Декомунізація–дерусифікація–деколонізація: розірвати замкнене коло

Колись було модно говорити про «привид комунізму», який бродить Європою. Як його зупинити ментально нині? Чи розуміє Україна й колективний Захід реальні загрози у разі його повернення? Чи є «фантомні болі» у людей, які прожили більшу частину життя в СРСР? Чи мають право старші покоління подавати радянську історію своїм онукам винятково в рожевих тонах? І – найголовніше – до чого може призвести романтизація цієї епохи в очах молоді, яка ніколи не жила під державою-окупантом?

– Ну, ты же по-украински можешь? – каже дівчина років 20-ти хлопцеві-ровеснику. Обоє виходять з поїзда "Київ-Запоріжжя" на станції Дніпро-головний. Вбрані по-літньому. Дівчина в шортах і тенісці, хлопець у легких штанях і сорочці. Вона поправляє рюкзак.

– Могу, но зачем, если можно по-русски?

– Бо Book Space – це український фестиваль!

– Ну, добре. Може, нарешті поїдемо до готелю? – усміхається хлопець.


Дніпро. Вересень. Книжковий фестиваль

Рушаю за ними. До Дніпра їду по роботі. Крім обов'язкових репортажу й кількох інтерв'ю, які маю написати для журналу, хочу з'ясувати, наскільки місто українське по мові й прогресі в декомунізації. Зрештою для українців це пов'язані речі, адже декомунізація = дерусифікація = деколонізація.

Роблю це для проєкту "Переосмислення радянської історії". 2019-го його заснувала компанія DVV International Ukraine спільно з Всеукраїнською асоціацією Нова Доба за підтримки Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини в Україні.

Він має на меті аналіз радянського минулого і його уроків. Зокрема – з'ясування того, чим був цей досвід для українців та як вплинув (і впливає) на формування їхньої сучасної ідентичності. Чому важливо для новочасного суспільства.

Ідеться про об'єктивне висвітлення радянського періоду в історії України при вивченні в середніх школах, а також – формування конструктивного діалогу в суспільстві довкола історичного спадку, який лишився нам 30 років тому й досі не є належно осмислений.

За три роки свого існування проєкт постійно розширюється: в його рамцях провадять свої дослідження історики, освітяни, журналісти і всі небайдужі до цього періоду люди.

На мій погляд, проєкт покликаний просунутись далі номінальної декомунізації у вигляді перейменування вулиць та населених пунктів. Збагнути ідеологічну хибність і шкідливість комунізму. Мені здається, він має на меті спонукати українців проговорити цей переважно травматичний досвід, аби могти рухатись далі.

Адже непроговорена травма лишається тягарем, а незасуджене непокаране зло повертається як фенікс з попелу і множиться та сильнішає.

 

Колись було модно говорити про "привид комунізму", який бродить Європою. Як його зупинити ментально нині? Чи розуміє Україна й колективний Захід реальні загрози у разі його повернення? Чи є "фантомні болі" у людей, які прожили більшу частину життя в СРСР? Чи мають право старші покоління подавати радянську історію своїм онукам винятково в рожевих тонах? І – найголовніше – до чого може призвести романтизація цієї епохи в очах молоді, яка ніколи не жила під державою-окупантом?

Як розтлумачити що таке совок з його голодоморами, примусовими переселеннями й політв'язнями нинішнім підліткам об'єктивно? Зрештою, як прийти до суспільного консенсусу? Саме ці запитання спонукали мене написати цей есей.

Таксист спочатку скаржиться російською. Каже: замовлення часто відміняють в останню мить. Коли питаю, що хорошого в місті, несподівано переходить на українську:

– Мер набудував стільки житла, що можна всю Білорусь поселити, – каже. – Правда, тільки тих, що проти Лукашенка, – уточнює напівжартома.

На фестивалі зустрічаю літературознавця Ростислав Семкова. Готується модерувати захід до ювілею Лесі Українки. Каже, що має приємне враження від фестивалю:

– Видавці запевняють, що відсоток українськомовних читачів зростає. Це не може не тішити.

З Фестивального причалу чути голос із гучномовця: "Уважаемые гости! Пароход отправляется. У нас есть тёплые пледы для вас". Заходжу на презентацію книжки письменника й вояка Сергія Сайгона. Він родом з Дніпра, але говорить диким суржиком: "Пока писатиму, як і раньше, але мене будуть переводить на український язик".

Стаю в чергу до яток з вуличною їжею. Головний редактор журналу "Тиждень" Дмитро Крапивенко запитує в продавчині: "За алкоголь і м'ясо платити разом чи окремо?" Затуркана дівчина недочула. Дивиться запитально. Втручається чоловік із хвоста черги: "Язык надо было учить! Человек спрашивает алкоголь и мясо вместе платить?". Лунає загальний сміх.

Нарешті добираюся до локації "Нова близькість". Тут відбувається дискусія "Трансформація культури пам'яті в Україні та декомунізаційні процеси".

 

– У Дніпрі ми мали заповідник комунізму. Фактична боротьба зі злочинною ідеологією почалася тільки після Революції гідності, – каже історик Ігор Щупак.– З'явилися вулиці головнокомандувачів УПА Романа Шухевича й Василя Кука, ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова. Уявити це кілька років тому було неможливо. Колишня Кірова стала Гончара. У плані декомунізації в Дніпрі зробили, можливо, не все, але багато. Найголовніше, що ми її почали. Наступний крок деколонізація мислення.

– Я не зовсім згоден з паном Ігорем. Уважаю, що відбулася тільки топонімічна декомунізація, – опонує журналіст і активіст Олег Ростовцев, 55 років. – Це лише один з етапів багатогранного процесу. Декомунізація потребує усвідомлення й глибини. Поки що є багато людей з позицією "какаяразніца". Треба змінювати свідомість комплексно.

Є три етапи: перший – декомунізація радянських людей, другий – те, що треба зробити, щоб комунізм не транслювався в майбутнє, і третій – розуміння, що декомунізація – це не тільки Сталін і Ватутін, але й Володимир Висоцький, Алла Пугачова, Марк Захаров і Віктор Цой…

Хочу слухати далі, але мушу бігти далі на наступний захід.

– По суті, це була ще остання книжка українського самвидаву. Києвом ходило 700 її ксерокопій. Водночас – перша книжка, видана в незалежній Україні, – згадує Оксана Забужко на ретроспективній розмові "25 років "Польовим дослідженням з українського сексу". У лівій руці тримає мікрофон, а правою робить обертальні рухи. – Фактично, це 25-ліття нової літератури й видавничого ринку, а не тільки однієї книжки. Така собі книжкова декомунізація по-українськи. Виривання з системи.

– Після першої презентації "Польових досліджень…" в 1996-му в листі Шевельову ви писали, що відбувся культурний відрив України від російської імперії. Чи це так? – запитує Оксану Забужко ведуча Мирослава Барчук. Вона в темно-синьому піджаку поверх білої футболки. Волосся зібране в хвостик.

– 1996-го я мала підстави для такого оптимізму. Росія займалася перерозподілом фінансових потоків. Їм було ще не до нас і ми мали шанс. Потім він зник. 2001-го вийшло російськомовне видання "Досліджень…". Мене номінували на премію "Русский бестселлер". Однак я відмовилася, сказала: "Я українська письменниця". Тоді вони втратили до мене інтерес. Культурна заманка не спрацювала.

Читачі запитують авторку, чим книжка найцінніша для неї?

– Тим що розбудила найкраще в людях. Читачки від 20 до 60 писали мені в листах: "Це про мене. Я зрозуміла, що я нормальна". Дехто навіть казав: "Ви врятували мене від самогубства".

 

До мене піходить креативна директорка Book Space:

– Це ще презентація "Польових досліджень…"?

– Ні, це вже "Як рубали вишневий сад", – відповідаю.

– Це есе завдовжки в книжку. Написала торік на карантині. Це мікс мемуару з детективом, – каже Оксана Забужко на презентації книжки "Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса". – Головні герої – Антон Чехов і петлюрівська інтелігентка Оксана Линтварьова-Чикаленко. Якось Оксана Міяковська-Радиш показала мені фото своєї приятельки-тезки. Це вона, Оксана Чикаленко, розбила серце Юрію Шевельову. Через неї він ніколи не одружився. Її доля теж не мед.

Чотири рази виходила заміж і кожного її чоловіка розстріляно. А ще Оксана Радиш показала фото із Сумщини. Три сестри на тлі вишневого саду. Це – тітки Оксани Линтварьової-Чикаленко. У їхньому домі літував Антон Чехов. Наймав у них дачу. Була багатолітня дружба із залицяннями і фліртами молодого Чехова. Ось звідки в Антона Павловича український вишневий сад.

Читачі запитують, чому такого дослідження немає в росіян, які вважають Чехова своїм класиком.

– Русисти не люблять цю тему. Як українська інтелігенція кінця ХІХ століття впливала на російську культуру. Зрозуміло, що сестри – нащадки козацької шляхти чи старшини. Ніщо не береться нізвідки. Цей сюжет дає зрозуміти, чому Чехов не став і не міг стати українським письменником.

Росіяни вдавали, що сучасної української культури не існує. Використали метод, який пізніше перейняли комуністи. Емський указ викреслив нас із числа цивілізованих націй на 40 років. Нашу модернізацію заблокували. Дозволили тільки архаїку. Влаштували культурний геноцид. А ми вижили.

Читачі запитують чи були світлі часи в українських письменників того часу.

– До Емського указу наші громадівці давали собі раду. Зокрема Драгоманов. Підкупили петербурзького цензора після Валуєвського циркуляру. Кільканадцять років українські книжки ніби й були заборонені, але виходили.

Театр грав одну виставу російською, одну – нашою. Доки цензор не пішов на пенсію. А в 1876-му стався культурний локдаун на 40 років. По суті, наша література – історія успіху про те, як ми з нічого створили модерну Україну.

 

Повертаюся додому, а тема не відпускає. За вікном поїзда мелькають дерева. Майже такі, як у селі на Черкащині, відкіля походить мій рід. Дістаю смартфон і хочу відшукати якесь фото звідти, аби порівняти і натрапляю на фото вишитого рушника.

Це не просто рушник, його вишила моя рідна тітка. На ньому відома всім українцям постать, яка народила ідею "українського світу", у відомій шапці. Але історія рушника символічна.

В совєцькі часи тітонька Рая не мала змоги слухати ВВС, Радіо "Свободу" чи "Голос Америки", а вплив пропаганди був колосальний. Тому на рушникові вишила Леніна. Адже про нього розповідали з кожної праски й холодильника. Коли ж повіяли державницькі вітри й ми здобули незалежність, дізналася про сумнозвісні слова Леніна "расстреливать украинцев без суда и следствия, чем больше, тем лучше для революции" та інші жахливі факти діяльності кривавого вождя.

Виплутала портрет великого ката України й вишила зображення Шевченка. В цьому родинному мінісюжеті – драматична історія всієї країни. Виявляється, портрет на рушникові може мати сюжет свідомісної еволюції.

Аби трохи розвіятися, вмикаю Українське радіо. Історика Олександра Палія запитують, що робити з пам'ятником Щорсу на Бульварі Шевченка. Пан Олександр без зайвих роздумів пропонує цікавий хід. Оскільки пам'ятник робив маестро Іван Кавалерідзе й він має мистецьку цінність, найдоречніше було б "приробити" зрадникові Щорсу, який воював проти УНР, "державницьку" голову Петлюри, чия вулиця майже впирається в постамент.

На вулиці головного отамана військ УНР і голови Директорії – лише скромний барельєф. То чому б не зробити своєрідний петлюрівський архітектурний ансамбль? Адже це людина, яка проголосила "IV Універсал" і з якою асоціюється постання Української держави у 1918-му. Щорса навіть валити не треба, як Леніна. Менше зусиль – більше користі. Історична декомунізація в дії. Майже, як у тітоньки Раї. Щоправда, поки що тільки на рівні ідеї.

 

Ведуча Тетяна Дем'яненко розповідає, що її знайомий пережив інфаркт, коли дізнався про штучний Голодомор та інші злочини керманичів СССР. Але комуністом після того бути не перестав. Дерева якось сумно схилили голови за вікном…

Перемикаю канал. Олена Гусейнова розповідає про те, як наш знаний письменник Андрій Содомора, перекладаючи Горація в 1982 році, писав у передмові видання: "Радянська людина може багато чого взяти від Горація". Мало минути довгих 39 років, аби в 2021 він зміг перевидати свої переклади й написати "українець" замість "радянська людина".

Зрештою, 2021-го світ побачило 14-томне видання творів Лесі Українки, яке вже не має обкладинки жовто-хворобливого кольору. Саме тим кольором совєцька влада натякала на те, що Леся Українка була "хворобливою дівчинкою, яка щось та пописувала" замість того, аби казати про класикиню, на якій трималася українська література після Шевченка й Франка.

Далі – інтерв'ю з Петром Яценком. Він автор книжки "Союз радянських речей". Останнім часом часто питаю себе риторично: "Як бути з молоддю, яка романтизує СССР, почувши від котроїсь бабусі, що там "было так хорошо и стабильно". І ось Петро відповідає: треба проводити з дітьми майстер-класи й воркшопи. Треба гратися, але серйозно. Аби юні українці, народжені в Незалежній, збагнули, що таке совок, треба розмовляти з ними зрозумілою їм мовою.

Скажімо, погратися в черги й дефіцит. Є обмежена кількість товару, якого не вистачить на всіх, але за яким треба відстояти годинну чергу. Або – забавлянка в гроші й магазин. Видати кожній дитині досить велику суму грошей, за яку вона зможе купити тільки стару консерву, тюльку, халву і черствий хліб. Свіжий розібрали.

Ще можна погратися в дисидентів: сказав правду чи не погодився з "лінією партії" – в тюрму. Сказав патріотичну правду – в тюрму на 20 років. Пішов на співпрацю з адміністрацією, доносячи на співкамерників – вийдеш трохи раніше. Ось вам, дітки, рай ковбаси по 2, 20: відчуйте, а тоді думайте, чи ностальгувати й прагнути реставрації.

 

Перемикаю на програму-гру "Чорним по білому". Ведуча Ніна Жежера розпитує відеоблогерку мовно-діалектного спрямування Ідею Олександрівну, чому взяла таке чудернацьке ім'я за псевдонім. "Хочу витравити з імені радянський зміст", - каже дівчина. Подумки усміхаюся: з такими блогерами маємо шанс вирватися з червоного болота ментальної окупації.

Отця і волонтера Сергія Дмитрієва запитують, чому на передку російсько-української війни наші вояки можуть обирати капеланів різних конфесій, окрім священників московського патріархату. "Бо священників МПЦ сприймають як диверсантів і ворогів". І це теж наслідок української декомунізації. Хай часткової. Хай кволої і часом безпорадної. Так, ціною війни й 15 000 небесних героїв. Але вона триває і точка її неповернення минула…

Київ зустрічає холодним, але сонячним ранком. Добравшись додому, в голові ще вирують радісні літературні події, але роздум про операцію "втекти від руского міра" чи, як казав Микола Хвильовий, "геть від Москви" плаває впертою чаїнкою зверху.

Пробігаю очима по книжковій полиці. Думаю: що б його почитати для релаксу.

Раптом натрапляю на роман "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського. Дістаю. Відкриваю навмання і читаю: "…на Різдво в шабельниках купили кулемет, на тім тижні на ярмарку виміняли за рибу кулемет Кольта без станка у дядька з Медина. Весною виведу у плавні чоловік двісті-триста. Будемо червоні пароплави зупиняти. В разі потреби, Курінь Білого Яру в складі від двохсот до п'ятсот чоловік приведу до Холодного Яру".

Це слова мого двоюрідного діда – боровицького отамана Якова Щириці-Мамая на нараді проводу Холодноярської республіки на Чигиринщині – полку гайдамаків Холодного Яру. Вони чинили опір більшовицькій окупації України під час визвольних змагань 1917-1921 і визнавали юрисдикцію Армії УНР.

Гортаю далі: "Мамай, як припекло, утік із Плавнів до Катеринослава. Під своїм правдивим прізвищем Щириця став професором в інституті народної освіти. Належав до СВУ, виховував у національному дусі студентів. Викрили завдяки жінці… Хотів сина до себе забрати, щоб на борця виховати. Привезли до Черкас.

Оце пару місяців тому при мені на розстріл із камери забрали. Пішов старий спокійно. Попрощався з нами: "Доживете,  каже – привітайте від мене вільну батьківщину. Для неї невільної я зробив, що зміг…" А "старому" було лишень 42…

 
Учасники з'їзду Вільного козацтва в Чигирині у 1917 році

На цій же сторінці якийсь лист. Розгортаю. Відповідь прокуратури Черкаської області на мій запит реабілітувати діда як борця за незалежність. Відповідь більш ніж цікава: "…За результатами перевірки кримінальної справи Верховний Суд України визнав, що вирок "розстріл" від 19.04.1929 є обґрунтованим".

І це в 2016 році! Через два роки після Революції Гідності українська прокуратура посилається на ще радянський (!) закон про реабілітацію жертв політичних репресій, ухваленого ще до Незалежності – 17.04.1991…"Враховуючи викладене, (…) Ви можете звернутися до Верховного Суду за роз'ясненням порядку оскарження вказаних рішень".

Та ні, шановні. Не я маю звертатися до держави, випрошуючи чогось "соромливого". Це держава має повідомити мені новину запізнілої справедливості: що вона вже не вважає "ворогом" людину, яка боронила Україну від російсько-комуняцького окупанта і знайшла в собі мужність його реабілітувати. Бо це її обов'язок. Адже він воював і помер за те, аби ви могли в теплих кабінетах Незалежної держави працювати.

2018 року, вже після мого клопотання, Верховна рада України прийняла Закон України Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років. Вірю, що час визнання всіх героїв вже близько. Інакше гріш ціна такій країні, де всі декларації – номінальні, а замість патріотизму – дії у фарватері "руского міра". Адже декомунізація – це не тільки визнання героїв України шляхом називання вулиць. Це ще й їхня реабілітація. Це і є деколонізація. Ментальна деокупація. Свобода – це керуватися своїм національним інтересом і нічим більше.

Хочу знайти ще деякі факти по розвінчанню образу "білої й пухнастої" влади "тюрми народів", але мій комп'ютер зависає. Він потребує перезавантаження. Як і наша постколоніальна Ненька, яка ніяк не вирветься із задушливих червоних обіймів. А перезавантаження буде. Неодмінно.


P.S.
Цей роздум – лише одна зі спроб розкрити важливість теми рефлексування й аналізу радянської доби і її ментальних нашарувань у свідомості сучасних українців. На платформі "Радянське минуле (пере)осмислення" існує низка подкастів, які розкривають ідею ширше. Зокрема там ідеться про те, чому важливо аналізувати радянське минуле, в чому важливість національної пам'яті і – як від війн пам'яті в суспільстві приходити до порозуміння. Як подивитися на радянські часи критично, тверезо й виважено. Їх можна прослухати тут.

 

Крім того, у межах ініціативи "Радянське минуле (пере)осмислення" відбувається "Другий конкурс молодіжних історичних проєктів (2021-2022)". Він має на меті глибше ознайомлення молоді України з тоталітарним минулим радянського періоду, необхідністю його критичного аналізу й переосмислення, актуалізації ролі місцевої й повсякденної історії у ході осмисленого й неупередженого підходу до оцінки історичних подій.

Учасники конкурсу досліджують тогочасну моду, пишуть про перехід від бараків до "хрущовок", аналізують сталінську цензуру щодо мистецтва й свободи друку та багато іншого. Брати участь у конкурсі можуть школярі й студенти віком від 14 до 18 років. Можна – у складі команди, або ж – цілим класом.

Досліджувати радянське минуле можна на прикладі життя однієї людини (сім'ї) чи події. Якщо є бажання написати роботу багатоаспектну, з погляду національного, етносоціального, політичного, релігійного чи культурного вимірів, це тільки на користь справі.

Якщо є охота написати дослідження з двома візіями: з погляду начальника і з боку підлеглого – ви на правильному шляху. Конкурс триває з вересня 2021 по березень 2022 року. Останній термін подання роботи – 1 березня 2022 року. Журі складатиметься з авторитетних учителів історії, науковців, журналістів та громадських активістів.

Найкращі матеріали фіналістів конкурсу будуть опубліковані на історичних медіаресурсах. Один представник від команди переможця конкурсу матиме можливість взяти участь у міжнародній молодіжній історичній академії, літом-восени 2022 року. Докладніше про конкурс можна дізнатися за посиланням.

Про Невідомого Солдата

Є вислів "війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат". Він далекий від реальності. Насправді жодна війна не закінчена. Тому могила невідомому солдату - це важливий символ, адже це пам'ятник усім - і тим, хто поки що невідомий, і тим, кого ми ніколи не знатимемо по імені.

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".