«Радянський уряд, проводячи політику нейтралітету…»: як СРСР «гібридно» воював у Другій світовій

На початку ХХ століття більшовицька Росія здійснила проти України дві «гібридних» агресії. Результат виявився доволі вдалим – до 1921 року Східна Україна опинилася під радянською окупацією. Тому випробувавши «гібридні елементи» на нашій території та переконавшись у їхній дієвості, більшовики використали набутий досвід проти інших держав. Зокрема, під час Другої світової війни

Статтю публікуємо публікуємо із любʼязного дозволу автора. Скорочена версія цього тексту опублікована на сайті Zbruc

Польща: "…уряд розпався та не подає ознак життя"

Офіційною датою початку Другої світової війни є 1 вересня 1939 року. А її головним винуватцем у Радянському Союзі та його продовжувачі – "демократичній" Росії вважалася нацистська Німеччина. Втім, війна не була б можливою без радянсько-німецького договору про ненапад, так званого "Пакту Молотова-Ріббентропа". У секретному протоколі до нього Москва та Берлін закріпили розподіл власних сфер впливу у Східній Європі – Фінляндії, країнах Балтії та Польщі.

"У випадку територіальних та політичних перетворень у областях, що належать до Польської держави, - йшлося у документі, - сфери впливу Німеччини та СРСР розмежовуватимуться приблизно по лінії річок Нарев, Вісла та Сян".

 
Мапа поділу Польщі між Німеччиною та Радянським Союзом згідно з секретними протоколами до Пакту Молотова-Ріббентропа
Газета "Известия", 18.09.1939.

Заручившись таким чином підтримкою з боку Радянського Союзу, Німеччина 1 вересня 1939 року напала на Польщу. А от СРСР вступати у війну навпаки не поспішав. Задум радянського керівництва був доволі простий та цинічний – формально залишатися ніби осторонь конфлікту, а натомість очікувати, поки Німеччина зробить за них більшість "брудної" роботи.

"Війна, - як зазначав у бесіді з очільником Комінтерну Георгієм Димитровим радянський керманич Йосип Сталін, - йде між двома групами капіталістичних держав […] за переділ світу, за панування над світом! Однак ми не проти, аби вони побилися добряче та послабили одні одних. […] Що поганого було б, якби внаслідок розгрому Польщі, ми поширили соціалістич(ну) систему на нові території та населення".

3 вересня у відповідь на агресію проти Польщі гаранти її безпеки – Велика Британія та Франція – оголосили війну Німеччині. І вже за два дні німецький посол Вернер фон Шуленбург зустрівся у Москві з радянським наркомом закордонних справ В'ячеславом Молотовим. Шуленбург мав обговорити виступ Червоної армії проти Польщі та наступну окупацію її території, віднесеної секретним протоколом до "російської зони впливу". За результатами розмови посол передав у Берлін відповідь Молотова, у якій йшлося, що:

"…у підходящий час нам [Радянському Союзу – С. Р.] буде цілковито необхідно почати здійснювати конкретні дії. Ми вважаємо, однак, що цей час ще не настав. Можливо, ми помиляємось, але нам здається, що надзвичайний поспіх може нанести нам шкоду та сприяти об'єднанню наших ворогів".

 
Німецький посол у Москві Вернер фон Шуленбург та радянський нарком закордонних справ В'ячеслав Молотов

Відповідь Москви не задовольнила керівництво Райху. І тому вже менш ніж за тиждень Шуленбург знов зустрівся з Молотовим. Радянський нарком запевнив – військові дії Москва розпочне протягом найближчих кількох днів. Однак вже наступного дня фактично дав "задню".

Молотов заявив, нібито "радянський уряд був цілковито захоплений зненацька неочікувано швидкими німецькими військовими успіхами. […] Радянські військові власті опинилися через це у складному становищі, оскільки, беручи до уваги місцеві обставини, вони потребували, за можливості, ще два-три тижні для своїх приготувань".

Більш того, обговорюючи далі "політичний бік" майбутньої радянської інтервенції, Молотов озвучив вочевидь завідомо неприйнятний для Райху "привід". Мовляв, радянський уряд мав намір скористатися подальшим просуванням німецьких військ та заявити, що "Польща розвалюється на шматки і що внаслідок цього Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям та білорусам, яким "загрожує" Німеччина".

Однак нещодавня заява командувача сухопутних військ Браухіча дала підстави припустити, що Німеччина бажає укласти з Польщею перемир'я, а у такому разі "Радянський Союз не може починати "нової війни"".

Москва свідомо тягнула час. Адже на з'ясування ситуації та на пошук прийнятних формулювань для "політичного" прикриття радянської агресії пішло кілька днів. За цей час, як вочевидь сподівалися у Кремлі, німецькі війська мали б узяти Варшаву. А це надало б "Радянському Союзу можливість не виглядати агресором". Адже у такому разі Москва формально лише "підібрала" б "нічийні" території, а вся відповідальність за агресію як і раніше лежала б виключно на Німеччині.

І лише висловлена Шуленбургом на черговій зустрічі з Молотовим увечері 16 вересня майже відверта погроза, що подальше зволікання з інтервенцією може спричинити на сході Польщі "політичний вакуум" та створити "умови для формування нових держав" – а йшлося насамперед про західноукраїнські землі, де подібні плани мала ОУН -, нарешті змусила Москву діяти.

Вже наступного ранку до наркомату закордонних справ викликали польського посла Вацлава Гржибовського. На той момент Варшава ще не була взята, польська армія та уряд продовжували чинити опір нацистам. А між Польщею та СРСР продовжував діяти договір про ненапад.

Однак це не завадило радянському уряду оголосити, що "Варшава, як столиця Польщі, більше не існує. Польський уряд розпався та не подає ознак життя. Це означає, що польська держава та його уряд фактично припинили існування. Тим самим втратили свою чинність угоди, укладені між СРСР та Польщею. […] Радянський уряд не може також байдуже поставитися до того, аби єдинокровні українці та білоруси, що мешкають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними.

З огляду на такі обставини, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії наказати військам перейти кордон та взяти під свій захист життя та майно населення Західної України та Західної Білорусії".

Ці самі тези Молотов невдовзі повторив у радіозверненні до громадян Радянського Союзу. А через 75 років вже сучасний російський керманич Владімір Путін схожим чином "виправдовуватиме" напад на Україну та анексію Москвою українського Криму всупереч положенням будапештського меморандуму.

 

Спільний німецько-радянський парад у "визволеному" Бресті. 22 вересня 1939 року. На трибуні німецький генерал Гайнц Гудеріан та комбриг Червоної армії Семен Кривошеїн

17 вересня 1939 року частини Червоної армії перейшли польський кордон. До початку жовтня останній організований опір польського війська було придушено. 28 вересня у Москві було укладено радянсько-німецький договір про дружбу і кордон, за яким Західна Україна та Західна Білорусь визнавалися частиною СРСР.

Втім цій угоді двох тоталітарних держав судилося проіснувати менше двох років. Напад Німеччини у червні 1941 року змусив СРСР терміново шукати союзників на заході. Наприкінці липня радянський посол у Лондоні підписує з керівником польського еміграційного уряду Владиславом Сікорським договір, за яким уряд СРСР визнав "радянсько-німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили чинність". Та насправді відмовлятися від набутих територій у Москві не збиралися.

Після Тегеранської конференції радянське керівництво почало тиснути на польський еміграційний уряд, аби змусити його визнати приналежність Західної України та Західної Білорусі до СРСР. Однак невдовзі у Москві зрозуміли марність своїх спроб. І вирішили питання просто – якщо чинний уряд не хоче визнавати новий кордон, то потрібно просто створити для Польщі новий уряд. Ідея не була новою – у подібний спосіб більшовики вже легалізовували свої агресивні наміри під час двох "гібридних" війн проти України на початку ХХ століття.

Саме тому творення "паралельного уряду" для Польщі – Польського комітету національного визволення (ПКНВ) – мало багато спільного з його ранішим "клоном" - Тимчасовим робітничо-селянським урядом України. Обидва формально складалися з представників "національних" комуністичних та інших організацій. Обидва були створені з ініціативи радянського керівництва у Москві та на початках провадили свою діяльність на території Росії. Нарешті, обидва "уряди" насправді не мали реальної влади.

Вочевидь для надання польському "паралельному уряду" більш легального статусу в очах населення, радянська пропаганда оголосила, що його було створено 22 липня у польському місті Холм. Однак це не відповідало дійсності – члени ПКНВ уперше з'явилися у Холмі менш ніж за тиждень по тому, коли Червона армія вибила звідти нацистів.

Водночас, напередодні оголошення "паралельного уряду" для Польщі, Сталін повідомив про намір створити у районах на захід від Бугу Холмської області з наступним її приєднанням до СРСР. Втім, насправді ні про яке "возз'єднання" українських етнічних земель не йшлося.

З боку радянського керманича це був не більш ніж тактичний хід, аби змусити поляків остаточно відмовитись від претензій на Галичину і Волинь. За подібною схемою сучасне російське керівництво намагається примусити Україну погодитись на "відмову" від анексованого Москвою Кримського півострову в обмін на повернення окупованого Донбасу на умовах Кремля.

У 1944 році Радянський Союз своєї мети досяг. Одним з своїх перших рішень новий польський "уряд" оприлюднив маніфест, у якому, серед іншого, пропонувалося, щоб "врегулювання польсько-радянського кордону мало бути здійснено шляхом порозуміння. Східний кордон повинен стати лінією добросусідства, а не перепоною між нами та нашими сусідами, і повинен бути врегульований на засадах: польські землі – Польщі, землі українські, білоруські та литовські – Радянській Україні, Білорусі та Литві".

Це було саме те, чого потребувала Москва. Тож вже за кілька днів Раднарком уклав із ПКНВ домовленість, за якою кордон між Радянським Союзом та Польщею мав пройти за так званою "лінією Керзона". А вже за рік, коли Москва завдяки присутності армії та підрозділів НКВД суттєво зміцнила свій вплив у Польщі, новий кордон було закріплено спеціальною двосторонньою угодою.

Фінляндія: "Радянський уряд визнає тільки народний уряд Фінляндської демократичної республіки…"

Після спільного з нацистами поділу Польщі Москва не зупинилась. Навпаки – успішний "гібридний" вступ у Другу світову війну тільки заохотив її до подальших дій. Тож наступна агресія не забарилася.

За секретним протоколом до Пакту Молотова-Ріббентропа до радянської сфери впливу потрапила Фінляндія. З цією країною у СРСР ще з 1932 року існувала угода про ненапад, якою обидві сторони гарантували повагу до взаємних кордонів. Однак у жовтні 1939 року в Москви "раптово" виникли до сусідки територіальні претензії.

Як зазначив Сталін: "Ми нічого не можемо зробити з географією, так само, як і ви… Оскільки Ленінград пересунути неможливо, доведеться відсунути від нього подалі кордон".

 
Ділянка радянсько-фінського кордону неподалік Ленінграда. Серпень 1939 року

Тож у підсумку Радянський Союз зажадав передачі йому Карельського перешийку та кількох островів у Балтійському морі в обмін на частину Карелії. Фінляндія також мала розмістити на своїй території радянську військово-морську базу та надати радянському військовому флоту в користування кілька власних портів.

Ці "пропозиції" радше нагадували ультиматум. Як згадував пізніше один з радянських керівників Микита Хрущов, метою було висунення Фінляндії територіальних претензій, а у разі відмови в їх задоволенні, СРСР мав оголосити цій країні війну.

"Така думка була у Сталіна, - згадував Хрущов. – Я, звичайно, тоді не заперечував Сталіну. Я теж вважав, що це правильно, що достатньо просто голосно сказати, а якщо не повірять на слово, то вистрілити з гармати, і фіни піднімуть руки".

Радянські пропозиції були для Фінляндії неприйнятними. Відмова від Карельського перешийку та розташованих на ньому укріплень – "Лінії Маннергейма" – позбавляло країну захисту перед можливою агресією з боку СРСР. Радянські військові бази створили б загрозу для столиці – Гельсінкі. Території на Карельському перешийку, які вимагав СРСР, були однією з найбільш розвинених областей Фінляндії.

Навзамін Радянський Союз пропонував частину Карелії, яка, хоч і більша за розміром, була незаселеною та майже не розвиненою. Тому фінська сторона після кількох раундів переговорів радянські вимоги відкинула.

 

Делегація Фінляндії перед від'їздом до Москви на перемовини. Другий ліворуч – голова делегації Юго Паасіківі, після Другої світової війни – президент Фінляндії

Реакція Москви виявилася передбачуваною та доволі нагадувала ультиматум, який більшовицький Раднарком висунув Центральній Раді перед початком "гібридної" агресії проти України. Публічно Молотов заявляв, нібито "ми вважаємо Фінляндію, який би режим там не існував, незалежною та суверенною державою в усій її внутрішній та зовнішній політиці. Ми стоїмо твердо за те, аби свої внутрішні та зовнішні справи вирішував сам фінляндський народ, як він це вважає за потрібне".

Натомість у перемовинах з фінляндською делегацією вдавався до шантажу та погроз – мовляв, своєю "непоступливістю" вони хочуть "спровокувати конфлікт". А на одній з останніх зустрічей узагалі заявив: "Ми, цивільні люди, не досягли жодного прогресу. Тепер слово буде надано солдатам".

У радянській пресі розгорнулася справжня антифінська кампанія. "Ми відкинемо до дідька будь-яку гру політичних картярів та підемо своїм шляхом, - писала на початку листопада 1939 року газета "Правда", - не зважаючи ні на що, ми забезпечимо безпеку СРСР, не дивлячись ні на що, ламаючи все та всілякі перешкоди на шляху до мети".

Наприкінці місяця з'явилися повідомлення про "провокації фінської воєнщини", написані у дусі сучасних "Соловйових" та "Скабєєвих". До пропагандистських термінів на означення "ворогів" додався новий – "білофіни". Про боротьбу з якими навіть терміново склали пісню "Приймай нас, Суомі-красуне", де, серед іншого, були такі слова: "Відбирали не раз вашу батьківщину/Ми прийшли вам її повернуть".

 

Стаття "Блазень на посаді прем'єра" у радянській газеті "Правда" за 26 листопада 1939 року, присвячена голові фінського уряду Аймо Каяндеру. Саме після її появи радянська пропаганда розпочинає справжню антифінську кампанію

На кордон з Фінляндією почали прибувати радянські війська. Однак для початку вторгнення самого лише факту провалу переговорів було замало. Аби виправдати агресію, потрібен був вагоміший "привід". І він напрочуд швидко з'явився. Адже тепер у більшовиків перед очима був не лише власний досвід "гібридних" війн проти України, але й зовсім свіжий приклад їхніх нових союзників-нацистів, які напередодні вторгнення у Польщу інсценували напад на свою радіостанцію у прикордонному містечку Гляйвіц.

 

Фінський прем'єр Аймо Каяндер - відомий науковець та політичний діяч міжвоєнної Фінляндії 

По тій самій схемі вирішила діяти й Москва. Як пізніше згадував Хрущов: "Ми сиділи доволі довго, тому що було вже призначено годину. Після закінчення цього часу був відправлений Кулик – Маршал Артилерії – він повинен був практично організувати артилерійський обстріл кордону Фінляндії".

Отже "привід" було створено. І вже наступного дня радянський уряд у спеціальній ноті звинуватив Фінляндію у обстрілі своєї території та зажадав негайного відведення військ від кордону. Фінський уряд провів термінове розслідування інциденту, про результати якого повідомив Москву.

"Згадувані постріли, - йшлося у відповіді, - були здійснені 26 листопада між 15 годинами 45 хвилинами та 16 годинами 5 хвилинами за радянським часом з радянської прикордонної смуги поблизу згадуваного Вами поселення Майніла".

Аби розставити всі крапки над "ї", Фінляндія запропонувала СРСР провести спільне розслідування або ж навіть залучити до цього третю сторону. Однак Москва на те не зважала. Черговою нотою Молотов звинуватив фінський уряд у бажанні "ввести в оману суспільну думку та познущатися над жертвами обстрілу" та оголосив про вихід СРСР з угоди про ненапад.

Комуністична пропаганда тим часом оперативно повідомляла про "напади" на радянські прикордонні патрулі та застави, які начебто вчиняли фінські військові. Й уранці 30 листопада частини Червоної армії отримали наказ перейти кордон, а радянська авіація розпочала бомбардування Гельсінкі та інших міст.

Втім, війну Фінляндії СРСР так і не оголосив. Пояснення цьому просте – як і під час вторгнення в Україну, Москва намагалася видати свою агресію за "громадянську війну" всередині сусідньої держави. Тому до "трудового народу" Фінляндії невідкладно звернувся центральний комітет фінської компартії. "Радянський Союз, - йшлося у його відозві, - ніколи та ніде не буде вести загарбницьку війну. Це усвідомлює повністю й Червона армія. Вона приходить до Фінляндії як друг, а не як ворог нашого народу".

 

Фінські повсталі "шахтарі" й "трактористи". Щоправда, тоді радянська пропаганда ще не розповідала, що свою зброю вони знайшли у карельських болотах, а однострої "віджали" у "білофінів"

Як і в часи війни проти УНР, для Фінляндії Москва також створила альтернативний "уряд" - "Народний уряд Фінляндської демократичної республіки". Його військовою опорою мала стати так звана "Фінська народна армія", створення якої розпочалося на території СРСР ще з середини листопада 1939 року.

Втім, жодної реальної влади "уряд" та його "збройні сили" не отримали – їм відводилася лишень роль ширми для планів Кремля. Тому вже від початку забезпечення діяльності "народного уряду" покладалося на НКВД.

Чекісти відповідали не лише за охорону та переїзд членів "уряду" з Ленінграду до Терійокі – першого зайнятого Червоною армією фінського містечка на Карельському перешийку –, але й за "урядові" будівлі, зв'язок, обслуговуючий персонал та навіть доставку продуктів.

 
Повідомлення у радянській пресі про "збори громадян" містечка Терійокі, які мали "легітимізувати" "народний уряд" Куусінена

"Легітимності" новопризначеним керівникам "народної" Фінляндії мали надати так звані "збори громадян", які також планувалося провести у щойно здобутій "столиці" Терійокі. Навесні 2014 року за таким самим сценарієм Москва організувала в українському Севастополі, на Донеччині та Луганщині "народні сходи", на яких місцеве населення "обрало" "народних губернаторів" та "уряди", що мали зіграти роль ширми вже для нової гібридної агресії.

На відміну від Путіна, радянське керівництво, однак, зіткнулося з проблемою – напередодні вторгнення Фінляндія евакуювала своє населення з прикордонних районів. Тому більшовикам довелося не лише організовувати "мітинг", але й подбати про його "учасників".

 

Проросійський мітинг в українському Севастополі 23 лютого 2014 року. На ньому було "обрано" "народного губернатора" міста Алєксєя Чалого, який легітимізував подальшу анексію Севастополя Росією

Мета, однак, була досягнута. Новопосталий "народний уряд" у своїй першій декларації з Терійокі оголосив, нібито очільники Фінляндії "втягнули нашу країну у горнило війни проти соціалістичного Радянського Союзу – великого друга фінляндського народу. […] У різних частинах країни народ уже повстав та проголосив створення демократичної республіки. Частина солдатів фінляндської армії вже перейшла на бік нового уряду, який підтримується народом".

У 2014 році намагаючись довести, начебто війна на сході України "є прямим наслідком безглуздої політики Києва", а не агресії Москви, схожі аргументи виголошуватимуть представники російського МЗС. Та найголовніше – декларація "паралельного уряду" Фінляндії містила прямий заклик до Радянського Союзу укласти пакт про взаємодопомогу та прохання "надавати Фінляндській Демократичній Республіці все необхідне сприяння силами Червоної Армії".

Через 75 років подібне прохання "легітимного" президента-втікача Віктора Януковича стане для російського керівництва "підставою" для рішення про введення своєї армії на територію України.

 
Підписання "Договору про дружбу" з "народним урядом" "Фінляндської Демократичної Республіки". На фото: перший секретар Ленінградського обкому Андрєй Жданов, нарком оборони Климент Ворошилов, радянський вождь Йосип Сталін, нарком закордонних справ В'ячеслав Молотов та "прем'єр" та "міністр закордонних справ" "паралельного" фінського "уряду" та за сумісництвом один з керівників Комінтерну Отто Куусінен

Москва негайно визнала "народний уряд" Фінляндії, а наступного дня Молотов підписав з його головою Отто Куусіненом договір про дружбу. Тож тепер ніщо більше не заважало радянському керівництву видати вторгнення за "громадянську війну" фінських "трудящих" проти "уряду фінляндських білогвардійців".

А Червона армія, мовляв, знаходиться на території сусідньої країни на "запрошення" її "народного уряду". "Радянський Союз не вважає себе таким, що перебуває у стані війни з Фінляндією" - наголошував у наступні дні на зустрічах з представниками інших країн радянський нарком закордонних справ Молотов.

А на пропозицію переговорів з легітимним фінським урядом відповідав, використовуючи ті самі аргументи, що й у вересні щодо Польщі – мовляв "радянський уряд не визнає так званий фінляндський уряд, що знаходився у Гельсінкі та тепер звідти кудись вибув. Радянський уряд розірвав з цим "урядом" дипломатичні відносини та відкликав свого представника, котрий був при ньому акредитований". Ці заяви радянського наркома мало чим по суті відрізнялися від промов російського представника в ООН Віталія Чуркіна про невизнання "легітимності" української влади навесні 2014 року.

 

"Мы не признаем легитимности нынешней власти в Украине"  сказав російський представник в ООН Віталій Чуркін, 6 березня 2014 року

Комуністична пропаганда теж не пасла задніх. У дусі сучасних "Лайфньюз" та "Раша тудей" радянська преса писала про "білофінську воєнщину" та "маннергеймівські банди", які нищать та палять фінські міста й села, убивають мирних мешканців та навіть домашніх тварин, а на противагу цьому – про "радісні" зустрічі, які нібито влаштовували Червоній армії прості "селяни" та "рибалки". Самих же червоноармійців переконували, буцімто "ми йдемо до Фінляндії не як завойовники, а як визволителі фінського народу від гніту капіталістів та поміщиків".

 

Ще за 75 років до початку російської агресії на сході України радянська пропаганда розповідала про "маннергеймівських бандитів", які  "спалюють села й міста".

 

Подеколи доходило до заперечення здавалося б очевидних речей. За кілька днів потому, як радянські авіабомби впали на житлові квартали Гельсінкі, радянська преса опублікувала сповнений пафосу допис: "Жодної бомби в житлові будинки. Жодної бомби в цивільне населення. Хто порушить цей наказ – буде суворо покараний. Утім, це нагадування було зайвим.

Радянські льотчики – справжні гуманісти нашого часу. Вони ніколи не воюватимуть з беззбройними…". А на прохання американського президента Франкліна Рузвельта про недопущення бомбардування цивільного населення, Молотов доволі цинічно відповів: "Радянські літаки не обстрілювали міста та не мають наміру цього зробити, а обстрілювали аеродроми, бо наш уряд цінує інтереси фінського населення не менше, ніж будь-який інший уряд.

Звісно, з Америки, яка знаходиться від Фінляндії на відстані понад 8 тисяч кілометрів, цього можна й не побачити, але тим не менш факт лишається фактом".

 

Гельсінкі після "роботи" радянських льотчиків-"гуманістів"

Як і в 2014 році агресія Москви проти сусідньої держави стала предметом розгляду міжнародної організації Ліги Націй – попередника ООН. Після скарги представника Фінляндії її генеральний секретар невідкладно звернувся до Радянського Союзу за поясненнями. Та у відповідь надійшла заява у стилі про "повсталих шахтарів і трактористів Донбасу".

"Радянський Союз не перебуває у стані війни з Фінляндією та не загрожує війною фінському народові, - писав Молотов. - Уряд Демократичної Фінляндської Республіки у своїй декларації від 1 грудня ц.р. звернувся до Уряду СРСР з проханням надавати Фінляндській Демократичній Республіці сприяння своїми збройними силами, аби спільними зусиллями якомога скоріше ліквідувати небезпечний осередок війни, створений у Фінляндії її колишніми правителями".

Відповідь радянського урядовця мало чим відрізнялася від ноти його "попередника" Георгія Чичеріна, який на початку січня 1919 року намагався переконати керівництво України у відсутності на її території більшовицьких військ та що російська агресія, це лишень "громадянська війна" та "результат внутрішньої боротьби".

 

"Ніяких військ РСФРР в Україні немає. Воєнні дії на українській території нині відбуваються між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним"  відповів на ноту протесту МЗС Української Народної Республіки нарком закордонних справ радянської Росії Георгій Чичерін, 4 січня 1919 року

До честі керманичів УНР та Ліги Націй, ні перші, ні другі в казки про "громадянську війну" та "повсталих трудящих" не повірили. На відміну від своєї "наступниці" ООН, Ліга навіть спромоглася на те, аби у відповідь на акт агресії виключити Москву зі своїх лав. Реакція Радянського Союзу не забарилася. Відповідь пролунала у "кращих" традиціях Чуркіна та Небензі.

"Правлячі кола Англії та Франції під диктовку яких прийнята резолюція Ради Ліги Націй, не мають ні морального, ні формального права говорити про "агресію" СРСР та про засудження цієї "агресії", - йшлося у повідомленні, яке опублікувала радянська преса. - Не може бути сумнівів, що теперішні Англія та Франція вчинили б у даному випадку по-іншому, тобто вони просто узяли б та захопили територію Фінляндії…".

Як і раніше, не обійшлося й без звинувачень у бік фінського уряду – "збанкрутілих фінських правителів з кліки Маннергейма", які, мовляв, під диктовку третіх країн "нав'язують" Фінляндії війну проти СРСР "всупереч" волі власного народу.

Всупереч твердженням комуністичної пропаганди, опір фінського народу радянській агресії тривав надалі. Аби розвінчати радянські фейки про уряд, який "втік у невідомому напрямку", за участю міністрів цього самого уряду в столиці навіть провели святкування Дня незалежності. У своєму зверненні до нації прем'єр Рісто Рюті пообіцяв, що його країна чинитиме опір агресії всіма можливими силами.

І навіть у випадку окупації громадяни виходитимуть на вулиці з протестами. Гельсінкі вдалося отримати деяку військову та фінансову допомогу з-за кордону. До Фінляндії прибували добровольці з інших країн, аби разом з її армією воювати проти СРСР. Червона армія несла втрати. Однак для того, аби звільнити окуповані території та відкинути агресора, цього виявилося замало. Сили сторін були явно нерівні.

Тому наприкінці лютого 1940 року, після того як радянські війська прорвали "Лінію Маннергейма", фінський уряд за посередництва нейтральної Швеції виступив з ініціативою укладення миру. За припинення агресії Радянський Союз зажадав близько 10% території Фінляндії. Йшлося також про розміщення на її території радянської військово-морської бази. Фінляндія прийняла ці умови. Тож усередині березня СРСР уклав з її урядом, із яким сам же нещодавно розірвав "дипломатичні відносини", мирний договір. Чергова "гібридна" агресія Москви завершилася.

Утім, це був ще не кінець історії. Доволі показовим виявилося підбиття підсумків, яке за результатами вторгнення зробило радянське керівництво. Так, виступаючи наприкінці березня 1940 року у Верховній раді, Молотов подавав війну проти Фінляндії ні багато ні мало як протистояння світовому імперіалізму.

"Тут [у Фінляндії – С. Р.] відбулося зіткнення наших військ, - стверджував радянський нарком, - не просто з фінськими військами, а з об'єднаними силами імперіалістів ряду країн, включаючи англійських, французьких та інших…"

Наступного місяця у такому ж ключі висловився й Сталін. "Чи можна було обійтися без війни?" – риторично запитував він у присутніх на зустрічі радянських командирів. І сам же ствердно відповідав: "Мені здається, неможливо було. Неможливо було обійтися без війни. […] Було б великою дурістю, політичною короткозорістю пропустити момент та не спробувати якнайшвидше, поки йде війна там на Заході, поставити та вирішити питання про безпеку Ленінграду".

"Ми розбили не лишень фінів, - підсумовував радянський вождь, - це задача не така велика. Головне у нашій перемозі полягає в тому, що ми розбили техніку, тактику та стратегію передових держав Європи, представники яких були вчителями фінів". Через 75 років подібним чином сучасні російські посадовці переконуватимуть, ніби вторгнення в Україну було спровоковано країнами НАТО, а на Донбасі Москва протистоїть не українській армії, а США.

 

"Кризис в Украине, который и был, собственно говоря, спровоцирован и создан некоторыми нашими западными партнерами, сейчас используется для реанимации этого военного блока"  заявив президент РФ Владімір Путін восени 2014 року

У самій же Фінляндії закінчення війни на умовах СРСР підтримали далеко не всі. Міністр закордонних справ Вяйньо Таннер згадував повідомлення представників місцевих громад. Текст однієї з телеграм, "найбільш гіркої", яку серед іншого підписала дружина заслуженого генерала, він навіть навів у своїй книзі: "суть її яскраво виразилася у словах "Цього свинського, ганебного миру ми ніколи не визнаємо"". А один з фінських депутатів навіть висловився, що укладення миру часто стає дітищем боягузтва.

Радянська агресія підштовхнула нейтральну Фінляндію до тіснішої співпраці з Райхом. Тож у червні 1941 року після нападу Німеччини на СРСР, коли радянські літаки знову атакували фінські міста та комунікації, країна розпочала власну "відплатну війну" за повернення анексованих територій. На деякий час це навіть вдалося. Однак після перелому на східному фронті Другої світової війни Фінляндія знову змушена була піти на переговори з Радянським Союзом.

За результатами мирної угоди СРСР не лише остаточно "повернув" собі раніше окуповані ним території, але й домігся від Фінляндії нових територіальних поступок, виплати чималих репарацій та засудження власних урядовців за "розпалювання війни".

Країни Балтії: "Ми не будемо домагатися їх радянізації… Прийде час, коли вони самі це зроблять"

Окупацію Росією українського Криму часто порівнюють з анексією Гітлером Судетської області. Спільного дійсно дуже багато. Подеколи співпадіння навіть у дрібницях – майже ідентичних назвах пропагандистських фільмів, у яких обидва режими показують "щасливе" повернення "розділеного народу" на "батьківщину" та відновлення "історичної справедливості". Можна, однак, побачити у подіях у Криму навесні 2014 року не менш виразні паралелі з окупацією Радянським Союзом країн Балтії під час Другої світової війни.

Як і Фінляндія, Латвія та Естонія за секретним протоколом до Пакту Молотова-Ріббентропа потрапили до радянської сфери впливу. Після нападу Німеччини на Польщу країни Балтії оголосили про свій нейтралітет. А представники їхніх урядів через радянських дипломатичних представників намагалися з'ясувати наміри Москви.

Як згадував про одну з таких розмов радянських представник у Естонії Кузьма Нікітін: "Тут мені латиш та литовець наввипередки поставили питання: "Ну, а як щодо агресії?". Я їм відповів, що Радянський Союз ніколи агресором не був та ніколи ним не буде. Радянсько-німецький пакт також не дає їй послаблень. Ні в які авантюри нас не втягне ніхто".

Втім, ні заяви радянських представників, ні оголошення нейтралітету аж ніяк не врятували країни Балтії від зазіхань СРСР на їхній суверенітет. В усіх випадках застосовувалася приблизно однакова схема – Москва втягувала країни Балтії у перемовини про врегулювання торгівельних питань, під час яких "раптом" починала вимагати укладення угод про "взаємодопомогу" та розміщення на їхній території своїх військових баз та контингентів. А якщо у відповідь чула заперечення – а так воно на початках і було –, то вдавалася до шантажу та відвертих погроз.

До прикладу, на переговорах з керівником естонського МЗС Карлом Сельтером, Молотов несподівано заявив, що "нам потрібні виходи до Балтійського моря". І вже за тиждень майже в ультимативній формі запропонував укласти договір, який "разом з тим забезпечував би Радянському Союзу право мати на території Естонії опорні пункти або бази для авіації та флоту".

А на заперечення естонського міністра відповідав: "це справа термінова. Раджу вам піти на зустріч побажанням Радянського Союзу, аби уникнути гіршого. Не примушуйте Радянський Союз застосовувати силу для того, аби досягнути своїх цілей".

Тим часом до перемовин підключився Сталін. Йшлося про чисельність радянського військового контингенту. Кремлівський вождь відстоював цифру у 25 тисяч осіб, мовляв: "Не повинно бути надто мало військ – оточите, знищите". Така заява радянського керманича викликала цілком очікуване обурення Сельтера: "Ми укладаємо союзний договір, а Ви говорите так, ніби ми є найлютіші вороги, які весь час повинні боятися нападу один одного".

Зрештою, Сталін естонську делегацію "дотиснув". А за результатами перемовин навіть "похвалив". "Уряд Естонії, - заявив кремлівський вождь, - діяв мудро та на користь естонському народові, уклавши угоду з Радянським Союзом. З Вами могло б статися, як з Польщею. Польща була великою державою. Де тепер Польща?".

 

Міністр закордонних справ Латвії Вільгельм Мунтерс. За його спогадами, перемовини із Молотовим та Сталіним з приводу укладення договору про взаємодопомогу нагадували "істинно азіатську торгівлю"

Після Естонії настала черга Латвії. Під час перемовин, які керівник латвійського МЗС охарактеризував загалом як "істинно азійську торгівлю", Молотов вимагав для СРСР "бази біля незамерзаючого моря" на "естонських" умовах, "аргументуючи", що "нейтральні Прибалтійські держави – це надто ненадійно". У тому ж дусі висловлювався й Сталін: "Ми вважаємо, що по відношенню до вас у нас справжніх гарантій немає.

Це й для вас небезпечно, але ми у першу чергу думаємо про себе. Те, що було вирішено у 1920 році, не може лишатися навічно". А далі, вимагаючи під радянські бази міста Лієпаю та Вентспілс, апелював, що це, мовляв, буде вигідно й для Латвії: "для ваших безробітних буде робота". Потому мова знов зайшла про чисельність військового контингенту.

Свою "пропозицію"-вимогу у 38 тисяч Сталін цього разу "аргументував" так: "якщо менше, то естонці сміятимуться". "Сторгувалися", зрештою, також на 25 тисячах. Щоб зрозуміти, багато це чи мало, варто згадати, що станом на літо 1940 року чисельність усієї естонської армії становила 20 тисяч вояків, латвійської – 25 тисяч, а литовської – 28 тисяч.

Вимоги Москви на переговорах з країнами Балтії суттєво "підкріплювали" не лише нещодавня агресія проти Польщі, але й доволі велике угрупування Червоної армії, яке на той час розгорталося на кордонах Естонії та Латвії.

Дещо відмінною була ситуація з Литвою. За секретним протоколом до Пакту Молотова-Ріббентропа ця країна мала потрапити до сфери Райху. Однак наприкінці вересня 1939 року Радянський Союз запропонував "обміняти" її на території у центральній Польщі. Пропозиція зацікавила нацистів. До Москви прибув керівник німецького МЗС Ріббентроп. Під час його переговорів з Молотовим та Сталіним мова зайшла й про країни Балтії та вже досягнуті домовленості.

На запитання, "чи має на увазі тим самим Радянський уряд здійснити повільне проникнення до Естонії, а можливо й до Латвії, пан Сталін відповів ствердно, додавши, що тим не менше, тимчасово буде залишена теперішня урядова система в Естонії, міністерства й таке інше. Що стосується Латвії, Сталін заявив, що Радянський уряд має намір зробити їй аналогічні пропозиції.

Якщо Латвія буде протидіяти пропозиції пакту про взаємодопомогу на тих же умовах, що й Естонія, то Радянська армія у найкоротший строк "упорається" з Латвією. Що стосується Литви, то Сталін заявив, що Радянський Союз включить до свого складу Литву в тому випадку, якщо буде досягнуто відповідної угоди з Німеччиною про "обмін" територією".

 

З кінця вересня по жовтень 1939 року Вільнюс перебував під радянською окупацією. Для того, аби зробити литовський уряд поступливішим, Москва погрожувала передати Вільнюс до складу Білоруської РСР. А терміново випущені місцеві білоруськомовні газети повідомляли про "заповітну мрію" місцевих трудящих. Утім, щойно Литва погодилася на радянські умови, ця "заповітна мрія" раптово кудись зникла…

Досягнувши домовленостей з Райхом, Москва вирішила "підсолодити" для Литви свій вже традиційний для інших країн Балтії "батіг", "пряником" у вигляді повернення Вільнюса. Це місто – давня литовська столиця – разом із прилеглим районом ще 1922 року було анексоване Польщею, а у вересні 1939 року потрапило до радянської зони окупації. Втім, до питання Вільнюса СРСР також вирішив підійти "гібридно".

Напередодні переговорів з керівником литовського МЗС Молотов повідомив німецького посла, що "радянський уряд бажає передати місто Вільно [польська назва міста Вільнюс –С. Р.] з околицями Литві, причому у той же самий час радянський уряд вкаже Литві, що вона має передати добре відому частину своєї території Німеччині. […] Його ідея полягає у одночасності підписання радянсько-литовського протоколу про Вільно, та німецько-литовського протоколу про литовську територію, яка передається нам [Райху – С. Р.]".

Утім, цього разу гру Москви нацисти розкусили. "Привабливу" радянську пропозицію відкинули – адже зовсім небагато минуло від часу "гібридного" вступу СРСР у Другу світову війну, коли Москва отримала бажану частину територій колишньої Польщі, а відповідальність за агресію цілком і повністю лягла на Райх. Тож Шуленбург охарактеризував пропозицію Молотова як "згубну": "так як в очах усього світу ми постанемо "грабіжниками" литовської території, тоді як СРСР – жертводавцем".

Вільнюський "пряник", звісно ж, йшов у комплекті з уже традиційними радянськими вимогами про військову базу. Щоб уряд Литви був поступливішим, у Москві натякнули – у випадку відмови Вільнюс можуть передати Білорусі. А литовська компартія тим часом також "традиційно" звернулася до "трудящих" з закликом боротися, аби "у захисті своєї незалежності Литва спиралася лише на Радянський Союз – захисника та визволителя малих народів" перед загрозою "гітлерівського іга" та "загибелі нації".

 

Радянські війська вступають до Риги. 1940 рік

Перемовини з країнами Балтії закінчилися укладанням восени 1939 року угод про "взаємодопомогу", за якими СРСР отримав жадані військові бази та увів військовий контингент. Однак на цьому етапі радянське керівництво вимагало утриматись та категорично запобігати будь-яким діям, які могли б створити враження "радянізації" або ж втручання у внутрішні справи країн Балтії.

Причин такої "нетипової" для Москви поведінки було декілька. Досі незрозумілою лишалася позиція Великої Британії та Франції щодо країн Балтії. У той же час, Москва тиснула на Фінляндію, намагаючись змусити її поступитися частиною території та розмістити у себе радянські військові бази. Надто швидке та агресивне втручання у внутрішні справи Естонії, Латвії та Литви могло посилити опір Гельсінкі та навіть підштовхнути балтійські країни до створення антирадянської коаліції.

А після початку агресії проти Фінляндії вже СРСР було не до того, аби відкривати ще один "фронт" – ставлення до нього у країнах Балтії почало погіршуватися. Тож довелося чекати – Москва обрала тактику повільної "гібридної" окупації.

"Ми думаємо, - пояснював Сталін очільнику Комінтерну Димитрову, - що в пактах взаємодопомоги (Естонія, Латвія, Литва) знайшли ту форму, яка дозволить нам поставити в орбіту впливу Радянського Союзу низку країн. Але для цього нам потрібно витримати – суворо дотримуватися їх внутрішнього режиму та самостійності. Ми не будемо домагатися їх радянізації. Прийде час, коли вони самі це зроблять!"

Не менш цікаву характеристику діям СРСР залишив один з викладачів військово-медичного училища у Ленінграді. "Уведення наших частин Червоної Армії в Прибалтійські держави, - пояснював він на лекції студентам автодорожнього інституту, - аналогічне такому прикладу, як впустити приятеля у свою квартиру, який спочатку зайнявши одну кімнату, потім захопить всю квартиру та виживе з неї самого господаря".

У схожий спосіб Москва діяла й в українському Криму. Маючи домовленості з Києвом про розміщення на півострові своєї військової бази та підрозділів, російське керівництво переконувало – Росія визнає кордони України, а Крим не є спірною територією. А між тим за лаштунками вже йшла підготовка до вторгнення, для якого Москва лише чекала слушної нагоди.

 

"Но это совсем не значит, что мы собираемся "махать шашкой" и вводить войска. Это полная ерунда. Ничего подобного нет и быть не может" – заявляв у грудні 2013 року російський президент Владімір Путін. До початку окупації Криму залишилося менше як 2 місяці

Ситуація з країнами Балтії змінилася навесні 1940 року. Закінчення війни з Фінляндією та активізація бойових дій Німеччини проти Франції та Великої Британії у Західній Європі розв'язало радянському керівництву руки. Тому Москва перейшла до наступного етапу окупації країн Балтії.

У середині травня у Латвії з'являються антиурядові комуністичні листівки, автори яких переконували – цей рік для латвійської влади останній. Адже уряд, мовляв, "допускає провокаційні, зухвалі дії по відношенню до істинного та справжнього друга народу Латвії – Радянського Союзу, до країни, яка убезпечує латиський народ від жахів війни, тим самим гарантуючи нашу державну незалежність та самостійність".

Одночасно Москва починає тиснути на сусідню Литву. Навесні у цій країні трапилося кілька інцидентів із нібито зникненням радянських військових з їхніх баз. Уряд країни провів розслідування, однак його результати очікувано "не задовольнили" радянську сторону.

"Нам достеменно відомо, - заявив Молотов литовському послу, - що зникнення цих військовослужбовців організується деякими особами, які користуються заступництвом органів Литовського уряду, які підпоюють червоноармійців, вплутують їх у злочини та влаштовують потім їхню втечу або знищують їх".

Як і Фінляндія півроку тому, Литва запропонувала Радянському Союзу провести спільне розслідування. Але у відповідь так само пролунало категоричне "ні" - мовляв, "ваша" територія, самі й розслідуйте. На початку червня Молотов знов підняв питання червоноармійців-утікачів перед керівником литовського уряду. "Ворожа поведінка Литовського уряду по відношенню до Радянського Союзу та Договору про взаємодопомогу присутня, - заявив радянський нарком. І погрожував. – А якщо так, то треба робити якісь серйозні висновки".

"Висновки" зробили швидко – за тиждень СРСР оголосив Литві ультиматум. Вимагалося негайно "віддати під суд" керівників МВС та поліції, сформувати новий, лояльний до Москви уряд, а також допустити на територію країни частини Червоної армії у кількості 9-12 дивізій. Втім, первісний варіант радянських вимог виглядав ще радикальніше – Литва, зокрема, мала ввести до уряду та силових відомств радянських представників, погоджувати з Кремлем усі свої політичні та військові акції. Такі самі під копірку написані вимоги в наступні дні оголосили Латвії та Естонії.

Одночасно радянські війська розпочали повітряну та морську блокаду країн Балтії. А червоноармійців як і на початку вторгнення до Фінляндії переконували, нібито "ми виконаємо наші історичні задачі та заразом допоможемо трудовому народові цих країн звільнитися від експлуататорської банди капіталістів та поміщиків". А для населення країн Балтії були розроблені спеціальні листівки з виправданням агресії, які, втім, так і не знадобилися.

Литовський президент Антанас Сметона запропонував чинити опір радянській агресії. Втім, як і український в.о. президента Олександр Турчинов у схожій ситуації на початку 2014 року, він опинився у меншості – ніхто з урядовців, окрім військового міністра, його не підтримав. Через це Сметона втік з країни за кордон. І тому, під час радянського вторгнення, Литва по суті залишилася без легітимної влади.

 

На засіданні Ради національної безпеки і оборони України 28 лютого 2014 року за введення воєнного стану у зв'язку з початком окупації Криму Росією проголосував лише спікер Верховної Ради та на той час виконувач обов'язків Президента України Олександр Турчинов

Уряди Латвії та Естонії радянський ультиматум прийняли. До усіх трьох балтійських країн Москва відрядила своїх емісарів – слідкувати за здійсненням радянізації. Були сформовані нові, лояльні до Радянського Союзу уряди. За місяць, навіть не зважаючи на місцеві конституції та за типово радянським сценарієм провели й "парламентські вибори" – громадяни отримали право голосувати лише за так званий "Блок трудового народу".

Втім, насправді ці "вибори" були не більше, ніж фікцією. Ще напередодні оголошення їх результатів нарком оборони СРСР Семен Тимошенко наказав сформувати на території ще формально незалежних країн Балтії радянський військовий округ, до складу якого мали бути передані розташовані там частини, установи та заклади.

Треба сказати, що у своїй виборчій програмі "Блок трудового народу" не обіцяв виборцям включення країн Балтії до складу СРСР. Йшлося лише про "дружбу між народами" Литовської, Латвійської та Естонської республік та Радянського Союзу та "міцний, нерушимий союз" цих держав та СРСР.

Утім, це аж ніяк не завадило новоспеченим "парламентам" усіх трьох країн на першому ж засіданні ухвалити однакові декларації, якими оголосити Литву, Латвію та Естонію "радянськими соціалістичними республіками" та звернутися до СРСР з проханням прийняти їх до свого складу. На початку серпня 1940 року Радянський Союз їхні прохання задовольнив.

 

Радянський мітинг у Таллінні, липень 1940 року. Вже невдовзі "народні" парламенти країн Балтії звернуться до Москви з проханням прийняти нові "республіки" до складу СРСР

Навесні 2014 року під час окупації українського Криму Москва застосує той самий сценарій. На територію півострова під прикриттям російської військової бази будуть введені російські війська.

Уряд автономії під тиском агресора, в порушення української Конституції буде замінено на новий, лояльний Москві. У присутності російських військових та всупереч українському законодавству проведуть так званий "референдум". Потому місцевий парламент "від імені народу Криму" звернеться до Росії з проханням про включення півострова до її складу. Яке Москва негайно задовольнить.

І так само, як армії країн Балтії, підрозділи українських збройних сил, спецпідрозділ "Беркут" та спецслужби, що залишилися на окупованій території, майже у повному складі будуть інкорпоровані до російських силових структур.

 

"И российские войска действительно помогли жителям Крыма провести референдум о своей независимости и желании присоединиться к Российской Федерации"  заявив 4 червня 2014 року президент РФ Владімір Путін

Історія знов повториться, подеколи навіть у деталях…

Осмислений рух до голодовбивства. Як Сталін йшов до «великого переламу»

Останнім часом посилюються спроби влади РФ виправдати Сталіна щодо Великого голоду на досить своєрідному ґрунті – мовляв, оступився, наробив дурниць через недосвідченість.

Севастополь – місто української слави. Про українців у Кримській війні

Росія у цій війні воювала переважно українськими руками – до 50% війська Імперії складали солдати, матроси і офіцери українського походження, причому матроси-українці складали близько 70% Чорноморського флоту.

Чи можна принизити Генія?

Наші предки жили у світі, відмінному від нашого. У світі, де Добро і Зло, Герой і Лиходій були чітко розділені і знаходились у постійному непримиренному антагонізмі. Релігійна свідомість вимагала устремління до святості, і навіть її антипод – комуністичний атеїзм у ХХ-му столітті змушений був на місце Святого письма встановити "Моральний кодекс будівника комунізму", який формально мало чим відрізнявся від загальноприйнятих моральних норм і так само вимагав від людини чітко визначеної громадянської позиції, моральної чистоти і принциповості.

ОУН і Тайвань проти комуністів та Пекіна

Наприкінці 1956 року з Великої Британії відбув корабель у Південно-Східну Азію, на борту якого перебували Юліан Заблоцький (керівник дипломатичної місії) та Володимир Косик (заступник керівника). До Тайбею, столиці острова, вони прибули 25 лютого 1957 року