Третє вбивство Василя Стуса

Свобода слова – це універсальна цінність відкритого, нетоталітарного суспільства. Василь Стус загинув, а точніше був двічі вбитий за спробу реалізувати це право. Перший раз його вбили у 1965 році – вбили як поета. Вдруге його було вбито в карцері колонії особливо суворого режиму у селі Кучино на Уралі. Його тортурували принизливими обшуками, позбавленням зустрічей з рідними, голодом, холодом, забороною писати. Врешті його знайшли мертвим у камері. Тепер - третє вбивство

Від редакції: ми публікуємо виступ Вахтанг Кіпіані​ у Київському апеляційному суді, що 19 березня проводив засідання щодо розгляду апеляційних скарг у справі за позовом Віктора Медведчука проти книжки "Справа Василя Стуса".


Справа, яка сьогодні розглядається в суді, є історичною. Безпрецедентний інтерес як до дійових осіб цієї історії, книги, яка включає в себе документальні, донедавна важкодоступні матеріали, і позов – з вимогою заборонити розповсюдження – цитата – "у будь-якій формі і на будь-якій території".

Ця книга вже виграла справу у позивача. Станом на даний момент вона надрукована і поширена величезним накладом, причому понад 90% книг уже в читацьких руках. Це рекорд. Такого Україна ще ніколи не бачила. Географія поширення – весь світ, сотні книгозбірень у світі – від сільської на Луганщині до Бібліотеки Конгресу США.

Повторюсь. В історії незалежної України, вірогідно, не було більш масової науково-документальної книги. І це при тому, що видання на 90% складається з сухих і складних для сприйняття документів злочинної системи КГБ. Як автор ідеї і упорядник цієї книги я, звісно, щасливий. В країні, де близько половини громадян за рік не купують і не читають жодної книги – це великий успіх.

Звісно, феномен книги – лише частково пов'язаний з задумом і реалізацією. Починаючи з серпня минулого року, коли "Справа Василя Стуса" опинилась на лаві підсудних за ініціативою людини на прізвище Медведчук, прізвище, яке зафіксовано в документальних матеріалах як КГБ, так і руху опору, а також у спогадах його колишніх клієнтів як адвоката.

Василь Стус
Василь Стус

Це була цікава з дослідницького боку робота. І я пишаюсь тим, що тільки в Україні, починаючи з 2015 року, коли вже під час війни, розв'язаної президентом Росії Путіним, колишнім полковником КГБ і де-факто родичем позивача Медведчука, було ухвалено низку так званих декомунізаційних законів і дослідники тоталітарних практик часів комунізму перестали бути залежними від волі працівників архівів, політиків, персонажів справ.

Це велике досягнення нашої країни. І я як історик, який близько тридцяти років, досліджую боротьбу українців за свободу слова і самостійність, не міг не скористатись історичним шансом.

Галузевий державний архів СБУ – колишній архів КГБ – демонструє дива відкритості, конструктивності і орієнтованості на вимоги дослідників. Як професійних істориків, так і членів родин репресованих.

Отримати на руки шеститомну справу № 5, справу Василя Стуса у ГДА СБУ – це була справа кільканадцяти хвилин. Потім були кілька місяців читання і опрацювання документів. Відтак я зробив пропозицію видавництву "Віват" і воно погодилось видати матеріали справи і останніх 5 років життя поета і правозахисника Василя Стуса окремим томом.

За останні 28 років я написав кілька сотень статей і зняв не менше півсотні документальних фільмів про дисидентів, зокрема й про Василя Стуса. Перша з них вийшла у 1992 році у миколаївській газеті "Чорноморія". Ось вона у мене в руках. І в заголовку публікації є ім'я Василя Стуса. Мій інтерес до життя і творчості поета є сталим і глибоким.

 
Фото Василя Стуса з кримінальної справи

Постать Василя Стуса – це ключова фігура літературного та громадського життя УССР другої половини ХХ століття. Як казав ленінградський літературознавець Міхаіл Хейфець ще в кінці 1970-х років – "в українській літературі сьогодні більшого нема".

І тому українське суспільство активно цікавиться Стусом з моменту повернення у труні з Уралу в листопаді 1989 року. І моя книга – є одним з інструментів задоволення інтересу до цієї історичної фігури.

Тисячі публікацій, десятки телеефірів, понад 50 презентацій в Україні, США, Канаді і заплановані, але перенесені через пандемію, публічні заходи в багатьох країнах Європи – це теж докази неймовірного читацького інтересу до поета і книги про його трагічну долю.

Цим вступом я хочу заперечити вигадки адвоката позивача і обман суду, що вихід книги і її розповсюдження якимсь чином пов'язані з політикою. Ваша честь, Вам не складно буде відкрити ззаду примірник книги, прикладений до позовної заяви, і пересвідчитись, що книга вийшла у травні 2019 року.

Ні тоді, ні пізніше я нікуди не балотувався і не є членом жодної політичної партії. Натомість і позивач і його адвокат є політиками. Перший – депутат Верховної Ради від проросійської партії ОПЗЖ, а другий – депутат Київради. "На воре шапка горит", так би мовити.

Я хочу зупинитись лише на кількох важливих особисто для мене нюансах даного судового процесу.

Свобода слова – це універсальна цінність відкритого, нетоталітарного суспільства. Василь Стус загинув, а точніше був двічі вбитий за спробу реалізувати це право. Перший раз його вбили у 1965 році – вбили як поета. Коли комуністична влада заборонила друкуватись йому від власним прізвищем і викинула з аспірантури.

Він прожив 20 років і не зміг більше побачити надрукованого на батьківщині поетичного рядка під власним прізвищем. Я це називаю вбивством творчої особистості.

Вдруге його було вбито в карцері колонії особливо суворого режиму ВС 389/36 у селі Кучино на Уралі. Його тортурували принизливими обшуками, позбавленням зустрічей з рідними, голодом, холодом, забороною писати.

Врешті його знайшли мертвим у камері. Оскільки архіви КГБ у Росії, якою керує полковник КГБ і кум позивача, закриті – ми досі не знаємо нічого про останні дні великого українця Стуса.

 
Вирок Судової колегії в кримінальних справах Київського міського суду по справі обвинувачення Василя Стуса

Свобода слова – це не солоденька водичка. Вона може бути неприємною. Вона показує, хто ким був і є. Адвокат Василя Стуса – якого в книзі я називаю "шісткою комуністичної системи" і "одним з тих, хто розпинав поета Стуса" - зіграв певну роль у життєвій драмі поета. Свого підзахисного.

Важливий акцент – ця книга не про Медведчука! Ця книга про велич Василя Стуса. Але розповідаючи про суд над ним я не міг оминути роль його захисника, призначеного кагебістською державою всупереч волі ув"язненого.

Ваша честь, є такі професії, до яких суспільство ставиться апріорі з повагою. Вчитель вчить дитину, не зважаючи на те, наскільки вона здібна і слухняна, походить з багатої чи бідної родини. Його місія – дати знання, соціалізувати дитину, скерувати до служіння своєму народу і людству.

Лікар – рятує людей, так само не питаючи, хто перед ним на операційному столі. Часом це навіть не дуже добрі члени нашого суспільства, але медик віддає себе, щоб вилікувати того, хто потребує.

І є така професія – адвокат. Він покликаний захистити людину. Навіть убивцю, злодія, ґвалтівника. Але він, якщо професіонал і людина з совістю, вкладається на всі сто в захист від шибениці, довічного ув"язнення і вічного осуду.

У нашому випадку – поряд зі Стусом волею "фашистської", як він сам її називав, держави опиняється 26-тирічний адвокат Віктор Медведчук. До 2015 року його, вже як відомого політика, заслуженого юриста, главу Союзу адвокатів України і так далі, не раз питали про його роль у дисидентських процесах сорокарічної давності. І він завжди обтічно казав, що зробив все, що міг і не відчуває жодних мук сумління через свою тодішню позицію.

І от наступили нові часи. Коли будь-яка людина може піти до архіву колишнього КГБ і сама подивитись, або врешті взяти книгу "Справа Василя Стуса" і прочитати сухі рядки документів про те як же він захищав поета і члена Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Стуса.

Обкладинка кримінальної справи Стуса, що зберігається в Архіві СБУ
Обкладинка кримінальної справи Стуса, що зберігається в Архіві СБУ

Або взяти справу іншого поета і дисидента Юрія Литвина, якого теж захищав Медведчук і який залишив нищівний образ непрофесіонала і залежної від системи людини.

Цитата – це каже поет Литвин – "Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації.

Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець – це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей "інакодумаючих"...". Якби поет Литвин не був убитий у таборі – йому розрізали живіт і залишили помирати – Медведчук міг би сьогодні судити і його.

На жаль, Василь Стус не залишив спогадів про слідство і суд. Нагадаю, йому забороняли писати, навіть клаптика паперу і олівця у нього не було. І щоб залишити світу свої табірні нотатки він щодня ризикував. Аналіз документів, матеріалів, спогадів, самвидаву свідчить, що позиція Медведчука в справі Стуса була такою ж як і в справі Литвина.

Тут важливо нагадати – обидва поети загинули в один день – 4 вересня – з роком різниці – за досі нез'ясованих обставин. І дослідження матеріалів їхніх справ – це спроба дати шанс суспільству зрозуміти – хто і чому вбивав найдостойніших українців.

І тут треба сказати, що співучасником злочинів були і люди з корочками адвокатів. Лише одиниці з них були по стороні своїх клієнтів.

Медведчук, як можна зробити висновок зі справи № 5, був актором у спектаклі, режисером якого був КГБ. Де і суддя, і прокурор, і так звані свідки, і захисник були по один бік. Була поставлена мета – засудити на максимальний термін – вона була виконана. І Медведчук де-факто був асистентом КГБ у цьому процесі.

Одна з цитат, яку позивач вважає "неправдою" - це мої слова з передмови, що злочин перед поетом Медведчук здійснив ще й тим, що не повідомив родині про початок суду.

Василь Стус з дружиною
Василь Стус з дружиною

Злочин – категорія не тільки юридична, але й моральна. Чи треба бути героєм, щоб повідомити нещасній дружині, яка нічого не знає про свого чоловіка, просто день, коли вона може прийти під суд і, якщо пощастить, хоч краєм ока побачити свого Василька? Ні.

Для цього треба бути просто людиною. Біля Стуса людини не було. Була функція, яку на це уповноважила сама система. Де партія – це була одна рука, а КГБ – інша.

Рішенням Дарницького суду вводиться пряма цензура. І на історичне явище – суд над Стусом. І на називання того, кого не можна називати. А саме політика і колишнього захисника Стуса Медведчука. Це безпрецедентно. Я можу зараз у залі суду говорити про Зеленського, Порошенка, Бандеру, Грушевського, кого завгодно.

Але не можу говорити про Медведчука у контексті справи Стуса, бо він, бачте, не отримував від мене прохання щодо дозволу на використання його світлого імені. Не просив. І не проситиму. Це наруга над духом Конституції, правом і історією.

Історики будуть завжди говорити про фігури минулого, які викликають резонанс. І якщо вже долею і волею кагебістсько-комуністичної системи на беззаконне судилище над поетом було викликано адвоката Медведчука, то ніхто цього не забуде.

 
Погодження Київської міської колегії адвокатів про ведення кримінальної справи Василя Стуса адвокатом Віктором Медведчуком

І в кожній статті про злочин перед культурою червоної Москви цей факт буде звучати. Незалежно від того, приємно це чути позивачу чи ні.

Кілька місяців тому журналісти піймали Медведчука під парламентом. Він на запитання про свого клієнта і героя даної книги сказав дослівно таке – "пан Стус мене не цікавив тоді і не цікавить зараз". Отже, і через сорок років поряд вже з пам'яттю поета людини нема.

Адвокат позивача написав у своєму відзиві на нашу апеляційну скаргу масу речей, за які в пристойному товаристві довелося б відповідати. Але як історик я не можу пропустити глузливі і хамські випади у бік історичного джерела, яке я цитую в книзі – самвидавного часопису "Хроника текущих событий".

Це видання в умовах підпілля протягом 15 років інформувало громадян СССР і світ про те, що насправді, а не з брехливих сторінок партійних газет, відбувається у країні. Десятки співробітників "Хроники" отримали за цю діяльність табірні терміни.

Одна з друкарок перед арештом покінчила життя самогубством. Кілька кореспондентів і редакторів загинули. Такою була ціна правди. Для вчених всього світу це видання є одним з ключових джерел інформації про совєтський, зокрема й український чи кримськотатарський, рух опору.

 

І от тепер, у 2021 році, адвокат Кириленко дописався, що ця інформація нічим не відрізняється від "написаної на паркані". Це хамство і наруга над пам'яттю героїв. Я спеціально взяв два примірника "Хроники" - російською та англійською. Вона виходила і іншими мовами.

Прошу суд не брати на себе гріх. Один з трьох пунктів, які Дарницький суд визнав "неправдою" - це пряма цитата з цього джерела. У книзі є навіть скрін зі сторінки. Це ганьба перед світом. Медведчук і його адвокат відкрито здійснюють реванш і вимагають, щоб ми, досліджуючи минуле, спирались лише на книжки та пресу, цензуровані КГБ.

Я не буду розбирати дев'ять притягнутих за вуха епізодів, які лягли в основу цієї справи. Просто вважаю, що коли іменем України політик, який не приховує своєї співпраці з творцем неокагебістської реальності – Путіним, домагається заборони на поширення історичних фактів і оцінок минулого – це дуже небезпечно. Саме це вже відбулося в Росії. І саме таку політику позивач, вірогідно, мріє реалізувати в Україні.

Це третє убивство Василя Стуса. І ви, панове судді, сьогодні маєте історичний шанс поставити крапку у домаганнях лояльного кагебістським практикам персонажа закрити рота всім, хто хоче розібратись у тому, що відбувалося з нашою батьківщиною в останніх роках існування СССР.

 
Reporters

У рішенні Дарницького суду багато обурливих речей, які дискредитують саму ідею чесного і зваженого вивчення матеріалів справи. Чорним по білому написано, що в книзі начебто є якась "художня частина" і, мовляв, нема можливості відділити оцю "художню частину" від документальної.

Це просто знущання над правом і над здоровим глуздом. Суд сам по собі за визначенням не є компетентним у вирішенні як історичних, так і літературознавчих питань.

Якби Дарницький суд хотів з'ясувати гіпотезу про існування в книзі художньої частини – він мав інструменти для цього: експертизи уповноважених на це установ та хоч би і судові дебати.

Але неважко з'ясувати, що жодної секунди під час процесу, який тривав понад рік, про це не було мови. Вже на цій підставі рішення Дарницького суду має бути скасовано як антиправове і абсурдне.

Українці, власники майже 100 тисяч примірників "Справи Василя Стуса", з інтересом і тривогою стежать за тим, яке рішення буде ухвалено від імені держави, за яку віддали життя Василь Стус і його друзі.

Читайте також: Медведчук програв "Справу Стуса"

Як зароджувалася французька плеяда Півдня України

Наприкінці XVIII – початку XIX століття Південь України певною мірою став привабливий для іноземних переселенців. У цей час уряд Російської імперії намагавсяу тому числі освоювати регіон руками західноєвропейців. Не останнє місце у цьому процесі займали французи, які утворили тут потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Вони не просто приїхали заробляти гроші на торгівлі або вирощуванні винограду, але й дали поштовх до розвитку окремих галузей економіки, якими сьогодні тут продовжують користуватися (суднобудівництво, виноградарство, вівчарство, тощо).

Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"

Бабин Яр: гібридні контексти Сергія Лозниці

Мабуть, головною зіркою антиукраїнського шабашу, влаштованого цього року Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» на багатостраждальних кістках його жертв, став кінорежисер Сергій Лозниця зі своїм фільмом «Бабин Яр. Контекст».