Спецпроект

"Потяг смерті" до Белжеца: історія однієї депортації

78 років тому до сумновідомого нацистського табору смерті було вивезено тисячі євреїв Прикарпаття. Початок вересня 1942 року став став жахом більш ніж для 12 тисяч євреїв Прикарпатського регіону. Саме у цей час їх в рамках "остаточного вирішення єврейського питання" нацисти депортували до табору смерті Белжец, де більшість з них й загинуло.

Депортація євреїв. Фото з сайту United States Holocaust Memorial Museum. Ілюстративне фото

В архіві міжнародного дослідницького проекту з вивчення історії Голокосту "Holocaust Education & Archive Research Team" зберігаються два свідчення тих подій – звіти командира 7-ї роти 24-го полку німецької Поліції порядку лейтенанта шуцполіції Вестерманна і його підлеглого, вахмістра шуцполіції Йозефа Якляйна про перебіг "вирішення єврейського питання" у низці населених пунктів сучасної Івано-Франківської області.

Цінність згаданого документу полягає у тому, що він не тільки надзвичайно ретельно розповідає про те, як відбувалася каральна акція, але й детально описує відчайдушні спроби бранців з "потягів смерті" врятувати власне життя.

Варто зазначити, що службовці цього 24-го полку поліції були карателями зі "стажем". У липні 1942-го вони конвоювали до Белжеца ешелони з євреями Львова, а перед тим супроводжували транспорти з єврейськими в'язнями Словаччини. (Mattogno Carlo. The Einsatzgruppen in the occupied eastern territories. Genesis, Missions and Actions. Published by Castle Hill Publishers, 2018. - Р. 486)

А напередодні вересневих подій до складу 7-ї роти 24-го полку поліції були включені велика група службовців поліції Відня. Британський історик Роберт О'Ніл встановив прізвища деяких із них: Гартль, Вітманн, Віттіх, Допплер, Гросс, Кляйнбауер, Лоєр (дві особи з таким прізвищем), Пернек, Кнайссль, Гофштеттер, Штайнер, Гальгарт, Страка, Галль, Гарко, Крьогнер, Лоєр, Мауріц, Райзенталер, Рупрехтзофер, Станка, Віц і Шіпані.

 
Група поліцаїв Відня, яка згодом приєдналася до 24 полку поліції

То ж як виглядала страшна вереснева депортація єврейського населення Прикарпаття у рапортах самих нацистів?

6 вересня 1942 року. Ввечері того дня до м. Коломия для проведення депортації місцевого єврейського населення до табору смерті Белжец прибули службовці 6-ї роти вже згадуваного 24-го полку. Перед тим, 3 і 5 вересня, ці люди вже брали участь у, як зазначалося у документі, "не дуже добре підготовлених" антиєврейських акціях у містах Сколе, Стрий та Долина.

7 вересня. У Коломиї, схоже, акція відбувалася не так проблемно. Шуцполіцаї Вестерманна взяли участь у затриманні майже шести тисяч єврейських мешканців міста. При цьому, очевидно, для того, аби зменшити ймовірність "непередбачених ситуацій" та опору, гітлерівці вдалися до звичного обману: євреям наказали зібратися біля міського Арбайтсамту (біржі праці) нібито лише для "реєстрації".

Всього прибуло майже 5 300 осіб. Після цього частина поліцаїв оточила прибулих, а решта карателів провела ретельний обшук будівель Єврейської дільниці, виявивши там ще майже 600 євреїв.

Приблизно о 19.00 нацисти розпочали вантажити затриманих людей до потяга. При цьому біля тисячі євреїв було відпущено, тож до потяга потрапило 4769 осіб. Ще близько 300 євреїв – старих, хворих та інших, котрі не піддавалися транспортуванню, того ж дня було страчено.

Близько 21-ї години за умов сильної спеки потяг із 30 запечатаних вагонів, заповнений приреченими людьми, рушив у сторону табору смерті Белжец. Їх охороняли 10 службовців шуцполіції, один з яких був офіцером.

 
Службовці Шупо Коломиї
Фото з експозиції Музею Яд-Вашем

Як зазначав у рапорті Вестерманн, після того як настала ніч, чимало євреїв почали вистрибувати з вікон потяга, попередньо збивши з них колючий дріт. У відповідь поліцаї застосували зброю. Як наслідок, багатьох втікачів ("більшість", за визначенням автора документу) було вбито – як службовцями Шупо, так і "охоронцями залізниць (очевидно, маються на увазі "баншутци"О.С.) та членами "інших поліційних формувань".

Врешті транспорт із приреченими людьми таки прибув до табору смерті в Белжеці, де вони, очевидно, й загинули. У свою чергу конвоїри з 6-ї роти повернулися до Коломиї і прозвітували командуванню про перебіг руху поїзда.

8 і 10 вересня. Проведені акції в містах Кути, Косів, Городенка та Снятині. Було затримано майже півтори тисячі євреїв, яких у сильну спеку змусили пішки йти кількадесят кілометрів до Коломиї.

Від Кут ця відстань складала приблизно 50 км, від Косова – 35 км. Коли ж люди прибули до місця призначення, їх розмістили на ніч у дворі в'язниці Поліції безпеки. Ще близько тисячі євреїв до Коломиї було доставлено з різних населених пунктів регіону двома потягами по 10 вагонів кожен.

10 вересня, друга половина дня. Всього для депортації в Белжец гітлерівці зібрали 8 205 осіб єврейської національності. Ще чотири сотні мешканців гетто було страчено.

 
Будинок, де розташовувалася шуцполіція Коломиї

За наказом керівників нацистської Поліції безпеки Коломиї, зібраних людей завантажили в ешелон, який складався із 50 вагонів – в середньому у кожен з них нацисти помістили по 164 людини. До цієї скупченості додалися ще й сильна спека і зрозуміла втома багатьох жертв акції від багатогодинного пішого маршу. Через задуху у всіх вагонах поїзда євреї повністю роздяглися, йдеться у документі.

На деякий час ешелон поставили на бічну колію, наказавши робітникам, які працювали на вокзалі, та членам Єврейської поліції до настання темряви забити усі отвори у вагонах.

На час цієї стоянки транспорт охороняло 16 поліцаїв на чолі з капітаном Вітцманом. Незважаючи на це, ледь стемніло, як приречені євреї почали раз у раз намагатися вирватися з вагонів. У відповідь поліцаї відкривали вогонь.

10 вересня. 19.50. До бічної колії прибув вахмістр Якляйн, який цього разу командував охороною "потяга смерті". У цьому йому допомагали ще дев'ятеро поліцаїв Шупо. П'ятьох охоронців він розмістив у першому вагоні поїзда, решту – в останньому.

10 вересня, 20.50. "Потяг смерті" вирушив з коломийського вокзалу. Дуже швидко виявилося, що таке розміщення охоронців за умов такої великої кількості вагонів та суцільної темряви є невдалим, бідкався згодом Якляйн.

Приречені люди почали масово, в різних місцях потяга вистрибувати з вагонів, вибиваючи діри у стінах і навіть у дахах вагонів. Не допомагала навіть розосередження охоронців по всій довжині поїзда. Особливо втечі почастішали коли до Станіслава (Івано-Франківська) залишалося приблизно п'ять станцій.

Якляйн рацією повідомив про проблеми начальника станіславського вокзалу. Відтак під час прибуття транспорту до міста його вже чекали працівники залізничної станції, котрі під охороною "баншутців" (охоронців залізниць) забили дошками усі отвори, які були пробиті в'язнями у вагонах. Ця робота зайняла півтори години.

 
Офіцери Шупо Коломиї над картою 
Фото з експозиції Музею Яд-Вашем

Однак коли "потяг смерті" знов вирушив у дорогу, дуже скоро з'ясувалося, що в деяких вагонах євреї знову зробили великі діри, а також вибили колючий дріт, яким ззовні були обплутані вентиляційні отвори. Причому у деяких вагонах використовуваля інструменти (молотки та інші), котрі були залишені там під час попереднього ремонту.

Відтак практично на кожній наступній станції потяг з депортованими зупинявся, вагони оглядалися і всі отвори у них по новому забивалися.

11.15 ранку 11 вересня 1942 року. "Потяг смерті" із Коломиї прибув на залізничну станцію Клепарів (Львів). У документі не уточняється скільки саме бранців у своїх 50 вагонах привіз до Львова коломийський транспорт.

Втім, із рапорту Якляйна відомо, що під час стоянки на станції Клепарів від потягу було від'єднано 9 вагонів, які були позначені літерою "L". Люди з цих вагонів були призначені для "трудового табору".

Операцію із вивантаження цих в'язнів проводив оберштурмфюрер СС Шульце. Замість них, за командою есесівця, в ешелон помістили 1000 бранців з Янівського табору, очевидно вже нездатних до роботи в цьому таборі примусової праці.

У транспорті також замінили паровоз, як згодом виявилося, на старіший і значно менш потужніший. Приблизно о 13.30 того ж дня ешелон з Коломиї продовжив свій рух до табору смерті в Белжеці.

Дуже швидко з'ясувалося, що новий паровоз занадто слабий для цього величезного ешелону. Як наслідок, швидкість потяга суттєво впала. Особливо це було помітно, коли поїзд рухався під гору. У цей час він їхав так повільно, що євреї-втікачі з потяга, як зазначав шуцполіцай Якляйн, вистрибували з вагонів "без ризику отримати травму".

При цьому по людях, які втікали з "потяга смерті", німецькі поліцаї вели вогонь, витративши на них усі набої. Як заявляв Якляйн, використовували вони також багнети та.. каміння.

Скільки загалом втікачів з двох "потягів смерті" врятувалося, достеменно невідомо. Не називають їхньої кількості ні Вестерман, ні Якляйн. Втім, в архіві Єврейського історичного інституту у Варшаві серед тисяч записаних спогадів уцілілих є й свідчення кількох євреїв Прикарпаття, які втекли з потягів під час вересневих депортацій в Белжец і змогли дочекатися визволення.

Зокрема, це Ісаак Плятт, Герман Штайнколь і Сабіна Хараш із Городенки. А в одному із показів про злочини німецьких окупантів йдеться про двох братів мешканця Львова Гершона Акселя, котрі вистрибнули з потяга, який віз в'язнів коломийського гетто у Белжец. Щоправда, ця подія у документі датується не вереснем, а жовтнем 1942 року. (ГДА СБУ. Літерна справа № 638. Т. 1. Арк. 91).

 
Гітлерівці концтабору Белжец

Ще про трьох втікачів з двох коломийських "потягів смерті" (Федера, Германа Ценнера і жінки на прізвище Вайнгебер) йдеться у дослідженні Інститут документації в Ізраїлі, виданому у 1995 році. (Friedman Towiah. Schupo-Kriegsverbrecher in Kolomea vor dem Wiener Volksgericht: Dokumentensammlung". Institute of Documentation in Israel fo the Investigation of Nazi War Crimes, 1995. - Р. 46).

Що ж до самого транспорта з Коломиї, то 11 вересня 1942 року о 18-45 він прибув до Белжеца. Коли нацисти відчинили вагони, то виявили там тіла майже 2 тисяч євреїв, які загинули від задухи, сильної спеки, стресу тощо. Не виключено, що деякі з них, розуміючи безвихідь, скоїли самогубство (вживання затриманими євреями ціаніду та інших смертельних речовин була поширеною практикою і описується в багатьох свідченнях).

 
Готтліб Герінг, комендант табору Белжец

19.30. 11 вересня. Уцілілих прикарпатських євреїв шуцполіцаї "передали" неназваному оберштурмфюреру СС та керівнику табору.

До 22.00 транспорт був повністю "розвантажений".                                               

Вважають, що наступного дня, 12 вересня 1942 року, усіх євреїв, привезених з Коломиї, було страчено в газових камерах Белжеца.  

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками

Кількість жертв Голодомору: підрахунки Степана Соснового

Серед розмаїття досліджень, присвячених подіям колективізації та Голодомору в Україні, особливе місце посідає наукова концепція агронома-економіста Степана Миколайовича Соснового, оприлюднена ним у 1942 – 1943 роках на шпальтах газети «Нова Україна», що в ті роки друкувалась в окупованому німцями Харкові

ОУН і Голод 1946-1947 років на Буковині. Як повстанці документували Голодомор

Наприкінці 1946 року, після жорсткої хлібозаготівельної кампанії, яка вимела із господарств українців практично усі продукти харчування, по всій Буковині запанував голод. Навесні 1947 року результати голоду стали просто кричущими. Численні голодні смерті, спухлі від голоду селяни заполонили буковинські села

Шарлотта Гарріг Масарикова. Замальовка до 170-річчя від дня народження

Шарлотта завжди була надійною підтримкою для чоловіка у складних перипетіях його політичного життя, а також першою і найвимогливішою читачкою усіх праць Томаша. Без її схвалення і оцінки жоден з його творів не йшов до друку. Виважена, спокійна, доброзичлива, але, водночас, непохитна у засадничих питаннях, вона викликала щире захоплення друзів і ненависть опонентів Томаша Масарика.