Чи можна принизити Генія?

Наші предки жили у світі, відмінному від нашого. У світі, де Добро і Зло, Герой і Лиходій були чітко розділені і знаходились у постійному непримиренному антагонізмі. Релігійна свідомість вимагала устремління до святості, і навіть її антипод – комуністичний атеїзм у ХХ-му столітті змушений був на місце Святого письма встановити "Моральний кодекс будівника комунізму", який формально мало чим відрізнявся від загальноприйнятих моральних норм і так само вимагав від людини чітко визначеної громадянської позиції, моральної чистоти і принциповості.

А ще від громадянина вимагали жертовної і безкорисливої праці на благо держави. Усе це створювало перманентний суспільний запит на Героя. Може, це було породженням імперської, а потім комуністичної системи з її тоталітарним способом мислення?

Але ж і на Західному культурному просторі спостерігаємо ті самі явища, – згадаймо хоча б класичну літературу, в якій у кожному творі звеличується Герой – романтичний, войовничий, жертовний.

Підростаюче покоління мало рівнятися спочатку на всеперемагаючих казкових добродіїв, потім засвоїти як ідеал лицарську відвагу і честь, потім примірити на себе мужність і стійкість захисників Вітчизни у війнах останньої доби.

Але із розвитком демократії, з усіма її позитивами і перевагами, ми раптом почали спостерігати зміну суспільної свідомості, коли незаперечні свобода совісті, цінність людського життя і право на самовираження при різкому падінні релігійних ідеалів стають абсолютною самоцінністю, апофеозом якої замайоріли райдужні прапори над юрбами ситих обивателів.

Сучасна західна мораль вчить: громадянин при зустрічі із злочинцем не повинен вступати із ним у боротьбу, якщо це загрожуватиме його життю; полонений військовий, зіткнувшись із тортурами, не несе відповідальності за виказані таємниці, адже ніхто не має права вимагати від людини героїзму; кожна людина має право на вільний вибір батьківщини, релігії і навіть статі...

І от уже Герой не потрібний – навіщо бути нерозумним фанатиком ідеї, навіщо ризикувати собою – любимим – задля інших, навіщо вимагати від себе моральної чистоти – адже усі ми зрештою люди з нашими грішними (донедавна!) потребами…



За цією логікою, улюбленим "героєм" сьогодення стає усереднений обиватель з усіма його слабкостями та комплексами особистих психологічних травм. І тоді тільки він, цей теперішній "герой", може знайти розуміння і співчуття у мільйонів подібних до нього сучасників, а колишні пасіонарії – то вчорашній день, забронзовілі міфи, та й чи були вони взагалі насправді?..



Копирсання у незагоєній рані

Але про що це я? Ось тільки що відбувся Марш захисників Вітчизни, народ святкує 29-ту річницю Незалежності, в центрі міста і в центрі уваги тисячі справжніх незаперечних героїв у військовій формі, – живі і на портретах у руках згорьованих близьких. На кожному кроці святкові вишиванки, люди впізнають в обличчя і вклоняються колишнім політв'язням СРСР – творцям нашої державності.

 
Марш захисників Вітчизни 2020

Здалося, що історія несподівано "крутнула хвостом" і рушила в протилежному напрямку від усього попередньо мною сказаного. І не лише у нас.

Насправді історичний процес ніколи не буває абсолютно визначеним наперед, він завжди багатоальтернативний, куди рушить – залежить від багатьох чинників, зокрема, і від рівня інтелектуального і морального розвитку людства.

Сьогодні, образно кажучи, це дві світоглядні альтернативи, дві картини майбутнього, кинуті на шальки історичних терезів, і яка з них переважить – невідомо…

24 серпня о 18-й годині під "Аркою дружби народів", – званою ще киянами "Ярмом", – в межах кінофестивалю "Молодість" відбулась демонстрація створеного минулого року документального фільму "Ваш Василь" – про поета і героя Василя Стуса.

Всі стільці зайняті, дуже багато молоді. Цікавість суспільства до постаті Поета незаперечний. Але ж не тільки Поета. Про Василя Стуса українські громадяни спочатку дізналися як про політв'язня, звинуваченого в українському націоналізмі і знищеного у таборах.

А його поезій спочатку і прочитати було ніде, а коли почали читати – переконалися, що то насправді нелегка справа, яка вимагає вдумливого зосередження і суголосного поруху душі.

Там, у політичних таборах Брежнєвської доби перетнулися долі багатьох славних українців, і там на межі життя і смерті поезія, мистецтво і високі ідеали набували особливих смислів, відкривали для душі браму у світ внутрішній, вільний і справедливий.

Стефанія Шабатура малювала, багато хто писали вірші, Ярославу Лесіву у сні з'явилася ікона із написаною ніби йому особисто заповіддю "Не великими будьте, але святими", і він після звільнення став священиком.

А Василь Стус, як пригадує Василь Овсієнко, одного разу у задумі промовив: "Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав..."

 
Василь Овсієнко

Творці фільму – передовсім його сценаристка і режисер Світлана Рудюк – задекларували фільм як спробу показати поета таким, яким він був насправді. У фільмі використані фрагменти поезій Василя Стуса, його листи з неволі, щоденникові записи, матеріали слідчих справ, спогади сучасників.

Логічно, що головним коментатором опублікованих документів і головним голосом фільму став син Василя Стуса Дмитро. Адже це він береже і розпоряджається архівом батька.

А ще він кілька років тому опублікував книгу спогадів про батька "Василь Стус: життя як творчість", в якій з перших сторінок пообіцяв абсолютну чесність і відвертість, а наприкінці умістив так званий "покаянний лист" Василя Стуса, написаний ним у найскрутніші хвилини напередодні першого суду 1972-го року.

І протягом всього тексту дійсно відверто розповідає про свою дитячу образу на батька, відсутнього у його житті, коли він, може, був найпотрібнішим…

От і тепер Дмитро Васильович невимушено і відверто тримається перед камерою, хіба трохи позуючи з козацькою люлькою. Так само говорить про дитячі образи, про неприйняття батькового вибору між родинним обов'язком і його громадянською позицією. І так само на екрані мусуються-смакуються рядки з того злощасного листа…

Та стоп! Питання перше: цей лист з матеріалів першої судової справи 1972-го року у книзі Дмитра Стуса поданий як такий, що був написаний для публікації у радянській пресі.

Аналогічний подібним листам деяких діячів українського шістдесятництва, які з'являлися у "Літературній Україні" та інших радянських газетах протягом всього 1972-го року на тлі масових арештів української інтелігенції.

Риторика цих листів однакова, вони як писані під диктовку: людина засуджує свої помилки, відмовляється від будь-яких симпатій до українського націоналізму та ворогів-бандерівців, стверджує свою радянськість і обіцяє більше таких помилок ніколи не повторювати.

Лист має бути написаний власноручно і скріплений підписом. Але на відміну від інших, цей витиснутий з багатостраждального арештанта лист не був опублікований у пресі і взагалі проігнорований слідством.

Начебто тому, що у ньому, знову ж таки на відміну від інших, немає переліку конкретних осіб, від дружби і спілкування з якими автор тепер відмовляється рішуче і назавжди, засудивши їхню антирадянську діяльність.

Отже, тоді цей документ – свідчення хвилинної слабкості поета – аж до його публікації у книзі залишився похованим серед численних паперів слідчої справи.

 

Згодом, після другого арешту, нове слідство перенесло частину документів з першої справи у другу, і таким чином цей-таки документ опинився в числі тих, що опубліковані разом з іншими матеріалами другого суду над Василем Стусом у книзі Вахтанга Кіпіані "Справа Василя Стуса".

Але тут цей лист має зовсім іншу атрибуцію – це лише текст останнього слова на першому суді. Є різниця?! На мій погляд, так. У першому випадку – це публічна заява, що не має зворотної дії, у другому – лише вимушений тактичний маневр серед дуже обмеженої кількості дійових осіб.

Питання друге: наскільки достовірним є текст даного листа? Так, є власноручний запис, є особистий підпис…

Але є і аналогічний випадок з подібним листом у такій же ситуації Стефанії Шабатури, яка потім взагалі заперечувала написання нею подібного документу та ще й заявила, що у день суду щодо неї були застосовані препарати психотропної дії, спрямовані на послаблення волі, через які їй було дуже важко виголошувати своє останнє слово.

До того ж, її лист теж не був взятий до уваги слідством. Для тих, хто не знає, скажемо, що Стефанія Шабатура була однією із найвідважніших, найнепримиренніших борців з радянською владою.

 
Стефанія Шабатура

Але припустимо, що все так – лист був написаний Стусом власноручно, з власної волі і при ясній свідомості… Сьогодні він дуже зручно вкладається у запропоновану деякими істориками концепцію того, що рух українських шістдесятників був чисто культурницьким, дисидентським по-суті і далеким від українських державницьких ідей.

І лише багаторічне ув'язнення у таборах разом із запеклими ворогами радянської влади остаточно поставило цих людей по інший бік барикад. Ідейні переконання – річ суб'єктивна, для когось із них, можливо, це твердження і є вірним.

Повного відторгнення від радянської ідеології у більшості з них ще майже не було, беззаперечно засуджувалася лише сталінська доба. Але присутність у цьому культурницькому русі братів Михайла і Богдана Горинів, Ірини Сеник, Ігоря Калинця та інших представників Західної України, чиї батьки та інші близькі родичі були активними учасниками героїчної визвольної боротьби ОУН та УПА, тісне спілкування з багаторічними політв'язнями сталінських таборів Надією Суровцовою, Борисом Антоненко-Давидовичем, Григорієм Кочуром не лишає сумнівів про історичну обізнаність і політичні симпатії чільних діячів українського шістдесятництва.

А Василь Стус таки належав до гурту тих чільних діячів. Ще з часів Клубу творчої молоді він мав за взірець і найближчого друга Івана Світличного, який постійно ініціював спілкування і культурні зв'язки зі Львівським клубом "Пролісок", а перед самим арештом ми бачимо Василя Стуса у Львові на колядуваннях у товаристві Михайла Гориня, Стефанії Шабатури та інших.

В останнє перед арештами літо до гурту шістдесятників, які відпочивали з наметами на Прип'яті, Василь Стус привіз кілька віддрукованих на машинці примірників своєї літературознавчої праці "Феномен доби або Сходження на Голготу слави", в якій вщент розніс угодовську щодо радянської влади позицію поета Павла Тичини, назвав його "духовним калікою", аргументуючи свої різкі судження розлогими екскурсами до замовчуваної тоді історії України. У цій праці він висловив думку про неможливість для справжнього поета підневільної творчості і про моральну неприпустимість капітулянтства.

 
Вертеп у домі Садовських у Львові. Стоять ліворуч: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура ("циган"), Мар'ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані

Виникає питання, то як же він сам уже через півроку міг таке написати?.. Що це – природний переляк молодої людини, життя якої летить шкереберть? Але ж дійсно перелякані у своїх каяттях слів не добирали, покірно записуючи у "вороги радянської влади" своїх учорашніх друзів. Стус до цього не опустився.

Однак він опинився у своїй боротьбі сам на сам з потужною державною системою, що вимагала від нього негайного вибору: лишитися собою і йти на хрест чи зглянутись на благання рідних.

Більшість українських політв'язнів теж, звичайно, поставали перед подібною проблемою, але родини братів Горинів, Ірини Сеник, мати Стефанії Шабатури, дружини Івана Світличного, Валентина Мороза, Івана Сокульського, Василя Лісового, Євгена Пронюка, Юрія Бадзя були для своїх арештованих героїв надійним тилом, ідейними однодумцями, які готові були не тільки витримати усі незгоди і приниження як члени родин ув'язненого, але й самі ладні були продовжити їхню боротьбу і в разі чого піти за грати.

Найбажаніші для арештанта слова "Будь спокійний. Ми впораємося" Василю Стусу не було від кого почути. Його батьки і сестра були вражені арештом і серйозністю звинувачень, суть яких не могли зрозуміти.

Дружина плакала і єдиним її бажанням було повернути додому коханого чоловіка. А вже під час слідства йому повідомили про хворобу і необхідність негайного лікування маленького сина. Ні, немає на що ображатися Дмитрові Стусу, – адже його батько тоді, якщо вірити тому листу, обрав саме батьківський обов'язок!

Шляхом самозречення, творчого самовбивства, адже якби слідство тоді зглянулось і відпустило поета додому, ким би він став? Поетом з кляпом у горлі, зі зв'язаними крилами? Шкільним учителем? Літературознавцем? Середньостатистичним радянським громадянином? Сумнівно… Може, як писав у листі, пішов би орати землю. Але вже не був би Собою.

До того ж, треба враховувати і такий психологічний момент: текст цього листа для нас, відвиклих уже від радянської риторики, зараз вражає набагато більше і сприймається буквальніше, ніж міг би бути сприйнятим радянським суспільством тоді, коли всі ці стійкі фразеологізми про ворожий Захід, злісних бандерівців тощо були звичним політичним контекстом і практично не бралися до уваги.



Вочевидь, навіть самими каґебістами, яким потрібні були не порожні фрази, а конкретна зрада, реальне відречення Поета. А такого не було, тому наведений документ був проігнорований радянським слідством!

Проте він мав значення для самого Василя Стуса, бо йшов врозріз із його цінностями, свідчив про хвилини сумніву, про "надвисання в смерть"… Однозначно, він ніколи потім не говорив про цей епізод і йому була вкрай неприємна згадка про це насильство над собою.

Отже, його вимушене, а відтак нещире, "каяття" було ним самим рішуче відкинене. Жорстока доля тоді вберегла Поета від самознищення, відкривши йому хресну дорогу. І ставши на неї, він відтепер кається за свою коротку слабкість лише перед убитою Аллою Горською, яка прийшла до нього в ув'язнення у сні-маренні:

"Заходить чорне сонце дня
і трудно серце колобродить.
При узголів'ї привид бродить.
Це сон, ява чи маячня?
Це ти. Це ти. Це справді ти —
пройшла вельможною ходою
і гнівно блиснула бровою.
Не вистояли ми. Прости.
Прости. Не вистояли ми,
малі для власного розп'яття.
Але не спосилай прокляття,
хто за державними дверми.
Свари. Але не спосилай
на нас клятьби, що знов Голгота
осквернена. Але і потай
по нас, по грішних, не ридай."

Всі крапки над "і" розставлені, шлях визначений, ніщо вже не завадить зростанню особистості Героя і досконалості Поета, а ці два поняття в образі Стуса нерозривно пов'язані. Він вносить правки у свої раніші поезії: замість розмитого "Народе мій! Коли тобі проститься…" тепер проголошує:

"О вороже, коли тобі проститься
Гик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Державо тьми і тьми, і тьми, і тьми!.."

І більше ніколи, попри всі старання, каґебістам не вдасться схилити Василя Стуса до каяття. Навпаки, щойно повернувшись із заслання, він оголошує про вступ до Української Гельсінської Групи і отримує новий арешт.

Він свідомий своєї місії і жертви, готовий загинути, але не поступитися. А не менш кохана від цього усвідомлення родина лишилася у минулому житті. Мріяти про повернення – це Спокуса… "Коли життя забрано, крихт не потребую..."

На жаль, у фільмі було лише широко процитовано цей болючий для Поета документ і не було навіть спроби його пояснення, ну крім, хіба, "радянськістю" всіх тодішніх шістдесятників, що є викривленням історичної дійсності.

Про такі речі краще або не говорити зовсім, або ж говорити як про велику трагедію, внутрішній конфлікт та болючий вибір. І, звісно ж, наступне очищення. Інакше є ризик уподібнитись до того невдячного сина, що "не прикрив наготи батька свого". Бо напівправда – та ж брехня, а не задекларована чесність.

Взагалі складається враження, що шановному Дмитрові Васильовичу досі не вдалося перебороти в собі своє дитяче протистояння з батьком і пресловутий комплекс.

Навіть жертовна і така по-людськи зрозуміла любов його матері викликає у нього здивування: "Як то вона все йому толерувала…" Як? Як літописна Ярославна, як дружина, серце якої назавжди було віддане коханому. Слабка і ніжна у стосунках із зовнішнім світом, вона напрочуд сильна і стійка у своїй любові…

 
Дмитро Стус

Треба віддати належне, Дмитро Васильович дійсно відвертий і чесний перед глядачем, і має повне право на таке самороздягання, але чи дав би згоду на такі дії щодо нього його батько?.. Звідки така впевненість, що принижений герой стає ближчим народу? "І все товкти, товкти, товкти…"



Будь-що виправдати Віктора Медведчука

Другим коментатором у фільмі чомусь обрано Володимира Федька. Поруч зі мною на стільцях колишні члени Української Гельсінської Спілки. Побачивши на екрані давнього знайомого, аж підскочили: "О, Федько! Фотограф. А ми ж його ще у 1988-му з Українського Культурологічного Клубу за "сексотство" вигнали! Тепер позиціонує себе крутим експертом з агентурно-оперативної діяльності КДБ?!"

Не знаю, не знайома. Але також не знаю, чому коментарі цієї людини раз за разом переривають зворушливі і документально точні спогади співкамерника Стуса Василя Овсієнка.

На сторінках одного зі своїх акаунтів ("Віктор Македонскі") Володимир Федько закономірно рекламує фільм та, ніби між іншим, додає: "У створенні фільму взяли участь: Василь Овсієнко, Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, Марія Стус, Дмитро Стус, Борис Довгань, Маргарита Довгань, Володимир Федько, Іван Драч, Віктор Медведчук. Я брав участь у фільмі як історик спецслужб і експерт по агентурно-оперативній діяльності КДБ." (25.08.20)

То що це, виявляється Василь Овсієнко і Левко Лук'яненко разом із Віктором Медведчуком працюють над фільмом і є співавторами відтворення правдивого образу Василя Стуса?!

Це винахідлива спроба змусити глядача сприймати Віктора Медведчука як рівноправного оповідача, коментатора, суддю убитого генія? Невже Володимир Федько не розуміє, що перебування в одному (будь-якому!) списку разом з ворогом української держави для справжніх героїв неприйнятне?!

Але у цьому фільмі Медведчук –дійсно важлива дійова особа. Трохи нервово, але впевнено дивлячись у камеру, він заявляє, що ніколи не вважав і не вважає за потрібне зараз виправдовуватись за той епізод зі Стусом. Його репліка коротка і рішуча.

А ніби на підтвердження його слів, тут же вмикається невеличкий фрагмент давнього інтерв'ю з Левком Лук'яненком, в якому Левко Григорович говорить про радянську судову систему і чисто формальну, обмежену роль адвокатів на політичних судах.

 
Віктор Медведчук разом із своїм кумом Владіміром Путіним

Непідготовленого глядача подібна інтерпретація може легко ввести в оману. Вона на лик відвертого ворога натягає маску добропорядного адвоката, що за збігом обставин опинився в непростій ситуації.

Одночасно, подібне бачення підрихтовує і нинішню політичну фізіономію Медведчука – роблячи її прийнятною у пристойному товаристві. Невже випадково?

Роль Медведчука у тому судовому процесі вже вичерпно висвітлена у статті "Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука", а от використання інтерв'ю з Левком Лук'яненком у такому контексті – це просто підлість, адже сам він заперечити свою згоду на таке вже не може!

Але попри те, що цей епізод фільму викликав щире обурення, відчуття наближеності до Поета перемогло завдяки теплим спогадам сестри Василя Стуса Марії Семенівни, його друзів Маргарити Довгань та її чоловіка скульптора Бориса Довганя, і знову його табірного побратима Василя Овсієнка.

Пан Василь розповідає про останні дні Василя Стуса у Кучинському концтаборі. Про цілеспрямований психологічний тиск табірної адміністрації на запального і нервово виснаженого в'язня говорить і останній співкамерник Василя Стуса російський письменник Леонід Бородін – до фільму включений фрагмент його давнього відеозапису…

І от уже коротка, фрагментарна нарізка кадрів з ексгумації і перепоховання у Києві, хрести…

Рідкісні архівні відеозаписи, чудова дизайнерська робота, оригінальне музичне оформлення.

Публіка встає, віддаючи шану Поету і Герою, настрій не для гучних оплесків. Принизити Генія неможливо.

А ведучі вже виводять на сцену Василя Овсієнка, Марію Стус, Маргариту Довгань… Слово бере Василь Овсієнко. Сьогодні йому виступати набагато важче, ніж колись. Не коментуючи фільм, він починає читати Стусові вірші, і здається, що сам Василь Стус дає вичерпну відповідь творцям цієї документальної стрічки:

О вороже! Коли тобі проститься
Гик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах?
Державо тьми і тьми, і тьми і тьми!
Ти крутишся у гадину, відколи
Тобою неспокутний трусить гріх
І докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
Усі стежки до себе захаращуй,
Бо добре знаєш, грішник усесвітній:
Світ за очі від себе не втече.
Це божевілля пориву, ця твань
Всеперелетів – з пекла і до раю,
Це надвисання в смерть, оця жага
Розтлінного весь білий світ розтлити
І все товкти, товкти, товкти
Зболілу жертву,
Щоб вирвати прощення за свої
Одвічні окрутенства – то занадто
Позначено на душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить
І лютий зойк завруниться стожало
Ланами й луками. І ти збагнеш
Обнавіснілу всенищівність роду.
Володарю своєї смерти! Доля
Всепам'ятка, всечула, всевидюща –
Нічого не забуде, не простить.

І, як свідчення глибокого і незгасаючого кохання Василя Стуса до дружини, родини – ніжне, ліричне, написане під враженнями після побачення:

Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча —
так полохко і тонко палахкочеш
і щирістю обірваною врочиш,
тамуючи ридання з-за плеча.
Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні —
хустинку бгаєш пальцями тонкими
і поглядами, рухами палкими
примарною ввижаєшся мені.
І враз — ріка! З розлук правікових
наринула, найшла і захопила.
Та квапилася моторошна хвиля
у берегах, мов коні, торопких.
Зажди! Нехай паде над нами дощ
спогадувань святошинських, пречиста.
О залишись! Не смій іти до міста
занудливих майданів, вулиць, площ.
Ти ж вирвалася, рушила — гірський
повільний поповз, опуст, розпадання
материка, раптовий зсув і дляння,
1 трепет рук, і тремт повік німий.
Пішла — туннелем довгим — далі — в ніч —
у морок — сніг — у вереск заметілі,
Тобі оббухли слізьми губи білі.
Прощай. Не озирайся. І не клич.
Прощай. Не озирайся. Благовісти
про тогосвітні зустрічі звістує
зелена зірка вечора. Крихкий
зверескнув яр. Скажи — синочок мій
нехай віка без мене довікує.
Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!

Люди підсуваються ближче до сцени, аплодують, розпитують… На щастя, нам іще потрібні Герої.

Від листа до ГУЛАГу: як МҐБ цензурувало пошту про операцію «Запад»

На Великдень 1948 року отець Володимир Марущак готував особливу проповідь. Він знав, що попри заборони й обмеження нової влади, відсвяткувати воскресіння Христа збереться чимало людей. 2 травня він відправив службу у старовинній церкві села Новий Кропивник, а тоді — виголосив промову, яка викликала сльози у багатьох присутніх

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. пішов із життя 47-річний поет і правозахисник Василь Стус. Версій, чому це сталося, кілька. Але я певен...

Квота на розстріл "ворогів народу": як праонука знайшла справу репресованого прадіда

У травні цього року при Архіві національної пам`яті відкрився Консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих. Весь цей час співробітники допомагають сотням людей дізнатися, в яких архівах можуть зберігатися таємниці їхніх репресованих родин. Вікторія Тараненко з Дніпропетровщини стала однією з перших, кому вдалося знайти справу свого репресованого прадіда та нарешті дізнатися, за що його арештував НКВД у часи Великого терору.

Ігор Галагіда: «Зміна парадигми – з катів на жертви»

З одного міліцейського документу. Після вбивства українців правоохоронці розпочали слідство. Люди, що вижили, розповіли, що бандити ставили їм питання: хто з них русин, хто – поляк? Того, хто виявлявся русином, – убивали. Ми поки що не знаємо, хто вчинив цей злочин – члени підпілля чи просто бандити, але навіть другий варіант вказує на те, що й кримінальна діяльність могла все ж мати національний характер.