Сторіччя Андрія Сахарова та Україна: із архівів КДБ про «головного дисидента і агента ЦРУ»

21 травня виповнилося 100 років від народження Андрія Сахарова – радянському вченому, фізику-ядерщику і людині, яка ще за життя стала одним із головних символів дисидентського руху в СРСР. Сахаров жив у Москві (до висилки в Горький у 1980 році), але був орієнтиром для незгодних (і «головним болем» для КГБ) у всіх куточках країни: йому писали і дзвонили, передавали рукописи, просили поради і кликали на черговий суд з всього Радянського Союзу. Ім’я Сахарова часто згадується в документах КГБ УРСР, що зберігаються в архіві Служби безпеки України

Від редакції: дану статтю републікуємо з люб'язного дозволу автора та проєкту "Настоящее Время".

Андрій Сахаров мав усі привілеї радянської системи. У 50-х Сахаров став одним із творців радянської водневої бомби, у 32 роки отримав звання академіка – наймолодшим у всій радянській історії, мав три зірки Героя соцпраці і Сталінську премію. Все це давало можливість жити забезпечено і безпроблемно. Як і робила тоді більшість академіків та "героїв".

Однак Андрій Сахаров почав відкрито виступати проти випробувань ядерної зброї і поступово перетворився на принципового критика радянської системи.

Він закликав до діалогу сторони протистояння у так званій Холодній війні, писав статті і видавав брошури про порушення прав людини в СРСР, захищав у судах і поза ними фігурантів політичних процесів.

Арешт за вірш і "хворий" суддя

У грудні 1971 року Андрій Сахаров прилетів до Києва. Йому нещодавно виповнилося 50 років. До того моменту він уже встиг побути суперзіркою радянської науки (академік у 32 роки, тричі Герой соціалістичної праці – наймолодший в радянській історії). Однак, на той момент, цю сторінку його життя уже можна було вважати перегорнутою.

У Києві в ті дні мав відбутися суд над українським поетом і дисидентом Анатолієм Лупиносом.

Лупиніс вже був двічі судимий за "антирадянщину", відсидів 10 років. На цей раз його заарештували і судили за публічне читання свого вірша "Я бачив, як безчестили матір..." біля пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві.

В образі матері явно вгадувалася алегорія на Україну за радянської влади.

 
Поет-дисидент Анатолій Лупиніс після арешту, 1971 рік. Фото з кримінальної справи
Aрхів СБУ

Для того, щоб підтримати Лупиноса, стежити за ходом процесу і надати йому розголосу, Сахаров і прибув до української столиці. З ним була соратниця і наречена Олена Боннер. Вони познайомилися не так давно – теж на суді.

Сахаров у мемуарах описує, як їх поселяли у київський готель "Москва": "В готелі нам дали ліжка на різних поверхах, бо в наших паспортах ще не було позначки про шлюб, а моральність в радянських готелях охороняється дуже строго. Позаду нас стояв чоловік, ймовірно гебіст-супроводжувач, і намагався протестувати – мовляв, для такої заслуженої людини можна зробити виняток. У нього, звичайно, була своя мета – полегшити собі стеження, але він не хотів при нас відкритися".

Вранці 16 грудня Сахаров і Боннер зустрілися в готелі з двома місцевими дисидентами – Леонідом Плющем (саме він по телефону розповів Сахарову про справу Лупиноса) і Іваном Світличним. Тоді вони разом вирушили до Київського обласного суду.

Присутність групи підтримки (а тим більш іменитого москвича) на судовому засіданні не входила в плани КГБ – підсудний переконався б у своїй правоті, а процес привернув би додаткову увагу. Найчастіше, потрібна владі атмосфера в суді забезпечувалася запрошенням комсомольської масовки, яка дружно засуджувала фігуранта справи. Але, очевидно злякавшись присутності Сахарова, засідання у той день просто перенесли з надуманої причини.

"З метою запобігання можливих ексцесів у зв'язку з розглядом кримінальної справи Лупиноса судове засідання було відкладено під приводом хвороби головуючого", – доповідав республіканський КГБ в ЦК Компартії України.

Сахаров при цьому згадував, що хтось із їхніх групи встиг побачити "хворого" суддю на роботі.

У той же день москвичі полетіли назад, але через три тижні знову повернулися до Києва. Боннер і Сахаров хотіли пробувати на місці, з'ясувати, коли ж суд все ж відбудеться. Це сталося на наступний день після того, як вони офіційно стали чоловіком і дружиною.

Однак, виявилося, що до Києва можна було не їхати – суд уже пройшов. Лупиноса визнали неосудним і відправили на примусове лікування в психіатричну лікарню. Він став однією з жертв радянської каральної психіатрії. Як вважають дослідники, більшість із них насправді були абсолютно здоровими – примусове лікування використовувалося як спосіб розправи з інакодумцями.

Сахаров і Боннер того разу зупинилися у Києві у відомого київського письменника Віктора Некрасова. Той уже був "на олівці" у КГБ через зберігання самвидаву і дружбу з дисидентами.

У документах КГБ переказано зміст розмови Сахарова з Некрасовим (ймовірно, помешкання прослуховували). Академік, зокрема, висловив намір боротися за звільнення Лупиноса.

 

У подальшому, лікарі неодноразово давали висновки, що "Анатолій Лупиніс одужав", але суд відмовляв у виписці. Звільнився дисидент лише в 1983 році.

Незабаром після суду над Лупиносом, в січні 1972-го, були заарештовані і вже згадані Леонід Плющ та Іван Світличний.

Почалася масштабна хвиля переслідувань української інтелігенції – десятки людей підпали під репресії за "антирадянську агітацію і пропаганду" (серед них – Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл).

Плюща визнали неосудним і запроторили на примусове лікування до Дніпропетровської психіатричної лікарні, яку Сахаров називав однією із найстрашніших (там же якийсь час перебував і Лупинос). Після звільнення, в 1976-му, Плющ зміг емігрувати до Франції. Іван Світличний отримав 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання, на свободу вийшов у 1983-му. Віктор Некрасов пережив низку обшуків, а в 1974 році виїхав з країни і оселився в Парижі.

"Організоване засилання"

Посадити або відправити в психушку самого Сахарова влада не наважувалася. Спочатку свого роду індульгенцією були його наукові досягнення і регалії, пізніше – всесвітня популярність і Нобелівська премія.

Із академіком Сахаровим боролися пропагандистськими кампаніями, що по-суті були цькуванням.

У 1973-му Сахаров дав інтерв'ю шведському журналісту Улле Стенхольму, в якому критикував різні вади радянського режиму. Матеріал цитували ЗМІ по всьому світу. СРСР відповів коментарем ТАСС для зарубіжних країн і статтею "Постачальник наклепу" в "Литературной газете" – для внутрішнього споживання.

Паралельно всесоюзне керівництво КДБ розіслало в республіки вказівку влаштувати академіку так звану "відправку листів".

У СРСР каральні органи практикували організацію написання і відправлення різними людьми чи колективами організацій, заводів листів від "небайдужих громадян". Це була поширена практика цькування, метою якої було імітування засудження громадянами дій дисидента.

Найчастіше КГБ організовували написання і відправлення таких листів за кордон. Наприклад, Білий дім отримував тисячі радянських листів із протестом проти зовнішньої політики США. Швидше за все, авторами були реальні робочі-колгоспники-студенти, які виконували рознарядку КГБ, – хоча не можна виключати, що послання писали самі чекісти.

У теорії це повинно було діяти як точкова пропаганда – деморалізувати адресата, сіяти сумніви, переконувати. Важко сказати, чи досягали подібні акції якогось ефекту, але КГБ періодично ставив такі розсилки собі в заслугу, звітуючи перед партійним керівництвом.

Зберігся і звіт про організовану "відправку листів" Андрію Сахарову.

"За вказівкою КГБ при Раді міністрів СРСР, з метою позитивного впливу на Сахарова, Комітетом держбезпеки при Раді Міністрів УРСР організована відправка листів на його адресу від низки громадян республіки, в яких виражається негативне ставлення до висловлених ним в інтерв'ю "поглядам", – рапортували в українському КГБ.

 

Із мемуарів ми знаємо, що часом в поштову скриньку Сахарова падало до десяти таких листів у день.

Були і погрози. В одному анонімному листі, надрукованому на машинці і отриманому в 1974 році, були такі рядки: "Якщо Ви її (свою діяльність – ред.) не припините, ми будемо вживати свої заходи. Почнемо, як Ви розумієте, з Янкелевичів: старшого і молодшого. ЦК Російської Християнської партії".

Тут мова йде про зятя і соратника Сахарова – Єфрема Янкелевича і його сина, тобто онука академіка – Матвія, якому тоді було лише 15 місяців.

"Не було жодного сумніву, що ця бандитська погроза виходить від КГБ", – писав про анонімку Сахаров.

Справою рук чекістів дисидент вважав і заміну листів його друзів і однодумців на страхітливі фотографії (конверти з адресами при цьому залишалися тими ж).

"У конверти від різдвяних поздоровлень були вкладені фотографії автомобільних катастроф, операцій на мозку, мавп з імплантованими в мозок електродами – таких листів за один-два дні прийшло багато десятків".

А ось листи зі словами підтримки, навпаки, до академіка не доходили. У вересні 1973 року КГБ України повідомляє про вилучення двох таких листів.

Перший прийшов із Дніпропетровської області.

"Шановний академік Сахаров! Я, Олександр Шипов, захоплений вашим вчинком. У нас мало в країні людей, які можуть сказати правду таку, яка вона є. Більшість просто мовчить в пасивному очікуванні чогось або просто бояться", – писав автор.

 

У другому листі, від імені студентів кримських вишів, стверджувалося: "Ми з Вами, як і більшість кримчан".

В обох випадках авторів почали розшукувати чекісти.

"Нема на них Дзержинського"

Мабуть, найсильнішим ударом по радянській "антисахарівській" пропаганді стало присудження дисиденту Андрію Сахарову Нобелівської премії миру за 1975 рік.

"За безстрашну підтримку фундаментальних принципів миру між людьми і мужню боротьбу із зловживанням владою і будь-якими формами придушення людської гідності" – так Нобелівський комітет обґрунтував своє рішення.

Як згадував Сахаров, коли після новини про присудження премії він повертався додому, "дзвінки телефону було чути ще зі сходів – це були привітання від знайомих і незнайомих, з Москви та інших міст СРСР, дуже багато вітальних дзвінків з-за кордону ... багато дзвінків іноземних кореспондентів".

 

Серед тих, хто дзвонив академіку з привітаннями, КГБ України виділяє Тетяну Житникову, дружину і соратницю примусово утримуваного у психлікарні Леоніда Плюща. А також московську дисидентку Тетяну Ходорович, яка перебувала в Києві і спілкувалася із Житниковою.

Судячи з документа, додзвонитися вони не змогли, але відправили вітальну телеграму. Як заявив у бесіді з ними відомий московський артист, який теж приїхав до Києва, Борис Амарант, "присудження премії Сахарова сколихнуло політичне життя країни".

Дійсно, новина з Осло надихнула багатьох інакомислячих по всьому СРСР.

"...Окремі вороже налаштовані особи зі схваленням сприймають присудження Сахарову премії, оцінюють це як перемогу "інакомислячих" в СРСР, як важливий стимул до безкарної подальшої антирадянської діяльності, висловлюють свою солідарність із ним", – сигналізував КГБ.

Близький друг Віктора Некрасова, київський інженер Олег Лапін висловив упевненість, що "ніхто тепер не посміє зачепити Сахарова" і що, якщо його не випустять на церемонію отримання премії, "весь світ ополчиться проти Радянського Союзу".

Сахарова в Осло все ж не пустили, пояснивши такий крок тим, що академік знайомий із державною таємницею, але Олені Боннер дали поїхати. Вона виступала на церемонії вручення премії замість чоловіка.

 
Олену Боннер на церемонії вручення Нобелівської премії вітає король Норвегії Олав V. Осло, 10 грудня 1975 року

Український політв'язень Михайло Горинь не тільки вітав нагородження Сахарова, але і, як зазначалося в записці КГБ, "поширював провокаційні чутки про те, що нібито "академік Келдиш відмовився від посади президента АН (Академії наук – ред.)СРСР у зв'язку з тим, що йому запропонували виключити Сахарова з членів Академії наук".

Різні чутки на цю тему активно циркулювали і в опозиційному, і в науковому середовищі.

Мстислав Келдиш, який 14 років керував Академією наук СРСР, відмовився переобиратися на цю посаду за кілька місяців до появи цитованого документа – але не через Сахарова, а за станом здоров'я. У багатьох публікаціях зустрічається твердження, що раніше, коли влада поставила питання про виключення Сахарова з АН, Келдиш дійсно заступився за нього і відстояв.

Є ще одна популярна історія про ті події, яку розповідають як легенду.

Якщо вірити їй, Келдиш зібрав вузьке коло видатних вчених, щоб вирішити, чи потрібно виключати Сахарова.

Фізикохімік Микола Семенов зазначив, що прецедентів виключення академіків ще не було, на що фізик Петро Капіца парирував: один прецедент був – Гітлер виключив Ейнштейна з Прусської академії наук. Нібито цей аргумент переконав Келдиша, що Сахаров повинен залишитися академіком.

Навіть якщо така розмова дійсно була, Семенов із Капицею допустили неточності (можливо, свідомо, щоб допомогти Сахарову): академіків, оголошених "ворогами народу", не раз виключали, а Ейнштейн після приходу нацистів до влади сам вийшов із Прусської академії наук.

Колишній член Організації українських націоналістів і політв'язень Євген Чередниченко вважав, що премія перетворила Сахарова в "апостола", до якого тепер буде прислухатися весь світ.

 

Філолог Кондрат Сторчак, який "перебував у розробці КГБ", розраховував, що нагородження Сахарова "сприятиме зростанню кількості дисидентів, або ж просто тих, хто байдуже ставиться до партії і до з'їздів, або ж ховають свої ворожі почуття до них".

Радянська влада на рішення Нобелівського комітету відреагувала так само, як і в інших подібних випадках, – пропагандистською кампанією у пресі.

"Знову, як це було в 1973 році (після інтерв'ю Стенхольму – ред.), з'явилося багато статей, в яких "розвінчувалася" моя діяльність, окарикатурювалися і висміювалися мої статті, а рішення Нобелівського комітету характеризувалося як ворожий, провокаційний акт", – згадував Андрій Сахаров.

Як і раніше, КГБ зайнявся розсилкою листів "обурених громадян" – але тепер не тільки самому Сахарову, а й до Нобелівського комітету в Осло.

"З метою викриття Сахарова перед світовою громадськістю як ярого антирадянщика, а також справжнього змісту провокаційних, ворожих СРСР дій комітету з Нобелівських премій, КГБ при КМ УРСР вважає за доцільне організувати направлення на адресу зазначеного комітету та Академії наук СРСР (для Сахарова) листів-протестів представників трудящих республіки, в тому числі відомих учених, діячів культури, мистецтва і одночасну публікацію таких матеріалів через можливості АПН за кордоном", – наголошується у записці КГБ.

Що стосується більшості радянських громадян, то чекісти запевняли: "Трудящі республіки гнівно засуджують ворожу нашій країні акцію – присудження Сахарову А.Д. Нобелівської премії миру, розглядають її як плату за зраду, блюзнірство над чесним народом, спрямовану проти розрядки міжнародної напруженості, на розпалювання ворожої СРСР кампанії за кордоном і активізацію антирадянських елементів всередині країни".

Як приклад "засудження трудящими ворожої акції" КГБ наводить слова старшого викладача Харківського педінституту А. Шарапова, передані агентом: "Людина, яка кинула науку, щоб обмовляти свою Батьківщину, яка підтримує звірства фашистського режиму в Чилі, недостойна бути вписаною в книгу лауреатів".

Підтримка Сахаровим "звірств фашистського режиму в Чилі" – одне із найбільш поширених звинувачень, поширюваних КГБ, на адресу дисидента.

Восени 1973 року, після перевороту Августо Піночета в Чилі, смертельно хворий поет-комуніст Пабло Неруда був поміщений під домашній арешт. Андрій Сахаров, поет Олександр Галич і письменник Володимир Максимов виступили зі зверненням на захист Неруди, адресованим чилійському уряду.

Текст містив звичні для такого жанру звороти і прояви ввічливості. Серед них і таку: "Насильницька смерть цієї великої людини затьмарить на довгі часи оголошену вами епоху відродження і консолідації Чилі".

Вирвавши цю фразу з контексту, радянська преса піднесла її як вираження "симпатії до чилійської хунти".

"Реакційні кола Заходу дали Нобелівську премію Сахарову за те, що він працює на них проти нас, збираючи під свої прапори весь непотріб, усіх відщепенців, ворогів розрядки, за яку бореться все прогресивне людство. Цей зрадник їсть наш хліб і на наш же стіл паскудить", – висловився Я. Букатніков із Дніпропетровська.

Для інженера з Києва В. Левченка нагородження Сахарова не стало несподіванкою – він вважав, що це "стара тактика антикомунізму" з метою захистити академіка від "санкцій держави", і провів паралель із двома іншими неугодними для влади лауреатами – Борисом Пастернаком і Олександром Солженіциним.

 
 

До хору громадських засуджувачів Сахарова приєднали голоси іноземців. Перш за все, в документах цитували студентів українських вишів із Африки і Південної Америки.

Так, Родольфо Обандо Акуна з Коста-Ріки охарактеризував Сахарова як "відомого екстреміста".

Багато респондентів, чиї висловлювання наводяться у документах КГБ, вважали, що з Сахаровим обходяться занадто м'яко і його потрібно позбавити громадянства і вислати з країни (як незадовго до цього Олександра Солженіцина) або посадити.

Мистецтвознавець Юрій Варварецький заявив: "Не можу зрозуміти позиції нашої влади, як з ним "панькаються", хоча всім зрозуміло, що він ворог і йому місце не в Москві, а в Сибіру".

"Нема на них Дзержинського, він би їм показав, як треба нас поважати, ніхто з цих покидьків не зміг би і рота розкрити", – нарікав одеський інженер Н. Туницький.

 
Будинок, в якому Андрій Сахаров жив у засланні

Без нагород і на засланні


У тому ж дусі витримані зведення КДБ про реакцію людей на події січня 1980 року, коли Сахарова позбавили всіх радянських нагород і звань (крім академіка) і вислали в Горький (тепер Нижній Новгород) – місто, закрите для іноземців.

Це була відповідь на інтерв'ю і заяви дисидента із засудженням вторгнення радянських військ в Афганістан і підтримкою ідеї бойкоту московської Олімпіади.

КДБ інформував, що рішення влади "активно обговорюється", серед іншого і в робочих колективах.

У документі наведено слова електромонтера Дніпропетровського електровозобудівного заводу Б. Лисуна: "Позбавлення Сахарова всіх нагород – це останнє попередження. Тепер навколо цього факту підніметься галас, організований західною пропагандою. Однак радянські люди, на численні прохання яких був зроблений цей крок, дадуть гідну відсіч підступам буржуазної демагогії. Підтвердження тому – обговорення і схвалення робочими цеху дій нашого уряду".

Завідувачка відділом Палацу піонерів і школярів міста Чернівці Л. Туревська висловила побажання, щоб Сахарова "як кримінальника" відправили "у такі віддалені місця, в яких він не зможе слухати ворожі заокеанські "голоси".

В. Сазонкін, інспектор Рівненського відділу культури, був переконаний, що Сахарова давно потрібно було посадити "як агента ЦРУ". "Це не вимагає доказів. І так ясно, на кого він працює", – додав він.

 

Офіційно висилка Сахарова ніяк не була пов'язана з майбутньою московською Олімпіадою, але багато інакодумці не сумнівалися, що від академіка позбулися перед прийдешніми Олімпійськими іграми.

У цьому контексті КГБ згадує українського поета і політв'язня Василя Стуса (в документі він охарактеризований так: "повернувся в м. Київ після відбуття покарання український націоналіст, ніде не працюючий").

У колі однодумців він говорив: "Дії влади щодо Сахарова носять тимчасовий характер. Після Олімпіади його можуть повернути, якщо він буде вести себе лояльно".

Кілька місяців по тому самого Стуса заарештували – як вважається, в рамках тієї ж хвилі репресій перед Олімпіадою. Поет був засуджений на 10 років таборів і на свободу вже не повернувся – він помер у табірному карцері в 1985 році.

Андрій Сахаров у Горькому лояльно себе не вів, і разом з Оленою Боннер провів на засланні майже сім років.

Повернутися в Москву їм дозволили вже під час перебудови. Щоб повідомити про це, наприкінці 1986-го, академіку подзвонив особисто сам Михайло Горбачов.

Після повернення із заслання Андрій Сахаров, якому було 64 роки, прожив ще три. За цей час він встиг стати депутатом Верховної Ради СРСР і представити проєкт нової Конституції СРСР. Нагороди та звання Сахарову так і не повернули – ні при житті, ні після смерті.

Мерія Москви не погодила у травні 2021 року проведення публічної виставки, приуроченої 100-літньому ювілею російського науковця, правозахисника та лауреата Нобелівської премії миру Андрія Сахарова.





«Західні Креси»: українська спадщина східних земель III Речі Посполитої

На значній частині східних земель III Речі Посполитої протягом століть розвивалися українська культура і мова. Нині польське суспільство часто не бачить або недооцінює українського виміру культурної спадщини цих земель.

Хто і коли вигадав гасло "Слава Україні!"

Гасло народилося у Харкові. Загриміло на всю Україну з Києва. Збереглося завдяки зусилллям галичан і волинян у Львові та Рівному. Але в збірнику праць Степана Бандери немає отої популярно вживаної в інтернеті цитати, яка йому приписується: "І прийде час, коли один скаже: "Слава Україні! ", а мільйони відповідатимуть "Героям слава!"

Молоде життя Євгена Побігущого-Рена

Незважаючи на польську займанщину, українське життя в Коломиї, зглядно у молоді, дуже активне і рухливе. Діють у місті два українські покоління – батьки молодих людей, і вони самі – нове покоління українських патріотів. Оці "молоді" страждають від програної боротьби батьків, їхнього сидіння і квиління про те, що треба змиритися з фактичним станом. Натомість молоді час від часу все голосніше ставлять своїм завданням визволення рідної землі від окупантів і загарбників, особливо ті, що вже воювали за Україну

Знайти місце для шляхти в українській історії. Візія оптимістична

Події середини XVII cт., що кардинально змінять українську історію, ми оцінюємо через кілька століть потому. Знаємо, як струсонуть вони Річ Посполиту та світ навколо неї; знаємо, до яких наслідків призведуть. Їх учасники, проте, таких знань не мали, вони діяли так, як диктувала їм тогочасна система цінностей. Цінності ж залежали від того, до якого стану людина належала, в якій частині держави жила, в якій родині народилася й чим у житті займалася. Додаймо, що історія – це не хімічний дослід, де всі елементи зважено й пораховано. Тож ми можемо хіба що здогадуватися, якого елементу виявилося забагато, а якого – забракло, щоб на позір стабільний світ злетів у повітря