Стертий з української пам’яті
Забуття, яке покриває сьогодні доктора Миколу Дрогомирецького, цього pater patria, одного з батьків нашої батьківщини, буковинської України, є докором усім нам – українській владі, українській церкві, всім українцям, байдужим до минулого і майбутнього їхнього народу і їхньої держави
Коли проаналізувати, чим займаються історики та музейники Чернівців під час кривавої війни за волю України, то стає трохи не по собі. Об'єктами їхнього вивчення та нав'язування сучасній публіці є цісар Франц-Йозеф І, його дружина цісарева Сісі (Єлизавета), румунська королева Марія, ба навіть прапор румунських шовіністів всіх часів воєвода Штефан чел маре, не говорячи вже про тих численних румунських діячів, які ініціювали окупацію української Буковини Румунією в 1918 році.
І яким контрастом на фоні цієї бучної "деколонізації" виглядає цілковите забуття, якому піддана постать українського громадського діяча, доктора права Миколи Любомира Дрогомирецького, від якого наші "історики" відібрали все – його історичні заслуги в побудові української держави, ба навіть саме прізвище славного священничого і шляхетського роду (перекрутивши його на Драгомирецький)!
Досить сказати, що про нього не згадують ні 1000-сторінкова праця "Буковина, ї минуле і сучасне" (1956), ні монографії сучасних професорів, ні українські енциклопедії – радянські чи антирадянські.
Єдину коротку згадку про д-ра Миколу Дрогомирецького опублікував в першому томі Енциклопедії ЗУНР львівський історик Олег Павлишин, і за це йому належить від нас велика подяка, хоча й його стаття потребує внесення ряду уточнень!
Насправді ж Микола Любомир Дрогомирецький народився в м. Снятин 25 грудня 1887 року в родині нотаріального кандидата Миколи Дрогомирецького, що належала до гербу Сас-Говора, тісно спорідненій з родинами Окуневських, Кобринських, Проскурницьких та інших.
Був охрещений своїм дідом Омеляном Дрогомирецьким, парохом села Княже, так само, як його народженого в Рожнові батька Миколу охрестив в 1857 році батьковий дід Іван Дрогомирецький, парох села Космач на Косівщині.
Те, що його батько носив таке ж ім'я Микола, як і він, зіграло злий жарт з Миколою Любомиром. Під пером недбалих істориків "народився" сіамский близнюк, який поглинув біографічні дані і батька, Миколи Драгомирецького, засновника першого українського академічного товариства "Союз" в Чернівцях, президента нотаріальної камери на Буковині, друга Сидора Воробкевича, і його сина Миколи Любомира, якого в сім'ї називали лагідно Микосьо.
Йдучи слідами свого батька, Микосьо закінчив в 1905 році ІІ державну українсько-німецьку гімназію в Чернівцях, згодом навчався на правничому факультеті Чернівецького університету, в актовій залі якого 19 жовтня 1910 року був промований доктором права.
Сьогодні часто лише докторський титул сина дає змогу відрізнити його від батька, оскільки Микола Дрогомирецький старший ніколи не був доктором права.
В гімназії його однокласниками були такі відомі згодом учасники українських визвольних змагань на Буковині як Іван Бекул, Омелян Цісик, Артемій Галіп, Омелян Гнідий, Стефан Мак, Володимир Орза.
Був членом, членом правління та головою УАТ "Союз". Належав до керівного складу Української національно-демократичної партії, (керівником якої був Микола Василько), будучи членом комітету "Національної ради русинів на Буковині" (1908).
Активний член багатьох українських організацій, в 1914 році був головою товариства "Буковинський Боян".
Будучи евакуйованим до Відня в роки Першої світової війни, активно працював в українських допомогових організаціях як заступник голови буковинського "Запомогового комітету" у Відні.
Разом з трьома українськими депутатами австрійського парламенту від Буковини - Іллею Семакою, Антоном Лукашевичем та Миколою Спинулом організував зустріч делегації буковинських виселенців з цісарською родиною 2 жовтня 1917 року, під час якої було передано в дар цісарю колекцію цінних виробів гуцульського народного мистецтва.
Після звільнення від російської окупації гірських районів Буковини восени 1917 року отримав призначення виконувати повноваження ґерента (призначеного урядом бургомістра) міста Вижниця.
Член Буковинської делегації Української Національної Ради з жовтня 1918 року. Як представник української національно-демократичної партії Буковини брав участь у проголошенні української держави у Львові під час засідання української Конституанти 18-19 жовтня 1918 року.
Підпис доктора Николая Дрогомирецького стоїть під Маніфестом буковинської делегації Української Національної Ради від 27 жовтня 1918 року, яка закликала буковинських українців реалізувати своє право на самовизначення на Буковинському вічі 3 листопада 1918 року.
Також він підписав Універсал до вільних громадян усіх народностей і верств в краю від 6 листопада 1918 року, яким Крайовий комітет Буковини повідомив про перебрання українцями влади в краю та закликав населення підтримати український уряд.
4 листопада 1918 року Крайовий комітет Буковини уповноважив д-ра Миколу Дрогомирецького виїхати до Львова, щоб нав'язати там стосунки з урядом ЗУНР; через воєнні обставини ця подорож не відбулася.
Виїхавши до Галичини в 1919 році, д-р Микола Дрогомирецький не лише брав активну участь в роботі Української Національної Ради (парламенту ЗУНР), але й був запропонований до призначення товаришем міністра фінансів ЗУНР та продовжував свою діяльність в "Буковинській раді" в Станіславові як референт у справах запомог та фінансів.
Восени 1919 року співпрацював з Буковинською Національною Радою, яка продовжила свою діяльність в Кам'янці Подільському. Повернувшись в Чернівці, працював нотаріусом.
Помер в Чернівцях в родинному домі Дрогомирецьких за адресою вул. Петровича, 18 (сьогодні 20, в ньому розміщується Чернівецька єпархія УГКЦ).
Похований поруч з матір'ю Клавдією, батьком Миколою та іншими членами родини на Руському цвинтарі в Чернівцях в секторі №46 під написом "Др Никосьо Любомир рицар де Говора Дрогомирецкий, нотар, * 25/ХІІ 1887 + 7/І 1925".
Забуття, яке покриває сьогодні місце останнього спочинку доктора Миколи Дрогомирецького, цього pater patria, одного з батьків нашої батьківщини, буковинської України, є докором усім нам – українській владі, українській церкві, всім українцям, байдужим до минулого і майбутнього їхнього народу і їхньої держави.
