Ґжеґож Ґауден: «На початку XX століття антисемітизм став елементом польської самоідентифікації»

22 листопада 1918 року, після здобуття Львова польськими військовиками, у єврейській дільниці міста підпалили синагогу та розпочався погром. Грабунки та насильство, щонайменше декілька десятків убитих та сотні поранених євреїв. Упродовж останніх ста років цю трагедію у Польщі практично не згадували. І лише декілька місяців тому побачила світ книга «Львів — кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918», яку написав польський журналіст та учасник «Солідарності» Ґжеґож Ґауден

Інтервʼю републікуємо з любʼязної згоди головного редактора "Локальної історії".


Пане Ґжеґоже, про крах яких саме ілюзій йдеться у Вашій книзі? І чи можемо говорити, що поляки — народ толерантний?

— Книга руйнує багато ілюзій, і насамперед — моїх. Виявилось неправдою, що у Львові в абсолютній гармонії жили різні народи. Це крах ілюзій для євреїв, яким імпонувала польська культура і які виховували своїх дітей патріотами Польщі. Це зміна сприйняття подій 1918 року для багатьох поляків. Мої читачі мали враження, що їх позбавили непотрібної, а може, і зручної омани про тогочасний Львів, Польщу та минуле загалом.

Результатом стали єврейські погроми на порозі незалежності Польщі. Події, що відбулися на рубежі 19–20 століть, мали насамперед політичний характер. Багато поляків прийняли думку про те, що вони повинні бути нацією господарів у відродженій Польщі. Із такого кута зору складно бути толерантними та визнавати права людей інших національностей.

Чи можемо сказати, що антисемітизм тоді був певною національною настановою для поляків?

— У польсько-єврейських стосунках траплялися різні випадки. Зрештою, у польській мові є слово tumult, яке використовували на означення єврейських погромів ще від часів Середньовіччя. Однак питання участі поляків у погромах доволі складне, оскільки з кінця XVIII століття Польща не була незалежною державою.

А політика завойовників завжди призводить до загострення внутрішніх конфліктів — divide et impera (розділяй і володарюй). Та із розвитком націоналізму на початку ХХ століття єврейські погроми драматично поширювались.

Ґжеґож Ґауден
Ґжеґож Ґауден

Значну роль у розпалюванні ворожнечі відігравала націоналістична преса, де євреїв представляли деморалізаторами та багатіями, які отримали свої статки, наживаючись на поляках. За підтримки польського Костелу, однієї з головних інституцій, які формували польську самоідентичність, виходили книги, у яких писали, що євреї — це найзапекліші вороги спокою. Тобто духовенство трактувало євреїв як ворогів християнства та католицизму.

Це був політичний процес, процес формування нового польського суспільства, на який особливо сильно вплинула націоналістична ідеологія. У суспільстві панували антиєврейські та антиукраїнські настрої. Тоді, на жаль, для націоналістів антисемітизм став елементом польської самоідентифікації: якщо я "справжній поляк", я католик і а priori антисеміт.

Євреї стали головним ворогом поляків, внутрішнім ворогом, який діє зсередини. На жаль, цей вірус все ще живе у свідомості багатьох поляків.

Наскільки ця ситуація змінилась?

— На жаль, сьогодні в Польщі ці настрої не зникли. Антисемітизм почуває себе добре. Він досі присутній у католицькій церкві, у ЗМІ та у владних колах. Якщо політики дозволяють собі висловлювання на кшталт, що поляк мусить бути католиком, відповідно антисемітизм та ксенофобія мають добрий ґрунт для зростання.

Однак я хотів би наголосити, що, на щастя, сьогодні Польща інша, ніж була понад сто років тому. Сьогодні існує відкрита і рішуча опозиція дуже широкого кола поляків проти націоналізму та антисемітизму. І воля публічно говорити про темні сторінки польської історії. Постійно з'являються нові, проникливі та часто болісні публікації на цю тему. Це дуже важливо і мене це тішить.

На час погрому влада у Львові була зосереджена в руках поляків. Чи могли польські еліти та й загалом львів'яни вплинути на цю ситуацію?

— Працюючи в архівах, знайшов згадки про декілька випадків, коли люди хотіли допомогти жертвам погромів. Однак це були поодинокі епізоди, публічного спротиву з боку львівських польських еліт я не знайшов. Цю трагедію не висвітлювала місцева преса, її не виносили на порядок денний засідань міської влади і з часом вона просто зникла з пам'яті.

Процес забування тривав цілий міжвоєнний період, а згодом події Другої світової війни остаточно затерли пам'ять про львівський погром.

Мешканцям Львова простіше було думати, що це не єврейський погром, який здійснило польське військо, а безчинства дезертирів та розбійників. Процес забування тривав цілий міжвоєнний період, а згодом події Другої світової війни остаточно затерли пам'ять про львівський погром.

Насправді, майже донині польські історики та журналісти не наважувались безпосередньо називати події 22-23 листопада 1918 р. у Львові погромом. Ніхто не насмілився чесно сказати, що саме польська армія напала на беззбройних людей, і що все це відбувалося на очах львівської еліти, вишукано одягнених панів та пань у капелюхах. А також за їх участю.

Погром почався з нападу на магазин Zipper, розташований у центрі Львова, біля Ратуші. Можемо говорити, що напад на цей магазин легалізував наступні дії?

– Із нападу на магазин Zipper погром розпочався, якщо можна так сказати, офіційно. Польські військові розгромили магазин у самому центрі міста, під боком у місцевої влади, біля Ратуші, і не отримали жодного спротиву чи кари. Усе відбувалось на очах поручика Абрахама, який навіть не намагався утримати своїх солдатів.

Відповідно нападники сприйняли це як заохочення, як право на кривду, як можливість помститися євреям за те, що вони не стали на їхній бік. Своєрідна кара за те, що під час українсько-польських боїв євреї зберігали нейтралітет.

 
Розгромлена львівська синагога
DAS INTERESSANTE BLATT, 26 ГРУДНЯ 1918 РОКУ

Що про цей погром писала тогочасна львівська та світова преса?

— Львівська преса нічого не писала про погром. У газетах можна знайти згадки про пожежі чи напади, які відбувались у єврейській дільниці. Утім ці випадки не пов'язували в один ланцюжок і не називали погромом. Писали про те, що грабували та ґвалтували злочинці, яких випустили з тюрем, та дезертири австрійської армії, а не польські військовики.

Перша велика публікація "Погром у Львові і хаос у Польщі (від наших кореспондентів)" вийшла у віденській газеті Neue freie presse. У ній описано злочини погрому, навіть наведено перелік знищених магазинів. Щоправда, кількість жертв погрому була значно завищеною — від 2 500 до 3 000 вбитих євреїв.

Саме з цієї публікації світ довідався про злочини у Львові, і влада Польщі почала нервуватись. У Парижі тривала мирна конференція, і звістка про безчинства під час погрому могли мати для Польщі доволі негативні наслідки.

Якою була реакція польського уряду на погром?

— До Львова приїжджали дві урядові комісії з Варшави. Перша комісія працювала наприкінці листопада — на початку грудня 1918 року. У рапорті підтвердили, що були вбиті (щоправда, кількість жертв була доволі завищеною) та поранені, а також те, що польські солдати ґвалтували жінок та грабували майно. Проте цей звіт побачив світ у невеликому часописі Польської академії наук аж 1984 року.

У січні 1919 року до Львова приїхала друга Надзвичайна урядова слідча комісія, головою якої призначили суддю Найвищого суду Зиґмунта Римовича. Рапорт тоді також не опублікували, а його частини я знайшов у львівських архівах.

У зв'язку з львівським погромом, міжнародна ситуація навколо Польщі ставала вкрай неприємною, і уряд прийняв рішення запросити закордонну комісію. Це був розсудливий крок: дипломати Паризької мирної конференції погодились почекати висновків.

У закордонних звітах вказано, що під час польсько-українських та польсько-більшовицьких боїв у 1918 та 1919 роках від рук польських військових загинуло близько 300 євреїв. У більшості звітів слово "погром" не вживали. Ця цифра виявилась набагато меншою, ніж зазначала світова преса.

В одному з інтерв'ю Ви згадуєте про Владислава Фельдштайна, який у 1915 році говорив про те, що євреї почуватимуться добре у вільній Польщі. Як склалась його доля під час погрому у Львові?

— Коли підпалили синагогу, Владислав Фельдштайн звернувся до капітана Чеслава Мончинського, коменданта польських збройних сил у Львові, по допомогу. Втім Мончинський навіть не хотів його слухати й фактично випровадив за двері. Це була гірка драма для Фельдштайна, який виховував двох синів патріотами Польщі.

Старший син воював у легіонах Пілсудського, а молодший 1919-го загинув на фронті — бився у складі польського війська проти українського.

Обидва прийняли католицизм. Владислав із дружиною згодом також охрестились — хотіли бути похованими поруч із сином на Личаківському цвинтарі у Львові. Подружжя навіть змінило своє прізвище з Фельдштайн на Фельштин. За іронією долі старший син Фельдштайна перейшов на крайні антисемітські позиції.

Він намагався за будь-яку ціну сподобатись польським націоналістам. Навіть написав наповнений фальшивими обвинуваченнями лист-послання до євреїв, який опублікував в одній із львівських газет. Мені видається, що єврейські еліти були більше пропольськими, ніж проукраїнськими.

Одна зі львівських синагог, спалена у листопаді 1918 року
Одна зі львівських синагог, спалена у листопаді 1918 року

Багато євреїв виховували своїх дітей патріотами Польщі. Як можна пояснити цей феномен?

— Прості євреї не мали жодної політичної заангажованості, були людьми релігійними, ходили до синагоги. Мені видається, що єврейські еліти були більше пропольськими, ніж проукраїнськими. Родина Фельдштайнів — не виняток, у ті часи багато єврейських сімей були патріотами Польщі, сподівались кращого життя для себе та дітей. Вони, мабуть, відчували страшну гіркоту, оскільки поляки їх сприймали як людей нижчої категорії.

У книжці цитую листа, якого написав єврей із асимільованої родини. Він пише про те, що євреям було ближче до Польщі, ніж до України, але вони не могли стати поляками через антисемітизм польського суспільства. Через цей факт зберігали нейтралітет і не йшли воювати на боці поляків проти українців. До українців іти не надто хотіли, а до поляків — не могли.

Якою була реакція на Вашу книгу? Чи викликала вона інтерес у польських істориків?

— У моїй книзі зібрані достовірні документи та перевірені факти — підняти з неї полеміку доволі складно. Зрештою, усі джерела перелічив у книзі і сподіваюсь, що вони стануть основою для детальних історичних досліджень на цю тему. Річ у тім, що про тогочасні події у Польщі говорять мало.

Щоб писати про єврейський погром, мені довелось торкнутись міфу оборони Львова польськими військовими. Деконструювати міф про подію, яка належить до пантеону найважливіших в історії Польщі, яку творили мало не святі люди. Виявилось, що ті "святі люди" пішли вбивати та грабувати євреїв. Довелось спростувати легенду про те, що все місто воювало проти українських військових відділів.

Містяни не хотіли воювати. Син Фельдштайна писав, що основою польського контингенту серед львів'ян були батяри — тобто кримінальний елемент.

Чому важливо згадувати про події того часу?

— Коли шукав інформацію про погром 1918 року, вирішив, що мій обов'язок — поділитись знайденими фактами з оточенням. Моя книга — про наслідки ненависті. Книга про злочин, який є результатом націоналістичної ідеології, яка спирається на ненависть до інших етнічних чи релігійних груп населення.

Книга як застереження проти політичних гасел, які розпалюють ворожнечу та призводять до погромів. Звичайно, книги не змінюють світу, але якщо читачі побачать у моїй книзі пересторогу перед ненавистю як політичним інструментом — мені цього вистачить.



Чехословаччина – народження демократії на уламках імперії

У купе потягу, котрий покидав Австро-Угорщину і прямував до Італії, сидів поважний чоловік з доглянутими сивими вусами та капелюхом на голові. Професор філософії, депутат парламенту імперії Габсбургів Томаш Ґаріґ Масарик. Разом з ним в потязі їхала його дочка Ольга. Масарик багато років маневрував між різними політичними течіями, проте в 1914 році, з початком Великої війни, професор прийняв рішення – він зробить все від нього залежне, щоб виникла нова держава – незалежна Чехословаччина. Зараз він прямував в Італію з метою організувати рух опору за кордоном. В разі провалу його задуму, йому і його родині, загрожувала в’язниця. Масарик розумів – або він здобуде державу для свого народу, або вже не зможе повернутися в Прагу.

Шанс на виживання: Київ у роки Голодомору

У роки Голодомору-геноциду абсолютна більшість українців проживала в сільській місцевості. Комуністичний тоталітарний режим, створюючи умови несумісні з життям, спрямував свій удар насамперед проти українських селян. Репресивна машина одним із механізмів злочину геноциду обрала вилучення всього продовольства, що призвело до масової смертності від голоду.

«Чи можна вважати Голодомор геноцидом?»: транскрипт вебінару Німецько-української комісії істориків

24 вересня 2020 відбувся вебінар Німецько-української комісії істориків під назвою «Чи можна вважати Голодомор геноцидом?». Ця дискусія після її анонсування викликала широке обговорення в Україні.

Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»