись на покращення ситуації і надходження допомоги з-за кордону, по яку, власне, й поїхав С. Петлюра до Польщі.

Того ж самого дня реорганізована Дієва армія чисельністю від 5 до 10 тис. вояків виступила у героїчний Перший зимовий похід.

Вояки Армії УНР у Зимовому поході
Вояки Армії УНР у Зимовому поході
Сучасна листівка, автор Дмитро Поторока

З другої декади грудня 1919 р. військово-політична ситуація в Україні починає змінюватись. Після безуспішного походу на Москву, розбиті в боях під Орлом, білогвардійські війська генерала Антона Денікіна відступають у південному напрямку. Замість них приходить Червона армія.

Вибиті з України білогвардійці закріпились лише в Криму. Скориставшись розгромом денікінців, польські війська розширили зону своєї окупації на Поділлі, зайнявши на початку січня 1920 р. Проскурів, Старокостянтинів та Нову Ушицю. Однак ці зміни в ситуації не віщували нічого доброго для української справи.

Уже вкотре в Україну повертаються більшовики, новий і водночас старий противник, більш небезпечний, ніж розбиті ними білогвардійці. У цей самий час український уряд фактично зійшов з арени політичної боротьби як самостійний гравець.

Він був змушений іти у фарватері політики інших, могутніших за нього учасників. Подальший успіх національно-визвольної боротьби тепер залежав від наявності в уряду УНР сильного союзника.

Вірячи в тимчасовість такого становища, українські лідери на чолі з С. Петлюрою обрали курс на союз із Польщею, спільно з якою вони сподівались протистояти агресії більшовицької Росії.

Такий союз відповідав й геополітичним інтересам частини польської правлячої еліти, передусім начальника Польської держави і Верховного головнокомандувача Війська Польського Юзефа Пілсудського, який був головним ідейним натхненником концепції федералізму в східній політиці Речі Посполитої.

Ця концепція передбачала вирішення двоєдиної проблеми: послаблення Росії, що загрожувала польській незалежності, та залучення до реалізації цієї мети народів, котрі разом із поляками відчували небезпеку з боку російського великодержавного імперіалізму.

Юзеф Пілсудський в Познані, 27 жовтня 1919 р.
Юзеф Пілсудський в Познані, 27 жовтня 1919 р.

Фактично, Ю. Пілсудський прагнув до національного розчленування Росії і створення під егідою Польщі блоку союзних держав між Балтійським і Чорним морями. Завдяки цьому Росію було б відсунуто далеко на схід, а Польща ставала б регіональним лідером в Східній Європі.

З цього приводу Ю. Пілсудський заявляв: "Ми повинні бути господарями не лише в себе дома, а й у всій державі царя". Ключове місце в здійсненні цих планів відводилося саме Україні.

Ще в березні 1919 р. в інтерв'ю кореспонденту однієї з провідних французьких газет "Ле пті паріз'єн" Ю. Пілсудський щодо цього сказав:

"Їхній (більшовиків – А.Р.) напад на Польщу залежить, у першу чергу, від українського питання. На радянську політику впливають матеріальні погляди, а передусім, голод. Вони повинні мати постачання з багатої України.

Якщо українське питання буде розв'язане на їхню користь, тоді підуть на Польщу; але для того, щоб до неї дійти, мають перейти через розорені краї, майже пустинні, які нічого їм не постачатимуть. Тому все мають брати з України".

Свою українську політику маршал Ю. Пілсудський трактував як великий політичний експеримент. У травні 1920 р., під час походу польських військ на Київ, у розмові з журналістом британської газети "Дейлі Ньюс" він про це відверто заявив:

"Якщо їм вдасться, то вдасться, а не доб'ються успіху, то не й матимуть його. Є два методи, аби навчити людей плавати. Я волію спосіб, коли людей кидають у глибоку воду і змушують їх плисти. Це я, власне, і роблю з українцями".



Наскільки масштабним був цей експеримент можна зрозуміти із тої настанови, яку Ю. Пілсудський дав навесні 1920 р. Леону Василевському, що мав від'їжджати на переговори з більшовиками:

"Україні Раковського (радянській) ми протиставляємо Україну Петлюри і не будемо дискутувати над тим, яка з них є правильнішою, бо ми це можемо робити безкінечно. Нехай українці це вирішують самі.

Із цією метою вимагаємо нейтральності для Києва, аби скликати там установчі збори з цілої України у кордонах, визнаних нами на правому березі і визнаних ними (росіянами – А.Р.) на лівому березі Дніпра. Ці установчі збори й вирішать українську справу".

Однак навіть такі достатньо помірковані погляди Ю. Пілсудського на "українське питання" в Польщі тоді поділяли далеко не всі. На хвилі патріотичного піднесення після здобуття незалежності в польському суспільстві домінували шовіністичні настрої.

Їхнім основним виразником були національні демократи (ендеки), котрі виступали за мононаціональну державу, етнічну однорідність якої збиралися досягти шляхом асиміляції слов'янських меншостей і вигнанням євреїв.

Такі ідеї були доволі популярними серед польської громадськості, тому національні демократи та їхні ідейні союзники становили більшість у тимчасовому парламенті Польщі – Установчому Сеймі, якому був підконтрольний начальник держави Ю. Пілсудський. У зв'язку із цим він мусив діяти обережно і передчасно не розкривати свої плани щодо України.

Польсько-українські переговори відбувались у Варшаві, де з початку жовтня 1919 р. знаходилась Дипломатична місія УНР під проводом міністра юстиції та керуючого Міністерством закордонних справ Андрія Лівицького.

До її складу входило четверо наддніпрянців та троє галичан. Головний натхненник союзу з українцями Ю. Пілсудський сам участі в розмовах не брав, делегувавши для цього кількох своїх довірених осіб – кадрових дипломатів.

Андрій Лівицький
Андрій Лівицький

Попри спільність інтересів, досягти порозуміння сторонам було непросто. Гостро стояло питання кордонів, передусім приналежність Східної Галичини, окупованої польськими військами. Поляки категорично вимагали від українських партнерів відмовитись від будь-яких прав на цю територію.

Незважаючи на серйозні розбіжності в поглядах, 28 жовтня сторони почали офіційні перемовини. Делегація УНР виступила із заявою, у якій викладались основні українські вимоги.

Вона викликала гостру реакцію поляків, котрі заявили, що бажають розмовляти з українцями на рівних, але при цьому їм треба враховувати реальний стан речей, натякаючи на невизнання УНР Антантою і проблеми на фронті.

Поляки почали вимагати, аби замість підписання двосторонньої угоди українська сторона спочатку виступила б з односторонньою декларацією, чим продемонструвала б свою готовність до компромісу.

Розмови було перервано на кілька тижнів. Відновилися вони 11 листопада. Позиції сторін за цей час не змінились. Поляки продовжували наполягати на кордоні вздовж Збруча, обіцяючи галицьким українцям національно-територіальну автономію в такому обсязі, у якому отримує її польська спільнота в Україні.

24 листопада А. Лівицький зустрівся з польськими дипломатами, які вимагали прийняття їхніх вимог, погрожуючи розірвати перемир'я (укладене 1 вересня), відновити бойові дії з Армією УНР і перекрити транзит через польську територію всіх коштів і вантажів, що йшли з Європи до України.

Це був прямий диктат, і голова української делегації був змушений скоритися. Після консультацій з провідними українськими політиками, попри протести галичан, 2 грудня А. Лівицький, за його власними словами "з жалем і болем", пристав на польські умови.



Він виступив з односторонньою декларацією, на якій наполягали поляки. Уряд УНР офіційно погоджувався провести кордон з Польщею вздовж Збруча і через північно-західні райони Волині; обіцяв надати польській меншині в Україні національно-культурну автономію; обіцяв відкласти вирішення аграрного питання до скликання українського установчого парламенту і не чіпати маєтки польських землевласників.

В обмін за це український уряд просив у поляків: визнати незалежність УНР і сприяти її визнанню іншими країнами; звільнити всіх ув'язнених, заарештованих і інтернованих українців; надати УНР військову допомогу зброєю, боєприпасами, спорядженням та іншими військовими матеріалами; дозволити транзит через Польщу українців-полонених з європейських країн, а також грошей, військових матеріалів та іншого державного майна УНР.

Наприкінці документа А. Лівицький висловлював надію, що ця декларація стане підставою "до нав'язання братерських і добросусідських стосунків між УНР і Польщею", а "два народи створять… потужну, непереможну силу, котра буде основою миру і спокою на сході Європи".

Декларація А. Лівицького викликала гостру реакцію з боку галичан, членів української дипломатичної місії, які негайно вийшли з її складу. 4 грудня вони заявили про денонсацію Акту Злуки між УНР і ЗУНР.

Проте цей демарш не похитнув прагнення С. Петлюри досягти порозуміння з поляками і отримати від них допомогу для порятунку Української держави. Заради цього він був готовий піти на великі жертви.

Хоч польська сторона й схвально висловилась щодо змісту української декларації, але на цьому поляки припинили офіційні переговори більш ніж на три місяці. Головною внутрішньополітичною причиною був потужний опір "східній" політиці Ю. Пілсудського, що його чинили національні демократи, котрі прагнули радше піти на примирення з Росією, аніж погодитися на незалежність України.

На міжнародній арені Польща не наважувалася дратувати всесильну Антанту, яка вперто підтримувала білогвардійців з їхньою концепцією "єдиної і неподільної" Росії.

 
4 грудня делегація ЗУНР заявила посольству УНР у Варшаві про денонсацію Акту Злуки як протест проти переговорів з Варшавою. 20 грудня 1919 року уповноважений диктатор Євген Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому Акт Злуки було скасовано

Попри те що в офіційних польсько-українських переговорах настала пауза, двосторонні розмови тривали й надалі, але з дипломатичної площини вони перейшли в площину військову, набувши при цьому продуктивного змісту.

Імпульс цьому процесу дав приїзд до Варшави С. Петлюри, котрий, як ми пам'ятаємо, мав "перевести закордоном хоч невеликі формування з наших полонених".

7 грудня Головний Отаман прибув до польської столиці і невдовзі мав тривалу розмову тет-а-тет з Ю. Пілсудським. Два державні мужі обговорили плани спільної боротьби проти більшовиків і, як видно, дійшли згоди, оскільки вже на початку січня 1920 р. польське військове керівництво зробило перші кроки назустріч українцям.

Ю. Пілсудський як Верховний головнокомандувач менше контролювався парламентом, а тому в мілітарній сфері він діяв активніше, ніж у політичній, де проявляв більшу обережність.

До того ж його "східну" політику поділяло чимало представників вищого військового керівництва, які також виступали за підтримку українців й спільну боротьбу проти більшовиків.

Основною темою польсько-українських переговорів у військовій сфері була доля українських вояків, котрі перебували в польських таборах. Уряд УНР втратив власну територію, а отже, й мобілізаційну базу (про долю вояків, котрі рушили в партизанський рейд, довго нічого не було відомо).

За такої ситуації доводилося звертатися по "зарубіжні" ресурси, адже поза межами України в різних європейських країнах ще з часів Першої світової війни знаходилися сотні тисяч полонених та інтернованих українців.

Однак унаслідок дипломатичної ізоляції уряд УНР міг реально розраховувати лише на тих вояків, що перебували на території Польщі. Саме вони ставали єдиним джерелом людських резервів, необхідних для відновлення армії – головного аргументу для продовження боротьби за незалежність України.

Група старшин армії УНР у таборі Ланцут. Польща, 1919 р.
Група старшин армії УНР у таборі Ланцут. Польща, 1919 р.

Наприкінці 1919 р. в польських таборах було до 15 тис. українських вояків. На відміну від інших країн, де українці-полонені були здебільшого солдатами колишніх російської та австро-угорської армій, у Польщі перебували вояки саме українських збройних формувань: близько 10 тис. старшин і козаків Армії УНР та декілька тисяч бійців Галицької Армії.

Вони відзначалися більшим патріотизмом та готовністю боротися за визволення рідної землі. Щоправда, далеко не всі з них бажали встати під знамена С. Петлюри.

Найбільш опозиційно були налаштовані вояки-галичани, які вороже ставилися до уряду УНР унаслідок задекларованої ним готовності визнати польську окупацію своєї малої батьківщини.

Однак переважна більшість вояків все ж таки були готові поповнити лави Армії УНР. Крім того, наприкінці лютого 1920 р. у польських таборах з'явилось близько 20 тис. білогвардійців генерала Миколи Брєдова. Серед них було чимало українців, яких після перевірки теж планувалося залучити до Армії УНР.

Наслідком зустрічей С.Петлюри і Ю.Пілсудського стала спеціальна нарада 2 січня 1920 р. у Військовому міністерстві Речі Посполитої. На ній було врегульовано юридичний статус українських вояків в Польщі.

Відтепер їх трактували як "військових осіб сторонньої заприязненої держави" й мали ставитися як до "братів по зброї". Центром формування українського війська став Ланцут, де місцевий табір для полонених перетворювався на збірний пункт, постачання якого усім необхідним брало на себе польське Військове міністерство.

З перших чисел лютого 1920 р. у Ланцуті почалося формування української 1-ї (з 21 березня – 6-ї) стрілецької дивізії, яку очолив підполковник Марко Безручко.

Марко Безручко
Марко Безручко
Малюнок Михайла Дяченка

Приблизно в той самий час в окупованому польськими військами Кам'янці-Подільському формувалася 4-а стрілецька бригада, а на території Могилівського та Ямпільського повітів – окрема стрілецька бригада.

20 березня обидві бригади було зведено в 2-гу стрілецьку дивізію під проводом полковника Олександра Удовиченка. Цьому з'єднанню поляки також допомагали зброєю, боєприпасами та різноманітним військовим майном.

На початку 1920 р. змінюється військово-політична ситуація в Росії. У громадянській війні настав корінний перелом на корить "червоних". Більшовикам таки втримали владу і розбили своїх ворогів з "білого" табору практично по всьому периметру фронтів.

Радянська влада не поширювалася лише на периферійні райони Закавказзя, Забайкалля, Далекий Схід, Крим, а також на Західну Україну, Західну і Центральну Білорусь, що були зайняті польськими військами.

Саме Польща залишалася для більшовиків останнім серйозним противником. З нею вони ще з лютого 1919 р. вели неоголошену, але від того не менш кровопролитну війну.

Радянсько-польський фронт простягнувся майже на 1000 км від Західної Двіни до Дністра. Під контролем поляків були Віленська, Мінська, Гродненська, а також значні частини Волинської і Подільської губерній.

У своїх силах Ю. Пілсудський абсолютно не сумнівався. Він постійно заявляв, що зможе розбити радянські війська. На початку жовтня 1919 р., відповідаючи на запитання кореспондента британської газети "Таймс", чи зможе Польща самостійно боротися з більшовиками, Ю. Пілсудський сказав:

"Я не боюся за Польщу у війні проти більшовиків. За станом як морального духу, так і бойової підготовки польські війська стоять вище за війська більшовицькі".



Ю. Пілсудський планував завдати радянським військам нищівної поразки і тріумфально завершити війну, сподіваючись, що після такої перемоги він один зможе диктувати більшовикам умови миру, проводити вигідні йому кордони, створювати нові держави і вершити долю всієї Східної Європи.

До того ж він діятиме цілком самостійно, без оглядки на Антанту, "російську" політику якої він критикував за непослідовність, непродуманість і байдужість до польських інтересів.

Генеральної битви прагнули також й більшовики, котрі сподівались "через труп білої Польщі" дійти до своєї заповітної мрії – світової революції, аби "на багнетах понести щастя і мир працюючому людству".

За словами відомого командувача Західним фронтом Міхаіла Тухачевського, польська кампанія мала б стати "з'єднувальною ланкою між революцією Жовтневою і революцією західноєвропейською".

Подібне твердив й один з лідерів українських більшовиків, член військової ради 12-ї армії Володимир Затонський, який в інтерв'ю московським "Вєчєрнім ізвєстіям" відкрито заявив, що "лише зміцнившись на Правобережній Україні", Червона армія матиме змогу "допомогти угорським і німецьким товаришам, добити польську шляхту".

Тож плани Москви були ще більш грандіозними, ніж плани Варшави. Для їхньої реалізації наприкінці зими 1920 р. радянське командування починає приготування, нарощує свої сили.

Володимир Затонський
Володимир Затонський

Польща з огляду на меншу чисельність війська не могла активно діяти одночасно по всьому фронту, тому була змушена наступати спочатку в одному його секторі, а потім, досягши успіху, швидко перекидати війська вже на іншу, до того часу пасивну, ділянку.

Таким чином, окремі угруповання противника розбивалися б послідовно. Однак для втілення в життя цієї слушної концепції було потрібно точно визначити напрямок головного удару, який мав би попередити дії ворога і розгромити його основні сили.

Зваживши різні аргументи, Ю.Пілсудський вирішив діяти на українському напрямку. 17 квітня 1920 р. він видав наказ № 2800/ІІІ, за яким польські війська мали приступити до оперативного розгортання, зайняти вихідні позиції і завершити останні приготування до рішучого наступу.

Метою майбутньої операції був розгром основних сил радянського Південно-Західного фронту на Поділлі та Волині і вихід на лінію Дніпра. Того самого дня Ю. Пілсудський видав "Оперативну диспозицію щодо наступу на Україні" № 2801/ІІІ, у якій призначив термін початку наступу на 25 квітня.

Одночасно з військовим приготуваннями здійснювалось і політичне забезпечення майбутньої операції в Україні, аби надати їй "привабливої" форми, представити поляків як союзників і, таким чином, уникнути можливих закидів в експансіонізмі.

Для цього поляки знову згадали про Дипломатичну місію УНР, з якою ще на початку грудня 1919 р. вони перервали офіційні розмови, відклавши укладання союзного договору на невизначений термін. Тепер потреба в такому документі назріла.

Переговори відновилися 11 березня, але знову йшли важко. Основних пунктів суперечок було два. По-перше, це лінія кордону між Україною і Польщею на Волині. Польська сторона тепер домагалася ледь не половини території колишньої Волинської губернії, у той час, як українська делегація погоджувалася віддати лише три північно-західні повіти, що вже було нею задекларовано раніше.

По-друге, поляки погоджувалися допомогти УНР військовими та іншими засобами відвоювати в більшовиків тільки Правобережну Україну до Дніпра, що не влаштовувало українську сторону.



Свою позицію в цьому питанні поляки аргументували тим, що з формальної точки зору вони можуть вирішувати долю лише тих земель, які до 1772 р. входили до складу першої Речі Посполитої.

Лівобережна Україна, як відомо, була в той час під владою царської Росії, а отже, юридичних прав на неї Варшава немає і чужими територіями розпоряджатися не може.

Крім того, це погіршило б стосунки з Антантою, яка не відмовилася від планів відродження "єдиної і неподільної" Росії, допомагаючи тепер генералу Петру Врангелю здійснити з Криму черговий "хрестовий похід" на більшовиків.

Голова Директорії УНР С. Петлюра, розуміючи всю складність, був готовий піти на значні територіальні поступки. Головним для нього було укласти союз із поляками і отримати від них військову допомогу, таку необхідну для відновлення збройної боротьби проти більшовиків за незалежну Україну, хай вже у скорочених кордонах.

15 березня у листі до прем'єра І. Мазепи він писав: "Польща має визнати нас, але, очевидно, за дорогу ціну: 5 повітів Волині хоче собі взяти: Ковельський, Луцький, Дубенський, Рівненський і частину Кременецького.

Про це офіційно сьогодні не говорять, але завтра-позавтрому можуть рішуче заявити. Що нашій місії пощастить одстояти – сказати не можна. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці".

Ісаак Мазепа
Ісаак Мазепа

Договір із Польщею, по суті, виводив Україну з дипломатичного вакууму, створеного довкола неї західними державами. Крім того, спільний антирадянський фронт двох держав став би надійним бар'єром від експансіоністських амбіцій Кремля, гарантом європейської безпеки та стабільності.

С. Петлюра це добре усвідомлював, а тому, попри негативні стереотипи минулого, рішуче підтримував польсько-українське порозуміння. Про це наприкінці березня 1920 р. він писав військовому міністру полковнику Володимиру Сальському:

"Мені не раз доводилось говорити з Вами на тему польсько-українського порозуміння. Це той етап, через який ми повинні перейти. Але цього мало і це ще в моїх очах не є аргумент рішаючий мотивіровку потреби цього порозуміння.

Ми – Польща і Україна – повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь в минулому для сучасного реального політика не є аргумент.

Нові відносини вимагають і з боку польського коректив до минулого і життєвий інтерес Польщі примушує її мати самостійну Україну. Ті українські діячі, що штовхають нас в обійми російської федерації, – є люди без перспективи державної, не вміють вони піднятись вище інтересів та болів сьогоднішнього дня і через це вони кепські політики, а робота їх шкідлива для України…

Але ніколи не забувайте, що польські політики як п. Пілсудський, повинні боротись в самій Польщі за ідею нашої державності, бо не всі її розуміють, не всі її підтримують, а є й такі – і досить впливові ще, – що й поборюють цю ідею…".

У тому самому листі С. Петлюра вкрай різко відгукувався про галицьких політиків, які зі зрозумілих причин виступали категорично проти польсько-українського порозуміння.

За його словами, "галичани своєю сліпою, нерозважливою політикою вже не раз "зарізали" нас; отже, їхні поради, їхні сентенції – є лише хворим відгуком розпуки та дезорганізації".

Володимир Сальський
Володимир Сальський

Звертаючись до військового міністра, С. Петлюра наголошував: "Ми повинні в ім'я державності зараз не рахуватися з розпукою, а мати тверду державну волю і не піддаватись на провокацію, все одно чи остання походить з нервів політичних, чи зі свідомих і недобрих мотивів".

Аналогічні думки містяться в листі С. Петлюри до члена Директорії УНР Федора Швеця від 21 березня.

"Без порозуміння з Польщею, – писав Головний Отаман, – ми не можемо відновити нашого державного життя. І як би нас не лаяли, як би не гавкали на нашу адресу, це порозуміння в ім'я державних інтересів мусить статись. Маю надію, що швидко і станеться, і тоді поляки примушені будуть змінити свою політику на Волині та Поділлю".

Перші три тижні польсько-українських переговорів пройшли в безрезультатних розмовах. Дедалі очевидним ставало те, що скоро досягти компромісу не вдасться. Час працював проти поляків, які вже почали активні приготування до військового наступу на Україну.

Таким чином, польська делегація опинилася в цейтноті, тому, аби швидко досягти результату, вона відкинула дипломатичну толерантність і стала говорити з українськими партнерами мовою ультиматуму. 3 квітня поляки висунули свій проект майбутньої політичної угоди, основні положення якого зводилися до наступного:

– Польща лише де-факто визнає Директорію УНР на чолі із С. Петлюрою як тимчасовий уряд і обіцяє допомогти йому визволити тільки Правобережжя не далі кордонів першої Речі Посполитої 1772 р., де впродовж 6 місяців український уряд має скликати установчий парламент, якому передасть усю повноту владу;

– Польща залишає за собою Східну Галичину та 7 із 12 повітів Волинської губернії (Володимир-Волинський, Луцький, Ковельський, Дубенський, Кременецький, Острозький і Рівненський);

– кордон між Польщею та УНР на півночі проходитиме вздовж колишнього адміністративного кордону Мінської губернії, залишаючи таким чином гирло Прип'яті на українському боці;

– українська сторона зобов'язується в односторонньому порядку не підписувати жодних угод на шкоду польським інтересам, а також не провадити сепаратних переговорів і не укладати миру з більшовиками без порозуміння з поляками;

– польській національній громаді в Україні і українській національній громаді в Польщі гарантуватимуться рівні автономні права;

– інтегральною частиною політичного договору мають стати дві додаткові угоди: господарська (регулюватиме торгівельно-економічні стосунки та гарантуватиме вигідне для польських землевласників розв'язання аграрного питання в Україні) і військова (визначатиме механізми і обсяг співпраці армій обох держав у боротьби проти спільного ворога);

– угода є таємною, жодний її пукт не підлягає оголошенню.



Свій проект польська делегація підкріпила категоричною вимогою: упродовж чотирьох днів дати чітку відповідь – або визнати документ цілком, або так само його відкинути.

Це був неприхований диктат, тож українська делегація відмовилась приймати польський варіант договору. Найбільше обурили мінімальні зобов'язання, які брала на себе польська сторона, та її великі територіальні апетити.

10 квітня відбувся черговий раунд переговорів. Про нього А. Лівицький писав прем'єру І. Мазепі: "В страсну суботу (10 квітня – А.Р.) був справді страсний день. Відбулася остання польсько-українська конференція.

Представники польського міністерства закордонних справ заявили нам в ультимативній формі, що вони вимагають, аби кордони між Україною і Польщею пройшли поза залізницею Радзивилів – Здолбунів – Рівне – Сарни, яка має одійти до Польщі.

Це домагання було зроблене в зневажливій для нашої національної гідності формі. Було додано, що польське правительство чекає відповіді лише до понеділка (12 квітня) і в разі незадовольняючої відповіді, польське правительство "витягне відповідні консеквенції".

Було добавлено, що вони не можуть говорити з нами як рівні з рівними, бо ми не маємо території і "stabilite du gouvernement (фр. "стабільність уряду" – А.Р.)". Каюсь, що я втратив свій "дипломатичний такт" і відповів, що півроку розмовляю з поляками лише як рівний з рівними і інакше розмовляти не можу.

Добавив, що такий проект кордонів ми рішуче одкидаємо зараз, не чекаючи понеділка. Ми розійшлись для того, щоб в найближчих днях брати паспорти і їхати на Україну".

13 квітня польсько-українські переговори перервалися. Наступного дня А. Лівицький у супроводі польського офіцера, капітана Валерія Славека, який був довіреною особою Ю. Післудського, терміново виїхав до Кам'янця-Подільського.

Валерій Славек
Валерій Славек

Там йому вдалося переконати більшість членів українського уряду та керівників політичних партій санкціонувати підписання договору з поляками на запропонованих ними умовах. Проти висловилися лише соціал-демократи і есери та міністри Микола Шадлун і Іван Огієнко.

Перерва в офіційних переговорах не зупинила інтенсивних закулісних розмов, що надалі точилися у Варшаві. 17 квітня, того самого дня, коли Ю. Пілсудський підписав наказ про наступ своїх військ на Україну, делегації УНР було вручено новий, дещо поправлений варіант договору, який знову викликав негативну реакцію українських дипломантів.

Проте на тривалі дискусії вже не залишалося часу, адже наступ мав початися рівно за тиждень, тож поляки погодилися на незначні поступки. 21 квітня відбулося фінальне засідання, на якому обидві сторони збиралися підписати узгоджений текст політичної угоди.

Однак несподівано один із членів польської делегації висунув нову вимогу – приєднати до Польщі два повіти на Поділлі, про які раніше не було жодної мови.

У відповідь А. Лівицький заявив, що він складає із себе обов'язки голови делегації УНР і перериває розмови.

Переговори були на межі зриву. Лише завдяки напруженим зустрічам тет-а-тет Ю. Пілсудського із С. Петлюрою та В. Славека з А. Лівицьким пізно вночі сторони повернулися за стіл і таки уклали багатостраждальну угоду, відому в історіографії також як пакт "Пілсудський – Петлюра", хоча свої підписи під ним поставили заступник міністра закордонних справ Польщі Ян Домбський та міністр закордонних справ УНР А. Лівицький.

Основні положення цього документа були такі:

– Польща безумовно визнає незалежність України на чолі з головою Директорії УНР С. Петлюрою як носієм законної верховної влади;

– до Польщі переходить Східна Галичина та Західна Волинь без Острозького та східної частини Кременецького повіту, при цьому остаточна приналежність Дубенського, Рівненського і західної частини Кременецького повітів визначатиметься пізніше (поляки розглядали можливість поміняти ці території на Кам'янець-Подільський та довколишні райони);

– північний кордон між Польщею та УНР залишається в основному незмінним, за виключенням гирла річки Прип'яті, яке переходило до Польщі;

– Польща відмовляється від всіх своїх історичних прав і претензій на Правобережну Україну, котра до 1772 р. знаходилася в межах першої Речі Посполитої;

– як український уряд, так і польський взаємно зобов'язуються не укладати жодних міжнародних договорів, котрі могли б шкодити інтересам один одного;

– польській національній громаді в Україні і українській національній громаді в Польщі гарантуватимуться рівні автономні права;

– у майбутньому будуть підписані ще два польсько-українські документи: військова конвенція, що становитиме складову частину політичного договору, та окрема торгівельно-економічна угода. До скликання установчого парламенту, який має розв'язати аграрне питання в Україні, правове становище польських землевласників визначатиметься на підставі взаємного порозуміння між урядами обох країн;

– політична угода є цілком таємним документом, окрім першого пункту, у якому йшлося про визнання Польщею незалежності України.

Палац Бельведер у Варшаві, де було підписано угоду
Палац Бельведер у Варшаві, де було підписано угоду

Незважаючи на те що українській делегації вдалося-таки домогтися від поляків цілої низки поступок (безумовне визнання незалежності УНР і офіційне оголошення цього факту; зменшення їхніх "волинських" претензій; зобов'язання не заключати договори всупереч інтересам України), політичний договір було укладено під диктатом Варшави, яка скористалася складним військово-політичним становищем УНР.

За договором, Україна виступає як "молодший" партнер. Це стає очевидним уже в першій статті, де немає взаємного обопільного визнання сторін, що уклали угоду.

Крім того, поляки визнають Директорію УНР як верховний орган влади, але тільки під проводом С. Петлюри. Проте, якщо він помре або відмовиться від посади, це може стати причиною до відмови від визнання Директорії на чолі з іншою людиною.

Також уряд Речі Посполитої брав на себе роль захисника інтересів великих польських землевласників в Україні, чим фактично втручався у внутрішні справи УНР.

Аби забезпечити контроль за дотриманням їхніх прав, Варшава домоглася включення до складу нового українського уряду двох своїх ставлеників, які посіли ключові посади: Станіслав Стемповський став міністром землеробства, а Генрик Юзевський – заступником міністра внутрішніх спав.

Пакт "Пілсудський – Петлюра" викликав бурхливу реакцію значної частини польського суспільства. Критичні голоси на його адресу лунали звідусіль. Найгостріше реагували праві – національні демократи.

У пресі та з парламентської трибуни вони звинувачували уряд у проведенні власної зовнішньої політики за спиною сейму, вимагали оприлюднення повного тексту угоди з УНР, лякали населення провокаційними заявами про те, що заради задоволення "наполеонівських" амбіцій купки безвідповідальних політиків розплачуватися доведеться простим полякам, які тепер будуть вмирати за Україну, за чужі для них інтереси.

На знак протесту проти угоди голова сеймової комісії із закордонних справ ендек Станіслав Грабський демонстративно подав у відставку. При цьому він заявив, що на його переконання Польщі не слід втручатися у внутрішні справи українців і за будь-яку ціну створювати українську державу.

І хоча, попри цей демарш, профільна парламентська комісія, завдяки позиції лівих та центристів, все ж таки підтримала дії уряду, це не призвело до ратифікації договору в сеймі, на що розраховував Ю. Пілсудський.



З українського боку також було чимало незадоволених. Широке коло політиків, у тому числі й ті, хто раніше був лояльним до С. Петлюри, зокрема прем'єр І. Мазепа, висловлювались тепер досить критично щодо угоди.

Її категорично відкидали й осуджували всі галицькі українці. Подібну ж позицію займали й більшість офіційних представників УНР за кордоном. Брак широкої підтримки і позитивного сприйняття суттєво знижували політичну вартість польсько-українського порозуміння 1920 р.

Після укладання політичного договору настала черга підписати військову конвенцію. Із цим документом особливих проблем не виникло. Уже за три дні, 24 квітня, його було підписано.

Він містив 17 статей, у яких визначались основні умови двостороннього співробітництва у військовій сфері. Так, під час наступу двох союзних армій проти більшовиків на Правобережній Україні загальне оперативне керівництво здійснюватиме польське командування.

Українська сторона зобов'язувалась на своїй території повністю забезпечувати польські війська продуктами харчування і фуражем. На період ведення воєнних дій залізничний транспорт в Україні буде знаходитися під контролем польського командування.

Усі трофеї, окрім здобутих в бою панцерних потягів та інших транспортних засобів, уважатимуться власністю Української держави. Після виконання "загального плану спільної акції" і за пропозицією однієї зі сторін польські війська мають повернутися додому.

Крім того, поляки пообіцяли надати українцям зброю, боєприпаси, спорядження, одяг та інше військове майно в кількості, достатній для організації трьох повноцінних піхотних дивізій.

Радянський плакат 1920 року
Радянський плакат 1920 року

Уже наступного дня після підписання військової конвенції, згідно з планом, розпочався наступ польських військ, у якому взяли участь і українські відділи.

З цього приводу голова Директорії С. Петлюра звернувся до українського народу з відозвою, де наголошувалося: " …Польський народ в лиці свого Начальника Держави і Начального Вождя Військ Ю. Пілсудського, свого правительства признав самостійність твоєї Республіки і твою державну незалежність…

Польська Республіка стала на реальний шлях допомоги Українській Народній Республіці в її боротьбі з московськими більшовиками-окупантами, давши змогу частинам її армії формуватися в себе, і ця армія теж йде битися з ворогами України.

Але тепер українська армія буде битися не одна, а разом з армією дружньої нам Республіки Польської проти червоних імперіалістів, які загрожують також і вільному життю польського народу.

Між правительствами Республік Української і Польської заключений військовий договір, на підставі якого польські війська прийдуть разом з українськими на терен український як союзники проти одного ворога, а по закінченню боротьби з більшовиками польські війська будуть негайно одведені в межі своєї Республіки".

Зліва праворуч: польський генерал Антоній Лістовський, головний отаман військ УНР Симон Петлюра, українські полковники Володимир Сальський, Марко Безручко. Бердичів, квітень,1920 року
Зліва праворуч: польський генерал Антоній Лістовський, головний отаман військ УНР Симон Петлюра, українські полковники Володимир Сальський, Марко Безручко. Бердичів, квітень,1920 року

У свою чергу польський державний і військовий лідер Ю. Пілсудський теж видав відозву до українського народу, у якій запевняв, що польське військо йде в Україну задля того, щоб допомогти її народові в боротьбі за державну самостійність.

"Разом з польським військом, – йшлося далі у відозві, – на Україну повертають ряди відважних її синів під командою Головного Отамана Симона Петлюри, які в Річі Посполитій Польській знайшли притулок і допомогу в найтяжчі дні життя українського народу".

Наприкінці свого звернення Ю. Пілсудський висловлював впевненість у тому, що "український народ напружить всі свої сили, щоби при допомозі Речі Посполитої Польської вибороти собі волю і забезпечити плодородними землями своєї батьківщини щастя і добробут, яким буде користуватися по повороті до мирної праці".

Заяви двох державних мужів могли стати поворотним пунктом у розвиткові польсько-українських відносинах, але негативні стереотипи минулого виявилися, на жаль, сильнішими.

Операція Anthropoid

На світанку 18 червня 1942 року в центрі Праги почався незвичний рух. Неподалік Карлової площі, навколо церкви святого Карла Боромейського по вулиці Рессловій збиралися загони CC та гестапо. Понад сім сотень німців під командуванням 17 офіцерів взяли церкву в подвійне кільце. Під першими сонячними променями о пів на п’яту ранку мав розпочатися бій з наперед відомим переможцем

Роман Кирчів: «Як намагалися мене заарканити»

Склалося так, що з юних років я опинився у полі зору чи не найзловіснішого витвору більшовицької тоталітарної системи, її органів безпеки. Вони намагалися зробити мене своїм прислужником і за непокору переслідували та всіляко шкодили і пакостили мені.

«Вироки виконувати негайно!...»

22 травня минула 73 річниця оголошення Військовим судом оперативної групи (ВСОГ) «Вісла» перших смертних вироків

Петлюра без бронзи, але у кольорах

Рік 1917-й ще не був роком Симона Петлюри. Незаперечним лідером українського національного руху він став року 1919.