"Холоднокровний флегматик і аскетичний педант". Полковник Смородський

Життєписи багатьох вояків-петлюрівців і сьогодні невідомі широкому загалу. Та варто пам’ятати тих людей, які виборювали незалежність власної держави у буремні роки Української революції. Серед тієї когорти був і уродженець Старої Рафалівки, що на Рівненщині, Петро Смородський.

Народився Петро Володимирович 5-го липня 1891 року "у лісній Рафалівській дачі" в родині лісника. Дитинство провів на рівненському Поліссі. У автобіографії згадує, що спочатку навчався у Житомирі, потім у Сумах, а завершив навчання у Києві.

Був кадетом в одному з російських кадетських корпусів, а потім закінчив ще й військову інженерно-механічну школу. Там отримав старшинський ранг і призначення у Київську авіаційно-автомобільну майстерню.

На той час авіація та автомобільні частини тільки зароджувалися і така військова спеціалізація була доволі рідкісною. З 1915 року П. Смородський очолював технічний відділ і був одночасно начальником команди при майстерні.

У лютому 1917 року, згідно з наказом генерального штабу, перебрав пост завідуючого автомобільним сектором Румунського фронту, а весною наступного року був переведений до особового складу 3-ої Кавказької дивізії, штаб якої знаходився у Тифлісі.

Звідти, з великими перешкодами, повертався до Кременчука, а потім до Києва, щоб потрапити у лави Української армії. З 12 травня 1918 року П. Смородський працює на посаді урядовця 1-го рангу у складі загального відділу Військового міністерства Української держави.

З серпня того ж року та й протягом наступного – на посаді головного військового журналіста Військового міністерства. Про його тогочасний військовий шлях обмаль інформації.

У газеті "Свобода" у 1982-му році полковник Петро Содоль описав ось такий епізод: "…в липні 1919 року в Проскурівській операції большевики прорвали фронт і відрізали багато частин. Полковник Смородський разом зі своїм Начальником Штабу (оперативна частина) генералом М. Капустянським пробивались пішки до м. Дунаївці.

Генерал Капустянський був так знеможений, що не міг далі пересуватися. Тоді полковник Смородський силою тягнув його далі, відстрілюючись від ворога, з останніх сил дібрався до позицій 7-ої запорізької дивізії й урятував себе й свого зверхника, бо був сильний духом та завзяттям".

Підполковник Армії УНР Петро Смородський. Поч. 20-х рр. ХХ ст.
Підполковник Армії УНР Петро Смородський. Поч. 20-х рр. ХХ ст.
З книги "У 50-річчя Зимового походу Армії УНР"

Під завісу 1919 року, коли Українська армія опинилась на межі катастрофи, Петро Володимирович разом з усіма вояками та старшинами рушив у Перший Зимовий похід.

Станом на 4 серпня 1920 року він перебував на посаді начальника загальної частини Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР.

Певний час виконував обов'язки інспектора при штабі Дієвої армії УНР. А 18 червня 1921 року вже працював на посаді начальника канцелярії Військового міністерства УНР.

У споминах є інформація, що Петро Смородський наказом від 15 жовтня 1921 року піднесений до рангу полковника. Хоча за іншим джерелом, а саме "Списком старшин, зарахованих на дійсну українську військову службу та підвищених до наступних рангів протягом липня 1920 - липня 1923 pp." серед багатьох офіцерів Дієвої армії УНР згадано й хорунжого Смородського Петра, який служив у піхоті та підвищений у званні до підполковника.

У кінці 30-их років підполковник Петро Смородський отримав Хрест Симона Петлюри за ч. 1810.

Оскільки П. Смородський був родом із Волинської губернії, то він надовго не затримався у таборах для інтернованих вояків Армії УНР, а поїхав до родини на Полісся.

Спочатку оселився у Старій Рафалівці, займався таксацією лісів (облік лісових ресурсів як в статиці, так і в динаміці; оцінка лісу – ред.), кресленням планів лісових та сільськогосподарських угідь, виконував функції землеміра.

Фрагмент автобіографії Петра Смородського. 8 березня 1940 р.
Фрагмент автобіографії Петра Смородського. 8 березня 1940 р.
Державний архів Рівненської області

А потім переїхав у Нову Рафалівку, яка була залізничною станцією та центром ґміни. У автобіографії 1940 року він писав:

"З 1925 року завідував справами земельного товариства. Одночасно займався сільським господарством на власній землі, яку придбав під час парцеляції маєтку при станції Рафалівка. Землі мав 15 десятин".

З них чотири десятини Петро Смородський засадив плодовими деревами, а також самотужки побудував піч для ручного випалення цегли. Зробив це з метою розбудови власного господарства та допомоги місцевому населенню у виготовленні цегли для будівельних робіт.

Невтомний ентузіаст знайшов час та можливості для навчання, при якому допомогло й гарне знання іноземних мов. Він закінчує агрономічне відділення Вищого технічного інститут у Парижі, а також торгівельну (за іншими даними – лісову) школу у Варшаві.

Від осені 1937 року по вересень 1939 року Петро Смородський працював у Рафалівській окружній молочарні фахівцем з переробки молочної сировини. Та розпочалася Друга світова війна і на терени Західної України прийшли ті, з ким він боровся кілька десятиліть тому.

Петро Володимирович намагався пристосуватись до нових обставин. З 27 січня 1940 року влаштувався на посаду агронома по садоводству та городництву у Рафалівський районний земельний відділ, але чітко розумів, що це ненадовго.

Петро Смородський. 30-ті рр. ХХ ст.
Петро Смородський. 30-ті рр. ХХ ст.
Державний архів Рівненської області

Того ж року Петро Смородський був заарештований радянськими карально-репресивними органами. Про це дізнаємось з епізоду, описаного отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем у книзі "Армія без держави":

"До кабінету входить високий худорлявий, трохи зизуватий добродій літ понад 50. Людина військова – це відразу видно. Скромний, мов аскет.

– Пане Отамане, дозвольте відрекомендуватись: підполковник Петро Смородський. Зголошуюсь до вашої диспозиції в Поліську Січ. Ось мої документи.

Особистий пашпорт, послужний список армії УНР. Підполковник генерального штабу. Грамота Хреста Симона Петлюри. Дипломи двох факультетів вищої школи, агроном і торговельник…

- Мешкав я в Рафалівці, Сарненської округи. Торік був засуджений большевиками, втік з транспорту. Ховався в Карпатах майже рік, а тепер їду до хати".

Тоді, у Сарнах ці два ентузіасти домовились, що Петро Володимирович обійме посаду начальника штабу "Поліської Січі".

Теж цікавим фактом залишається те, що Т. Боровець його згадує у книзі "Армія без держави" одночасно як підполковника і полковника. У документах "Поліської Січі" П. Смородський має військове звання "полковник".

Очевидно, дещо вище звання він отримав саме під час служби у лавах "Поліської Січі", оскільки отаман досить вільно ставився до військових звань і за кілька місяців служби його підлеглі досить швидко ставали хорунжими, поручниками, сотниками.

Та й сам Т. Боровець у листопаді 1941 року потішив своє самолюбство присвоєнням військового звання генерал-хорунжий наказом, який сам підписав.

Посвідка про службу П. Смородського в
Посвідка про службу П. Смородського в "Поліській Січі"
З книги Т. Бульба-Боровець "Армія без держави"

У жовтневих числах газети "Гайдамака" за 1941 рік друкувалися оголошення, що до лав "Поліської Січі" приймаються добровольці зі зброєю і містилися заклики допомагати січовикам теплим одягом, взуттям, білизною та продуктами харчування. Підписували ці заклики "Начальник Штабу Смородський – полковник" та "Тарас Бульба – отаман".

Т. Боровець визнавав, що на початках їм важко було спілкуватися і знаходити спільну мову: "Полковник Смородський – це холоднокровний флегматик і аскетичний педант, я ж, навпаки – буйний холерик, якому "море по коліна".

Полковник Смородський – це ходячий резервуар всесторонніх систематичних знань нормального часу та штабної практики регулярної армії…

Нас в'язала і тримала разом при одному ділі любов до України, нашої поневоленої батьківщини, яка є однакова, як в холерика, так і у флегматика, як в найвищого ерудита, так і в найпримітивнішого неука".

Петро Володимирович не опублікував детальних споминів, лише коротенький нарис у одному з часописів Українського вільного козацтва (УВК), де згадував:

"В літі 1941 року на станції Сарни я зустрівся з Отаманом Тарасом Бульбою. Він розповів про організацію Поліської Січі… запропоновував мені прийняти становище Начальника Штабу. Ті обов'язки я прийняв і приступив до виконання.

В тому часі я застав коло 200 українських повстанців, які відбували початковий вишкіл, потрібний для боротьби з комуністами. В Сарнах же тоді була школа підстаршин, яку за місяць було переведено до Олевська.



В Олевську було організовано і Штаб Поліської Січі. На командні становища в Поліській Січі удалося прийняти й призначити колишніх страшин з Визвольної Боротьби України попередніх літ…

Штаб Поліської Січі поділив весь терен на відділи і призначив відділових комендантів. Боротьба провадилась весь час з большевицькими бандами, а також з польським підпіллям.

В міжчасі із школи підстаршин вибиралось відповідних осіб і призначено до вишколу на старшин. Такий старшинський курс закінчило 25 осіб і їх розподілено по відділах.

Після очищення Полісся від всяких банд прийшла подяка і розпорядження від німецьких верхів за таку успішну працю проти ворогів".

Під безпосереднім керівництвом нового начальника штабу реорганізовано "Поліську Січ". Цей військовий підрозділ силою батальйону станом на вересень мав три піхотні сотні та кулеметний відділ.

1-шу сотню очолював хорунжий Адам Воловодик, 2-гу – хорунжий І. Гайдайчук, 3-тю – хорунжий І. Чортенков. Загалом, восени 1941 року за різними оцінками, у лавах цього формування перебувало 300-400 вояків.

Та у листопаді німецька окупаційна влада вирішила ліквідувати військове формування українських добровольців в Олевську. Спроби отамана домовитися про якийсь офіційний статус не дали жодних результатів.

Оголошення з газети
Оголошення з газети "Гайдамака" про розформування "Поліської Січі"

З протоколу наради командного складу "Поліської Січі", написаного 16 листопада 1941 р., дізнаємось, що тоді отаман Тарас Бульба-Боровець усім присутнім розповів про політичну та воєнну ситуацію на українських землях і повідомив, що "Поліська Січ" в таких умовах існувати вже не може і цей відділ потрібно розпустити на певний час.

Німці пропонують перекинути "Поліську Січ" на Чернігівщину для боротьби з радянськими партизанами, "а коли їм було запропоновано одягнути та забезпечити відділ згідно з нормами, які отримує німецький солдат, німці категорично відмовились, пояснюючи, що не мають необхідного одягу…

зважаючи на політичну лінію німецької влади, яку вони останнім часом утверджують в Україні, "Поліська Січ" працювати далі спільно з німецькою армією не може".

Слова отамана підтвердив Хаїм Сигал-Сиголенко, який у якості перекладача їздив з Т. Боровцем на переговори з німцями у Рівне. З цього приводу на нараді висловили свої міркування хорунжий А. Воловодик, полковник П. Смородський, священик М. Симонович та інші.

Наприкінці наради отаман "Тарас Бульба" підкреслив важливість збройної боротьби "Поліської Січі": "Поліська Січ", хоча вона й невелика, але як перша жива одиниця українських збройних сил займе своє місце у кривавій історії українського народу.

Жаль, – сказав пан отаман, – наша надія, що "Поліська Січ" може стати зародком великої нашої рідної армії, сьогодні не справдилася, але ми маємо глибоку віру, що вона у найближчому часі реалізує це завдання".

Після наради, яка завершилась о 21 год. 25 хв., усім старшинам, підстаршинам та козакам наказано здати зброю та амуніцію на склад Олевського гарнізону, отримати у штабі свідоцтва відповідного зразка про звільнення зі служби і організовано вирушити у родинні сторони.

Здобуте у боях обмундирування залишалося власністю кожного січовика. Офіційний наказ та оголошення були опубліковані в останньому номері газети "Гайдамака".



Т. Боровець у спогадах "Армія без держави" описує цю подію так: "Звіт здавав мені в окруженні цілого штабу інспекційний старшина гарнізону поручник Лев Ковальчук.

Після перегляду цілого куреня, починаючи від прапора, знову була дана команда "струнко" та відчитано ліквідаційний наказ – з очей всього складу куреня бризнули сльози!"

Інший варіант розпуску цього військового формування подає Роман Петренко за спогадами одного з рядових учасників "Поліської Січі":

"З початком листопада приїхала нова німецька влада, було їх всіх коло 10 людей. З ними ходив сотн. Сиголенко як перекладач. Після того в нас забрали будинок, де містилась канцелярія полк. П. Смородського.

Отаман виїхав, і ми його більше не бачили. За декілька днів приїхало більше німців, було їх 10 чол., між ними – 5 чол. Гестапо, що ходили з великою бляхою на грудях, але людей не зачіпали. В казармах ми відчували, що будуть якісь зміни, але ніхто нічого не знав.

Одного вечора полк. П. Смородський з сотн. Сиголенком зібрали всі військові документи, кращу зброю, що була замкнена в шафі, виготовлені взірці військової форми будучої української армії, і все це вивезли та закопали в околиці м. Олевська. Розказав про це шофер, що з ними їздив, самі вони також таємно залишили м. Олевськ".

Полковник П. Смородський після розформування "Поліської Січі" повернувся в Рафалівку і певний час працював у лісництві. Він зберігав вдома "січовий" архів. Відомо, що на початку 1944 року співробітники контррозвідки "Смєрш" вилучили на його обійсті книгу наказів "Поліської Січі".

Петро Володимирович продовжує підтримувати контакти з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем, надає йому необхідні консультації. Навіть був залучений до переговорів між німцями та отаманом.



Ця таємна зустріч відбулась 23 листопада 1942 року у селі Моквин Березнівського району. У німецьких та українських документах зазначено, що на перемовинах присутні з одного боку – отаман "Тарас Бульба" та поручник "Зубатий", з іншого –представники СД на теренах генеральної округи Волинь-Поділля: шеф СД доктор Пютц, начальник політичного відділу Йоргенс, посередник пор. Л. Ковальчук, який теж працював в СД, та "запрошений німецькою владою в характері представника-посередника від українського громадянства – бувший начальник штабу "Поліської Січі" полковник Смородський".

Метою переговорів для німців була легалізація "бандитського отамана Бульби", який мав спрямувати свої зусилля на знищення радянських партизанів, що з'явились на Поліссі.

Наприкінці 1942 – на початку 1943 року німецькі карально-репресивні органи почали розробляти плани залучення Т. Боровця та його формування до нових антипартизанських операцій, аналізуючи попередній досвід діяльності "Поліської Січі".

Дещо проливають світло на ці німецькі плани свідчення ще одного уенерівця, полковника Івана Литвиненка, який добре знав Т. Боровця. Він у січні 1943 року був викликаний у м. Рівне.

Там його знайомі Крижановський та Грушецький повідомили полковнику, що з ним хочуть розмовляти вищі місцеві представники таємної політичної поліції Третього рейху.

Через деякий час на зустріч з І. Литвиненком "прийшов німець в гестапівський формі і другий в цивільному та запропонували з числа українців формувати батальйони для боротьби проти радянських партизанів. Вони сказали, що кілька таких батальйонів вже є… потрібно створити ще кілька і очолити їх".

Гестапівці інформували І. Литвиненка про переговори з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем і запевнили, що вони незабаром успішно завершаться.

Заступником І. Литвиненка обіцяли призначити колишнього начальника штабу "загону Бульби-Блоровця", тобто полковника П. Смородського. Полковник Іван Литвиненко стверджував, що розмови з ним тривали три дні, але він відмовився очолювати ці батальйони.

Щодо Т. Боровця, то він розробив у березні 1943 року план таємної співпраці по боротьбі з більшовицькими партизанами, у якому пропонував німцям озброїти 40000 українців з цією метою. Але ці пропозиції залишились тільки на папері.

Переговори з Т. Боровцем поступово зайшли у глухий кут, оскільки на Волині та Поліссі весною 1943 року починалось антинацистське повстання. Полковник П. Смородський під тиском обставин, перебуваючи на легальній праці, а, можливо, й на прохання отамана був змушений погодитись очолити батальйон СД у містечку Клевань.

Розпорядження про реєстрацію у Клеванський батальйон СД
Розпорядження про реєстрацію у Клеванський батальйон СД
Державний архів Рівненської області

У повоєнний час агент радянських карально-репресивних органів "Марат" розповідав, що пам'ятає полковника Смородського з часів "Поліської Січі":

"Він був начальником штабу у "Бульби", до нього начальником штабу був полковник Комар з Клесівського району. Після мого поранення, коли я перебував на лікуванні в Сарненській лікарні, мене там відвідали "Тарас Бульба" і начальник штабу Смородський, тоді я його побачив вперше.

На цій посаді Смородський був до розформування "Поліської Січі". Потім… працював певний час лісничим на Поліссі. Згодом був відкликаний німецькою владою у м. Рівне і призначений начальником батальйону СД…".

Початок формування Клеванського батальйону СД припадає на березень 1943 року. У документах періоду окупації він згадується під назвою "Окремий відділ безпеки", що є перекладом з німецької назви СД (Sicherheinstsdienst) – тобто Служби безпеки.

Один з учасників цього підрозділу В. Панасюк прибув у Клевань 24 березня 1943 року "у розпорядження полковника Смородського". Коли він та ще кілька його товаришів зайшли у приміщення Клеванської школи, то застали там вже 70-80 осіб на чолі із ще одним учасником "Поліської Січі", командиром сотні А. Воловодиком.

В. Панасюк пригадує: "Формував вказаний батальйону і був його командиром Смородський Петро, бувший полковник петлюрівської армії. Його заступником був Орданівський, мав на погонах три зірочки. Сотенним другої сотні, яка тільки формувалась, був Кучабський… Господарчою частиною батальйону займався Давидчук чи Давидюк Іван з Клеваня".

В. Панасюк стверджував, що 2 квітня отримав чорну німецьку форму та пілотку з кокардою-тризубом. У середині травня особовому складу батальйону була видана зброя російського зразка.

За його ж словами: "…після видачі зброї полковник Смородський захворів тифом і виїхав у Рівне, а замість нього прибув німецький капітан Асмус зі своїми інструкторами німцями".

Загалом, на початок літа 1943 року у Клеванському батальйоні СД проходили вишкіл майже 300 українців, розподілених на дві сотні.



Ось свідчення ще одного учасника цього батальйону С. Мазурка: "У кінці травня 43-го до мене прийшов десятник і вручив картку, де було написано, що я маю з'явитись в Клеванську школу СД, захопивши необхідні особисті речі. На вказаній картці був підписаний полковник Смородський…

Знаходилась вона в Клевані на головній вулиці… у колишній середній школі… керівником школи був полковник Смородський та один німецький офіцер, прізвища якого не знаю.

Німецький офіцер через перекладача розповів нам, що перед нами стоїть завдання боротьби з радянськими партизанами, охорона німецьких об'єктів, внутрішня варта".

Певно, Т. Боровець мав якісь плани щодо цього батальйону. Адже його особистий зв'язковий Микола Таргоній отримав лист від отамана у червні 1943 року та завдання відвезти його у Клевань до Адама Воловодика, який був командиром роти Клеванського українського батальйону:

"Зміст пакету мені був відомий, бо Бульба його зачитав… там був лист у якому Бульба вимагав від Воловодика, щоб він зі своєю сотнею йшов у ліс для ведення боротьби за Самостійну Україну… коли Воловодик прочитав листа, то відповіді не дав, а мені запропонував залишитись…"

Дійсно, М. Таргоній певний час теж служив у Клеванському батальйоні СД. Вночі з 20 на 21 липня 1943 року місцеві відділи УПА оточили приміщення колишнього польського санаторію біля містечка Клевань, де були імпровізовані казарми батальйону, та роззброїли значну частину "Окремого відділу безпеки".

Залишки Клеванського батальйону СД німці були змушені розформувати. Частину батальйонівців відправили на охорону концтабору біля с. Шубків Рівненського району (змішаний табір військовополонених та цивільного населення – ред.).

Певно, тоді ж завершилась кар'єра полковника П. Смородського як командира цього німецького формування. Відомо, що він у подальшому працював на різних посадах у Рівному, Львові, Стрию та 1944 року виїхав з дружиною Ольгою до Австрії, де в них народився син Мирослав.

Частина підрозділу 31-го батальйону СД (Волинська область), який був наступником Клеванського батальйону СД. Той же чорний поліційний однострій
Частина підрозділу 31-го батальйону СД (Волинська область), який був наступником Клеванського батальйону СД. Той же чорний поліційний однострій

Навесні 1949 року полковник з родиною залишає Європу та виїжджає до Нью-Йорка, а звідти перебирається у місто Честер. Та через два роки родина Смородських остаточно оселилася у м. Пасейк (штат Нью-Джерсі).

Радянські карально-репресивні органи про полковника Петра Смородського збирали інформацію ще з 1944 року. На початку 50-х років ХХ століття Рівненським УМҐБ було активізовано розшук колишнього начальника штабу "Поліської Січі".

Як свідчать документи Рафалівського райвідділу МҐБ за 1952-1955 рр., у його розпрацюванні була розшукова справа № 322 на Смородського Петра Володимировича.

Ще 16 серпня 1945 року для його активного розшуку 2-им відділом УМҐБ Рівненської області був завербований рідний брат полковника під псевдонімом "Сємйонов".

Під агентурний нагляд були взяті усі родичі на території Рафалівського району. Здійснювався контроль за листуванням цих людей. У м. Дубно було віднайдено рідну сестру полковника – Кравчук Марію Володимирівну, яка мешкала разом з двома доньками.

На території Рівненського району чекісти відшукали сестру другої дружини Петра Володимиривича – Ляхович Марію Олексіївну, яка працювала учителькою у с. Омеляна. Її теж було взято під таємний нагляд.

Також були зроблені запити в УМҐБ Дрогобицької, Кам'янець-Подільської та Кіровоградської областей з метою віднайдення родичів колишнього старшини Армії УНР.

Так працювали радянські карально-репресивні органи, які під підозру брали родину полковника і через цих людей намагалися з'ясувати місце його проживання чи подальшу долю. Але не всі родичі хотіли щось розповідати про П. Смородського.

Один з документів радянських карально-репресивних органів про розшук П. Смородського та його родичів
Один з документів радянських карально-репресивних органів про розшук П. Смородського та його родичів
Галузевий державний архів Служби безпеки України

Офіцери МҐБ доповідали про поведінку рідного брата, що мешкав у Рафалівці: "…агент "Сємйонов" жодних матеріалів про місце перебування Смородського у даний час на дає". Тому було вирішено перевірити надійність самого агента, а також повторно надіслати запит у Кіровоградське УМҐБ з метою виявлення на станції Долинська рідної сестри полковника – Басової Катерини Володимирівни.

6 квітня 1954 року Рафалівський райвідділ МҐБ обмежився лише інформацією про подальший пасивний розшук полковника П. Смородського. До цієї справи на час звітування вже було задіяно три агенти – "Лєна" (жителька Рафалівки, уродженка с. Полиці, яка знала полковника з 1939 рок), той же "ненадійний "Сємйонов" та "Недич".

Станом на 1955 рік ситуація з розшуком П. Смородського кардинально не змінилася і нової інформації про місце його перебування не було. Агента "Лєну" було скеровано також на розробку "Сємйонова", який ухилявся від зустрічей з представниками радянських карально-репересивних органів і нічого не розповідав про свого рідного брата.

З'явилася нова інформація, що у Ківерцях Волинської області мешкає перша дружина полковника Смородська Любов Олександрівна. Але й вона нічого не знала про місце перебування свого колишнього чоловіка.

У подальшому співробітники МҐБ-КҐБ очевидно припинили розшук Петра Смородського. Не відомо, чи встановили вони, де проживав полковник у повоєнний час.

Група старшин і козаків Союзу Українських Ветеранів в Зальцбурзі (Австрія). Зліва на право, стоїть у 2-му ряду третій полковник Петро Смородський
Група старшин і козаків Союзу Українських Ветеранів в Зальцбурзі (Австрія). Зліва на право, стоїть у 2-му ряду третій полковник Петро Смородський
Архів ОУН

Петро Смородський був активним в громадському житті української еміграції. Зокрема, разом з Т. Боровцем, І. Поліщуком він засновує "Союз ветеранів українського резистансу" (СВУР).

Сама ідея створення такої комбатантської організації виникла ще 1964 року, але була втілена у життя вже весною наступного року. Полковник П. Смородський перебував у керівництві цієї організації в якості вишкільного референта.

Також було вирішено працювати над збором матеріалів про визвольну боротьбу українського народу у часи Другої світової війни:

"Відчувається брак праці, яка мала б документальне значення і вірно насвітила б час і події так, щоб дальші покоління могли мати правдивий образ: хто, як і за що боровся в критичні роки України.

Відчуваючи потребу такої праці, СВУР рішила зібрати і використати численні документи і світлини, які знаходяться в руках бувших учасників повстанських формацій, або й інших людей".

24 березня 1967 року Головна команда СВУР ухвалила постанову, яка стосувалася оприлюднення історії Української повстанської армії з нагоди 25-річного ювілею. Через кілька років з'явився і відповідний "Комунікат" за підписами 21-ої особи на чолі з Т. Боровцем.

Т. Боровець та його однодумці зі СВУРу організували святкування 50-ти річчя Української національної революції, відновлення Державності та 25-річчя УПА і Похідних груп ОУН з 2 по 4 вересня 1967 року на оселі ім. Олега Ольжича у Лігайтоні.

Серед переліку заходів зазначено окремим пунктом "Товариську зустріч Підпільників, Партизан і Похідників у Суботу вечором – з Забавою". На ювілейних святкуваннях були присутні професор Іван Крамаренко, генерал Аркадій Валійський, отаман Тарас Бульба-Боровець, полковник Петро Смородський, курінний Максим Скорупський, сотник Іларіон Поліщук, сотник Петро Войновський і ще ціла низка старшин, підстаршин та рядових вояків.



Святковий концерт розпочав у місцевому парку член Головної команди СВУР сотник І. Поліщук. Автор повідомлення зазначає, що усіх присутніх було кількасот осіб:

"З окремим словом виступали голова Представництва В.О. УНРади в ЗДА проф. І. Крамаренко, ген. А. Валійський, от. Т. Бульба-Боровець, а головну доповідь виголосив проф. д-р Петро Стерчо. Програмою проводив Павло Дорожинський, який також окремо представляв всіх визначних гостей".

Петро Володимирович був жертводавцем багатьох українських справ. Зокрема, підтримав фінансово видання книги "У 50-річчя Зимового походу Армії УНР". Робота над цим виданням тривала з 1970-го по 1973-ій рік. Він також входив до складу редакційної колегії цієї книги та був коректором тексту.

Обкладинка книги
Обкладинка книги "У 50-річчя Зимового походу Армії УНР", коректором якої був П. Смородський

З часопису "Вільне козацтво" дізнаємося, що Петро Смородський є почесним козаком УВК, генерал-хорунжим УВК та засновником куреня УВК ч. 35 імені Поліської Січі у м. Пасейк.

Він також був членом Генеральної булави й головою Нагородної ради Хреста українського козацтва. Ці функції Петро Смородський сумлінно й чесно виконував.

Зокрема, 11 вересня 1977 року сотника П. Войновського нагороджено хрестом УВК, який вручив йому підполковник Іван Винник разом із грамотою ч. 372 від 30 серпня 1977 року. Грамоту підписали голова нагородної ради генерал-хорунжий УВК Петро Смородський та секретар Іван Винник.

За спогадами Мирослава, сина полковника П. Смородського, батькам нелегко жилося в Америці, адже вони обоє не знали англійської мови:

"потрібно було утримувати сім'ю, заробляти на житло і хліб насущний. Але слід віддати належне його волі: у сімдесятилітньому віці він поставив за мету вивчитись на інженера. І таки здобув інженерний диплом! Однією з його помітних справ стало заснування кредитівки…".

Та літа брали своє. Невтомний трудівник, учасник двох світових воєн в останні роки життя хворів. 1-го квітня 1982 року на 91-му році життя перестало битися серце палкого патріота, полковника армії УНР Петра Смородського.

Газета "Свобода" повідомляла: "Рідіють ряди останніх з Могікан. 1-го квітня ц. р. відійшов на Божу правду полковник Української Армії Петро Володимирович Смородський, залишивши у смутку дружину Ольгу Олексіївну, сина Мирослава, внучку Олю та вже небагатьох близьких побратимів".

Некролог з газети
Некролог з газети "Свобода"

Прощалися з українським патріотом полковник П. Зілинський, сотник П. Войновський, полковник І. Винник, сотник І. Поліщук, старшини Українського Вільного Козацтва. Труна була покрита національним прапором Буковинського куреня.

5 квітня у православній церкві у Кліфтоні була відслужена Божествена Літургія з відданням останньої пошани спочилому. При кінці церемонії отець Мирон заінтонував разом з усіма присутніми "Чуєш, брате мій".

"І так тихо, без дзвонів, їхала похоронна валка попри Церкву-Пам'ятник на кладовище в Бавдн Бруку… Над могилою промовляли: сот. Войновський, котрий насвітлив багатогранну діяльність спочилого як воїна й громадянина, потім сот. Поліщук і особистий осавул св. п. отамана Т. Бульби-Боровця.

Від представника запорожців на прощання востаннє пролунало гасло: "З Хрестом і мечем. Козак один у полі й той воїн!" Десь здалека заграли останній салют воїнові, й труну опустили в чужу приязну землю вільної Америки. Не на батьківщині, а тут буде спочивати полковник українського війська".

Могила Петра та Ольги Смородських
Могила Петра та Ольги Смородських
Фото: Павло Подобєд

Танковий етюд в рожевих тонах

Події останніх місяців призвели до того, що поєднання слів "Прага" та "пам'ятник" у новинній стрічці наразі більше апелює не стільки до споруд часів Карла IV чи величних барокових пам'яток, скільки до монументів, присвячених подіям останньої світової війни

Операція Anthropoid

На світанку 18 червня 1942 року в центрі Праги почався незвичний рух. Неподалік Карлової площі, навколо церкви святого Карла Боромейського по вулиці Рессловій збиралися загони CC та гестапо. Понад сім сотень німців під командуванням 17 офіцерів взяли церкву в подвійне кільце. Під першими сонячними променями о пів на п’яту ранку мав розпочатися бій з наперед відомим переможцем

Роман Кирчів: «Як намагалися мене заарканити»

Склалося так, що з юних років я опинився у полі зору чи не найзловіснішого витвору більшовицької тоталітарної системи, її органів безпеки. Вони намагалися зробити мене своїм прислужником і за непокору переслідували та всіляко шкодили і пакостили мені.

«Вироки виконувати негайно!...»

22 травня минула 73 річниця оголошення Військовим судом оперативної групи (ВСОГ) «Вісла» перших смертних вироків